УСІМ ВІДОМА ІСТИНА, що зомбі, не позбавлений мізків, завжди прагне здобути ще більше мізків. Та ніколи ще ця істина не була такою очевидною, як під час недавніх нападів на Незерфілд-Парк, коли вісімнадцятьох мешканців маєтку вбила й пожерла зграя живих мерців.
— Любий мій містере Беннет, — звернулась одного дня дружина до свого чоловіка, — ви чули, що Незерфілд-Парк нарешті знову винайняли?
Містер Беннет відповів, що не чув, і повернувся до своєї звичної ранкової справи — гострити кинджал і начищати мушкет, бо ж напади нечестивих останніми тижнями тривожно почастішали.
— Так от, його винайняли, — не вгавала вона.
Містер Беннет не відповів.
— А вам не цікаво дізнатися, хто його винайняв? — нетерпляче вигукнула дружина.
— Жінко, я чищу мушкет. Базікайте собі, якщо вам так кортить, але не заважайте мені обороняти маєток!
Двічі припрошувати її не довелося.
— Щоб ви знали, мій любий, місіс Лонґ каже, що в Незерфілді оселився якийсь заможний молодий чоловік. Він утік із Лондона в екіпажі, запряженому четвериком, саме тоді, як загадкова моровиця дійшла до Манчестера. — А як його звати?
— Бінґлі. Молодий чоловік, чиї річні доходи становлять чи то чотири, чи п’ять тисяч. Оце так пощастило нашим дівчатам!
— Чого б це? Невже він навчить їх майстерно битися на мечах чи віртуозно володіти мушкетом?
— Який же ви нудний! Хіба ж не зрозуміло, що я сподіваюся віддати за нього одну з них?
— Одруження? В такі часи? Без сумніву, цей Бінґлі не має таких намірів.
— Намірів! Які дурниці! Як ви можете таке казати? Адже цілком можливо, що він в одну з них закохається. І саме тому, щойно він прибуде, ви мусите до нього навідатися.
— Не бачу для цього підстав. До того ж не варто виїздити на шлях без нагальної потреби, інакше через цю прикру напасть, яка останнім часом так тривожить наш любий Гартфордшир, ми втратимо ще більше коней та екіпажів.
— Але подумайте про своїх доньок!
— Про них я й думаю, немудра жінко! Я б страшенно хотів, щоб вони переймалися бойовими мистецтвами, а не мріями про шлюб і статки, як-от ви! Самі вирушайте до цього Бінґлі, якщо вже вам так треба. Та дозвольте нагадати, що наші дівчата мало чим можуть похизуватися. Вони дурні й нетямущі, як і їхня мати, за винятком хіба Ліззі, бо інстинкт убивці в неї кращий, аніж у її сестер.
— Містере Беннет, як ви можете так зневажливо ставитися до своїх дітей? Ви дістаєте втіху від того, що дошкуляєте мені. Геть не зважаєте на мої нещасні нерви.
— Помиляєтесь, моя люба. Я з величезною повагою ставлюся до ваших нервів. Ми з ними давно приятелюємо. Ні про що інше я і не чув за останні двадцять років.
Містер Беннет був людиною, в якій дивовижним чином поєднувалися жвавий розум, їдкий сарказм, стриманість і самодисципліна, тож за двадцять три роки дружині так і не вдалося збагнути його характер. Натомість її саму збагнути було не надто складно. Вона була жінкою недалекою, малоосвіченою та норовливою — і найменше невдоволення завжди приписувала розхитаним нервам. А що розхитані вони були майже завжди, ще від першого спалаху загадкової моровиці в її юності, то вона шукала розради в традиціях, які іншим видавалися чимось дріб’язковим.
Справою життя містера Беннета було вберегти життя своїх доньок. Справою життя місіс Беннет було видати їх заміж.
НАСПРАВДІ МІСТЕР БЕННЕТ одним із перших почав чекати на приїзд містера Бінґлі. Він давно вирішив скласти йому візит, хоч до останнього запевняв дружину, що нікуди не поїде. А дізналася вона про це лише ввечері після самих відвідин. З’ясувалося все ось як. Споглядаючи, як його друга донька різьбить родинний герб на руків’ї свого нового меча, він несподівано звернувся до неї:
— Сподіваюся, Ліззі, містерові Бінґлі це припаде до вподоби.
— Нам не дізнатися, що до вподоби містерові Бінґлі, — роздратовано буркнула мати, — ми ж бо не плануємо його провідати.
— Але ж, матусю, — озвалася Елізабет, — не забувайте, що ми зустрінемо його на наступному балу.
