Жив собі один чоловік, і було в нього восьмеро синів. Поза тим він був не більш ніж крапкою на сторінці Історії. Сумно, однак це все, що можна сказати про деяких людей.
Та восьмий син виріс, одружився, у нього також народилося восьмеро синів, і оскільки для восьмого сина восьмого сина існує лише одна-єдина придатна професія, той став чарівником. Він зробився мудрим і могутнім, — чи принаймні могутнім, — носив гостроверхого капелюха, і цим усе б закінчилося...
Мало б закінчитися...
Та всупереч Закону магії і, без сумніву, усім логічним аргументам — окрім сердечних, палких, хаотичних і, ну, нелогічних — він покинув стіни Невидної академії, закохався й одружився — не обов'язково в такому порядку.
І в нього народилося семеро синів, і кожен був щонайменше таким самим могутнім, як і будь-який чарівник у світі.
А потім у нього народився восьмий син.
Чарівник у квадраті. Джерело магії.
Чаротворець.
Над піщаними скелями пронісся гуркіт літнього грому. Далеко внизу море обсмоктувало гальку так гучно, немов однозубий дідок, якому дали льодяник. Кілька чайок ліниво кружляло в потоці висхідного повітря в передчутті якихось змін.
Батько чарівників сидів серед буйних шумливих трав на краю скелі, колисав дитину на руках і дивився на море.
Чорна кошлата хмара рухалася в бік суходолу, і те сяйво, яке вона штовхала попереду себе, набуло насиченого кольору патоки, такого звичного перед дійсно серйозною бурею.
Раптово позаду запанувала тиша, тож чарівник обернувся, підняв почервонілі від сліз очі й поглянув на високу постать у чорній мантії із каптуром.
— ІПСЛОРЕ ЧЕРВОНИЙ? — запитала фігура гучним печерним голосом, густим, немов нейтронна зоря.
Іпслор усміхнувся жахливою посмішкою людини, яка раптово збожеволіла, і показав дитину Смерті.
— Мій син, — повідомив він. — Я назву його Койн.
— ІМ'Я НЕ ГІРШЕ ЗА ІНШІ, — ввічливо відповів Смерть.
Порожні очниці витріщилися на маленьке кругле обличчя, занурене в сон. Попри чутки, Смерть не жорстокий — лише страшенно, страшенно добре дає собі раду з роботою.
— Ти забрав його матір, — сказав Іпслор.
Це була суха заява, без жодної нотки гніву. Домівка Іпслора, колись розташована в долині за скелями, перетворилася на згарище; поривчастий вітер уже розносив крихкий попіл по свистких дюнах.
— НАСПРАВДІ ЦЕ БУВ СЕРЦЕВИЙ НАПАД. ІСНУЮТЬ І ГІРШІ ВАРІАНТИ ЗАВЕРШИТИ ЖИТТЯ, ПОВІР МЕНІ, — запевнив Смерть.
Іпслор поглянув на море.
— Навіть уся моя магія не змогла її врятувати, — промовив він із сумом.
— ІСНУЮТЬ МІСЦЯ, НЕДОСТУПНІ НАВІТЬ ДЛЯ МАГІЇ.
— А зараз ти прийшов по дитя?
— НІ. У ДИТИНИ Є СВОЯ ДОЛЯ. Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ.
— Он як.
Чарівник устав, обережно поклав заснуле дитя на негусту траву й підняв довгий костур, що лежав поруч. Він був зроблений із чорного металу, помережаний срібними та золотими різьбленими візерунками, які надавали йому вигляду розкоші та зловісного несмаку; цей метал — октирон — був дуже магічним за своєю природою.
— Знаєш, його зробив я, — сказав чарівник. — Усі стверджували, що виготовити костур із металу — неможливо, він має бути лише з дерева, але вони помилялися. Я вклав у нього самого себе й повинен передати його нащадку.
Він з любов'ю провів рукою вздовж костура, що відізвався слабким звуком.
Іпслор тихо повторив:
— У нього я вклав самого себе.
— ЦЕ ХОРОШИЙ КОСТУР, — відказав Смерть.
Іпслор підняв його в повітря й поглянув на свого восьмого сина; той видав гортанний звук.
— Вона хотіла доньку, — промовив він.
Смерть стенув плечима. Іпслор здивовано й водночас злісно подивився на нього.
— Так ким він є?
— ВОСЬМИМ СИНОМ ВОСЬМОГО СИНА ВОСЬМОГО СИНА, — відповів Смерть, чим ніяк не прояснив ситуацію.
Вітер тріпав його мантію, підганяючи чорні хмари над головами.
— Ким це його робить?
— ЧАРОТВОРЦЕМ, ТОБІ ЦЕ ДОБРЕ ВІДОМО.
Прокотився грім, як на замовлення.
— Але яка його доля? — вигукнув Іпслор, намагаючись перекричати бурю.
Смерть знову стенув плечима. Йому це добре вдавалося.
— ЧАРОТВОРЦІ ФОРМУЮТЬ СВОЇ ДОЛІ ВЛАСНОРУЧ. УСЕ ЗЕМНЕ ЇХ МАЛО ОБХОДИТЬ.
Іпслор сперся на костур, постукуючи по ньому кінчиками пальців; було очевидно, що він заглибився в лабіринт власних думок. Його ліва брова сіпалася.
— Ні, — тихо промовив він, — ні. Я створю його долю.
— Я Б ТОБІ ЦЬОГО НЕ РАДИВ.
— Замовкни! І послухай: це вони мене вигнали, зі своїми книгами, ритуалами та Законом! Це вони називали себе чарівниками, хоча в цілому тлустому тілі будь-кого з них менше магії, ніж у моєму мізинці! Вигнали! Мене! За прояв людськості! Та чим би люди були без любові?
— РІДКІСТЮ, — відповів Смерть. — ТИМ НЕ МЕНШ...
— Послухай! Вони вигнали нас сюди, на край світу, і це її вбило. Вони навіть намагалися відібрати мій костур! — Іпслор перекрикував шум вітру.
— Однак у мене ще є трохи сили, — проревів він. — І я кажу, що мій син навчатиметься в Невидній академії, носитиме капелюх архіректора, а чарівники усього світу схилятимуться перед ним! Він їм покаже, що приховано в глибинах їхніх сердець. Їхніх боязких, жадібних сердець. Мій син продемонструє світу його справжню долю, і ніщо не зрівняється з його магією.
— НІ.
Найдивніше, що тихе слово Смерті заглушило ревіння бурі. Це на хвильку повернуло Іпслору здоровий глузд.
Той похитався туди-сюди й невпевнено перепитав:
— Прошу?
— Я СКАЗАВ «НІ». НІЩО НЕ ОСТАТОЧНЕ. НІЩО НЕ АБСОЛЮТНЕ. ОКРІМ МЕНЕ, ЗВІСНО. ТАКЕ НЕДБАЛЕ СТАВЛЕННЯ ДО ДОЛІ МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО ЗАНЕПАДУ СВІТУ. У МАГІВ ПОВИНЕН ЗАЛИШИТИСЯ ШАНС, ХОЧА Б КРИХІТНИЙ. ЮРИСТИ, ЯКІ ПРАЦЮЮТЬ ІЗ ПИТАННЯМИ ФАТУМУ, ВИМАГАЮТЬ НАЯВНІСТЬ ЛАЗІВКИ В КОЖНОМУ ПРОРОЦТВІ.
Іпслор пильно дивився в невблаганне обличчя Смерті.
— Тобто я маю дати їм шанс?
— ТАК.
«Тук-тук-тук», — пальці Іпслора застукали по металу костура.
— То вони отримають свій шанс, — погодився чарівник. — Коли пекло замерзне.
— НІ. НАВІТЬ З ОГЛЯДУ НА ОБСТАВИНИ МЕНІ НЕ ДОЗВОЛЕНО ПОВІДОМЛЯТИ ТОБІ ПОТОЧНУ ТЕМПЕРАТУРУ ІНШОГО СВІТУ.
— Тоді, — Іпслор завагався, — вони отримають свій шанс, коли мій син відмовиться від свого костура.
— ЖОДЕН ЧАРІВНИК НЕ ВІДМОВИТЬСЯ ВІД СВОГО КОСТУРА, — сказав Смерть. — ЇХ ПОВ'ЯЗУЮТЬ ЗАНАДТО МІЦНІ УЗИ.
— Але тобі слід визнати, що це можливо.
Смерть, здавалося, задумався. Він не звик чути, щоб йому вказували, що слід робити, однак на цей раз вирішив поступитися.
— ПОГОДЖУЮСЯ.
— По-твоєму, це достатньо маленький шанс?
— ДОСИТЬ МІКРОСКОПІЧНИЙ.
Іпслор майже заспокоївся й практично нормальним голосом додав:
— Знаєш, я ні про що не шкодую. Якби мені дали інший шанс, я б повторив усе вдруге. Діти — наша надія на майбутнє.
— НЕ ІСНУЄ НАДІЇ НА МАЙБУТНЄ, — заперечив Смерть.
— Що ж тоді на нас чекає?
— Я.
— Я маю на увазі, окрім тебе!
Смерть спантеличено поглянув на нього.
— ПЕРЕПРОШУЮ?
Ревіння бурі над їхніми головами досягло піку. Повз них задом наперед промайнула чайка.
— Я про те, — сказав Іпслор з гіркотою, — чи є щось у цьому світі, заради чого варто жити?
Смерть замислився.
— КОТИ, — пролунало зрештою. — КОТИ — МИЛІ.
— Будь ти проклятий!
