Володимир Кривенко

Ці казки, малята, написані мною в співтоваристві з моєю любою онучкою Сашенькою, яка допомагала мені, придумуючи цікаві, оригінальні сюжетні лінії і люб’язно запропонувала освіжити текст своїми яскравими малюнками.Ви думаєте, онучата, що тільки люди вміють розмовляти?– Помиляєтесь!– Розмовляти можуть, і Туман, і Хмарв і Крапельки, і Вітер! Та що там казати, розмовляють, навіть ваші іграшки! Взагалі, все, що ви бачите навколо вміє, може і хоче спілкуватись з вами.– А чому ж ми нічого не чуємо?– А...

Ці казки, малята, написані мною в співтоваристві з моєю любою онучкою Сашенькою,яка допомагала мені, придумуючи цікаві, оригінальні сюжетні лінії.В будь-якій найфантастичнішій казці органічно переплітається бувальщина з небувальщиною, але де та межа, що відділяє одне від іншого? В наш час вже дуже багато казок стали буденною реальністю. Уявіть собі, любі малята, що вам, якимись чином вдалося переміститися в часі на 100-200 років назад і там розповісти про звичайні речі, що оточують вас у вашому...

Не можна двічі увійти в одну і ту саму річку. Ніхто вже не зможе побачити і відчути те, що побачив і відчув автор. Володимир Кривенко хоче поділитися не лише фактами, а й відчуттями.Пропонуємо вашій увазі кілька нарисів про дворічне відрядження письменника до Монголії (1983—1985 рр.). Звісно ріка часу змінює не лише береги, але й навколишній ландшафт. Нині там, як і у нас, все змінилось невпізнанно.Сподіваємося, вам буде цікаво порівняти те, що є нині, з тим, що було колись, з тим, що колись...

Не можна двічі увійти в одну і ту саму річку. Ніхто вже не зможе побачити і відчути те, що побачив і відчув автор. Володимир Кривенко хоче поділитися не лише фактами, а й відчуттями.Пропонуємо вашій увазі кілька нарисів про дворічне відрядження письменника до Монголії (1983—1985 рр.). Звісно ріка часу змінює не лише береги, але й навколишній ландшафт. Нині там, як і у нас, все змінилось невпізнанно.Сподіваємося, вам буде цікаво порівняти те, що є нині, з тим, що було колись, з тим, що колись...

Зустрічаючись з друзями, згадуючи минуле, як правило, питаємо і друзів і себе: – А чи справді то було? – А чи справді ті події траплялись саме з нами? – Наче зовсім нещодавно… а й справді, коли ж то було? – Та вже років 30… 40… 50… минуло… – Та бути ж такого не може! Це ж було, наче, вчора! – Ну, не вчора, навіть не позавчора, але ж було! І було саме з нами… Найяскравіше згадується те, що, на той час, трапилось вперше, тоді, коли ще не притупилось гостре відчуття новизни. Це невеличке...