Коли се богиня спинилась... і в ту ж мить, слідом за нею, спинилися всі німфи. Дзвінкий сміх завмер. Я бачив, як обличчя богині раптом заніміло, смертельно зблідло; я бачив, як скам’яніли їй ноги, як невимовний жах розкрив їй уста, розширив очі, що дивились в далечінь... Що вона побачила? Куди вона дивилась?

Я обернувся в той бік, куди вона дивилась...

На самому краю неба, за низьким очеретом поля, палав огненною цятою золотий хрест на білій дзвіниці, на християнській церкві... Той хрест побачила богиня.

Я почув за собою тремтяче, довге зітхання, подібне до тремтіння порваної струни,— і коли я знов обернувся, від німф не зосталося й сліду... Широкий гай зеленів, як і перше, і тільки де-не-де, крізь гілля, крізь ту щільну його плетеницю, видніли, розтавали клубки чогось білого. Чи то були туніки німф, чи то здіймався туман зо дна долин,— не знаю.

Та як же мені було жаль тих богинь, що зникли!

С. Я. Надсон

* *

*

Про любов твою, друже, я марив не раз, і від мрій отих серце так радісно билось, та прихильний твій погляд стрічав — і в той час так тривожно і сумно на серці робилось.

Я боявся, що порив хвилевий мине і химерний прихильності сполох погасне, і лишить сиротою подвійним мене при тій мрії-мані про щось ясне та щасне.

Наче я що чуже, не питаючи, взяв, наче ся несподівана дружняя ласка тільки привид, що раптом свінув та й пропав, нетривкий, мов луна, неправдивий, мов казка.

І немов ненавмисне спинивсь на мені довго так отой погляд блакитний, лагідний, се він мариться серцю у хворому сні — з неминучим світанням він зникне безслідний...

Так у спеку в пустелі мандрівці трудні, хоч і бачать оазу, не вірять у тривок:

«Се десь марево млисте в ясній далині набить раєм облудним, немов на спочивок».

Адам Міцкевич

З ПОЕМИ «КОНРАД ВАЛЛЕНРОД»

Вілія, що наші струмочки приймає,— Дно золотеє, личко блакитнеє має; Гарна литвинка, що бере в ній воду,— Серцем чистіша, кращу має вроду.

Вілія в милій Ковенській долині Серед тюльпанів та нарцисів плине;

У ніг литвинки весь цвіт молодинів Од рож красніший та од тюльпанів!

Вілія гордить долини квітками,— Німану шукає, коханця свойого; Литвинці нудно поміж литвинами,

Бо покохала юнака чужого...

Німан в раптові ухопить обійми,

Несе на скелі та дикі простори,

В лоно холодне свою любу прийме,

І гинуть разом у глибокім морі!

Отак чужинець і тебе ухопить,

З рідного долу литовинку бідну!

Хвиля забуття і тебе потопить,—

Але смутнішу, але безрідну!

Ні серце, ні хвиля ради не приймає: Дівчина любить, а Вілія плине...

Вілія в любім Німані зникає,

Дівчина в вежі пустельничій гине!

Марія Котпніцька

і

Я ТОСКУЮ...

Я тоскую! о прерванных песнях грущу.

В песнях тихих моих слов досказанных нет,

Но хоть скованным, сдавленным словом хочу Душам близким подать мой далекий привет.

Мы не знаєм друг друга, но волей судьбы Вы печали родством сочетались со мной,— Так береза, стоя за порогом избы,

С ней роднится печалью и песнью одной.

Я тоскую о тихом том вздохе моем,

Что уснувшие розы лелеет в садах,

Но от молний ума превращается в гром И в ответ себе гром вызывает в сердцах.

Я тоскуюі я жаЖду родных мне сердец, Этой лютни живой, этих струн дорогих,

Я сыграла бы новую песню на них И грустна была б лютня, и грустен певец...

2

АХ, ЗАЧЕМ!..

Ах, зачем наших дубов наряд вековой Не от грома сломался весной?..

Отчего его листвой зеленой, густой Не покрыли могилы святой?

По листочку, по ветке в дубовом лесу Ветер-хищник разграбил красу...

И не может восстать из молчанья оков Сила нашпх полей и лесов...

з

ЦВЕТЫ

Сейте семя красоты,

пусть взойдут цветы!

Роєм легких мотыльков пусть летят мечтьг.

Навестит весна народ,— станет смело тот,

Кто земле родной принес хоть венок из роз.

4

В ВЕРОНЕ (На могиле Ромео и Джулъетты)

Словно к храму, йду я к любви алтарю,

Песен жаром и сердца тоскою горю.

Солнце сыплет свои золотые цветы,

В виноградниках ветер колышет листы...

О Джульетта!

Издалека йду. Там, в родной стороне,

О тебе шум берез пел таинсцвенно мне.

Там в бессонные ночи рыдал соловей Песней страсти, как здесь, на могиле твоей,

О Джульетта!

Кто мне путь указал? Трепет сердца в огне, Поцелуи, что вдруг раздались в тишине,

Роза та, что в объятья звала к себе день,

Белых крыльев голубки дрожащая тень.

О Джульеттаї

И хотелось, как раненой ласточке, мне К этим камням прильнуть и увидеть во сне Чары лунных ночей, аромат и цветы,

Страгти сдержанной дрожь, тайной неги мечты,

О Джульетта!

А теперь я тебя о прощеньи молю:

Не цветы и не сладкое слово «люблю»

Одинокая я принесла тебе в дар,

А молчанья тоску, слез невылитых жар...

О Джульеттаї

Генріх Гейне З «КНИГИ ПІСЕНЬ»

ЛІРИЧНІ СПІВАНКИ

(Lyrisches Intermezzo)

1

Коли настав чудовий май, Садочків розвивання,

Тоді у серденьку моїм Прокинулось кохання.

Коли настав чудовий май,

І пташок щебетання,

Тоді я милій розказав Мою журбу й кохання.

З

І рожу, й лілею, і сонце, й голубку Я все те, здавалось, любив до загину. Тепер не люблю їх,— одну маю любку, Дівчину-рибчину, перлину єдину; Вона-бо кохання первісточка гожа,—

І сонце, й лілея, й голубка, і рожа.

5

Твоє обличчя любе, миле,

Колись мені щоночі снилось, Тепер обличчя янголине Бліде — від жалю так змінилось; Смерть поцілунок свій положить Блідий на устоньках прекрасних, І згасне те небесне світло,

Що сяє. в оченьках тих ясних.

Обличчям до мого обличчя склонись, Хай сльози поллються в нас спільно, І серцем до серця мого притулись, Хай пломінь єднається вільно.

Коли наші сльози джерелом буйним В велике те вогнище зринуть,—

Я хочу востаннє тебе обійнять 1 з жалю-кохання загинуть!

8

ІІа пебі нерухомо Зірки ясні стоять Літ тисячі і любо Зглядаються, зорять.

Хороша в зірок мова,

Багата і ясна,

Та тільки невідома Філологам вона!

Я ж тую мову знаю,

Мені вона своя,

Коханої обличчя — Граматика моя!

9

Тебе, моя любко єдина,

На крилах пісень понесу

Над Ганг,— там розкішпа країна,

Там знаю долипу-красу.

В саду там при місячнім світлі Чудовії рожі цвітуть;

Там лотосу квітки розквітли, Сестрицю свою вони ждуть.

Сміються фіалочки гожі,

Глядять в небеса на зірки,

І тихо шепочуться рожі,

Запашнії кажуть казки.

Біжать, поступаючи злегка,

Газелі стрункі, сторожкі;

Шумлять і лунають здалека Ті хвилі святої ріки.

Там сядемо, любко, з тобою Де пальми красують ставні.

Нап’ємось кохання й спокою, Присняться нам сни чарівні.

12

Ти не любиш мене, ти не любиш мене, Я не дуже за теє журюся;

Як погляну на личенько любе, ясне,

То веселий, мов цар, я роблюся.

Ненавидиш мене, те говорять мені Сі коханії уста-рубіни;

Але дай поцілую ті уста знадні,

То забуду всі прикрі хвилини!

13

Цілуй, а не клянись мені!

Не вірю я в слова зрадні!

Слова солодкі,— та хотів Я б поцілунків замість слів:

Я маю їх, то й вірю їм;

А слово?., слово — порох, дим! Клянись, клянись, кохана, знов!

На слово вірить я готов!

Схилю голівоньку свою До тебе — й вірю, що в раю.

