© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад з російської Г. Ф. Ляшко
Художнє оформлення M. С. Туровського
я бридка пригода почалася в суботній вечір, коли я, переглядаючи місцеву вечірню газету, побачив на останній сторінці оголошення: «Компанія Крафтштудта приймає від організацій та приватних осіб замовлення на будь-які обчислювальні, аналітичні та розрахунково-математичні роботи. Висока якість виконання гарантується. Звертатися на адресу: Вельтштрасе, 12».
Це було саме те, про що я не смів навіть мріяти. Кілька тижнів я мучився над розв'язуванням рівнянь Максвелла, які пояснювали властивості електромагнітних хвиль у неоднорідному середовищі особливої структури. Кінець кінцем, мені пощастило шляхом наближень і спрощень надати рівнянням такого вигляду, що їх могла розв'язати електронна лічильно-розв'язувальна машина. Я вже уявляв, як мені доведеться поїхати в столицю і упрошувати адміністрацію обчислювального центру зробити всі потрібні обчислення. Адже тепер обчислювальний центр так завантажено воєнними замовленнями! І там нікому нема діла до теоретичних вправ провінціального фізика, який цікавиться законами поширення радіохвиль.
І от у нашому невеликому містечку створено обчислювальний центр, що через газети волає до замовників.
Я встав з-за стола і підійшов до телефону, щоб негайно зв'язатися з компанією Крафтштудта. Але тут я виявив, що, крім адреси обчислювального центру, газета нічого не повідомляла. «Солідний обчислювальний центр без телефону? Не може бути!» Я подзвонив у редакцію газети.
— На жаль, це все, що ми одержали від Крафтштудта, — сказав мені секретар редакції. — Ніякого телефону в оголошенні не було.
У телефонній книжці компанія Крафтштудта теж не значилась.
Згораючи від нетерпіння швидше одержати розв'язки рівнянь, я чекав до понеділка. Раз чи два я одривався від акуратно виписаних на папері рівнянь, за якими крилися складні фізичні процеси, і думкою звертався до компанії Крафтштудта. «Правильно орієнтуються, — думав я. — У наш вік, коли будь-яким людським думкам намагаються надати математичної форми, важко знайти більш вигідне заняття». До речі, хто такий цей Крафтштудт? Я давно живу в нашому місті, але прізвища Крафтштудта майже не знаю. Кажу «майже», бо дуже неясно пригадую, що колись з цим прізвищем уже зустрічався. Але де, коли, за яких обставин, не можу згадати.
Нарешті настав довгожданий понеділок. Сховавши в кишеню аркуш з рівняннями, я вирушив шукати Вельтштрасе, 12. Сіялась мжичка, і мені довелося взяти таксі.
— Це досить далеко, — сказав шофер, — за річкою поряд з психіатричною лікарнею.
Я мовчки кивнув головою, і ми поїхали.
Їхати довелось близько сорока хвилин. Ми поминули міську браму, промчали через міст над річкою, обігнули озеро і виїхали в горбкувате поле, вкрите висохлим чагарником. Подекуди пробивалася рання зелень.
Потім з'явилися спершу дах, а згодом і червоні цегляні стіни розташованої в низині психіатричної лікарні, яку в нас у місті жартома називали «Притулком мудрих».
Уздовж високого цегляного муру з битим склом нагорі йшла дорога, посипана шлаком. Зробивши кілька поворотів у лабіринті між стінами, шофер, нарешті, зупинив машину біля невеликих дверей.
— Це дванадцятий номер.
Я був неприємно здивований, помітивши, що двері, які, очевидно, вели в апартаменти компанії Крафтштудта, складали єдиний ансамбль з «Притулком мудрих». «Чи не мобілізував часом Крафтштудт божевільних для виконання будь-яких математичних робіт», — подумав я і всміхнувся.
Я підійшов до дверей і натиснув кнопку. Чекати довелося довго, хвилин п’ять. Потім двері відчинилися. Мружачись від денного світла, з'явився блідий юнак із скуйовдженим густим чубом.
— Прошу, пане, — звернувся він до мене.
— Тут математична компанія Крафтштудта? — спитав я.
— Так.
— Ви давали оголошення в газету…
— Так.
— Я приніс вам замовлення.
— Будь ласка, заходьте.
