Електричка стрiмко вилетiла з-за повороту i, стишуючи хiд, плавно зупинилася бiля перону. З переднього вагона вийшли двi жiнки. Вони поставили на землю свої валiзи i озирнулися.
На перонi було безлюдно. Лише за вiкнами, в залi чекання, маячiло декiлька пасажирiв, та бiля дверей багажного вiддiлення про щось розмовляли залiзничники. Трохи далi, за станцiєю, починався сосновий лiс. Неширока пiщана дорога розсiкала його надвоє. Вела вона до дитячого лiсового санаторiю. Про те сповiщав напис на диктовiй стрiлцi, що була прибита до телеграфного стовпа.
Жiнки трохи постояли, потiм взяли свої валiзи i рушили по тiй дорозi.
Спочатку вони йшли мовчки. Лише тодi, коли станцiя зникла за кущами, одна з них озвалася:
— Здається, ми з вами десь зустрiчалися.
— Атож, — згодилася iнша жiнка i привiтно посмiхнулася. — Ми бачилися в лiсовому санаторiї. Ви тодi приїхали зi своїм сином. Коли не помиляюся, його звуть Сергiйком.
— Звiдкiля ви це знаєте? — здивувалася Сергiйкова мати. — Адже ми бачилися лiченi хвилини.
— Ну то й що? У мене пам'ять гарна. До того ж, Оля, моя донька, весь час згадує про нього в своїх листах. З тих листiв я зрозумiла, що нашi дiти дружать мiж собою.
— Он воно як, — вiдказала на те Сергiйкова мати i дiстала з валiзи парасольку, бо саме почав накрапати дрiбний дощик. — Що ж, я рада познайомитися з вами.
— Я теж. Оля писала, що Сергiйко їй дуже допомiг.
Iти i розмовляти було куди приємнiше, нiж iти i мовчати. Та й дорога тодi здається набагато коротшою.
— Цiкаво, чим же це Сергiйко допомiг вашiй Олi? — запитала Сергiйкова мати.
— Поки що не знаю. Оля обiцяла розповiсти про все тодi, коли я приїду.
— Атож, незабаром ми їх побачимо, — згодилася Сергiйкова мати. — Отодi i поговоримо про все. А завтра я, напевно, заберу Сергiйка додому.
Тiєї ж митi за кущами, що густо поросли обабiч дороги, почулося чиєсь глузливе пирхання. Проте мами так захопилися розмовою, що не звернули на те нiякої уваги.
— Аби ви знали, скiльки я пережила через Олю, — говорила Олина мати. — Вона, знаєте, змалку була хворобливою. А пiсля смертi батька… Ну, гаразд. Коли не помиляюся, зараз буде галявина, а звiдтiля до санаторiю вже рукою подати.
I справдi, через кiлька хвилин обидвi жiнки вийшли на галявину, що густо поросла ожиною. Проте замiсть дитячого санаторiю вони побачили… залiзничну станцiю, вiд якої щойно вiдiйшли.
Матерi розгублено переглянулися.
— Бути цього не може! — сказала Олина мама. — Ми ж з вами весь час iшли тiльки вперед, так? Ми ж з вами нiкуди не збочували, правильно?
— Але, як бачите, перед нами станцiя, — вiдказала Сергiйкова мати. — Мабуть, ми з вами так заговорилися, що й не помiтили, як повернули назад. Але як це ми могли зробити?
Вони знову рушили по дорозi, що вела до лiсового санаторiю. Тепер матерi вже не розмовляли, а уважно дивилися собi пiд ноги.
Та через деякий час вони знову опинилися перед будiвлею залiзничної станцiї.
— Нiчого не розумiю, — розвела руками Сергiйкова мати. — Я ж тут стiльки разiв бувала!
Вона зупинила залiзничника, що поспiшав у своїх справах, i запитала:
— Ви не скажете, як нам дiстатися до лiсового санаторiю?
— Iдiть прямо й прямо, — вiдповiв залiзничник i показав на дорогу, по якiй вони вже двiчi пройшли. — Все прямо i нiкуди не звертайте.
— Даруйте, ми так i робимо, — у вiдчаї сказала Олина мама. — Та щоразу повертаємося назад. Нiби нас навмисно хтось водить по колу. Може, тут почалися якiсь ремонтнi роботи? Чи, може, з'явилася iнша дорога?
Залiзничник пiдозрiло поглянув на неї. Йому, певно, здалося, що над ним жартують.
— Немає тут нiяких ремонтних робiт, — сухо вiдказав вiн. — I дорога до санаторiю лише одна — ось ця.
