Гірська мандрівка. Я йду вузькою, вихлястою стежкою. Тут, напевно, рідко хто ходить. Стежка місцями ховається в густій траві, а подекуди зникає під камінцями, що скотилися з гори. Я прямую через гаї, минаю лужки, знову заходжу в гайок.
— Рятуйте!..
Здається, хтось кличе. Я мимоволі зупиняюсь. Голос дуже знайомий. Звідки він? Я озираюся навколо. Ні, позаду нема нікого.
Потихеньку рушаю далі. За лісом відкривається новий краєвид. Дивлюся праворуч угору. Бачу крутий схил, із скелями, місцями зарослий травою. А нагорі — споруда. Так високо, що в мене навіть болить шия відхиляти голову.
Це старий будинок у європейському стилі. Досить великий і незважаючи на вік міцний, неушкоджений. Видно, то заміський дім, на будівництво якого хазяї не жаліли грошей, але одного дня розорилися і, зважаючи на те що під’їзд до нього дуже незручний, не змогли знайти покупця. Так він і стоїть уже багато років.
«Нічогенький будиночок», — думаю я, роздивляючись. В одному з вікон на другому поверсі щось маячить. Наче силует людини. Згадавши крик, який чув нещодавно, я думаю: «Може, хтось подає знаки, закликаючи на допомогу?»
Піти подивитись?
Страху не відчуваю. Скоріше цікавість. Чому там когось закрили, чому хтось благає допомогти?
Напружено вдивляюся. Небо ясне, сліпуче сонце, тому розгледіти, що відбувається за вікном, важко. Однак навряд чи мені привиділось, що у вікні щось ворушиться.
Мабуть, таки треба піти на допомогу.
Але як бути? Схил надто крутий. Десь тут має бути дорога. Заходжу в ліс. Але праворуч дороги не видно, і не схоже, що вона десь тут є.
Я повертаюся на те ж саме місце. Схил там же, де й був, будинок — на своєму місці вгорі, а у вікні на другому поверсі знову щось ворушиться.
Знову в ліс. І тут помічаю невелику звивисту стежку, що веде ліворуч нагору.
Мабуть, до самого будинку. Скоро підходжу до дерев’яних воріт, біла фарба на яких майже облупилася.
«Навіщо вони тут?..»
Дивно. Але згодом я зрозумів, що жива огорожа переросла ворота і вони стали куди нижчі за дерева поряд.
Порівняно з будинком ворота виглядають досить маленькими і скоріше нагадують фіртку. Треба буде пошукати потім, де тут вхід парадний. А зараз, першим ділом, слід знайти ту кімнату.
Я підходжу до будинку. Праворуч занедбаний великий сад. Роздивляюся його потім. Ось невеликий вхід. Напевно, на кухню. Добре було б, якби не зачинено.
Так міркуючи, я повертаю ручку дверей. Запросто відчиняються. Лишили незамкненими необачно. Але одразу переконуюсь, що грабувати тут нема чого.
Порожнє приміщення, все вкрите пилом, на стелі, в кутку — павутиння.
Якщо і можна було щось винести звідси, то це благенькі штори на вікні. Хоча навіщо — вони такі брудні.
Штори. Ага, може, я бачив, що то хитаються штори? Ну і дурень. Розсердившись, я підняв одну з розкиданих долі пляшок і пошпурив її у вікно. Почувся брязкіт. Пляшка розбилася на дрібні скалки. У вікно, напевно, вставлені шибки з надміцного скла. Той, хто будував цей будинок, був, схоже, дуже заможний. Я подумав, що і будматеріали, мабуть, використовувались вогнетривкі.
Цікаво, скільки ж коштував цей будинок? Треба подивитись, що там усередині. Відчиняю двері поруч. За ними зал без жодних меблів, навіть люстри немає. Повітря ж наче не застояне, і не відчувається вогкості. Вражає тільки порожнеча.
Іду вгору сходами. Одразу знаходжу ту кімнату. Стукаю — відповіді нема. Питаю:
— Є тут хтось?
Тихо. Але ж це саме тут. Відчиняю двері. Заходжу. У великій кімнаті знову ж таки нікого нема. Але на відміну від залу відчувається, що нещодавно тут хтось був.
Спочатку зазирну в сусідню кімнату, а потім подивлюся, що за вікном. Беруся за ручку дверей — зачинені: може, я зачинив машинально, а може, вони самі зачинилися.
І не відчиняються. Це як у номерах готелів, там двері ззовні і зсередини відчиняються по-різному. Автоматично зачиняються, і без ключа вже не відчинити. Я обдивляюся кімнату — нічого схожого на ключ немає. Потім обстежую замкову шпару — там теж нема.
Не вийти.
Усвідомивши це, відчуваю, що мені стає гаряче. Я підхожу до вікна. Натискаю раму в нижній частині, і вона по скісній трішечки відсувається. І це все. Можна було б якось розбити вікно чи виламати раму. Але внизу круча, і, стрибнувши з другого поверху, звернеш собі в’язи. Ніякої мотузки у кімнаті немає. Тут навіть немає штор. Через вікно не втекти.
Вечоріє, настає ніч. Я розмірковую про те, як можна врятуватися, втомлююся думати і засинаю, потім знову думаю. І так до ранку.
Світає. Я визираю у вікно. Внизу скелі, а по обидва боки — гай. Учора я там ішов. А далі тягнеться ліс.
Як же звідси вибратися? Ні через двері, ні через вікно. Стіни такі товсті й міцні, що без інструмента їх не пробити.
Тільки якщо хтось сюди прийде. Ці двері, напевно, просто відчиняються іззовні. Так було вчора.
