Маглором, як і молоді воїни-дружинники. Не видаючи свого знання квенья, я уже втямив, що Маедрос та Маглор є імена князів на синдарині, Нельяфінве та Канафінве – на квенья, ну, а Майтімо та Макалауре – мабуть аmilesse13, бо окрім Маедроса співця так ніхто не

звав, як і рудоволосого ніхто не називав Майтімо, окрім брата. Я почувався вивідачем у

ворожому стані, і тому намагався дізнатися якомога більше… І злився на Ельроса, брат

однозначно визнав Маглора своїм покровителем. «Хазяїном» - злісно додавав я подумки, не забуваючи про те, що Феанорінги тримають синдарських рабів.

Нас зустрів сіроокий високий воїн, чимось схожий на Маглора. На голові у нього була

зачіска з багатьох косичок, а сам він мав вигляд заклопотаний і трохи неуважний.

- Що, любий вую? – спитав він у Маедроса, зацікавлено дивлячись на те, як нас з

братом, втомлених дорогою, знімають з коней. – ви бачили Еаренділя? Про щось

домовились? А де Амбаруссар?

- Був бій, - відповів Маедрос, - Амбаруссар нині в Туманних Чертогах. А камінь…

Камінь знову вислизнув з наших рук…

Воїн приречено схилив голову.

- О, - мовив, - прокляття знову наздогнало нас… А що це за діти?

- Її сини, - сказав Маедрос, - вона забрала камінь, але покинула їх.

- Її… і Еаренділя?

- Нащадки Нолофінве, - мовив рудоволосий, - не забувай про це…

З подальшої розмови, котра велася, ясна річ на квенья, я зрозумів, що Маедрос сподівався

вирішити справу з Сильмарилом мирно. Він хотів домовитись з Еаренділем, яко з

родичем. Якщо б Еаренділь не погодився одразу, старший Феанорінг сподівався на вплив

Ерейніона, котрий нині був Великим Князем жменьки вцілілих у битвах Нолдор

Середзем’я. Про Ерейніона Маедрос говорив з неприхованою ніжністю, напевне, він

добре знав князя з острова Балар.

13

Аmilesse – «материне ім’я», яким Ельфа називали лише найближчі особи

22

- Найжахливішим було , - говорив він воїну з косичками, - що там, на Баларі, помітили

щось неладне… Ті з моїх воїнів, котрі обшукували маяк, побачили в проливі кораблі

Кірдана… Всю дорогу сюди я сподівався погоні… Битися з сином Фіндекано – це

було б останнім падінням в моєму недолугому житті.

Його співрозмовник невміло провів рукою по рукаву чорної куртки Феанорінга, чи-то

потішаючи, чи-то жаліючи. Той коротко зітхнув і пішов до брата, який про щось

розмовляв з тими Ельфами, котрі зустрічали прибулих.

Я говорив уже, що всі укріплення було зроблено з дерева, при тому так вміло, що

твердиня ніби виросла на пагорбі. Вона була його… логічним завершенням. Посередині

стояв великий дім з шатровим дахом, там була зала зібрань, і покої вельмож, від дому

стрункими лініями, наче промені, стояли будиночки – як я потім дізнався, для жонатих

Ельдар. Неодружені воїни мешкали в таких же хатинках по кілька чоловік. Воїн з

косичками взяв за руки мене та Ельроса і повів до отого великого дому. Ми пройшли

бенкетну залу з великим комином, піднялися по сходах на галерею, і наш супутник

штовхнув одні з дверцят. За ними був великий покоїк з широким, на всю стіну, вікном.

Заскленим вікном – таких розкошів не було в Гаванях, я чув про таке лише в оповідях

про Гондолін. Перед вікном стояв довгий стіл, на якому було розікладено якісь

інструменти. Меблів в кімнаті було небагато – стіл, кріселка, поставець, все різьблене з

дерева, все чудової роботи. В ніші, що мала заміняти спочивальню, за завісою

знаходилося ложе, занадто широке для однієї особи. Стіни прикрашали гаптовані

гобелени, на яких зображені були мирні сцени з життя Ельдар – танці, музикування, гуляння.

