Звати її Агнешка Жванець, і в цю мить вона саме про це й думає. Кому першому на новому місці я прокажу своє ім’я, прізвище? Кого першого зустріну і як він сприйматиме моє ймення: чи так от звичайно й байдуже, або ще й байдужіше, як ось я зараз. Переповнений автобус підстрибує на вибоїнах шосе, норовливо погойдується разом зі спітнілими пасажирами, що тісно збилися в гурт. Роки війни помітні ще й сьогодні, дивується Агнешка. Їхні сліди все ще не зникли з облич та одягу людей; у цьому випадково зібраному, строкатому гурті пасажирів вона відчуває застиглу гнітючість, загрозу і непевність. А може, це тільки видається? Є ж тут і групки-острівки статечних людей, знайомих між собою, людей, котрі, напевне, вже непогано влаштувалися в цьому краї. Дехто позиркує на Агнешку досить, часто, частіше, аніж на інших, інколи начеб з посмішкою, однак надто скупою й невиразною, щоб на неї відповісти. Може, це Флокс, маленький спанієль, на колінах у неї привертає їхні погляди. А може, ця кретонова сумка, яку вона пильно оберігає від агресивного ліктя сусідки, котру, либонь, зацікавило-таки, що то за скарб з гострими ріжками й невиразною формою ховається в ній.
Ні, не зацікавило. Сусідка відвертається до вікна, й Агнешка смутнішає. Вона чужа, нетутешня, не причетна до приятельських розмов, що точаться довкола неї. І, напевне, негарна, та ще й в такій пилюці, такої теплини! Просто — в спеку, яка буває хіба що в липні, а не в пору пізньої осені. Та й виглядає вона, напевне, як опудало в оцій спортивній куртці й картатих штанях. А в те вікно навіть не варто й поглядати, моя ти добродієчко з ліктем, бо ж біла курява, мов заметіль, аж піниться. Найохочіше збудила б Флокса, нахилилась би над його єдвабним вивернутим вушком та й нашептала б йому про все, що почуває, або й про будь-що. Та сором. Флоксе, сплюху такий, ми вже нібито й доїжджаємо. Ти радієш? Що? Відвезуть нас бричкою, а може, й автомашиною, викупаємося, повечеряємо смачненько, не переїдатимемося, звісно (щоб нам добре спалося), хоча нас, напевне, й припрошуватимуть, як то роблять всі гостинні селяни. Може, подадуть нам пиріжки й кисле молоко, га? Флоксе, цуцику мій, на першу в житті посаду їдемо, невже це тебе не тішить? Флоксе, прокидайся вже, заскімли хоч, бо щось дуже вже лячно.
Агнешка готується до виходу, здіймає з полиці валізу та несесер. Багаж чималий, та ще й Флокс! Клопоту багатенько. Огрядна тітонька з кошиком, накритим зверху рядниною, зауважує:
— А куди це ви так, добродійко? Іще ж не зупинка.
Доведеться, отож, застрягнути в оцій тисняві. Флокс крутиться, надокучає, видирається передніми лапами на Агнещині плечі, уперто намагається утримати рівновагу.
Потім, радіючи успіхові, задоволено лизнув у вухо найближчого солдата. Та Агнешці не доводиться й перепрошувати: солдат, видно, нічого й не відчув, бо надто вже захопився розмовою з якимсь добродієм у робочій спецівці. Але вже перша, мимоволі почута фраза пригашує Агнещин настрій. Неголосна мова робітника звучить густо, докучливо урочисто; оповідаючи, він постукує чорними від смоли пальцями по гудзику на куртці піхотинця, позиркуючи довкола з якимось острахом, і саме тому незручно підслуховувати.
— ...так його силоміць підпоїли на тому ж пороні, що він зробився, як колода. Потім мотузом до воза прив’язали, носом до землі, батогами по конях, та так і потягся туди, звідки прибув. Ми якраз на лузі були, рів мали копати аж до самого села, стоїмо, дивимося: віз якийсь летить, сам, без нікого. Придивляємося, а за ним щось волочиться. Якби не грузька дорога (коні, мабуть, тому й пристали) і якби не ми — оговтався б він хіба аж у святого Петра...
— А все ж, як же з усім тим шарварком?..— голос солдата гучний і протяжний, по-сільському млявий. Він, очевидячки, не збагнув незвичайності справи, й дехто з найближчих пасажирів обернувся до розмовляючих. Та це, попри косі погляди сусідів, начебто додало сміливості чоловікові в спецівці. Гнівно здвигнувши плечима, він дав волю стримуваній люті:
— А ніяк! Нехай вони зогниють! Нехай їх те багно!..— Свої прокльони він підкріпив промовистим жестом — широко розчепірив пальці руки й зараз же стиснув їх у кулак.— Було б спокійніше!
— Вони не з полохливих, факт.
— Ну й що ж. Нам нема чого спішити до них.
Час уже, мабуть, братися до виходу. Якась безпорадна й невпевнена, Агнешка намагається перехопити погляд кондуктора, затиснутого в кутку біля дверей.
— Хробрички... Це ж вони?
Обидва співрозмовники змовкають на півслові й підозріло зиркають на Агнешку. І не тільки вони. Запитання, таке звичайне в автобусах, стишило гомін довкола. Ще тільки мотор гуде й погуркує на вибоїнах. Кондуктор випростав спину, обсмикує куртку й начебто зволікає з відповіддю:
— Ви їдете до Хробричок? Справді?
— Тай, до Хробричок.
— Може, до Хробриць, панночко?