Я вірю, мила, вірю знов,

Що більш ніж вічна ся любов!

14

На оченьки милої любки дивні Я гарні складаю канцони,

На устонька милої любки дрібні Складаю найкращі терцини;

На щічки хороші її чарівні Складаю чудовії станси,

Якби ж було серце в дівчатка мого, Хороший сонет би зложив на йогої

16

Ти скажи мені, кохана:

Чи не мрія ти ясна,

Що співцеві в літню днину В думці сміливій зрина?

Але ні! уста такії,

Очі любі, чарівні,

Сюю гарну, милу вроду,— їх співець не змислить, ні!

Упирі та василіски,

Змії, страхи, ящірки,

Всі дива страшної казки —

От співцеві сни палкі,

Але ти, твоє лукавство,

Личко, погляди твої,—

І зрадливі, і лагідні,— їх співець не змислить, ні!

18

Не жаль мені, хай серце розіб’є Загублена любов! хоч промінь б’є Круг тебе з самоцвітів,— не жалкую: Я бачу твого серця ніч тяжкую.

Давно се знаю. Бачив я у сні:

В тім серці ніч,— не промені ясні;

Те серденько гризе змія страшенна!.. Я бачив, любал, що ти нужденна.

19

Так, ти нещасна! і не жаль мені. Обоє, люба, ми нещасні мусим буть,

Поки розіб’є смерть серця сумні,— Обоє, люба, ми нещасні мусим буть.

Я бачу, погляд твій палає від погорди, Усмішка на устах немов змія, Здіймаються високо груди горді,— Одна нещасна ти, нещасна, як і я.

Усмішка гостра, а однак сумна,

І гасне погляд твій, од сліз, мабуть,

А в гордих грудях рана потайна,— Обоє, люба, ми нещасні мусим буть!

20

Сопілки й сурми грають,

І скрипочка заводить;

Ох, то ж моя кохана Танок весільний водить!

Там бубни й джоломійки Бринять, дзвенять, лунають;

Там добрі янголята І стогнуть, і ридають...

21

То ти вже про те і не згадуєш, ні,— Що серце давно віддала ти мені?

Те миле й зрадливе серденько своє! — Чи в світі миліше й зрадливіше є?

Забула й кохання моє в одну мить?

І тугу, що й досі серденько гнітить? Що більше: кохання чи туга моя?

Обоє безмірні,— лиш те знаю я!

23

Чого так поблідли ті рожі ясні, Скажи, моя люба, мені?

Чого у зеленій траві запашні Блакитні фіалки — сумні?

Чого жайворонок так сумно співа Та жалібно в небі яснім?

Чого пахне так запашная трава, Немов погребовий той дим?

Чого навіть сонце не гріє мене,

А прикро так світить на діл?

Чого на землі все смутне і страшне, Мов сумнеє поле могил?

Чого мені тяжко, вмираю немов? Скажи, моє щастя ясне!

О мила, коханая любко, промов, Чого покидаєш мене?

25

Співав соловейко, і липа цвіла,

Всміхалося сонце, скрізь радість була;

А ти цілувала мене, обіймала І так до тремтячих грудей пригортала...

Кричав чорний ворон, і лист опадав,

І сонячний промінь так прикро блищав; «Прощай!» — ми сказали.— Холодне

прощання! — Ти гречно вклонилась на гречне вітання.

26

Колись ми з дівчиною двоє кохались, Одначе поводились завжди гаразд;

Не раз «в чоловіка та жінку» ми грались,— Ні сварки у нас не було, ні образ.

Ми з нею удвох жартували, втішались,

Та все цілувались собі, милувались. Пустуючи так, немов діточок двоє, «Ховатись» ми здумали в лісі та в полі,—

І так заховалися мудро обоє,

ІЦо потім уже й не знайшлися ніколи.

Поки на чужині я довго блукав,

Ганявся за мріями, долі шукав,—

Занудилась дома, ждучи мене, мила І шлюбне убрання для себе пошила,

Та, любо обнявшися, тішилась з ним —

З дурнішим із дурнів, з своїм молодим.

Яка ж моя люба хороша — ясна!

Не гине з очей мені постать дивна.

Очиці — фіалки, а устонька — квіти,

Вік будуть палати, вік будуть зоріти!

І я се кохання отак змарнував! —

Із дурнів дурнішим себе показав!

31

Я бачу світ пишний і неба сіяння,

Лагідний вітрець і весни розцвітання,

Долину розкішну, квіток коливання,

Іскриться та сяє роса на них рання,

Скрізь — люди радіють, скрізь — бачу втішання. А я?., я хотів би в могилі лежать І мертвую любку в обіймах держать!

35

Як я з милою розставсь,

З того часу не сміявсь;

Чув я жарти, чув я сміх,

Та сміяться сам не міг.

Як же втратив я її,—

Сльози виплакав свої;

В серці жаль, нудьга німа,

А на очах сліз нема.

37

Філістери гарно вбрані По полях, лісах гуляють,

Раді, скачуть, мов телята,

Літо краснеє вітають.

Погляд їх блищить,— дивують: «Як цвіте все романтично!» Довгі вуха наставляють:

«Як співає шпак велично!»

Але чорную запону Почепив я на віконці,—

Бо до мене завітали Марища при яснім сонці.

То з підземної країни Встало давнєє кохання,

Сіло й плаче біля мене...

Серце рвуть його ридання!

38

Багато з забутого часу Картин з домовини встає,—

Я згадую, як близько тебе Життя я провадив своє.

Блукав цілу нічку у мріях По вулицях я самотний, Зглядалися люди на мене,

Що я був мовчазний, смутний.

Вночі було краще,— безлюдні Всі вулиці в місті були;

Я тільки та тінь моя власна Мовчазно по вулиці йшли.

По бруку так швидко ступав я, І крок мій навколо лунав,

А місяць на мене з-за хмари Поважно згори поглядав.

Ставав я край дому твойого, Дививсь у віконце твоє.

Так пильно дивився угору,

І серденько рвалось моє.

Я знаю, що ти виглядала Частенько на мене з вікна,

А я, весь промінням облитий, Стояв, мов колона сумна.

39

Хлопець кохає дівчину,—

Та другий миліше їй був;

Другий взяв іншу дружину, Першую ж милу забув.

З жалю та мила звінчалась З першим, хто трапився, так,

З ким вона й зроду не зналась,— Гине забутий юнак.

Давня се байка, здається,

Все ж вона вічно нова —

І як до кого прийдеться,

Серце тому розбива!

42

Сиділи ми, любко, обоє У легкім човенці своїм.

Ніч тиха була, ми з тобою Плили геть шляхом водяним.

Ми острів заклятий стрівали, Ген-ген в сяйві місяця мрів,

Там гуки чудові лунали І млистий таночок лелів.

Так любо ті гуки бриніли,

Леліли таночки дивні,

Та геть нас відносили хвилі, Плили ми по морю сумні.

45

Блискучого літнього ранку Ходжу я по свому саду.

Квітки розмовляють, шепочуть,

А я, я мовчазний іду.

Квітки розмовляють, шепочуть, Благає їх погляд смутний:

«Не гнівайсь на нашу сестричку, Блідий чоловіче, сумний!»

46

В розкішній красі таємничій Сіяє кохання моє І тихої літньої ночі Страшні, дивні мрії снує:

«В заклятім саду походжають Коханці смутні, самотні;

Тремтить ясний місяць промінням, І чуть соловейка пісні.

Дівчина, мов постать камінна, Навколішках лицар стоїть.

Аж ось дикий велет надходить, Дівчина злякалась, біжить...

В крові пада лицар додолу Додому йде велет страшний...»

Як буду в могилі лежати,

Кінець буде казці чудній.

47

Вони мене дражнили, До серця дійняли, Одні тим, що любили, Другі тим, що кляли.

Вони мені до всього Отрути долили,

Одні тим, що любили, Другі тим, що кляли.

Котра ж мені найбільший Шаль серцю завдала,—

То тая не любила Мене і не кляла!..

50

Всі за чаєм сиділи й розмову Про любов між собою вели. Естетичні були всі панове,

Папії надто чулі були.

«Розумію — кохать платонічно!» — Мовив радця, страшний, як мана. Усміхнулась madame іронічно, «Ох!» — зітхнула тихенько вона.

Пастор вкинув до того зважливо: «Не повинна любов буть палка:

Для здоров’я се дуже шкідливо». «Як се?» — тихо спитала дочка.