- З наказу вельможного Нельяфінве, - церемонно мовив на синдарині воїн з косичками,

- вам обом відведено покої його загиблих братів, котрі теж були близнятами.

Розташовуйтесь тут, обідатимете з князями внизу, одяг же вам пошиють наші діви і

жони. Мене можете називати Келебрімбором, бо моє квенійське назвисько вашим

синдарським язичкам не вимовити…

Нерданель зітхнула.

- Келебрімбор, - повторила задумливо, - Тельперінкваро… Я звала його – Тьєлпе… Я

так і не побачила його дорослим.

- У великій залі – Ельронд вказав рукою на будинок, - є два малювання… З вас, а

чоловік – напевне князь Феанаро?

- Так…

- Якщо прималювати йому смішні косички, то це і буде Келебрімбор.

- Так схожий? – спитала Нерданель з ніжністю у голосі

- Одне обличчя. Він дуже цим пишався. Він… Він був моїм другом… Я… Але це

зовсім інша історія… Я хочу закінчити цю…

Отже – ми отримали власну спочивальню, мали обідати за одним столом з Феанорінгами, і нібито ніхто нас не кривдив. Але я був дуже недовірливою особою – коли ми в’їхали в

городище, то я помітив, що на його вуличках багацько Ельфів, схожих з вигляду на

Синдар, або Нандор, а то і на Лаіквенді: ці світловолосі мисливці часом добиралися в

своїх мандрах і до Гаваней. Хоча всі вони були добре вбрані і помірно веселі, я

запідозрив, що то раби – який бо родич Телері, від яких походили ці три народи, буде

жити в твердині братовбивць.

Я виповів всі свої застереження брату, але мій чутливий Ельрос лише головою покрутив.

- Брате, - сказав він слабким, але спокійним голоском, - той, що співає – він добрий і

лагідний. Мені так зле… Я ніяк не можу забути, як мама… Як мама відштовхнула нас.

Мені хочеться згорнутися в клубок і снити, снити блакитними снами, а довкола

туман…

Я вчепився йому в руку і заприсягся, що, коли він покине мене тут, і втече до

Туманних Чертогів, то я ославлю його боягузом від Амон-Еребу до острова Балар.

23

- Співець мене не відпустить, - вимовив брат, - його дух є схожим на місячне сяйво…

Ми вдвох ідемо доріжкою по воді. Місячною доріжкою – і він тримає мене за руку.

Очі Ельроса неначе повивав отой туман, про який він оповідав. Я не сподівався, що він

виживе – чорна туга убивала повільно, але вірно. Я теж не хотів жити, бо не вірив

нікому… Мати, моя мати розірвала зв’язок між нами – як розітнула ножем. Чому я мав

вірити незнайомим Ельдар, про яких чув лише зле? Я перебирав у пам’яті усі оповіді

доріатських дів і жон, вибираючи з них найдошкульніше. План мій був таким – якщо

Феанорінги хочуть приспати нашу з Ельросом пильність, і перетворити нас на рабів, то

краще вже загинути одразу і з честю. Рудоволосий мені здавався більш запальним, аніж

його брат – його я і вибрав в якості зброї судьби.

Нас запросили не на обід, бо вже було пізненько, - на вечерю. За нами прийшов Ельф-підліток, у нього було хвилясте волосся, що сяяло сріблом і сягало стану, видовжені очі

кольору сталі і вузьке, мов клинок, нолдорське лице. Я ніяк не міг визначити його статус, поки я ламав над цим голову, він мовчки взяв нас за руки і звів униз.

У коминній залі відбувалася звичайна вояцька учта, за майбутні століття я відбуду їх

безліч. В Гаванях мати давала бали, при чому запрошено туди було не кожного Ельфа, діви та жони рухалися мов лебедиці, а вже дивились на співрозмовника так, ніби

дарували золотого персня. Обрані особи вдостоювалися чести сісти до столу княгині, і

там часто ставали мішенню для досить злостивих жартів. Можливо ви чули історію про

те, як ще в Доріаті Ельф-Нандо на ім’я Саерос злостиво пожартував над моїм родичем-людиною, Туріном, сином Гуріна?