— ВЖЕ НЕОДНОРАЗОВО БУВ, — відповів Смерть спокійним голосом.
— Скільки в мене ще часу?
Смерть витягнув велетенський пісковий годинник із потаємних глибин своєї мантії. Чорно-золотий корпус оточував дві колби, і практично весь пісок уже опинився на дні однієї з них.
— О, БЛИЗЬКО ДЕВ'ЯТИ СЕКУНД.
Іпслор випростався в увесь свій і досі разючий зріст і простягнув дитині блискучий металевий костур. З-під ковдри висунулася ручка, схожа на маленького рожевого крабика, і схопила його.
— Тоді я стану першим й останнім чарівником у світі, який передасть власний костур восьмому сину, — звучно й повільно промовив Іпслор. — І я доручаю йому використовувати його...
— НА ТВОЄМУ МІСЦІ Я Б ПОСПІШИВ...
— Повною мірою, — продовжив Іпслор, — щоб стати наймогутнішим...
Блискавка пронизливо вирвалася зі самого серця хмари, вцілила у вершечок капелюха чарівника, потім, потріскуючи, спустилася його рукою, промайнула вздовж костура й вдарила в дитину.
Іпслор зник у хмаринці диму.
Костур спалахнув зеленим, потім білим, а згодом просто розпікся до червоного жару. Дитя заусміхалося в сні.
Коли грім ущух, Смерть поволі схилився й підняв хлопчика, який розплющив оченята.
Вони променіли золотим сяйвом. Вперше в тім, що, за браком кращого слова, можна назвати життям, Смерть дивився в чиїсь очі, і йому хотілося відвести погляд. Вони, здавалося, фокусувалися на чомусь усередині його черепа.
«Я не хотів, щоб таке трапилося, — пролунав голос Іпслора десь із повітря. — Він не постраждав?»
— НІ. — Смерть відірвав погляд від цієї пронизливої, тямущої посмішки. — ВІН УВІБРАВ У СЕБЕ МОГУТНІСТЬ. ВІН ЧАРОТВОРЕЦЬ. БЕЗ СУМНІВУ, ВІН ВИТРИМАЄ Й ГІРШЕ. А ТЕПЕР ТИ ПІДЕШ ЗІ МНОЮ.
«Ні».
— ТАК. РОЗУМІЄШ, ТИ МЕРТВИЙ. — Смерть озирнувся в пошуках хиткої тіні Іпслора, але ніде її не знайшов. — ТИ ДЕ?
«Всередині костура».
Смерть сперся на косу й зітхнув.
— БЕЗГЛУЗДО. Я Ж ЛЕГКО ТЕБЕ ЗВІДТИ ДІСТАНУ.
«Лише знищивши костур, — відповів голос Іпслора, і Смерті здалося, що той набув якогось нового, глибшого, тріумфального відтінку. — І тепер, коли мій син прийняв його, ти не зможеш знищити костур, не вбивши дитину. Це ж можливо лише якщо знехтувати законами долі. Мої останні чари. Гадаю, вийшло доволі спритно».
Смерть тицьнув у костур. Той затріщав, і по ньому безсоромно забігали іскри.
На диво, Смерть не дуже розізлився. Гнів — це емоція, а для емоцій потрібні залози, у Смерті ж із ними мало чого спільного, тому йому треба було добряче розійтися, щоб розлютитися. Все-таки він був ледь роздратованим. Смерть знову зітхнув. Люди завжди намагалися зробити щось подібне. З іншого боку, за цим доволі цікаво спостерігати, а цього разу все було трохи оригінальніше, ніж звична символічна гра в шахи, яка завжди викликала в Смерті певний острах, бо він ніколи не міг запам'ятати, як ходить кінь.
— ТИ ЛИШЕ ВІДКЛАДАЄШ НЕМИНУЧЕ, — промовив він.
«У цьому й полягає вся сутність життя».
— ЧОГО САМЕ ТИ ХОЧЕШ ДОСЯГНУТИ?
«Я залишуся поруч із сином. Я навчатиму його, хоча він про це й не довідається. Скерую його думки, а з часом, коли він буде готовий, і його кроки».
— СКАЖИ Ж МЕНІ, — промовив Смерть, — КУДИ ТИ СКЕРУВАВ РЕШТУ СВОЇХ СИНІВ?
«Я вигнав їх. Вони наважилися сперечатися зі мною, не хотіли слухати те, чого я їх вчив. Але цей до мене дослухатиметься».
— ХІБА ЦЕ МУДРО?
Костур не промовив ні слова. Лише хлопчик поруч із ним тихенько захихотів від звуку голосу, чутного йому одному.
Немає аналогів тому, як Великий А'Туїн, космічна черепаха, рухається на фоні галактичної ночі. Коли ваша довжина становить десять тисяч миль, панцир вкритий кратерами від метеорів і кометним льодом, єдине, ким ви можете бути напевне — самими собою.
