Присвячується
Трістану, Коліну, Елен і Сяо-Сяо
Якось у 1960-ті роки нобелівський лауреат з економіки Мілтон Фрідман консультував уряд одної азійської країни, що розвивалася. Фрідмана повезли на масштабний проект із програми суспільних робіт, де він із подивом побачив багато робітників, які орудували лопатами, і мало бульдозерів, тракторів та іншої землерийної машинерії. Коли він поцікавився про причину цього, то урядовець, відповідальний за проект, пояснив, що все задумано як «програма зі створення робочих місць». Саркастична відповідь Фрідмана зажила широкої слави: «Чому б тоді не дати робітниками замість лопат ложки?».
Ця ремарка Фрідмана відображає скептицизм (а часто — і відверте глузування) економістів щодо побоювань, що в перспективі машини знищать робочі місця й призведуть до тривалого безробіття. З історичного погляду цей скептицизм, схоже, небезпідставний. У Сполучених Штатах, особливо у двадцятому столітті, прогрес у сфері техніки, беззаперечно, сприяв ще більшому розквіту суспільства.
Звісно, на цьому шляху траплялися камені спотикання (та й масштабні катаклізми). Механізація сільського господарства ліквідувала мільйони робочих місць і погнала величезну масу сільськогосподарських робітників до великих міст у пошуках роботи на заводах і фабриках. А згодом автоматизація і глобалізація виштовхали робітників із виробничого сектору, змусивши їх перебратися до нового сектору — сфери послуг. Під час цих зрушень часто виникала проблема короткотривалого безробіття, яке, втім, ніколи не ставало системним чи перманентним. Створювалися нові робочі місця, і робітники, які втрачали роботу, знаходили нові можливості працевлаштування.
Навіть більше, новознайдені робочі місця часто виявлялися кращими за попередні: вони потребували вищих професійних навичок і забезпечували вищі заробітки. Найсильніше така тенденція проявилася протягом перших двадцяти п’яти років після Другої світової війни. Ця «золота доба» американської економіки характеризувалася, здавалося б, бездоганним симбіозом між швидким технічним прогресом і добробутом американських робітників. Із удосконаленням машинерії, яку використовували на виробництві, зростала і продуктивність праці робітників, які її обслуговували, і це підвищувало їхню цінність як робочої сили й давало їм можливість вимагати підвищення зарплатні. Протягом усього повоєнного періоду технічний прогрес укладав гроші безпосередньо до кишень пересічних робітників, допоки їхні заробітки збільшувалися в унісон із продуктивністю, що зростала в шаленому темпі. Разом із тим ці робітники йшли до торговельних і розважальних закладів і витрачали свої доходи, що постійно зростали, таким чином збільшуючи попит на продукцію й послуги, які вони самі й виробляли.
Тим часом цей благодатний цикл зворотного зв’язку рухав американську економіку вперед, тож така професія, як економіст, переживала власну «золоту добу». Саме в цей період працювали такі значущі постаті, як Пол Самюелсон, перетворюючи економіку на науку з чітким математичним підґрунтям. Поступово панівні висоти в економіці захопили складні кількісні та статистичні методи, тож економісти почали створювати комплексні математичні моделі, що й нині є інтелектуальною основою цієї галузі науки. Займаючись своєю роботою, економісти повоєнної доби споглядали навколишню квітучу економіку і, цілком природно, доходили висновку, що це — природний стан речей, що саме так і має працювати економіка і саме так вона працюватиме завжди.
Джаред Даймонд у своїй книзі Collapse: How Societies Choose to Succeed or Fail («Крах: Як суспільства обирають успіх або фіаско»), опублікованій 2005 року, розповідає історію сільського господарства в Австралії. У дев’ятнадцятому столітті, колонізувавши Австралію, європейці виявили там більш-менш плодючий і багатий ландшафт. Як і американські економісти 1950-х, австралійські поселенці зробили висновок, що картина, котра постала перед їхніми очима, є нормою, і що умови, які вони застали в тодішній Австралії, триватимуть безкінечно. Поселенці вклали величезні кошти в розвиток ферм і ранчо на цій начебто родючій землі.
Одначе за кілька десятиліть перед ними постала жорстока реальність. Фермери виявили, що загальні кліматичні умови Австралії насправді були значно посушливіші, аніж їм спершу здалося. Їм просто пощастило (а можливо, і не пощастило) прибути саме під час «благодатного» кліматичного періоду — того прекрасного часу, коли для сільського господарства складаються найсприятливіші умови. І в сьогоднішній Австралії ви можете знайти рештки отих поспішних — і невдалих — інвестицій: покинуті фермерські будівлі посеред землі, яка є ні чим іншим, як пустелею.
Існують вагомі підстави вважати, що «благодатний» економічний період «Америки» скінчився — так само, як і «благодатний» період сільського господарства в Австралії. Отой симбіотичний зв’язок між зростанням продуктивності та зростанням заробітної плати почав руйнуватися в 1970-ті. Станом на 2013 рік типовий робітник заробляв приблизно на 13 % менше, ніж 1973 року (з урахуванням інфляції), до того ж продуктивність зросла на 107 %, а ціни на такі й без того недешеві речі, як житло, освіта і медицина, підскочили до небес [1].
Другого січня 2010 року газета Washington Post сповіщала, що протягом перших десяти років двадцять першого століття нових робочих місць створено не було. Тобто результат дорівнює нулю [2]. Із часів Великої депресії такого ще не траплялося; навпаки: протягом кожного повоєнного десятиліття кількість існуючих робочих місць збільшилася щонайменше на 20 %. Навіть у 1970-ті роки, період, що асоціюється зі стагфляцією й енергетичною кризою, забезпечили зростання кількості робочих місць на 27 % [3]. Утрачене перше десятиліття двадцять першого століття приголомшує тим, що економіка Сполучених Штатів має створювати приблизно мільйон робочих місць щороку, щоб хоча б якось задіяти потенційну робочу силу, кількість якої щодень зростає. Іншими словами, впродовж цього першого десятиліття забракло 10 млн робочих місць, які належало створити.