Ви хитаєте головою, отже не чули… Вам і не потрібно цього чути – ця оповідь не

принесе чести ні Ельфам ні Людям. Злоєхидство – чисто доріатський звичай, у Нолдор

все було простіше. Хоча часом двоє Ельдар просто з-за столу йшли до зброярні, з’ясовувати стосунки у поєдинку до першої крові, а за столом іноді бувала просто

перестрілка жартами, ці жарти таки були доброзичливими. Принаймні, Маедрос завжди

стежив, щоб це було так, а не інакше. Келебрімбор опісля оповідав мені, як Найстарший

змушував своїх запальних братів стримувати себе… І жорстко карав за кожен непослух.

Якось він вислав Куруфінве, батька Келебрімбора, на порубіжжя за невдалий жарт над

гостями-Гномами.

Тут теж вельможі сиділи окремо, але не на підвищенні. В залі панувала шамотанина, співали й музичили по черзі, всі, хто того бажав. Одні воїни виходили на варту, інші

поверталися з обходу… Підліток, схожий на Синда і на Нолдо одночасно, провів нас до

княжого столу. Обидва Феанорінги вже сиділи там в оточенні найближчих. Два крісла

поруч з ними були порожніми.

- Будьте моїми гостями, сини Еаренділя, - мовив Маедрос лагідно, - і сідайте до столу.

Ельрос спробував залізти на високого стільця, але не зміг, і Маглор підсадив свого

підопічного. Брат подякував поглядом – він був занадто слабким, і ледве зійшов донизу. Я

залишився стояти.

- Сідай, - сказав Маедрос, - вечеря холоне…

- Я не їстиму, - відповів я визивно, - і не сидітиму поруч з вами…

- Твій брат хворий, але вийшов до вечері, - здвигнув плечима рудоволосий, - бажаєш, щоб тобі подавали вечерю до ліжка?

- Я бажаю взагалі не бачити вас, - розпочав я підготовану в кімнаті промову, - всі

Феанорінги – злостиві і люті істоти, пихаті братовбивці, а ви – ви є гіршим за всіх…

Ви убивали Квенді ще там, в Західних Землях, в Альквалонде – я старанно вимовив

квенійську назву, - і убивали в Доріаті. У нас, у Гаванях теж – убивали. Ви – боягуз, ви плазували біля ніг Моргота, і тому він вас помилував, і дав можливість утекти. За

те, що ви цілували йому чоботи. Ви зрадили друга – отого Фінгона з Гітлуму, він був

вашим Великим Князем, а ви не прийшли на битву. Мій пращур Тургон прийшов – а

ви, ви не прийшли, і Фінгон надаремне вдивлявся в далечінь, чи не здійметься курява

24

від вашого війська. За те Моргот зберіг життя всій сімці Феанорінгів, але мій дід Діор

прикінчив аж трьох з вас, чим довів, що ви не лише боягузи, але й слабосилі… Ви

убили жону Діора і братів моєї матері, а отже ви є вбивцею nissi і дітовбивцею!

Раптом я втямив, що Маедрос уже не сидить за столом, він стоїть, стоїть біля комина, вивищуючись наді мною на весь свій чималенький зріст, і лівиця його надаремне шукає

піхов з мечем при правому боці. Я вирахував вірно, але забув про одну важливу річ. В моїй

уяві Феанорінги завжди були озброєні до зубів, однак на вечерю у колі наближених не

беруть мечів. Майтімо якось зізнався мені, що коли б він тоді мав при собі меча, то його

заслужено б назвали дітовбивцею. Він стерпів би від дитини-заручника всі несправедливі

зауваження окрім одного… Я насмілився сказати йому, що він зрадив друга…

Нерданель раптово звелася з-за столу.

- Ходімо, Ельронде Еаренділіон, - сказала вона, - я покажу тобі дещо…

Невеличкий закритий дворик в глибині саду був весь обставлений мармуровими подобами

Ельдар. Але Ельронд одразу кинувся до парної скульптури якраз навпроти входу.