А графиня зітхнула важенько:

«Ох, кохання — жага запальна!»

І баронові потім зграбненько Подала склянку чаю вона.

За столом було місце маленьке,

Не було ж тебе, любко, там знов.

Як гарненько, моє ти серденько, Розказала б ти їм про любов!

53

Якось був я в чулім настрою, Зійшов на шпилечок, там став.

«Ох, чом я не пташка маленька!» — Раз по раз я тяжко зітхав.

Чому я не ластівка прудка,—

Тоді б я, кохання моє,

Прилинув і звив би кубельце Аж там, де віконце твоє.

Коли б же я був соловейком,

До тебе тоді б прилітав І любо на липі зеленій Щоніченьки я б щебетав.

Чому я не гава дурная,—

На серце тобі я б припав,—

Адже ти кохаєшся в гавах,—

То й я б, може, щастя дістав.

54

Крізь сон колись тяжко я плакав, Що вмерла ти, снилось мені; Прокинувся потім, а сльози З очей все котились дрібні.

Я плакав крізь сон,— мені снилось, Що сам я без тебе зостав; Прокинувся потім і довго Я тяжко і гірко ридав.

Я плакав крізь сон,— мені снилось, Що знов ти кохаєш мене;

Прокинувсь — і знов полилося Сліз гірких джерело сумне.

56

Щоночі у сні бачу, мила, тебе З привітним на устах вітанням І кидаюсь я тобі, мила, до ніг З гірким, безнадійним риданням.

На мене журливо так дивишся ти, Хитаєш собі головою,

І котяться з ясних твоїх оченят,

Мов перли, сльоза за сльозою.

І тихеє слово я чую твоє,

Букет з кипарису приймаю. Прокинусь — букет з кипарису зника, А слово твоє забуваю.

В гаю шумить вітер осінній,

Так холодно, вогко вночі...

Я їду самотній по лісі,

Закутаний, в темнім плащі.

Як швидко я їду, так швидко Вперед моя думка летить,

Туди вона весело лине,

Де милої хатка стоїть.

Ось брешуть собаки... от слуги Виходять мене зустрічать

Зо світлом. Біжу я в господу,

По сходах остроги бряжчать.

В кімнатці, у килими вбраній,

Там пахощі милі, тонкі,

Там люба мене дожидає,—

Лечу я в обійми палкі.

Шумить вітер листом дубовим,

І дуб промовляє мені:

«Мандрівцю дурний! чого хочеш?

До чого ті мрії дурні?»

60

Бог сну поніс мене у замок десь заклятий, Там душні пахощі і світочі ясні,

Людей там хвилі, гурт швидкий, строкатий, Мов лабіринти — ходники тісні.

Шукають всі дверей, щоб вийти з хати,

І ламлють руки, всі спотворені, страшні. Напни та лицарі йдуть щільною юрбою, Мепе самого теж потяг той гурт з собою.

Зненацька сам зоставсь я і дивую,

Як швидко зник той гурт мені в очах.

По ходниках я сам блуджу, мандрую,

А стіпи хиляться... Мепе взяв страх!

Я на погах немов кайдани чую,

А серце стиснув розпач, сум і жах...

Аж ось на двері я натрапив сам.

Туди! скоріше!.. Боже! хто се там?

Ох, се ж кохана! двері заступає,

Шаль на устах, від туги вид змарнів.

Я кинувсь геть,— рукою милая махає.

Чи осторога то мені? чи гнів?

Але їй в очах світло любе сяє.

Мені той погляд серце так вразив,

Так дивно, так поважно погляд той світився, І разом з тим так мило!., я збудився.

61

Була холодна північ та німа,

А я блукав дібровою з нудьгою; Прокинулись дерева всі од сна І жалібно кивали головою.

62

Похований той на розпутті,

Хто сам себе вбив, і журлива Блакитная квітка зросла там,—

То квітка гріха нещаслива.

Холодної, тихої ночі Стою і зітхаю журливо,

При місяці тихо леліє Та квітка гріха нещаслива.

63

Де я не гляну, всюди очі Темнота чорна застилає,

Бо зникли оченьки дівочі,

Для мене промінь їх не сяє.

Погасла золотої зорі Коханая краса велична,

Скрізь — дикії страшні простори... Прийми мене ти, ніч одвічна!

Всі давні та прикрії співи,

Всі мрії тяжкії, страшпі Я хочу тепер поховати Навіки в великій трупі.

В трупі я сховаю багато,

А що — се моя таїна.

Немов Гейдельберзьке барило,

Ще й більша буть має труна.

І мари потрібні для неї Із дощок, міцні та тяжкі,—

Як довгії вулиці в Майнці,

Повинні буть довгі такі.

І велетів треба дванадцять Кремезних та дужих кликнуть,

Як той Христофор святий в Кельні На Рейні,— такі мають буть.

Вони понесуть домовину І спустять у море її,—

Велика ж потрібна могила Такій величезній труні.

Чи знаєте ви, чого буде Труна та велика й важка? — Кохання моє в неї ляже І вся моя туга тяжка.

ПОВОРІТ ДОДОМУ (Heimkehr)

З

Сумне моє серденько трудне,— Довкола все раде весні;

Стою, прихилившись до липи, На замковій стрімкій стіні.

Глибоко в долині блакитна Спокійная річка біжить;

Там хлопчик пливе у човенці, Закинувши удку, й свистить.

Довкола розкинулись мило Барвисті дрібні береги, Домочки, й садочки, і люди, Отари, і луки, й луги.

Дівчата перуть собі хустя, Веселий їх гурт гомоЬить;

З лотоків летять діаманти, Млиновеє коло шумить.

Он сіра старезна в’язниця, Хатина при їй вартова;

Увесь у червоному хлопець Рушницю свою набива.

Він ходить; по сталі рушниці Проміння іскриться ясне;

Він честь віддає мені нею,— Ох, краще б застрелив менеї

Ніч, дощ і негода страшенна,

На небі нема ні зорі;

Я мовчки по гаю мандрую,

А вітер шумить угорі.

Тремтить якийсь вогник здалека,— Се, певне, в хатині лісній;

Мене той вогонь не привабить: Неприязно в хаті сумній.

Стара і сліпа там бабуся На кріслі понуро сидить,

Так тихо сидить, мов камінна,

Ні слова не мовить, мовчить.

Метушиться в хаті, кленучи,

Рудий карбівничого син,

Об стіну рушницею кида І люто регочеться він.

Дівчина пряде, і на кужіль Все котяться сльози дрібні;

Собака вищить і, тремтячи, Прищуливсь до ніжок її.

8

Дівчино, рибалонько люба,

Човенце сюди приверни,

Ходи сюди, сядь, поговорим,

Дай рученьку білу мені.

До серця мого пригорнися,

Не бійся так дуже мене,

Щодня ж ти ввіряєшся морю,

А море і дике, й страшне!

У серці моїм, як і в морі,

Є бурі й прибої страшні,

Але й прехорошії перли В йому спочивають на дні.

Над морем зійшов місяченько, Поблискують хвилі сріблом;

Я любку мою обіймаю, Серденька тремтять нам обом.

Я тихо сиджу, мене люба, Кохана в обіймах держить. «Що чуєш ти в гомоні вітру? Чого біла ручка тремтить?»

«Ох, друже, не вітру то гомін! То співи русалок лились,

Мої то співали сестриці, їх море пожерло колись...»

12

Вітер смерчі білі, страшні Із води зриває,

Вітер хвилю б’є та крутить,

Та шумить-ридає.

З неба темного невпинно Ллється дощ без краю,— Певне, нічка затопити Моренько бажає.

Он сидить на щоглі чайка, Скиглить-галасує,

Б’ється крильми і страшнеє Горенько віщує.

13

До танцю вітер грає,

І свище, і луна...

Гей-гей, як плига човник! Весела ніч, бучна!

Живії гори-хвилі,

А море гомонить,

В ногах безодня чорна,

Вгорі туман стоїть.

Молитви, клятьба... стогін В каютах скрізь загув.

До щогли я тулюся.

«Коли б я дома був!..»

14

Вже вечір. На морі так темно, Все море в туман повилось;

А хвилі шумлять так таємно, Щось білеє з хвиль тих знялось.

Русалка з води виринав,

Сідає край мене вона;

І тяжко русалка зітхає,

Тремтить її шата срібна.

Мене пригорта і цілує,

До болю в обіймах стиска, Занадто вже щиро милує Вродлива дівчина морська.

«Я чуло тебе пригортаю,

Я міцно тебе обняла,

В обіймах зогрітись бажаю,— Холодна вечірняя мла».

У сутіні хмарної ночі Щораз блідий місяць зника; Смутніють щораз твої очі, Вродлива дівчино морська.

«Смутніш вони бути не в силі,

Бо й так вже вільготні й сумні,— То крапля із синьої хвилі Зосталася в очах мені».

Як чайка там скиглить та в’ється! Як море шумить та гука!

Чого твоє серце так б’ється, Вродлива дівчино морська?

«Ох, б’ється воно невгамовно Те серце моє навісне,—

Кохаю тебе невимовно,

Ти, любе створіння земне!»

16

Вечірні промені ясні По хвилях миготіли,

Біля хатини самотні,

Мовчазні ми сиділи.

Все море вкрили тумани,

Вгорі чайки кружляли;

А сльози милої дрібні З очей на руки впали.

І я навколішки упав,

На сльози ті дивився,

Ті білі руки цілував І гірких сліз напився.

Мені жаль-туга навісна Так палить душу й тіло,

Та безталанниця сумна Мене слізьми струїла.

20

Я знов по сьому місті йду На вулицю знайому,

В сім домі любая жила,

Як пусто, глухо в йому!

Ох, давлять вулиці тісні!

Будова вся похила,

Здається, пада на мене!..

Геть! бути тут несила!

21

Знов прийшов я до того будинку, Де вона присягалась колись;

Де кохана зронила сльозинку, Там гадюки тепер завелись.

Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають.

Колись моя люба в сій хаті жила; її вже немає, її тут не знають,

Оселя ж лишилася та, що й була.

І там хтось стоїть, вгору глянув, здригнувся І в розпачі руки ламає свої;

Ось місяць його освітив,— я жахнувся: Обличчя і постать у нього — мої!

Ти, марище бліде! ти, тінь моя власна!

Нащо мене дражниш коханням моїм?

І так не забута година нещасна,

Як серцем я рвався на місці отсім!

24

Дівчина спить тихо в кімнаті,

А місяць промінням тремтить;

В садочку дивний якийсь голос Співає і тихо бринить.

«Погляну я в теє віконце,

Що там у садку за дива?»

То ж мрець там стоїть під віконцем,

У скрипочку грає й співа:

«Танок ти мені обіцяла,

І слово зламала в той час;

На цвинтарі в нас вечорниці,

Ходи ж танцювати до нас!»

Дівчину той спів пориває І вабить з кімнати її,

Мара її далі провадить,

Пісні їй співає свої.

І грає, й співає, і скаче,

Кістками мара стукотить,

Кива головою, а череп При місяці прикро блищить.

Стою я у мріях непевних,

Дивлюсь на поличчя твоє,

І любе обличчя неначе Живе на малюнку стає.

На устоньках усміх з’явився,

Той усміх коханий, дивний,

І сльози на очах заблисли,

І погляд той самий смутний.

Я глянув,— з очей полилося Сліз гірких джерело сумне...

Ох, досі не можу повірить,

Що ти вже не любиш мене!

26

Ох, я нещасний Атлас! цілий світ, Світ цілий туги мушу я носити.

Вагу ношу незмірну. Розіб’ється Вже хутко серце в грудях.

Ти, горде серце, ти сього бажало!

Ти щастя прагнуло, без міри щастя, Чи туги,— теж без міри. Горде серце, Тож досить маєш — туги!..

31

Надворі негода страшенна,

Сніг, дощ, лютий вітер гуде;

Сиджу край вікна я, дивлюся: Немов хтось у темряві йде.

Блищить одинокеє світло І в темряві тихо зника,

З ліхтариком, певне, додому Іде стара ненька яка.

Я думаю, масло та яйця Несе вона в коші, муку.

Спече пиріжок, нагодує Свою величеньку дочку.

Дочка лежить дома на кріслі І жмурить очиці свої;

Злотистії кучері впали На личенько гарне її.

32

Гадають усі, що я сохну Та в’яну в коханні-журбі,

Так люди гадають,— нарешті І сам я гадаю собі.

Ти, любко моя винозора,

Скажу тобі тільки одно:

Мені те кохання безкрає Розшарпало серце давно.

Б своїй одинокій хатині Собі я кажу се не раз,—

Як тільки ж тебе я побачу,

Зникають слова мої враз.

Вже, певне, слова мої щирі Тримає злий янгол який;

Ох, я через янгола того Тепер безталанний такий!

36

Як я про свою говорив вам печаль,

То ви позіхали й мовчали;

Коли ж в красні вірші убрав я свій жаль,

О, як тоді всі вихваляли!

38

Люди! не глузуйте з чорта,—

Хвилька людськеє життя,

А довічнеє прокляття —

Не химера то пуста!

Люди! всі довги платіте,— Довге людськеє життя, Довго прийдеться вам набір Брать, як перше, без пуття.

40

Були ми маленькими дітьми,— Веселеньких пара діток;

В курник заберемось, бувало, Сховаємось там у куток.

Після й заспіваєм, як півень; Хто-небудь іде до хліва,—

От ми: «Кукуріку!» — він дума На нас, що то півень співа.

В дворі нашім скриня стояла,

Ми вбрали папером її,

І хату порядну зробили Собі ми із скрині тії.

Старая сусідська кицька,—

Ото у нас гість був такий;

Її ми вітали й низенько Вклонялись, мов пані якій.

Питали її про здоров’я,

Чи все в неї вдома гаразд;

Ох, потім прийшлося про теє Питать старих кицьок не раз!..

Ми часто собі, мов старії, Поважну розмову вели Про те, як то все було краще,

Як ми молодими були,

Про вірність, любов і про дружбу, Що все те зо світу зника,

Що грошей пемає, а кава Тепер дорогая така!..

Минули забави дитячі,

Все гине й не вернеться знов,— І гроші, і світ, і часи ті,

І вірність, і дружба, й любов!

42

Наче промінь місяченька Крізь серпанок хмар блищить, Так для мене сяє завжди Ясний спогад з темних літ.

Гордо ми пливли по Рейні І дивилися згори,

Як палав зелений берег Од вечірньої зорі.

Біля милої сидів я, Думки-гадоньки гадав,

Золотий, рожевий промінь Бліде личко цілував.

Любі співи, бренькіт лютні,

Все раділо, все цвіло!..

Ох, тоді синіше небо,

Серце кращеє було!

Все зникало, наче в казці: Місто, гори, поле, гай;

Я лиш погляд ясний бачив,—

В любих очах був мій рай.

45

Не дивуйте мені, люди,

Що струна гіркої туги Ще й тепер бринить виразно, Хоч завів я співи другі.

Ось пождіть, замовкне хутко Ся луна журби сумная,

І в загоєному серці Зацвіте весна новая.

Пора вже мені добрий розум вернуть, Дурниці свої забувати,

Мені вже обридло актором тим буть,

З тобою комедію грати.

Мальовані дивно куліси я мав,

У стилі зовсім романтичнім,

Мій лицарський плащ ясно злотом блищав, І був я в настрою величнім.

Хоч я схаменувся тепера зовсім,

Дурну тую гру покидаю,

А все почуваюсь нещасним таким,

Мов досі комедію граю.

Ой леле! жартуючи, я розказав Найщирші свої почування.

Я з смертю в грудях гладіатора грав,

Що смерть удає для втішання.

48

Серце! доля ще не вмерла,

Згине ся пора сумна,

Все віддасть тобі весна,

Що зима колись пожерла.

Ще зосталося немало!

Сей широкий пишний світ,

Сей краси весняний квіт,—

Все твоє, щоб ти кохало!

50

Любко, се для тебе згуба,

Сам про те я мушу дбати,

Щоб не дати твому серцю Від кохання запалати.

Я про тее, дбаю щиро,

А однак не раз благаю,

В думці криючи благання: «Покохай мене, мій раю!»

51

Як уночі на ліжку Лежу я в подушках,

Все красне, любе личко Стоїть мені в очах.

І ледве-ледве очі Закрию в тихім сні,

Прилине люба постать І стане при мені.

Зникає сон над ранок,

Не гине постать з ним;

І вдень її ношу я У серденьку моїм.

53

Хай надворі вітер грає, Завірюха завиває,

Снігом кидає в вікно:

Се для мене все одно,—

Бо на серці весна-красна,

В ньому любки постать ясна!