Я дивлюся в вікно і чекаю. Може, побачу когось, хто буде проходити. Я зосереджуюся і починаю молитися. Аби хтось з’явився.
Так, у молитві простоявши до обіду, я когось помічаю у гаї праворуч. Кричу:
— Допоможіть!..
Людина виходить на галявину, зупиняється і дивиться вгору. І тут я припиняю кричати. Угору дивлюся наче я сам.
Я, внизу, повертаю праворуч у ліс, потім вертаюся і дивлюсь угору. Не подаючи голос, я звертаю на себе увагу рухами. Нарешті заходжу в ліс, що ліворуч. Що далі — і так зрозуміло.
Он воно як. Виходить, учора тут у вікні я бачив свій привид. Тоді я, що тут і я, що наближаюсь — хто з нас справжній? Внизу почувся брязкіт — розбилася пляшка…
Перекладено за виданням: Shiniti Hoshi. Goiraino ken. — Japan, w: st=«on» Tokyo: Shinkyoshya, 1980.
© Дмитро Москальов, переклад, 2007.
Тайфун скінчився, й небо знову затопила блакить. Проте село на околиці міста спіткало лихо: сільську капличку під горою зруйнував оповзень.
Про це селяни дізналися вранці, коли прийшли до каплиці. І стривожено загомоніли:
— Відколи ж вона тут стояла?
— Хто зна! Певно, споконвіку.
— Треба б її відновити.
— Який жах! Дощенту зруйнувало.
— Ніби вона була тут…
— Та ні, трохи далі!
Раптом один селянин вигукнув:
— Погляньте, якась яма!
Всі з’юрмилися навколо отвору в землі з метр завширшки, зазираючи вниз, Але нічого не побачили, бо всередині було темно.
— Певно, нора лисиці-чарівниці, — мовив хтось.
— Гей, вилазь-но! — загукав у яму якийсь молодик. Але звідти не почулося навіть луни. Тоді він узяв камінця й хотів укинути його до ями.
— Краще не треба, бо не минути лиха! — зупиняли його старші. Проте юнак кинув камінця в яму. Але й цього разу ні звуку.
Селяни нарубали кілків, повбивали їх довкола ями й зв’язали мотузкою: вийшла ніби огорожа. А тоді неквапом рушили до села.
— Що ж воно за диво таке?
— А де ж нову каплицю ставити? Невже на ямі!
Цілісінький день теревенили, та так ні до чого певного й не дійшли. А наступного дня машиною примчали репортери, до яких докотилася чутка про яму. Не забарились і вчені. А щойно прибули, то попростували до ями з виглядом, ніби для них таємниць не існує. Зібралися цікаві, з’явилися й стали витріщатися на яму якісь ділки.
Найближчий відділок поліції поставив вартових, щоб, крий боже, хтось не впав у неї.
Якийсь газетяр прив’язав до довгої мотузки важок і опустив у яму. Мотузка зникала в ній, поки й скінчилася. Та коли потягли вгору, мотузка не піддалася.
Репортерові кинулися допомагати кілька чоловік, та марно: мотузка обірвалася біля краю ями. А репортер, що вже обв’язався канатом і тримав напоготові фотоапарат, бачачи таке, мовчки став відв’язуватися.
Вчені зателефонували до інституту, щоб прислали потужний гучномовець: може, звуком визначать глибину. Та як не старалися, відлуння не було. Дослідники трохи збентежились, та відступити не могли, ще ба пак, усі на них дивилися. Тож установили гучномовця над самісінькою ямою, дали найбільшу гучність. Різної сили звуки довго розлягалися на кілометри довкола, але яма наче поглинала їх.
Тож здалися і вчені. Вимкнули гучномовця, ніби так мало й бути, й заявили:
— Яму треба засипати!
Атож, простіше знищити те, чого не розумієш.
Хотіли вже розходитись і цікаві, міркуючи про те, як ці мудрагелі засипатимуть яму.
Та один із ділків раптом проштовхнувся наперед і попросив:
— Віддайте цю яму мені. Я сам її засиплю.
На що сільський староста відказав:
— Хоч самотужки засипати яму нам і важкувато, проте й віддати не виходить.
Адже тут має стояти наша каплиця.
— За каплицю не турбуйтеся: я вам збудую нову, ще кращу. А на додачу й залу для зібрань.
Староста ще не відповів, як селяни загукали:
— Та невже? Але щоб ближче до села!
— Нехай забирає цю яму!
Тепер і староста не заперечував.
Покупець дотримав обіцянки. Невеличку, але з залою для зібрань, каплицю таки збудував. І біля самого села.
На час, коли надійшло свято врожаю, на будиночку біля ями, що його звела новостворена компанія по засипанню ями, вже красувалася вивіска з відповідною назвою.
Спільники комерсанта розгорнули в місті бурхливу діяльність, пропонуючи яму якої завгодно глибини. Адже вчені казали, що яма не менше п’яти тисяч метрів завглибшки. А для радіоактивних відходів кращої годі й шукати.
Власті дали дозвіл, і фірми, що мали атомні електростанції, наввипередки стали укладати угоди. Мешканці села занепокоїлися, та їх заспокоїли: мовляв, для землі на найближчі кілька тисячоліть небезпеки ніякої, та й частку прибутків вони матимуть.
А крім усього, з міста до села негайно проклали чудове шосе. Тим шосе самоскиди привозили свинцеві контейнери, водії піднімали ляду, що закривала яму, й скидали вниз радіоактивні відходи.
З Міністерства закордонних справ і Управління збройних сил самозахисту привозили в сейфах непотрібні таємні папери й теж кидали до ями. Урядовці, що наглядали за цим, теревенили про гольф, а їхні підлеглі вкидали один по одному папери й базікали про гральні автомати.