Високий Ельда обіймав за плечі другого, трохи нижчого на зріст. Вони напевне сказали одне

одному щось дуже смішне, бо високий сміявся вже відкрито, а той, що понижче, намагався

втамувати сміх. Волосся другого Ельда було заплетене в коси, перевиті стрічками…

- Майтімо, - сказав Ельронд з такою ніжністю в голосі, що у Нерданель запекло там, де, як вона вважала, вже давно не було серця, - Майтімо… А той, другий, то напевне

Фінгон… Фіндекано…

- Вони були оtorno – побратимами, - сказала Нерданель, - ближчими за братів… Я

хотіла подарувати це Фіндекано, але тоді між моїм чоловіком та його братом, батьком

Фіндекано, були… певні негаразди. Я не встигла – скульптура зосталася тут… Часом

сюди приходить Анайре – подивитись на сина…

Жінка обійшла дворик і зупинилась біля єдиної закритої полотном скульптури.

- Поглянь, - сказала, - одного разу Майтімо приснився мені… таким.

На мармуровій, якійсь перекошеній глибі висіло тіло Ельда. Саме висіло – митцеві вдалося

домогтися такого ефекту, хоча насправді скульптуру було вибито в глибі. Зап’ясток в

лещатах страшного ланцюга, вигнуте стражданням тіло, лице сповнене муки і незломлених

ще гордощів… Ельронд застиг перед каменем, потім затулив обличчя руками.

- Це… - вишептав, - це ви… Як ви змогли… Як….

- Коли мене чергового разу називають матір’ю тварей, - мовила Нерданель, - я знімаю

полотно і дивлюся… довго дивлюся… Справедливість… Я теж давно не вірю… в

справедливість.

Ельронд взяв полотнину і дбайливо вкрив нею скульптуру.

- Я цього не знав, - мовив, ніби виправдовуючись, - я взагалі тоді нічого не знав… Але

ви… Ви – великий майстер, вельможна…

- Мій чоловік вважав, що я займаюся дурницями, - сказала Нерданель з легкою

насмішкою. – мало кому відомо, що донька Магтана є скульптором. Я вмію навіть

кувати мечі – незгірше за Феанаро. Однак Великий Митець ніколи не визнавав в мені

навіть одробини таланту. Він завжди говорив – твоїми найкращими скульптурами є

твої сини.

- Справедливість… - вимовив Ельронд, - не диво, що ви в неї не вірите… Але ходімо…

Я бачу тут подоби Амрода та Амраса, онде Маглор з арфою… Мені здається, що я у

Мандосі, наодинці з тінями загиблих.

В альтанці Нерданель налила гостеві гарячого quenilas і спитала:

- І що ж зробив тоді Майтімо?

- Зоставив мене без солодкого, - відповів Ельронд з похмурим усміхом, - я такого

ніколи не бачив… Це страшне і прекрасне в своїй люті лице раптово стало спокійним.

Ніби вулкан втягнув в себе лаву…

25

- Дитино, - сказав Маедрос рівно, - йди до своїх покоїв. Лаїрасул принесе тобі вечерю.

Повчись трохи чемности – не завадить. І ще, Лаїрасуле… Солодкого гостю не

подавай.

Лаїрасулом, виявляється, звали срібноволосого підлітка. Він ухопив мене за руку, доволі

нечемно, і потягнув вгору по сходах, при чому шипів, наче змій:

- Тебе варто вбити, доріатське жабеня… Твої предки ховалися в Гондоліні та Доріаті, в

той час, як мій володар з братами та воїнами утримував північний рубіж… Боягуз і

нащадок боягузів – ти насмілився плюнути в лице найвідважнішому воїну Ендоре!

Твій пращур Тургон покинув своє становисько в Неврасті, відкрив оркам дорогу до

Гітлуму від затоки Дренгіст. Князь Фінголфін, а потім Фінгон Відважний змушені

були розполовинити своє військо, щоб прикрити західне крило… Тургону, бачте, явився Вала Ульмо… Вала Ульмо являвся і великому Фінроду, але Фелагунд не

відкликав своїх братів Ангарато та Айканаро з Дортоніону, де вони і загинули… Мого

володаря зрадили огидні вастаки, смертні, котрим Моргот пообіцяв Гітлум як

винагороду… Вони обернули проти мого князя зброю, і він не встиг, чуєш – не встиг

врятувати князя Фінгона. Якщо ти ще раз повториш вголос оцю гидоту, я відріжу тобі

гидкого орочого язика.