54

Хто благає матір божу,

Хто святих Петра і Павла,

Я ж одну благаю тільки — Сонце ясне, любку гожу:

«Будь до мене прихильніша, Дай розкоші, поцілунків!

Ти, з дівчат найкраще сонце, З сонців дівчина ясніша!»

Ти все не дозволяєш Побути при собі,

Від мене ти втікаєш,

Бач — ніколи тобі.

Кажу я про шалене Кохання, розпач, сум,

А ти глузуєш з мене, Вклоняєшся на глум.

Ще гірш тим роздражнила Кохання запальне,

А потім не схотіла Поцілувать мене.

Та не гадай, що згину Я від твоїх образ;

Ох, ні, моя єдина,—

Приймав я се не раз!

58

Сапфіри оченьки твої,

Кохані очі милі,—

Щасливий тричі був би той, Кому б вони зоріли.

Твоє серденько — діамант, Воно промінням грає,— Щасливий тричі буде той,

Для кого запалає.

Рубіпи устонька твої,

Немає краще в світі,— Щасливий тричі буде той,

Хто буде їх любити.

Щасливий він!.. Коли б я знав, Де я його спіткаю,—

Кінець би щастю положив, Зустрівши в темнім гаю.

Я тобі на вірність клявся, До серденька пригортав,

В сіті власні я попався І за правду жарт прийняв.

Як покинеш в сю хвилину Ти мене хоч би на жарт,— Я застрелюсь, я загину,

Бо без тебе жить не варт!

61

Давно вже я збожеволів Від думок-гадок вдень і вночі, Тепер згубили вже зовсім Мене твої кохані очі.

Де не піду я, всюди твій Розумний, любий погляд сяє,— Не думав сам я, що моє Серденько ще раз покохає.

62

Сьогодні у них товариство,

У вікнах усюди вогні.

Я бачу коханую постать Високо у яснім вікні.

Не видко тобі, що в темноті Стою під віконцем твоїм,

Не видко тобі, що повстало У темнім серденьку моїм.

Розіб’ється темнеє серце, Кохання розіб’є його, Тремтить воно, кров’ю облите, Ти ж мила, не бачиш того.

Я прагну усю мою тугу В єдинеє слово зложить,

Я дам його вітру дзвінкому,

Хай весело з вітром летить.

Для тебе, моя ти єдина,

Те слово сумне забринить,

Бринітиме кожну хвилину,

Бринітиме кожную мить.

Коли ж ти темненької ночі Закриєш очиці ясні,

То слово моє ти почуєш В глибокому, тихому сні.

64

В тебе й діаманти, і перли,

І все, що бажаєш собі,

Ти маєш чудовії очі,—

Чого ж іще, любко, тобі?

Про тії чудовії очі Пісні я складаю мої,

Складаю я вічнії вірші,—

Чого ж іще, любко, тобі?

За тії чудовії очі Я гину тепер у журбі,

Зовсім мене ними згубила,—

Чого ж іще, любко, тобі?

69

Я з вами розстався у літнюю спеку, Побачився знову у лютій зимі;

Тоді ваше серце горіло-палало,

Тепер ви спокійні, холодні, німі.

Знов з вами розстанусь, знов потім побачусь, І холод, і пал вам у серці замре,

Пройду я байдуже по вашій могилі,

І серце моє буде вбоге й старе.

70

Я з нею розстаюся, я її покину,

Вона ж мене так пестить, обіймає!

Я б так хотів зостатись хоч на днину, Та з кіньми вже товариш дожидає.

І се — життя! лиш вічнеє, страждання, Прощання вічне, вічне розставання!.. Чом ти мене у серці не сховаєш?

Чом поглядом навік не затримаєш?

71

Ми їхали вдвох цілу нічку У темнім почтовім ридвані, Сміялись собі, жартували, Провадили речі кохані.

Та як ми після здивувались Над ранок, моя ти єдина!

Сидів проміж нас подорожній, Амур — та сліпая дитина.

74

Як будеш дружинонька шлюбна моя, То можеш ти з .того радіти,—

Весело живи, у всім воля твоя,

У всім тобі буду годити.

Чи лаяти будеш мене, а чи бить,

Я все теє буду терпіти,—

Коли ж моїх віршів не будеш хвалить, То годі укупі нам жити!

77

В молодії давні літа Від кохання без привіта Я палав не раз;

Дорогі тепера дрова,

Згас вогонь, душа здорова, Далебі! от се й гаразд!

Красна імобко, не журися! Нащо сльози? схаменися!

Так роби, як я:

Ти живи, поки живеться,

А журбу забудь,— минеться! Далебі! та й будь моя.

78

Ти на мене ворогуєш?

Так змінилася відразу.

Буду скаржитись на тебе Перед світом за образу.

Ох ви, устонька невдячні, Нащо ж ви лихе казали На того, кого так щиро Що день божий цілували?

79

Ох, се знов ті самі очі,

Що колись мене вітали.

Знов уста ті самі любі,

Що так мило цілували!

Знов той самий голос чую, Що мені й по ночах снився! Але я вернувсь додому Не такий, як був,— змінився.

Ті хороші білі руки Знов кохано обіймають,

Та в моїм серденьку глухо, Поцілунки не діймають!

82

По валах у Саламанці Тихий вітер повіває,

Літнім вечором зо мною Люба донна походжає.

І її стрункую постать Мої руки обіймають,

Мені чутно, як зітхання Груди горді їй здіймають.

Понад нами в темних липах Вітер шепче полохливо,

Сни лихі бринить струмочоі{ Таємничо і журливо.

«Ох, sennora! серце чує,—

Хутко маю мандрувати,

І по мурах саламанських Більше нам не походжати!»

84

Я бачу, що ти вже мене покохала,

По очах, по мові я теє пізнав;

Коли б твоя мати при нас не стояла, То я б поцілунка від тебе дістав.

Ранесенько завтра я місто покину,— Далеко жене мене доля моя;

В вікні я побачу русяву дівчину, їй щиро вклонюся, відходячи, я.

<Т/

85

Над горами сонечко сходить з-за гаю, Отари женуть... Тихий ранішній час. Ти, любко моя, моє сонце, мій раю, Коли б я побачив тебе ще хоч раз!

Біжу під віконце дівчиноньки швидко.. «Мандрую! прощай, моє щастя ясне!» Даремне! в віконці дівчини не видко, Ще спить... і у сні, може, бачить мене?

Тихо в полі, гай темніє,

Наступає літній вечір;

Злотий місяць в синім небі Любим промінням леліє.

Десь блищить водиця тиха,

Край струмка цвірчить десь копик, Чутно плескіт у струмочку,

Чутно, як хтось дише стиха.

У струмочку ельфа красна Там купається самотня,

І блищить при місяченьку її постать біла, ясна.

88

Темна нічка на дорозі,—

Я втомивсь, болить серденько; — Тихий промінь благодатний Ллє на землю місяченько.

Любе місяця сіяння Прожене темноту ночі,

Стихнуть в серденьку страждання, І роса умиє очі.

89 [,

Смерть — се ніч спокійна, тиха,

А життя — се день гарячий;

Вже темпіє, я втомився:

Вдень прийняв немало лиха.

Я в садочку започую,

Там виводить соловейко Голосні кохання співи,

Я крізь сон його почую...

СВІТОВА ТЬМА

Прилинув Май у промінні злотистім З шовковим леготом та пахощами зілля,

І вабить люд до себе білим цвітом Та синіми очицями фіалок,

І розстила квітчастий ярий килим, Затканий промінням і ранньою росою;

До себе кличе Май людей коханих.

На перший поклик люд блідий виходить; Панове одягають літні вбрання,

Святкові, з гудзями, що сяють ясно;

Всі панії в невинну біль убрались; Молодики вусок весняний крутять; Хвилюють і тремтять дівочі груди,

Міські поети пхають у кишені Папірчик, олівець й лорнетку;— і в нестямі Біжить за місто геть юрба моторна,

І по зеленому розходиться моріжку, Дивується, як пишно гай розрісся,

Яка там сила дрібних квіточок,

Як любо ллються співи пташечок,

Який ясний намет блакитний неба!

Прийшов до мене Май. Він стукнув тричі До мене в двері і гукнув: «Я Май,

Ходи, блідий співець, я поцілую!»

Дверей не відімкнув я і гукнув:

«Даремне вабиш, мій лукавий гостю!

Я придививсь до тебе, придививсь,

Я вглядівся у світову будову Занадто близько й глибоко,— пропали Всі радощі, на серці вічна туга.

Я крізь кору камінно-тверду бачу Людські оселі і серця людськії —

І бачу там брехню, нікчемність, лихо. На всіх обличчях думки я читаю,—

Все бридкі. Крізь дівочу соромливість Я бачу, як тремтить жага таємна;

На думній гордій голові юнацькій Вбачаю я строкату шапку блазня; Потвори тільки та безсилі тіні Я бачу на землі сій, і не знаю,

Чи се шпиталь, чи дім для божевільних. Стару сю землю я наскрізь проглянув, Немов кришталь, і бачу там страхіття, Даремне Май його зеленим рястом Покрити хоче. Я там бачу мертвих. Вони лежать у тісних домовинах, Згорнувши руки і одкривши очі,

У білих шатах і з блідим обличчям,

І черви по виду у їх плазують.

Я бачу, син з коханкою сідає,

Знічев’я на могилу свого батька; Глузуючи, щебечуть соловейки, Всміхаються єхидно тихі квіти, Порушивсь у могилі мертвий батько,— Тремтить сира земля від жалю, болю.

Ти, бідна земле, біль твій розумію! Пекучий пломінь бачу в твоїх грудях,

Я бачу — з жил невинно кров тече,

Я бачу, як одкрились твої рани,

І вибухнули дим, огонь і кров.

Я бачу, горді велетні, твої синове,— Одвічне плем’я,— повстають з безодні, Червоні світочі в руках палають; Залізнії драбини наставляють І дико пруться на небесний бенкет.

Малі потвори чорні лізуть вгору. Тріщать і падають злотисті зорі.

Завісу золоту рука зухвала Зірвала з божого намету,— заридали І впали ниць всі ангели святії.

І сам господь поблід на свому троні, Зірвав корону з голови і кинув.

А дика юрба ближче наступає.

І кидають всі велети на небо Червоні світочі; потвори б’ють Огнистими бичами янголяток,

Що гнуться і звиваються від болю, Потвори ж їх за кучері хапають.

І бачу там я ангела мого,

З обличчям гарним, і з ясним волоссям, І з вічною любов’ю на устах,

В блакитних очах вічная лагідність.

Аж ось бридке, страшенне потороччя Блідого ангела мого схопило І з реготом поглянуло на його,

І стиснуло раптово у обіймах...

Крик розпачливий залунав на світі, Стовпи розбились, небо й земля впали, Повстала скрізь одвічна, давня тьма.

РАТКЛІФ

Якось бог сну поніс мене в країну,

Там верби смутнії кивали на вітання Зеленими та довгими руками,

Розумно квіти-сестри поглядали,

Лунали приязно пташині співи,

Собаки там брехали,— я пізнав їх,

І людські голоси мене вітали,

Мов друга давнього, однак те все мені Чужим здалось,— чужим, чудним та дивним. Перед сільським будинком гарним став я;

У серці щось озвалось, але думка Була спокійна, я струсив спокійно Собі з одежі порох подорожній.

Дзвінок озвався гостро, брама відчинилась.

Були пани та пані там, знайомих Чимало. Тихий смуток був усюди І скритий неспокій жахливий. Всі непевно Та з дивним жалем на мене зглядались,

Так аж у мене серце похололо,

Немов якусь недолю віщувало.

Стару Маргрету хутко я пізнав там,

На неї пильно глянув,— не озвалась.

«Марія де?» — спитав я.— Не озвалась,

Взяла мене за руку стиха й повела Через осяйні, довгії кімнати,

Там розкіш панувала й мертва тиша;

Аж ось прийшли ми в хату, і крізь сутінь Вона мені вказала, одвернувшись,

На постать, що сиділа на софі там.

«Се ви, Марія?» — запитав я. Дивно

Мені самому стало, що так твердо Я те промовив. Без луни, камінний Почувся голос: «Так мене звуть люд»!»

Я затремтів, пройнятий гострим жалем,

Бо то ж колись той гук,— глухий, холодний,— То був коханим голосом Марії!

А тая жінка в фіалковій сукні,—

Недбало вбрана, груди впалі, погляд Скляний, безтямний, те бліде обличчя Так дуже схудло, щоки помарніли! —

Ох, жінка та була колись вродлива,

Мов квітка гарна, любая Марія!

«Вас довго не було!» — сказала вголос,

З холодною та прикрою приязню.—

Ви вже не тужите, коханий друяїе,

Здорові, так поправились на тілі,—

Се вказує солідність!» — усміх солоденький їй затремтів на блідо-жовтих устах.

Не тямлячись, промовив я до неї:

«Мені казали, що ви заміж вийшли?»

«Ах, так! — покликнула, байдуже сміючись.— Поліно маю, шкурою окрите,

Дружиною назване; та поліно —

Поліном!» — тут безгучно, прикро засміялась. Холодний жах пройняв мені всю душу, Непевність узяла: чи се ж ті чисті,

Мов квітка чистії уста Марії?

Вона я* устала з місця, ухопила Кашмірну хустку і на плечі хутко Накинула, взяла мене під руку І повела через одкриті двері,

Геть повела, полями, чагарями.

Розжеврене, червоне сонце низько Спустилося, багряним світлом грало По деревах, по квітках і по річці,

Що віддалі велично протікала.

«Дивіться, як злотисте око плине В воді блакитній!» — крикнула Марія.

«Мовчи, нещасна!» — мовив я й побачив У сутіні якісь дивнії рухи.

З’явились постаті туманні в полі,

Пообіймались білими руками.

Зглядалися фіалки любо — і з жагою Одна до другої схилялися лілеї;

Палали рожі від кохання палу;

Гвоздики пахли і немов горіла;

У любих пахощах всі квіти потопали І тихі сльози радісні ронили.

«Любов! любов! любов!» — зітхали втішно. Метелики перелітали ясні,

Злотисті мушки грали співи ельфів,

Вітрець вечірній шепотів лагідний,

Дуби шуміли, тьохкав соловейко...

І серед співу, шуму, шепотіння Безгучним, мов бляшаним, голосом холодним Базікала змарніла жінка, йдучи поруч:

«Я знаю, як вночі велось вам в замку,

Та довга тінь для вас доволі добра,

Вона на все потакує й киває;

Блакитний плащ — то ангел, а червоний,

З мечем блискучим,— то ваш лютий ворог». Речей багато дивних та строкатих Вона провадила, а далі сіла,

Втомившися, на лаву, вкриту мохом,

Що там стояла під високим дубом.

Ми сіли поруч, смутні та мовчазні,

Одно на одного дивились і смутились.

Дуб шелестів, мов смертнеє зітхання.

Глибокий жаль лунав у співі соловейка.

Та впав червоний промінь через листя,

Заграв Марії на блідім обличчі,

І запалав той нерухомий погляд,

І давнім любим голосом спитала:

«По чім ти взнав, що я така нещасна?

Читала те в твоїх я диких співах».

Стис мені серце холод льодовий, жахнувсь я Мов у своїй прийдешності побачив Я божевілля, розум потьмарився,

І від тяжкого жаху я прокинувсь.

З ПОДОРОЖІ ДО ГАРЦА

ПРОЛОГ

Фраки, шовкові панчішки, Рукавці блищать гарненько, Гречні речі, залицяння,—

Ох, коли б їм ще серденько 1

Серце чулее у грудях,

В серці щирі почування...

Мене мучать їхні речі Про нещиреє кохання.

Я піду собі у гори,

Там стоять хатки тихенькі, Вільно дихають там груди,

Віють вітри там буйненькі.

Я піду собі у гори,

Темні сосни там стрункії,

Спів пташиний, шум струмочків, Хмари гордії прудкії.

Прощавайте, ясні зали,

Ви, панове й пані ясні!

Сміючись, на вас я гляну,

Як зійду на гори красні!

НА ГАРДЕНБЕРГУ

Давні сни мої, повстаньте!

Серця брамо, відчинись! — Красні співи, сльози туги Дивно з серця полились.

Я піду між ті ялини,

Де джерело виграва,

Де олені горді ходять,

Де мій любий дрізд співа.

Я зійду па тії гори,

На ті бескиди стрімкі,

Де на замку на руїнах Грають промені палкі.

Там я сяду собі тихо

І згадаю ті часи,—

Давніх лицарів хороших,

Час минулої краси!

Он майдан поріс травою, Гордий лицар там стояв;

Він, найдужчих подолавши, Надгороду з бою взяв.