Залiзничник ще раз вказав на неї i подався до перону.
Тепер обидвi матерi йшли так обережно, нiби пiд їхнiми ногами було замiноване поле.
— Боюсь, що ми знову опинимося бiля станцiї… — мати Олi чомусь перейшла на шепiт.
Але на цей раз вона помилялася. Залiзничної станцiї i близько не було. Та вiд того матерям легше не стало, бо дорога раптом почала дiлитися на двi вузенькi стежки, що до того ж вели в рiзнi боки.
— От i вiр пiсля цього залiзничникам, — сказала вкрай засмучена Сергiйкова мати. — Хоча, зрештою, — додала вона по паузi, — вони тут нi при чому. То, мабуть, з нами щось коїться.
— Я теж так думаю, — згодилася Олина мати. — Але давайте вiзьмемо себе в руки i пiдемо далi.
— Пiдемо, — згодилася Сергiйкова мати. — Але якою стежкою?
Олина мати замислилася. Потому показала на стежку, що вела праворуч.
— Гадаю, нам треба iти по нiй, — сказала вона.
— Помиляєтеся, — м'яко заперечила Сергiйкова мати. — Я переконана, що нам треба йти оцiєю стежкою.
I вона показала на стежку, що вела лiворуч.
Вони ще трохи посперечалися i врештi вирiшили iти кожна своєю дорогою.
Та незабаром матерi зустрiлися знову. Виявляється, вони iшли назустрiч одна однiй по круговiй дорозi.
— Не знаю, що тепер i думати, — тремтячим голосом призналася Олина мати. — Облуда якась. Чаклунство.
— Здається, ви маєте рацiю, — згодилася Сергiйкова мати. — Що ж нам тепер робити?
Зненацька їй здалося, нiби позад неї хтось тихо проказав: «Iдiть, звiдкiля прийшли…» Сергiйкова мати здригнулася з несподiванки i швидко озирнулася. Проте нiкого не побачила. Однi лише кущi непорушне стояли перед нею. А за ними — лiс.
— Ви нiчого не чули? — уривчастим голосом запитала вона Олину маму.
— Нiчого… Ой, гляньте-но сюди!
За кiлька крокiв вiд них височiв могутнiй дуб з великим дуплом пiд нижньою гiлкою. I в цьому дуплi сидiв дивний птах. Клiпаючи круглими очима, вiн пильно вдивлявся в жiнок. Його гострий, мов кiготь, дзьоб то вiдкривався, то закривався. Складалося враження, нiби птах намiрявся щось сказати, проте в останню мить передумував.
— Пугач… — прошепотiла Олина мати. — Виходить, ми забралися в лiсовi нетрi. Я чула, що пугач живе вдалинi вiд людей.
Пугач хитнув головою, мовби згоджувався зi словами Олиної матерi, i зненацька зареготав моторошним голосом. Потому поважно розпростер широкi крила i поплив мiж деревами.
Дощ начебто припинився. Проте натомiсть на землю опустився такий густий туман, що неможливо було розгледiти навiть пальцi витягнутої руки…
А в цей час Сергiйко i Оля стояли на узлiссi i не зводили очей з дороги, що вела вiд станцiї.
— Електричка вже давно прибула, а мами все немає, — сказала вкрай стривожена Оля. — Мабуть, з нею щось трапилося.
— Не хвилюйся, — заспокоював її Сергiйко, хоча й сам хвилювався не менше. — Що з нею може трапитися? Нiчого.
— Добре тобi так казати, — заперечила Оля i раптом схлипнула. — Я ж знаю свою маму! Вона в мене така неуважна, така неуважна! З нею завжди щось трапляється.
— Але й моя мама теж повинна приїхати цiєю електричкою…
— Значить, щось трапилося з ними обома, — сказала Оля, i з її очей покотилися сльози.
— Ну, от ще… Чого б це я плакав? — втiшав її Сергiйко. — Все буде гаразд! Ти ось що… теплiше вдягнися, i ми пiдемо їх зустрiчати.
Оля витерла очi i слухняно попрямувала до спального корпусу. А через якусь хвилину за закрутом дороги затупали моторнi копитця i на узлiсся вилетiв збуджений Бухтик. Його веселi очi палали, мов два вогники, шерсть на головi розкошлатилася так, що й рiжок не було видно.
— Ура-а! — вигукнув Бухтик, аж виляски пiшли узлiссям. — Отепер ви вже нiкуди не поїдете! Ви залишитеся з нами!.. — Зненацька Бухтик замовк i пильно подивився Сергiйковi в очi. — Щось трапилося, еге ж? Ти якийсь сьогоднi не такий…
— Трапилося, — зiтхнув Сергiйко. — Мами нашi кудись подiлися.