Коли я зостався сам в покоїку загиблих близнят, то не став сидіти тихо і не сповнився каяття.

Я обстежив всі шафки, всі шухлядки – і таки знайшов те, на що сподівався: гарнесенького

мисливського ножа в шкіряних піхвах. Ножа я заховав під килимком і почав простукувати

стіни, бо відчував за гобеленами протяг. Я віднайшов в одній зі стін за гобеленом

незаригльовані дверцята, котрі вели до сусіднього покоїку. І ледве встиг замаскувати сліди

своїх пошуків до приходу Ельроса.

Ельроса привів до покоїку Маглор. Співець сумовито

глянув на мене, але не дорікнув ні словом. Вслід за

ними Лаїрасул вніс тацю з вечерею. Личко малого

пажа, а чи слуги було сповнене обурення – він грюкнув

тацею об стіл і щез, наче дим.

Ельрос, однак, не хотів зоставатись сам, без свого

покровителя. Він заліз до Маглора на коліна і заховав

личко в його розпущених косах.

- Ну, що оце з тобою робити, - лагідно мовив

співець, - хочеш ночувати у мене?

- Заспівайте, - прошепотів Ельрос, - я не хочу на

той шлях, я заблукаю в тумані… Заспівайте – я

побачу море і місячну доріжку по якій уплив

корабель Еаренділя…

Маглор глянув на мене.

- Переночуєш тут? – спитав, - Не боїшся?

- Не бачити нікого з вас є для мене великим

щастям і невисловленою радістю, - відповів я з

чисто доріатською ввічливістю, - бажаю, щоб

вас не бачили ні Ітиль, ні Анара.

- Ти добре вмієш ранити словами, - мовив співець, - тільки маю до тебе прохання -

мене. Не мого брата, з нього задосить страждань.

З цими словами він вийшов з покоїку, несучи Ельроса на руках. Я перечекав хвилину, а

тоді забрався за гобелен і трохи відчинив дверцята.

26

Сусідній покоїк був схожим на мій, однак меблі в ньому були трохи іншими… Два столи, якісь підставки, держачки… Письмовий стіл з шухлядками… А біля столу стояв

Маедрос, і Лаїрасул оправляв на ньому вбрання – нічний оксамитний халат кольору

стиглої вишні. Рукави у халату були довгі і закривали кисті рук. Лаїрасул – тепер я не

сумнівався в наявності у Нолдор синдарських рабів, та ще й таких ницих, котрі

обожнюють своїх хазяїв – оправив пояс халату, і Маедрос опустився в кріселко біля

столу. Лице Феанорінга було таким блідим і

змученим, що я аж зрадів з того.

- Можливо ви бажаєте послухати музику

флейти? – запропонував Лаїрасул, - я

покличу Руссе, він якраз є вільним від варти.

- Ні, дитя моє, - відповів Маедрос своїм

сріблястим голосом, наче надтріснутим на

високих нотах, - я хочу побути сам.

Лаїрасул тихо зник. Маедрос взяв перо, взяв у

лівицю, з чого я зробив висновок, що він, напевне,

шульга, і подивився на протилежну стіну. Там

висіло випалене на дереві зображення неймовірно

вродливого Ельда, волосся якого було заплетене у

дві коси, перевиті стрічками.

- Ти не знаєш, Фіндекано, на що я

перетворився, - сказав Маедрос стиха, -

добре, що не знаєш. Обітниця… Я говорив тобі колись, що це Морготова прищепа.

Так воно і вийшло. Тепер і Амбаруссар десь там, поруч з тобою… О, Суддя не дасть

нам, синам Феанаро, загинути у справедливій битві, як тобі. Ми всі поляжемо у

братовбивчих війнах, тим більше, і зосталося нас – я та Макалауре. Ти хоч приснися

мені, мій відважний брате, мій Астальдо… Назви мене орочим поріддям – тільки б

побачити тебе таким, яким ти був на отій нашій учті у Гімрінгу… Веселим і

сповненим життя. О, соколе мій…

Він дістав з шухлядки оправленого в шкіру зшитка і почав його гортати. Читав довго, потім щось писав на окремому листочку. Тоді поволі прочитав вголос з того зшитка:

«Рудий, я вірю в нашу перемогу, бо інакше саме існування світу втрачає сенс. Ніч

минає, Майтімо, милий… Я вже бачу проміння світанку».