Плющ повивсь по тім балконі, Де вродливиця була,

Що й такого переможця Поглядом перемогла.

Переможця і вродливу Поборола смерть бліда,—

Той сухий з косою лицар Всіх додолу поклада!

ПАСТУХ

Так! пастух у полі — владар, Трон йому — гора крута, Сонечко над головою —

То корона золота.

У ногах у нього вівці,

Мов підлесники двірські, Двораки його — телята, Гордовиті всі такі.

Козенята — то актори,

А пташки та корови,

З сопілками та з дзвінками,— То музики дворові.

Все бринить, співа так любо І так любо гомонить Джерело та бір сосновий,— Що король здрімавсь на мить.

А тим часом мусить править Вірний пес, міністр його, Люто бреше він, луна йде Геть від галасу того.

Сонний владар промовляє: «Влада ся така тяжка!

Я волів би дома бути,— Королева там чека!

Там я голову владарну їй на ручки покладу,

В королеви ясних очах Царство все моє знайду!»

НА БРОКЕНІ

Сонце ледве променіє,

І на сході вже світає,

А верхів’я гір, як в морі,

У тумані потопає.

Якби мав я скороходи,

Я б помчав, як вітер, прудко Через дальнії верхів’я До хатинки любки хутко.

Одхилив би я запони Біля ліжечка дівчини,

Стиха чоло цілував би І ті устонька-рубіни.

І промовив би ще тихше На лілейне ушко любці:

«Мила, вір в кохання наше, Вір, що завжди будем вкупці!»

ІЛЬЗА

Зовуся я Ільза-принцеса,

Зовуть Ільзенштейном мій дім; Хто щастя захоче дізнати,—

До мене в мій замок ходім!

Голівоньку там тобі змиє Джерело ясної води,

Там всі свої жалі забудеш,— Мій смутний молодче, ходи!

Впадеш там в кохані обійми На білії груди мені,

І мріями будеш літати У давні часи чарівні.

Я так тебе пестити буду,

Тебе покохаю сама,

Як владаря Генріха свого,—

Вже ж Генріха мого нема.

Хай мертві лежать в домовині,— Живим треба в світі пожить;

А я ж бо вродлива, мов квітка,

І серце веселе тремтить.

Ходи лиш до мене до замку,

З кришталю мій замок ясний, Там лицарі, й панни, і джури Заводять таночок дивний.

Шумлять там шовкові убрання, Залізні остроги дзвенять,

Там карлики грають у сурми, Там бубни й сопілки бринять.

Як Генріха, владаря свого, Отак я й тебе обійму;

Як сурма, було, загукає, Затулюю вуха йому!..

ГІРСЬКА ІДИЛІЯ І

На горі стоїть хатина,

Там живе гірняк старий;

Там шумить ялина віттям, Світить місяць золотий.

Крісло єсть у тій хатині,

Все в мережанні дивнім,

Хто сидить там, той щасливий, Я — щасливцем був таким!

На ослінчику дівчатко,

Я держу її ручки;

Оченята — сині зорі,

Квіт рожевий — устоньки.

І в тих любих синіх зорях Бачу я небесний світ,

І кладе лілейний пальчик, Хитра, на рожевий квіт.

Ні! нас мати не побачить,— Пильно так вона пряде;

Батько гра собі на цитрі Й пісню давнюю веде.

І дівчатко шепче тихо,

Тихо, ледве чуть мені,

Все розказує про справи Ваговиті, таємні:

«А тепер бабуся вмерли,

І не ходимо ми вже На стрілецький двір у Гослар, Ой там надто хороше!

Живемо ми тут самотні На холодному шпилі,

А зимою сніг засипле.

То й зовсім ми як в труні.

Я ж дівчина полохлива,

Мов дитина, боязка,

Я боюсь гірського духа,

Що вночі людей ляка...»

Раптом любка мила вмовила, Як сказала ті слова,

І від страху оченята Рученьками закрива.

Гомонить гучніш ялина, Веретенечко шумить.

І дзвенить до того цитра, Пісня давняя бринить:

«Сила зла, дитино люба,

Не страшна зовсім тобі!

День і ніч ти маєш, любко, Янголяток при собі!..»

II

У вікно рука зелена Від ялини стукотить.

Місяць, той підслухач тихий, Шибки світлом золотить.

Батько, мати вже поснули, Вже не чути їх обох;

Але ми собі кохано Розмовляємо удвох:

«Щоб то ти молився часто,

Не йму віри я тобі,

Ти порушуєш устами,—

Та не молишся тоді.

Той холодний рух, недобрий, Завжди він страшний мені.

Але страх той розганяють Погляди твої ясні.

Чи ти маєш віру праву?

Маєш ти закон твердий?

Віриш ти, що є небесний Бог отець, син, дух святий?»

«Ох, дитино, як малим я Ще на лоні неньки був,

Вірив я, що бог отець є,

Силу й добрість бога чув!

Знав, що бог хорошу землю Й гарний люд на ній створив, Сонцю, місяцеві й зорям Путь одвічну призначив.

Як підріс я, любко мила,

Більше розуму вже мав, Зрозумів тоді я більше,

В бога сина вірить став;

В сина любого, що любо Нам провадив про любов,

І за теє, як звичайно,

На хресті пролив він кров.

А тепер дійшов до літ я,

І читав, і мандрував,

Я в святого духа віру Щирим серденьком прийняв.

Дух святий із давніх-давен Та й тепер вчиня дива,

Він ярмо неволі й замки Злих тиранів розбива;

Давні смертні рани гоїть, Відновля людські права,

Поміж ЛЮДОМ чесним, добрим,а-Рівність, воля настава.

Дух святий жене темноту І химери чорні пріч,

Що псують кохання й втіху, Дражнять нас і день і ніч.

Збройних лицарів багато Дух святий собі обрав,—

Щоб його чинили волю,

Душу їм одважну дав.

Дорогі мечі в них сяють, Корогви святі у них!

Ти б хотіла, любко, бачить Гордих лицарів таких?

Ну, поглянь на мене, любко, Сміло глянь і поцілуй,

Бо святого духа лицар,

Сам такий я,— не здивуй!»

III

За ялину зелененьку Тихо місяць заховавсь,

А в кімнаті огник блимав, Ледве-ледве прокидавсь.

Та в моїх блакитних зорях Ясне проміння сія, Рожі-устонька палають,

Люба дівчина мовля:

«Люд маленький, гурт дідочків Наше сало й хліб займа, Покладем надвечір в бодню,

А на ранок вже й нема.

Ті дідки щораз приходять З молока сметанку пить,

Не накриють потім глеків,— Кицька решту докінчить.

Отже, кицька наша — відьма,— В горобину ніч тіка На закляту скелю,— башта Там стоїть, стара така.

Замок був там; зброї поблиск, Сміх і співи там гули,

Пані, лицарі та джури В коло з світочами йшли.

Закляла людей і замок Чарівниця зла колись;

Тільки звалища зостались І сичі там завелись.

Та казали так бабуся:

«Як на певнім місці стать,

В певний час вночі на скелі Певне слово проказать,—

Знову ясним замком стануть Всі руїни ті сумні,

Пані, лицарі і джури Поведуть танки дивні;

Хто ж те слово скаже,— того Замок буде й люди всі,

Сурми й бубни честь заграють Молодій його красі».

Так цвіли картини-мрії На тих рожах-устоньках,

1 блакитнее проміння Грало в синіх зіроньках.

Почала мені на пальці Мила злотий кучер вить, Пестить, грається, цілує, Усміхнулася й мовчить.

Речі всі в хатині тихій Щиро дивляться на нас,—

І здалось мені, що бачив Шафу й стіл я вже не раз.

Б’є дзигар поважно й мило, Цитра,— чується мені,— Почина сама бриніти,

І сиджу я, мов у сні.

От тепера час той певний,

В місці певнім я сиджу —

І, здається, я от зараз Певне слово те скажу.

Чи ти бачиш, любко мила, Північ міниться й тремтить! Давня скеля пробудилась, Став з ялиною шумить.

Духів спів і бренькіт цитри

Із розскелини луна,

Раптом гай квіток з’явився, Наче ярая весна.

Квіти сміливі, непевні,

Листя дивне і буйне,

Пахнуть, красні-ясні, в’ються, їх жага додолу гне.

Рожі, наче дикий пломінь, Раптом блиснули в гаю,

1 знялись лілеї к небу,

Мов колони з кришталю.

Зорі, мов великі сонця,

Погляд любий, палкий шлють, В келих лілії великий Променисті хвилі ллють.

Але ми з тобою, любко,

Теж змінилися в сей час: Злото, шовк, походні ясні Сяють скрізь навколо пас;

Ти принцесою зробилась, Замість хати замок став,

Пані, лицарі і джури,

Танці... гомін залунав.

І те все моє: той замок,

Ти і люди тії всі,

Бубни й сурми честь гукають Молодій моїй красі!

З ЦИКЛУ «ПІВНІЧНЕ МОРЕ»:

(Die Nordsee)

[8]

НЕГОДА

Лютує негода,

Сердито б’є хвилі,

Хвилі піняться люто, встають,

Вгору здіймаються, наче живії,

Білії гори з води,

І кораблик зліза на них З поспіхом тяжким

І раптом падає знов

У чорну, широко роззявлену моря безодню,

О море!

М ати краси, що вродилася з піни!

Прамати кохання! згляньсь надо мною! Вже в’ється, — трупа чує,—

Марою та білая чайка.

Наточує дзьоба на щоглі,

Пажерна чига на те серце,

Що дочці твоїй славу співа

І що онук твій, лукавець малий,

За іграшку взяв.

Даремне молю я, благаю!

Мій крик загубивсь у бурханні негоди,

В побоїщі вітрів.

Свище, гуде, гомонить і реве,

Мов гурт божевільних заводить!

І серед того я чую виразно Арфи знадливії гуки,

Спів жаги навісний,

Він чарує і рве мою душу.

Я пізнаю отой голос.

Далеко на кручі шотландській, Сірий замок високо стримить Понад бушуючим морем,

Там, у високім вікні,

Хвора жінка вродлива стоїть, Ніжно-прозора, камінно-бліда,

І грає на арфі, й співа,

Розвіває вітер їй кучері довгі

І темний спів несе

Геть у широке, бурхливеє море.

ІЗ ЗБІРКИ «НОВІ ПОЕЗІЇ»

(Neue Gedichte)

[32]

NEUE LIEBE 4

В світлі місяця я бачив, Гаєм ельфи проїздили,

Чув, як сурми їх бриніли, Чув, як дзвоники дзвеніли.

Коні мали злоті ріжки, Коники маленькі білі, Прудко так, неначе зграя Диких лебедів, летіли.

Усміхнулась їх цариця,

Як повз мене проїжджала. Чи вона мені кохання,

Чи погибель віщувала?..

26 травня [1890]

З ПОЕМ

АТТА ТРОЛЬ

Сон літньої НОЧІ

ПЕРЕДМОВА

Атта Троль повстав пізньої осені 1841 р. і був уривками надрукований в «Elegante Welt», коли редактором там став знову мій приятель Генріх Лаубе. Зміст і форма поеми мусили відповідати смирним вимогам сеї часописі; я спочатку написав тільки ті глави, які могли бути надруковані, та й ті прийняли чимало змін. Я мав замір пізніше видати цілу поему досконало викінченою, але так діло й стало на сьому хвальному замірі, бо, як усім великим німецьким творам — Кельнському соборові, Шеллінговому богові, прусській конституції,— так повелося й Атта Тролеві, він ніколи не був викінчений. В такій невикінченій формі, сяк і так полатаного й тільки поверхово заокругленого, віддаю я його тепер публіці, покоряючись намаганням, що справді не від мене походять.

Атта Троль повстав, як уже сказано, пізньої осені 1841 p., в той час, коли ще не зовсім перешумів великий бунт, де найрізноманітніші вороги збивались в одну купу проти мене. Се був дуже великий бунт, і я ніколи б не повірив, що Німеччина може зростити стільки гнилих яблук, скільки мені тоді на голову полетіло! Наш рідний край справді благословенний край; правда, не ростуть в ньому ні цитрини, ні золоті помаранчі, та й лавр ледве-ледве скніє на німецькому грунті, але гнилі яблука родять напрочуд рясно, і всі великі німецькі поети складали про се пісні. При тому бунті я мав згубити корону і голову, але не згубив ні тієї, ні другої, а всі безглузді обвинувачення, видумані, аби нацькувати на мене юрбу, ганебно розбились самі, і я навіть не потребував спускатись до того, щоб відповідати на них. Мою оборону взяв на себе сам час та й відповідні німецькі уряди, мушу се вдячно признати, прислужились мені в сій справі чимало. Прикази арештувати мене, що на всіх станціях від німецької границі чекають з жагою повороту німецького поета, відновляються в належний спосіб об різдві святому, коли на різдвяних деревцях мирні (gemiiltlich) ліхтарики сяють. Подорож по німецьких просторах спротивилась мені через таку непевність шляхів, тим-то я святкую собі різдво на чужині та й дні свої довершу на чужині, у вигнанні. Тим часом одважні борці за світло і правду, що винуватили мене в несталості та запобіганні, походжають собі дуже безпечно по рідній землі, як добре оплачені слуги уряду або як шановані достойники купецького стану, або як постійні члени якого клубу, де вони щовечора патріотично покріпляються виноградним соком батька Рейну та морем викоханими шлез-віг-гольштейнськими вустрицями.

Я з особливим заміром звернув увагу на те, в який час повстав Атта Троль. Тоді цвіла так звана політична поезія. Опозиція, мовляв Руге *, продала свою шкуру і стала поезією. Музам було гостро наказано не бити байдиків і не ловити гав надалі, а вступити на службу рідному краю, напр., маркитантками волі або прачками християнсько-германської національності. Надто здійнявся серед бардів в німецькому гаю той невиказний, неплідний пафос, той зайвий чад ентузіазму, що кидається, зневажаючи смерть, в океан загальностей і завжди нагадує мені того американського матроса, що впав у такий безмірний нестям від генерала Джаксона, аж виліз, врешті, на самий вершок щогли і скочив звідти в море, скрикнувши: «Я гину за генерала Джаксона!» Так, хоч ми, німці, ще й пе мали тоді жодного флоту, однак мали багато повних нестяму матросів, що гинули за генерала Джаксона у віршах і в прозі. Талан був тоді дуже невигідним даром, бо наводив на підозріння в безхарактерності. Хворе безсилля знайшло собі врешті, після тисячолітнього медитування, велику зброю проти перевтомлених геніїв; власне, знайшло воно антитезу межи талантом та характером. Для великої юрби сливе особисто підхлібно було, коли говорилось таке: порядні люди бувають взагалі дуже поганими музиками, однак же добрі музики звичайно ніщо іншого, як порядні люди, отже, в світі головна річ порядність, а не музика. Тепер уже порожня голова несамовито товклась об повне серце, а головним козирем став напрям.

Я пам’ятаю одного тодішнього письмовця, що лічив собі в велику заслугу, власне, те, що він не вмів писати; за свій дерев’яний стиль він отримав срібну почесну чарку.

О вічні боги! тоді ж то саме й треба було боронити прав духа, надто в поезії. Коли ж така оборона була великим завданням цілого мого життя, то вже ж не міг я згубити її з очей у сій моїй поемі; отже, і тон, і зміст її були протестом проти плебісцитів сучасних трибунів. І справді, вже перші уривки, що були надруковані з «Атта Троля», зворушили жовч моїх героїв характеру, моїх римлян, що обвинуватили мене не тільки в літературній, але й в громадській реакції, навіть в зневазі найсвятіших людських ідей. Щодо естетичної вартості моєї поеми, то не боронив її тоді, як і тепер; я писав її для власної втіхи і забави химерним, маячливим стилем тієї романтичної школи, де я свої наймиліші, молоді роки прожив і нарешті свого вчителя одлупив *. З сього погляду, може, моя поема й негідна. Але ж ти брешеш, Бруте, ти брешеш, Кас-сію, та й ти брешеш, Азінію *, коли запевняєте, ніби мій жарт вимірений проти тих ідей, що складають коштовний здобуток людськості і за які я сам стільки боровся і страждав. Ні, власне, через те, що поетові сі ідеї з’являються в найкращій ясності і величі, бере його непереможний сміх, коли він бачить, як грубо, недотепно та незграбно можуть виражатись ті ідеї у вузькодумних сучасників. Він жартує тоді з дочасної ведмежої шкури тих ідей. Є свічада, так нерівно одшліфовані, що навіть сам Аполлон одбивається в них карикатурою і зриває в нас сміх. Але ми сміємось тоді тільки з потвори, а не з бога.