— Ха! — вигукнув Бухтик. — Теж знайшов чого переживати! Ми з Даванею таке втнули!
— Що? — перепитав Сергiйко. — Ви з Даванею? Та як ви посмiли? Вони ж нашi мами, розумiєш ти чи нi?
Бухтик знiтився.
— Та я що… Це все Даваня придумав.
— А хто його пiдмовив на таке. Хто, як не ти?
Бухтик скоса зиркнув на Сергiйка.
— Я його не пiдмовляв… Ну, хiба що зовсiм трiшечки. А вiн взяв та й сам пiдмовився.
— Немає такого слова — пiдмовився.
— А чому немає? — зацiкавлено запитав Бухтик.
Сергiйко лише зiтхнув. Лихо з цим Бухтиком та й годi! То йому конче треба знати, як їхнiй лiкар Микола Володимирович бореться з хворобами. То розповiдай йому, як працює телевiзор, — Бухтик мрiє створити щось подiбне у себе в затонi. А тепер пояснюй, чому немає слова «пiдмовився»…
— Бухтику, не крути хвостом…
— А я й не кручу, — вiдказав Бухтик i озирнувся на свiй хвiст. — Звiдкiля ти взяв, що вiн крутиться?
— То я просто так сказав. У людей так мовиться…
— А чому саме так мовиться? А чому не iнакше?
— Потiм поясню. Ти краще скажи, що ви зробили з нашими мамами?
— Нiчого такого ми їм не зробили. Лише в лiс заманили та й годi. Нехай трохи поблукають в ньому, нехай налякаються як слiд — i тодi Даваня знову наверне їх до станцiї.
— Навiщо ви це зробили?
— Ну як же ти не розумiєш? Вони злякаються, сядуть на електричку та й поїдуть собi. А ви тут залишитеся. Ви ж хотiли цього, так?
— Бухтику, вислухай мене уважно, — почав Сергiйко. — Якщо нашi мами зразу ж не знайдуть сюди дорогу — я тебе знати не хочу!
Бухтик зацiпенiв. Його очi злякано вдивлялися в Сергiйкове обличчя.
— Он ти який… — повiльно сказав вiн. — А як же наша дружба?
— Та я просто так… — схаменувся Сергiйко. — Зачекай, я не те хотiв сказати!
Але Бухтик вже повернувся до нього спиною i щез у лiсi.
Обидвi матерi промокли наскрiзь i тепер тремтiли вiд холоду.
— Тiльки б зустрiти людей, — вибиваючи зубами частий дрiб, казала Олина мама. — Хоча б одну людину зустрiти!
— Або вийти на iншу дорогу, — пiдтримувала її Сергiйкова мама. — Нехай вона буде найгiршою, лише б вивела кудись!
— А туман, здається, почав розходитися, — зауважила через деякий час Олина мама. — Бачите, як посвiтлiшало?
— Бачу, — згодилася Сергiйкова мама i раптом вигукнула: — Дивiться — дорога!
I вони наввипередки подалися по нiй.
Незабаром дорога вивела обох мам на широку галявину. По той бiк вишикувалося кiлька будинкiв з великими прозорими вiкнами.
— Та це ж наш санаторiй! — в один голос вигукнули мами.
Їм назустрiч вже бiгли Оля з Сергiйком.
— Матусю, ти приїхала! — ще здалеку гукала Оля. — Нарештi ти приїхала!
Мати пригорнула до себе доньку i заходилася цiлувати її так, нiби кiлька рокiв не бачила.
— Коли б ти тiльки знала, — сказала вона через хвилину, — що з нами трапилося по дорозi!
— Ось бачиш, — Оля з-пiд маминої руки подивилася на Сергiйка сяючими очима. — Я ж тобi казала, що з моєю мамою завжди щось трапляється!
А неподалiк вiд них, за густими ожиновими кущами зачаївся Бухтик.
— Вони поїдуть… — з розпачем шепотiв вiн сам до себе. — Тепер вони напевно поїдуть. А я… тодi мене все одно що й не буде на свiтi!
— Трохи не забув, — сказав тато i знову схилився над сумкою. — Я ж тобi подарунок привiз!
I ось на Олинiй долонi лежить чудернацька пухнаста iграшка. Спочатку Оля подумала, що це Чебурашка. Проте в Чебурашки повиннi бути великi вуха. I великi очi. А в цiєї й не розбереш — чи то вуха, чи то рiжки. I очi iграшка мала зовсiм iншi, i вуста в неї склалися так, начебто вона ось-ось вимовить: «Бу-бу-у…» А на обличчi сяяла така зворушлива усмiшка, що Оля не втрималася i мiцно притиснула таткiв подарунок до щоки.