Місіс Беннет відповісти не зволила, але, оскільки стримуватися було понад її силу, взялася дорікати одній із доньок.
— Кітті, заради Бога, не кашляй так! Хтось може подумати, що тебе уражено!
— Матусю! Хіба можна казати такі жахливі слова, коли довкола так багато зомбі! — вередливо відповіла Кітті. — Ліззі, коли твій наступний бал? — За два тижні, якщо рахувати від завтра.
— Он як! — вигукнула мати. — Нас уже не встигнуть познайомити, тож так ми й залишимося невідрекомендованими. Ох, ліпше б я й не чула про цього Бінґлі!
— Страшенно прикро це чути, — озвався містер Беннет. — Якби я знав про це зранку, то напевно переніс би свої відвідини. Яка халепа! Проте візит уже відбувся, тому нам таки не уникнути цього знайомства.
Здивуванню жіноцтва, як того й хотілося містерові Беннету, не було меж. А найбільш приголомшений вигляд мала місіс Беннет. Та коли вже перша хвиля радощів відступила, вона взялася запевняти, що саме на це й розраховувала.
— Любий містере Беннет, як же це мило! І я знала, що врешті зумію вас переконати. Я не мала сумніву, що ви надто любите своїх доньок, аби зневажити таким знайомством. Ох, яка ж це радість для мене! І який же ви дотепник: поїхали ще зранку й ані слова не промовили аж до цієї миті.
— Тільки не думайте собі, що ця моя поступка бодай якось вплине на дисципліну, — відрізав містер Беннет. — Дівчата вправлятимуться, як і завжди, з Бінґлі чи без нього.
— О, так, звісно! — вигукнула місіс Беннет. — Вони будуть такими ж смертоносними, як і чарівними!
— А ти, Кітті, можеш кашляти скільки завгодно, — дозволив містер Беннет і на цих словах, стомлений палкими радощами дружини, покинув кімнату.
— Дівчатонька, який же пречудовий у вас батько! — вигукнула вона, коли двері зачинилися. — Відколи Всевишній забажав замкнути ворота Пекла, прирікши мертвих блукати поміж нас, такі радощі випадають нечасто. Лідіє, золотце, хоч ти й наймолодша, зважуся припустити, що містер Бінґлі танцюватиме з тобою на наступному балу.
— Ой, — рішуче відказала Лідія, — мене це не злякає. Хоч я і наймолодша, та зваблювати протилежну стать умію куди краще за інших.
Решта вечора минула в здогадах про те, чи скоро містер Бінґлі складе візит у відповідь, а також у обговореннях, чи варто запросити його на обід.
ТА ХОЧ ЯК НАПОЛЕГЛИВО вивідувала місіс Беннет у чоловіка, заручившись іще й підтримкою п’яти дочок, їм так і не вдалося почути бодай задовільний опис містера Бінґлі. Вони атакували батька, як лише вміли: нахабними запитаннями, хитрими припущеннями, далекими здогадами.
Але він ухилявся від усіх їхніх підступів, тож зрештою довелося обмежитися свідченнями сусідки, леді Лукас. У своїх оцінках та була якнайприхильнішою. Сер Вільям був у захваті від містера Бінґлі. Той виявився доволі молодим, навдивовижу пристойним і до того ж планував прийти на наступний бал у супроводі чималого товариства. На щось краще годі було сподіватися!
— Якби ж то я дожила до часу, коли побачу одну зі своїх дочок щасливою мешканкою Незерфілду, — сказала місіс Беннет своєму чоловікові, — а потім не менш вдало видала заміж і всіх інших, ні про що більше я б і не мріяла.
— А я буду щасливий, як усі п’ятеро переживуть ці лихі для Англії часи, — додав містер Беннет.
За кілька днів містер Бінґлі склав візит у відповідь, і понад десять хвилин вони з містером Беннетом просиділи в бібліотеці. Бінґлі сподівався, що йому випаде нагода зустрітися і з молодими леді, про чию красу та бойову майстерність він уже стільки чув. Але побачив він лише батька. Дівчатам пощастило більше, адже вони мали змогу споглядати за гостем із вікна нагорі: вони помітили, що той був у блакитному сюртуку, приїхав на вороному коні, а через плече в нього був перекинутий французький карабін — доволі екзотична, як на англійця, зброя. Але з того, як незграбно він із ним поводився, Елізабет зробила висновок, що стрілець із нього абиякий; та й в інших бойових мистецтвах він, вочевидь, майстерністю не вирізнявся.