Я повернувся до шофера, сказав йому, щоб він мене ждав, і, нагнувшись, прослизнув у двері. Вони зачинились, і я опинився в непроглядній темряві.
— Прошу вас за мною. Обережно, тут східці. Тепер ліворуч. Знову східці. Тепер підемо вгору…
Кажучи це, юнак вів мене за руку темними кривими коридорами, по спусках і підйомах.
Нарешті над головою замерехтіло тьмяне жовтувате світло. Піднявшись по крутих кам'яних сходах, я опинився в невеликому холі із заскленою перегородкою. Юнак швидко пройшов за неї, відчинив широке віконце в перегородці і звернувся до мене:
— Слухаю вас.
У мене було таке почуття, ніби я не туди потрапив. Цей напівморок, підземний лабіринт і, нарешті, ця глуха кімната, без вікон, з єдиною тьмяною електричною лампочкою під стелею, ніяк не в'язалися з уявленням про те, яким має бути сучасний обчислювальний центр.
Я стояв, збентежено оглядаючись навколо.
— Слухаю вас, — повторив юнак, висунувшись у віконце.
— Ах, так! Отже, тут і міститься обчислювальний центр компанії Крафтштудта?
— Так, так, — перебив він мене з ноткою роздратування в голосі. — Я вже вам сказав, що тут він і міститься. Яка у вас задача?
Я витяг з кишені аркуш паперу з рівняннями і подав його у віконце.
— Це лінійне наближення рівнянь у частинних похідних, — невпевнено почав я пояснювати. — Я б хотів, щоб ви хоч би чисельно їх розв'язали, ну, скажімо, безпосередньо на межі поділу двох середовищ… Розумієте, це дисперсійна рівняння, і тут швидкість поширення радіохвиль змінюється від точки до точки.
Зібгавши мій аркуш, юнак раптом промовив:
— Усе ясно. Коли вам потрібен розв'язок?
— Як коли? — здивувався я. — Це ви повинні мені сказати, коли зможете розв'язати рівняння.
— Вас влаштовує завтра? — спитав він, звівши на мене глибокі чорні очі.
— Завтра?
— Так, завтра. Скажімо, годині о дванадцятій дня.
— Боже, та що це у вас за обчислювальна машина?! Така швидкість роботи!
— Отже, завтра о дванадцятій дня ви одержите розв'язок. Вартість — чотириста марок. Платіть готівкою.
Ні слова не кажучи, я подав йому гроші разом з візитною карткою, на якій значились моє прізвище й адреса.
Проводжаючи мене підземним лабіринтом до виходу, юнак запитав:
— То, значить, ви і є професор Раух?
— Так. А чому ви питаєте?
— Просто так. Організовуючи математичний центр, ми розраховували, що рано чи пізно ви до нас прийдете.
— Чому ви так розраховували? — спитав я.
— А від кого ж іще ми можемо сподіватися замовлень у цьому глухому закутку?
Відповідь здалась мені досить переконливою.
Не встиг я попрощатися з юнаком, як двері за мною зачинились.
Усю дорогу додому я думав про цей дивний обчислювальний центр поряд з «Притулком мудрих». Де й коли я зустрічав прізвище Крафтштудт?
Наступного дня я з нетерпінням чекав денної пошти.
Коли о пів на дванадцяту біля дверей моєї квартири почувся дзвінок, я схопився і побіг зустрічати листоношу. На мій подив, я побачив у дверях тоненьку бліду дівчину з величезним синім пакетом у руках.
— Ви професор Раух? — запитала вона.
— Так.
— Вам пакет від Крафтштудта. Будь ласка, розпишіться.
Її тоненькі ручки секунду понишпорили в кишенях пальта, і дівчина подала мені книжку.
На першій сторінці книжки значилось єдине прізвище — моє. Я розписався і подав дівчині монету.
— О, що ви, — спалахнула вона і, промовивши ледве чутно «до побачення», пішла.
З пакетом я повернувся до кабінету.
Дивлячись на фотокопії списаного дрібним почерком рукопису, я спершу нічого не зрозумів. Від електронної лічильно-розв'язувальної машини я сподівався зовсім іншого: довгих стовпчиків цифр, в одній колонці яких мали стояти значення аргумента, а в другій — значення розв'язку рівнянь.