— Подобається? — запитав татко.
— Ще й як! — щиро вигукнула Оля. — Тепер це буде моя найулюбленiша iграшка!
— I яке ж ти збираєшся дати їй iм'я?
— А хiба в неї немає iменi?
— Нема, — сказав татко. — Вона ще без iменi живе.
— Тодi… тодi я назву її Бухтиком.
— Дивне iм'я, — зауважив татко. — Але гарне. Що ж, нехай буде так.
Татко ще трохи посидiв поруч з донькою, потiм поцiлував її i пiднявся.
— Ну, видужуй швидше, — сказав вiн i вийшов з лiкарняної палати.
Бiльше Оля татка не бачила. Вiн не повернувся з польоту.
А Бухтик був його останнiм подарунком доньцi.
Це була наймовчазнiша дiвчинка в усьому лiсовому санаторiї.
В їдальнi вона сидiла навпроти Сергiйка. Мляво копирсала виделкою, знехотя випивала компот i першою пiдводилася з-за столу.
Iншi дiвчатка з таємничим виглядом перешiптувалися мiж собою, переглядалися, а Оля мовчала. Iншi дiвчатка з цiкавiстю позирали на мiсцеву знаменитiсть Вiтька Капустiна. В санаторiї вже кожному було вiдомо, що в своєму шкiльному драмгуртку вiн грав найголовнiшi ролi. Вiд цих поглядiв Вiтько ставав поважним i гордовитим, мов той iндик.
Одна лише Оля жодного разу не поглянула на нього. Начебто такої славнозвiсної людини взагалi не iснувало. Отож не дивно, що одного разу Вiтько, ображений такою неувагою, сказав Сергiйковi:
— Подумаєш… Задавака якась, I чому це ти, Сiрий, просто очей з неї не зводиш?
Сергiйко вiдчув, як у нього запалали вуха.
— Не твоя справа, — буркнув вiн i схилився над тарiлкою.
А взагалi вiн i без Вiтькових натякувань ловив себе на тому, що весь час думає про цю дiвчинку з блакитними сумовитими очима. Жодного разу вiн не бачив, щоб вона до когось посмiхнулася чи сказала щось жартiвливе. Навпаки, Оля весь час трималася осторонь вiд усiх, i очi в неї часто були заплаканими… А чому? Аби хтось знав, як хотiлося Сергiйковi чимось їй допомогти чи хоча б втiшити! Але як це зробити, вiн не знав.
Кiлька разiв Сергiйко намагався заговорити до неї i не насмiлювався, бо Оля щоразу проходила повз нього з таким виглядом, нiби це був не Сергiйко Микитюк, учень п'ятого класу i чемпiон школи з плавання, а так… якесь порожнє мiсце.
Не було й дня, щоб Сергiйко годину, а то й двi не просиджував на лавцi, що стояла навпроти вiкон Олиної палати. Проте дiвчинка i на те не звертала нiякої уваги.
Врештi, Сергiйко зважився на останнiй вiдчайдушний крок. Вiн вирiшив написати записку. «Олю, не треба так сумувати, — мовилося в нiй. — Адже навколо стiльки друзiв, котрi кожної хвилини готовi прийти тобi на допомогу…»
I пiдписав:
«Той, хто сидить навпроти».
Записку цю вiн нишком поклав до кишенi Олиної курточки, що разом з iншими висiла в роздягальнi.
На обiд Сергiйко прийшов чи не найпершим. Довго їв борщ, потiм друге, ще довше пив компот. I все спостерiгав за дверима, в яких мала от-от з'явитися Оля. Вiн навiть не завважив, як Вiтько Капустiн пiдсипав до його компоту дрiбку солi.
Сергiйко чекав вiдповiдi.
Та вiдповiдi вiн так i не дочекався. Оля на обiд не прийшла. Не з'явилася вона i на вечерю.
Давно на душi у Сергiйка не було так тяжко, як того дня. Навiть безжурний Вiтько Капустiн — i той запiдозрив щось недобре.
— Що з тобою? — запитав вiн винуватим голосом. — Образився на мене, еге ж?
— Чому це я маю на тебе ображатися?
— Бо я тобi в компот солi пiдсипав.
— Солi? — здивувався Сергiйко. Вiн i не помiтив, що компот був пiдсоленим.
Вiтько трохи подумав i запропонував:
— Можеш i менi насипати. Можеш цiлу столову ложку сипонути.