— Та ні... я добре знаю: до Хробричок.
Кондуктор, блондин, з волоссям, ніби з клоччя, та соромливим, поцяткованим віспою обличчям, червоніє під вичікувальними поглядами пасажирів і швидко кліпає споловілими віями.
— Ще досить далеко. І не по дорозі. Зупинки там, де була колись, уже немає. Коли б ви зійшли в Хробрицях, було б ближче. Через озеро пороном.
— Овва! — своїм протяглим поліським співом встряває до розмови солдат.— Порон був, та загув...
— Все одно,— заперечує йому робітник,— краще було б зійти в Хробрицях.
— Не знала про це...
— Шкода.
— До Бялосвлі, панночко, їдь! — несподівано напирає на дівчину тітка з кошиком.— Джерело там знайшли чудодійне, натуральне, все лихо з людини висмоктує.
— Ніяке не натуральне, матусю, а мінеральне.
Власниця кошика насуплюється й суворо, осудливо дивиться на безвірника, здорованя в поношеному светрі; їй, одначе, доводиться добряче задерти голову, щоб сягнути поглядом окулярів на його зарозумілому носі.
— Ти мене, добродію студенте, не виправляй, не вчи. Натуральне чи мінеральне, всяке від бога.
Агнешка й кондуктор обмінюються несміливими посмішками, обоє задоволені тим, що стороння цікавість знайшла собі новий об’єкт і нових акторів. Та передчасно.
— Ну, то як? Ви не передумали? — голосно запитує солдат.
І знову — ота нестерпна, незрозуміла облога очей, уважних, здивованих або й глузливих. Чийсь незміцнілий фальцет, загублений в тисняві, перериває мить тиші блазенським вигуком:
— Файні хлопці в Хробричках! Самі зеемпівці![1]
Кондуктор брязкає по металевому бильцю проколювачем, і автобус стишує хід, зупиняється.
— Якщо вже так, висадимо вас тут.
— А звідси далеко буде?
— Ну... кілометрів зо два, напевне. Тримайтеся ліворуч, ввесь час берегом, понад водою. Гребля доведе.
Агнешка силкується бути спокійною. Ах, коли б уже!.. І чому вони так видивляються на мене?.. Спотикається об ноги підлітка, що сидить біля дверей, на приступці. Це, Здається, він вихопився з отим дурнуватим вигуком про гарних хлопців: нахабне обличчя, маленькі очиці... Коли б такого мала, якби такого змушена була... Думка ця пробігає блискавично, оком не змигнути... Флокс втрачає рівновагу й випадає за відчинені вже двері, в посивілий від пилюги бур’ян над канавою. Ну й огидний же тип! Його блазенський голос доходить до Агнешки аж тепер, немовби за мить до цього вона була глухою й не вловила суті тих останніх слів, якими він обдарував її на прощання. І аж зараз ті слова зринають в пам’яті, звук за звуком, у стихаючому шумі автобуса, оповитого білою, як борошно, курявою, що підіймається за його п’яною кремезною спиною й, нарешті, закриває її зовсім. Уже я його не дожену, не дожену. А гукнув їй на прощання той шмаркач отаке:
— Готуй, дівчинко, револьвер! Знадобиться!
Ніхто більше не вийшов з автобуса на цьому відлюдному роздоріжжі. Навкруги, аж до обрію, по-осінньому тихо, дуже тихо. Тільки Флокс на руках Агнешки скавучить, ніби на щось нарікаючи. Агнешка стишує ту скаргу легеньким ляпанцем, однак і це не розвіює відчуття самотності. Дівчина згадує про бінокль, виймає його з кишені куртки й чіпляє на шию. Безлюдно. Анікогісінько. Ліворуч — вигин озера, праворуч — мокрі луки, безладно покраяні канавами, ген за озером — контури якогось селища, напевне, отих Хробриць, де краще було б їй зійти з автобуса. А навпроти від розтертого на порох шосе збігає до мокрих луків ледве помітний, низький вал греблі, поцяткований латками калюж, що, напевне, ніколи не висихають. Нічого вже тут більше не побачиш. Поволі дівчину поймає холодна заповзятлива рішучість. Агнешка наморщує чоло з невеликим навскісним шрамом біля самих корінців волосся, закушує губи, як завжди в нелегкій ситуації, а може, ще й тому, що, як і всі жінки, знає, що в хвилини важкого роздуму ті її губи стають наївними й по-дитячому надутими. Здіймає з себе куртку, просовує її рукави попід ручки валізи й несесера, зав’язує вузлом та й завдає собі на плечі весь отой скарб. Флокса вмощує в полу куртки, як у гамачок. Готово. Як добре йти на шту-урми ске-ель[2], дійдемо якось. Флоксе, сирітко, гарно ж тут, правда? Подобається нам, радіємо, добре ж нам буде, правда? Флоксе, а як ти гадаєш, кого то волочать коні по греблі на мотузці, лицем до землі? Чи, бува, не якусь дівчину молоду? Ах, цуцику, що це ти вигадуєш? Все те хіба що сміху варте. Гарні хлопці, самі зеемпівці. Це чудово, Флоксе... боїшся? Бо я вже не боюсь анічогісінько.
Велика сіра ропуха стрибає в багнисько просто з-під її ніг — і Агнешка, злякано скрикнувши, точиться назад, упускає додолу свій багаж. Сердячись і водночас соромлячись, вона квапливо підіймає його. Тепер іде вже рівною ходою: ...шу-шум, у вухах шум; у вухах шум, а в жилах невга-амовна кров.
