Мандрівний ворон…
Ширяючи з краю в край
Не маю гнізда…
Яр Славутич
В тому, що вони мене знайдуть, я якось і не сумнівався… Особливо, коли дізнався, що вони живі обидва — батько Ольг та Мечислав. Відтоді я тільки й чекав, коли до мене завітає як не сам Мечислав — мститись за сина, то, принаймні, хтось із «чорних тіней». Але з маєтку не виїхав, поклавшись на волю Божу.
І ось нарешті дочекався. Зранку пішов прогулятись на вигін у супроводі Вука — управителя. В будинку лишилося троє чоловік челяді, котрі, звичайно ж, нічого й нікого не бачили. А коли я повернувся, поснідав і пройшов до бібліотеки, то побачив на письмовому столику невеличке чорне пуделечко. Вітання від Князя «тіней».
Власне, це був милосердний вирок. Мені траплялося згладжувати зо світу людей і за менші провини, аніж моя. Скринечка з отруєною голкою давала можливість померти швидко і безболісно, а для оточуючих це мало б вигляд удару, або серцевого нападу. Цілком натуральна смерть.
Задля цікавості обнишпорив будинок та селище. В селі чужинців теж не бачили. Втім, зараз зрання усі в полі — жнива… Я, звісно, здогадуюсь, що незваний гість ховається десь у лісі. А втім — хто — зна… Я б облаштував собі криївку просто в будинку… Треба про всяк випадок обдивитись ще горище та комори…
Обдивився… Нікого…Сьогодні «гостей» мабуть не буде. Ольг не прихильник таких дешевих викрутасів, як поява месника опівночі. Мечислав взагалі має звичку з’являтися межи ворогами серед білого дня. Бо занадто певен себе і своєї зброї. А втім, я радий, що він вижив. Щиро радий.
Я дуже сумую за ними всіма… За краєм, де жінок називають наче квіти, а чоловіків — наче зброю… Де селища й люди мають ймення птахів, а ріки та ліси — ймення Богів… Я звик до дітей Ельберу, бо виріс між ними… Бо воював разом з ними… Бо зоставив там сина… Двох синів….
В дитинстві, десь років до десяти, я був певен, що належу до роду Лелегів з Чорногорії, і звуся Білозір Лелег. Край, де я виріс був найпівденнішою окраїною Моанської Імперії — за Чорногорою, за її гірськими перевалами простягся Ішторн, країна традиційно ворожа Великій Моанії. Принаймні, все моє дитинство було сповнене оповідей про оборону перевалів та сутички з ішторнійськими загонами. Дванадцять років тому між обома імперіями (авжеж, Ішторн також звався імперією, на менше горді кавалери не погоджувались) точилася справжня війна, на якій загинув мій дядько Ігвор.
Будинок, в якому я жив, звався Лелечим Гніздом. Він, наче справжнє гніздо, вивищувався над Лелечою долиною, в якій лежало селище, що так і звалося — Лелеги. З нашого крутоверху до селища вела покручена стежина. Поруч з нею дзюрчав безіменний потічок, один з численних притоків ріки Дани, котра бігла долиною до княжого міста Ігворри, а звідти далі, у широкий світ.
Кімната, що її я ділив з Мальвою, сестрою, яка була на рік від мене молодша, виходила вікном на долину. Навесні там білою піною квітли сади, і запах цвіту долинав сюди, нагору. У нас теж був сад… І хлівець з худобою — козами та вівцями. І коні — четверо гнідих красенів та біла лошичка. І велетенські виноградники на схилах і внизу, в долині. До помочі бабуся Рута наймала людей з селища, і в дерев’яному прихатні, призначеному для наймитів, завжди жили хлопці з селища, особливо влітку.