— Не хочу.
Та вiд Вiтька вiдступитися було не так легко.
— Сiрий, ти не хочеш прийти сьогоднi увечерi на заняття нашого драмгуртка? — запитав вiн. — Сьогоднi ми обиратимемо старосту.
— Не хочу, — вiдрiзав Сергiйко. — Вiдчепись.
Вiтько нарештi образився i вiдчепився. А Сергiйко усiвся на пiдвiконня в коридорi i почав нишком спостерiгати за дверима тiєї палати, де мешкала Оля з подругами.
Кiлька разiв повз нього квапливо проходила тьотя Клава. I щоразу вона зникала за дверима iзолятора, котрий знаходився одразу за Олиною палатою.
А потiм до iзолятора зайшов їхнiй лiкар Микола Володимирович. Вiн завжди любив порозмовляти, посмiятися, а тут лише мигцем поглянув у бiк Сергiйка i вiдвернувся. Одразу було видно, що Миколу Володимировича щось непокоїло.
Проте Сергiйко менш за все звертав увагу на iзолятор. Його цiкавили лише дверi Олиної палати. Але, як на зло, звiдтiля нiхто не виходив.
Тодi вiн перебрався надвiр i зайняв своє звичне мiсце на лавцi.
Олю довелося тимчасово перевести до iзолятора.
Вона навiть не звертала уваги, що дiється навколо неї. Вiдсутнiм поглядом дивилася на всiх i мовчала. Лише мiцно стискувала в руках останню татову iграшку. I цей її стан тривожив лiкарiв чи не найбiльше.
— Олю, можеш покласти iграшку на свою тумбочку, — запропонував Микола Володимирович. — Нiкуди вона не подiнеться.
У вiдповiдь Оля лише похитала головою. Напевно, вона дуже дорожила цiєю iграшкою, коли нi на хвильку не хотiла розлучатися з нею.
Микола Володимирович погладив м'яку мордочку iграшки i зауважив:
— Нiколи ще такої не бачив. Як її звати?
— Бухтиком, — вiдповiла Оля, i її очi потеплiшали.
Микола Володимирович вiдiйшов до вiкна.
На лавцi перед спальним корпусом сидiв Сергiйко Микитюк з шостої палати. Той самий, що годину тому зустрiвся в коридорi. Сергiйко не вiдривав погляду вiд вiкна тiєї палати, в котрiй ще вчора мешкала Оля.
Так, хвороба дiвчинки тривожила не лише лiкаря.
На землю вже спадали сутiнки, а Олi все ще не було видно нiде.
I тодi Сергiйко додумався ось до чого.
Перед вiкнами спалень височiв розлогий клен. I коли на нього вилiзти, то можна побачити, що дiється в Олинiй палатi. Звiсно, пiдглядати — завжди соромно, проте iншого виходу Сергiйко просто не бачив.
За столом, тiсно притиснувшись одна до одної, сидiло кiлька дiвчаток. Вони про щось тихо розмовляли. Обличчя в них були стривоженi.
Олi мiж ними не було.
«Куди вона могла щезнути? — подумав Сергiйко. — Невже її повезли додому? Але коли?»
Вiн збирався вже злiзти на землю. Проте зовсiм випадково поглянув на сусiднє вiкно — i прикипiв до гiлки.
Боком до нього сидiла тьотя Клава. її обличчя, завжди строге, цього разу мало такий вигляд, нiби вона от-от збирається заплакати. В протилежному кутку iзолятора стояв Микола Володимирович i спiшно готував шприц для уколу.
А в лiжку, пiд самим вiкном, лежала Оля. її повiки були заплющенi. Дiвчинка дихала так уривчасто i часто, нiби їй не вистачало повiтря.
Сергiйко повiльно сповз з дерева i знову опустився на лавку.
Ось воно що. Виявляється, Олi зле. Дуже, дуже зле…
Вiд клубу до спалень долинав бадьорий смiх i музика. Весело переморгувалися над головою першi зiрки. Десь далеко, начебто в iншiй країнi, пролунав життєрадiсний голос електрички… А поруч, всього за кiлька крокiв, мучиться найкраща дiвчинка в свiтi. I як їй допомогти — невiдомо.
— Будь ласка, трохи посунься, — зненацька почувся над Сергiйком чийсь втомлений голос. Поруч сiв санаторний лiкар Микола Володимирович. Кiлька хвилин вiн мовчки дивився на мiсяць, що повiльно пiднiмався над лiсом, на вiкна санаторiю, за якими вже загоралися вогники. Врештi перевiв погляд на Сергiйка i запитав:
