Книжечка, яку ви тримаєте в руках, — не просто друге видання роману «Ти чуєш, Марго?..», це — багатовимірне освідчення в коханні.
По-перше — освідчення в коханні до літератури. «Марго...» — мій прозовий первісток. Я мріяла про письменницьку кар’єру з дитинства, однак життєві обставини довго не давали цій мрії здійснитися. І от, коли я понароджувала дітей, позахищала дисертації, облаштувала побут, — випала нарешті нагода зануритися в творчість.
По-друге, «Mарго...» — освідчення в коханні моїй основній професії. Я — етнолог, причому з хорошою «польовою» практикою. Недаремно в центрі сюжету опинилася етносоціологічна група, яка мандрує Україною, і саме з цими людьми відбуваються химерні, кумедні, незвичайні, надзвичайні історії.
По-третє — освідчення в коханні Всеукраїнському літературному конкурсу «Коронація слова». «Ти чуєш, Марго?..» — стала дипломантом першого конкурсу, більше того, завдяки зусиллям видавництва «Аверс» (Львів) — чи не першим виданим романом у рамках «Коронації…». За десять років свого існування «Коронація слова» зробила для української літератури те, що не змогла зробити держава, а саме зініціювала літературний процес в Україні. «Коронація слова», як виявилося, — це блискуча майстерня «сюжетних» письменників, яких на сьогодні так потребує читач.
Хочу висловити подяку всім, причетним до народження моєї «Марго...»: першому читачеві роману — д.філол.н. Наталі Непийводі (моєму другу і кумі, на жаль, покійній), якій належить ідея назви роману, к.філол.н. Ніні Герасименко, саме яка, як з’ясувалося недавно, «піймала» у вирі інших текстів, представлених на конкурс, мою «Марго...», Володимиру Даниленку, першому координатору конкурсу. Величезна подяка від усієї письменницької «коронаційної» родини Тетяні і Юрію Логуш. Теплі слова хочу висловити на адресу видавництва «Аверс» (редактор Олена Волосевич і директор Галина Гнидюк), яке взяло на себе сміливість, перебуваючи у вкрай скрутному фінансовому становищі, надрукувати дві тисячі примірників невідомого автора!
Друге видання подається у майже незміненому вигляді, лише з віртуозним редагуванням Люби Дрофань. Я бачу в тексті письменницьким оком деякі свої невправності. Однак свіжа, практично незаймана, харизма автора-початківця компенсує недоліки першої літературної спроби.
Не знаю, як визначити жанр мого первістка. «Ти чуєш, Марго?..» можна вважати і любовним, і химерним, і пригодницьким романом. Хоч він і перший мій твір, але в ньому вже є те, що я вмію і обожнюю робити: ліпити, немов із глини, якісний сюжет.
Марина Гримич
Осьомій ранку в одному звичайному помешканні пролунав несамовитий жіночий вереск. Тато перелякано підхопився з ліжка, однак молодший син зі свого ліжечка заспокоїв його: — Не пелезивай, тату, це мама знову стала на ваги! Водночас із ванни заторохтіло:
— Господи! Як мені все це набридло! Я — нещасна жінка! Я — мати-героїня! Хочу бути старою дівкою! Хочу сидіти собі в своїй хаті, у своєму ліжечку, пити каву і читати детективи! І щоб мене ніі-хто не чіпав! А тут ці діти сидять на голові! Ці три п’явки! Не дають дихати! Господи! За що мені такі тортури!
Тим часом у квартирі все поволі заворушилося.
— Ма! Шо їсти?
— Як шо їсти? Там каша була вівсяна від учора!
— Вже нема!
— Як нема?! Господи! Ну шо це таке! Ці діти, як ті хробаки: хрум, хрум, хрум! Усе поїдають, усе пожирають! Оце мені нема чого робити, як за п’ять хвилин до виходу з дому варити вам кашу!
— Ма! Я не хочу в садочок!
— Я теж не хочу в свій садочок! Запам’ятай, синочку, в цьому житті немає слова «хочу», є лише слово «треба»! Зрозумів?
— Мамочко, а де моя краватка?
— Таточку, твоя краватка там, де вона має бути!
Мамочка, ледь-ледь застібуючи ґудзики піджака на грудях, стала особливо агресивною:
— Ну ти подиви. Ця хімчистка вже зовсім споганилася! Все збігається після неї.
— Мамусю, може справа не в хімчистці? — спробував пожартувати тато.
Мамуся ще більше оскаженіла. Тримаючись за свої верхні округлості, вона зарепетувала:
— Ну й що? Ну то й що? Що ти на мене дивишся? Ну що я можу зробити, що воно росте, як на дріжджах! Якби я тобі не народила і не вигодувала оцим місцем трьох дітей, то була б стрункою, як билиночка. А ці діти… Господи, хіба це діти? Це ж п’явки! Вони п’ють мою кров, п’ють, п’ють… Тату, сьогодні твоя черга вести малого в садок! Мої нерви вже не витримують! Все, я побігла! Па!