- Останнім, що ти побачив, були вогняні бичі барлогів, - прошепотів Маедрос, - і в

цьому моя… моя провина. Це я взяв на службу вастаків, це я повірив, що Ульдор з

родом його дотримають присяги, це я не встиг затулити тебе від булави Готмога хоча

б і власним тілом… Це я…

З зітханням він поклав зшитка і листочка до шухлядки і підвівся з крісла. Світло лампи

Феанора, яким освітлювався покоїк згасло, що мені не дуже-то завадило – я мав ельфійський

зір і прекрасно бачив у темряві. Однак в мою щілину нині видно було лише столик і порожнє

кріселко.

Я вибрався з-за гобелену і впав на широке ложе, що колись належало Амроду та Амрасу з

одним бажанням – помсти і смерти. Я не насмілювався зізнатися навіть самому собі, що

ненавиджу я не рудого Феанорінга, а срібноволосу жінку в сріблястій сукні і з сяючим

каменем на грудях.

Наступного дня я не вийшов ні до сніданку, ні до обіду. Цим, здається, ніхто не

переймався, однак мені принесли до кімнати поїсти і дали спокій. Ельрос весь час був

біля Маглора – мій брат і той зрадив мене.

Через вікно я побачив, що Маедрос кудись пішов разом з Келебрімбором. Скориставшись

цим, я тут таки проник до його покоїку і розпочав свою помсту.

27

Напевне, в мені таки забагато людської крові, якщо взяти до уваги те руйнування, що я

сотворив. Дивуюся тільки, як ніхто не прибіг на грюкіт, а втім, вдень у коминній залі не

було нікого, рівно як і в спочивальнях другого поверху. По

спочивальні кружляв вихор з подертих листків, списаних

віршами, статуетки я поскидав зі столика на підлогу, якесь

чудернацьке приладдя погнув і поламав, чорнило розлив, вивернув в ту калюжу одяг з шафки ну й наробив ще

багато чого. Опісля подався до покоїку близнят і почав

очікувати наслідків.

Наслідки не забарилися – коли стемніло, до мене увірвався

Лаїрасул. Він ухопив мене за перемазані чорнилом руки і

відважив такого ляпаса, що я аж похитнувся. Однак тут

таки зумів звільнитись і вчепився юному Ельфу нігтями в

обличчя.

Лаїрасул був від мене старшим і вже навчався мистецтву

війни. Тож скрутив він мене одразу, ухопив за косички і

поволік до покою Маедроса через потаємні дверцята.

Феанорінг стояв посеред розгромленого покою не

розгніваний – приголомшений… На ньому було брунатне

полотняне вбрання, пропахле димом і кузнею. На правиці

– знов та сама латна рукавиця з заліза… Пам’ятаю, що

здивувався – чого це він її постійно носить, навіть коли на

скрипочці грав, то не зняв з руки.

- Це зробило воно, - оголосив, важко дихаючи, Лаїрасул, і Маедрос глянув на мене не

гнівно, а так, як гордий бранець дивиться на своїх мучителів, - гидке орченя навіть

ще не змило чорнило з лап. Мій князю, дозвольте лишень – і поганець довго буде

згадувати сьогоднішній день.

Маедрос мовчки дивився на розлитий атрамент. Калюжа зачорнила йому носок чобітка з

замші.

- Лаїрасуле, - мовив він стиха, - я розбив багато живих дорогоцінностей… І пролив на

землю червоний атрамент. З тих речей, що у мене зосталися, до Мандосу не візьмеш

нічого – а отже, не варто й побиватися. Однак, я не потерплю розгардіяшу в своїх

покоях. Нехай винуватець цього безладу прибере все тут… по можливості. Але – не

смій діяти силою. Я бачу – ти його бив?

- Мій князю, - мовив Лаїрасул аж ніяк не винувато, - воно дряпалося незгірш за дику

кицьку. Я мусив захищатися.

Я намагався дивитись на Феанорінга зло і безстрашно. Але мене вразив отой його погляд, погляд особи, котра терпить муки ні про що не прохаючи, і ні нащо не сподіваючись.

- Ти мене почув, Ельронде Еаренділіон. – сказав князь, - Прибери за собою безлад. Ти

не вмієш тримати себе у жмені, зовсім, як твій родич Турін. Мені оповідали, що, коли

цього воїна прихистив у Доріаті князь Тінгол, котрийсь Ельф з народу Нандор сказав

щось лихе про матір та сестру цього Туріна. Будь-який Ельда викликав би на двобій

насмішника, який перейшов межу. Однак, Турін не задовольнився поєдинком, а почав

знущатись над необережним Нандо, і те знущання закінчилося смертю. Глумитися

над супротивником можуть тільки орки… або люди. Я убивав – в Альквалонде, в

Доріаті, в Гаванях. Убивав Квенді. Але мій меч ранив лише hrоа14, і ніколи – fеа. Тобі, дитя, можливо варто розібратись, до якої раси ти належиш – забагато бо намішано

ріжної крові в твоїх жилах. Лаїрасуле – простеж, щоб він зробив все як слід. Але руку

на нього не зводь.

14

Hrоа – тіло, плоть

28

- Згідно наказу, - буркнув Лаїрасул.

Маедрос вийшов, а срібноволосий напівСинда зашипів на мене, мов дика кицька:

- Ти все почув. За роботу.

- Не дочекаєшся, - огризнувся я, - можеш мене вбити.

- Не дочекаєшся, - сказав Лаїрасул з не меншим єхидством, - я… Я тебе висічу…

- Що? – не зрозумів я.

- Коли я був зовсім малим, - сказав Лаїрасул з нехорошою усмішечкою, - то батько

якось взяв мене з собою до селища вастаків. Вони тоді були нашими союзниками… І

там я бачив, як сікли провинного раба. Я не збираюся з тобою панькатись. Або ти тут

усе прибираєш, або я беру ременя, і приступаю до покарання.

Весь вечір я чистив загиджений покоїк. Серце моє стискалося від жаху – нарешті…

Нарешті я побачив справжні обличчя своїх полонителів. Я є рабом, і цей Лаїрасул є

рабом, тільки привілейованим… І він може мене висікти… Я навіть чорнильну пляму

відшкріб пісочком під пильним поглядом срібноволосого слуги. І повернувся до своєї

кімнати не просто змученим – виснаженим.

Брат не ночував зі мною і цієї ночі… Слабосилий, мов Адан з найгірших, він прагнув

пісень Маглора, щоб жити у рабстві. Я вийняв зі сховку ножа і став очікувати.

За гобелен я заходити боявся, однак сидів поруч з ним і почув голоси Маедроса та

Лаїрасула. Потім настала тиша. Я вичекав ще доволі довго і насмілився відчинити

дверцята.

Покоїк було слабо освітлено – у вікно зазирав Ітиль уповні. Я

поволі крався по підлозі, яку півдня відмивав від чорнила. За

завісою виднілося низьке широке ложе, підлогу перед ним

було встелено вовчими шкурами… Я стиснув у руці ножа –

жах перед ганебною карою придавав мені сили і хоробрості.

Маедрос лежав на ложі, закинувши за голову правицю. Ліва

рука звисала з ложа, на зап’ястку я помітив дивний шрам –

неначе від тугого браслета. Зазвичай у Ельфів не залишається

на тілі слідів від ран, однак я помітив ще один рубець – на

руці, вище ліктя, округлий рубець, що охоплював шию, якісь

жахливі поморщені рубці на грудях… Спав Феанорінг

неспокійно – іноді стогнав крізь зціплені зуби, здригаючись

всім тілом. Поруч, на нічному столику, лежала книга і стояла

карафка з якоюсь багряною рідиною. До карафки притулився

невеличкий келишок.

Я наготував ножа і підійшов поближче… Знову здивувався –

на грудях сплячого ясно вимальовувався рубець у вигляді тенгви15 «m». Якраз навпроти

серця…

Тієї миті, як я змахнув ножем, сплячий змахнув рукою… Я був певен, що він мене не

бачив, і таки спав… Однак, удар був занадто сильним для такого хлопчиська, яким був

я… Я відлетів трохи не на середину покою і знепритомнів.

Отямився я на ложі… В подушках. Маедрос змочував мені вуста вологою, котра

виявилась калиновим вином. На його порубцьованих грудях виднівся свіжий поріз, що

перекреслював оту дивацьку тенгву. Але я витріщився не на справу своїх рук… Я

дивився на правицю рудоволосого, яку побачив вперше без отої рукавиці. Дивився на

обрубок – у нього не було кисті руки.

- Ну, - мовив Маедрос, - що ти оце надумав? Я ж міг тебе убити…

- Так убийте ж мене, - сказав я розпачливо, - будь ласка…

15

Тенгва – квенійська літера

29

Маедрос не відповів – тепер він обережно обмивав собі отого поріза. Все тим же калиновим

вином.

- Дитя моє, - сказав, повернувшись до ложа, - я розумію, що любити мене тобі нема за

що. Але така зненависть тебе знищить. Чому ти не можеш змиритись і просто

вичекати?

- Я ніколи не змирюсь з тим, що є вашим рабом, - сказав я в подушку.

- Ну що за дурниці, - зітхнув Маедрос, - де це тобі оповідали страхіття про синів

Феанора? Можу навіть побитись об заклад, що всі відомості про мене і інших ти

черпав з оповідок доріатських жон і дів…

- Але ж тут, в городищі є Аварі16, - сказав я, - і вони…

- Мої воїни, - мовив князь, - більшість з них служить у мене ще з Гімрінгу.

- А ваш слуга?

- Лаїрасул - зброєносець? Син мого воєводи і жони з народу Нандор. Його матір

загинула, а батько, Аркуенон, є моєю, - Маедрос ледь усміхнувся власному жарту, напевне звичному віддавна, - правою рукою.

- Він загрожував мене висікти, - сказав я ледве чутно.

- Аркуенон? – спитав Маедрос заскочено.

- Ні, оцей ваш прислужник, схожий на Синда.

- Які дурниці, - мовив Феанорінг з усміхом, - заспокойся… Ельдар ніколи не вживали

подібних покарань.

- Колись Ельдар не убивали Ельдар, - озвався я з-під подушки, - але світ змінюється.

- Не настільки, - заперечив Маедрос. – з тобою все гаразд? Вибирайся на світло.

Я відклав подушку, сів і схопився за груди.

- Боляче? – спитав князь.

- Трохи, - відказав я, хоча мені таки було боляче дихати - а вам?

- Теж трохи, - сказав Маедрос, присівши поруч, - але не переймайся…

Я мовчав… І раптом Феанорінг обійняв мене. Ласкаво, наче батько провинного сина.

- Давай домовимося так, - сказав він лагідно, - завтра я починаю навчати тебе

мистецтву бою на мечах. Ти прагнеш помсти – гаразд, але я є першим мечником

Ендоре, і тому наші сили не будуть рівними, навіть коли ти виростеш. Ти станеш моїм

учнем, про це, до речі, мріє половина залоги городища. Але за це ти перестанеш

робити зле… будь кому в моїй твердині. Згода?

Я поволі підвів голову і подивився в прозоро-зелені очі свого ворога.

- Ви, - мовив розгублено, - будете навчати мене володіти мечем… щоб я зміг вас убити?

- Щоб ми були рівні у битві, - виправив Маедрос, - а на подальше – воля Богів.

Я вже втямив, що за мою дурість мене не тільки не вб’ють, але й не покарають. І не

втримався від того, щоб втолити свою цікавість.

- Оці старі шрами… Тут наче якась літера… І ці опіки…

- Це зробили в Ангбанді, - коротко відповів Маедрос, - тенгва - це квенійське «m».

Перша літера слова mole. Раб…

Мене наче обсипало приском… Я наче зрозумів в одну мить, чого мав натерпітись цей

Ельда.

- Я б такого не пережив, - сказав я ледве чутно, - я б одразу помер, якби зі мною

зробили таке…

- Коли зі мною зробили таке, - протягнув Маедрос, - я валявся на підлозі… тільки не

біля ніг Моргота, а біля ніг Саурона… Чув про такого?

- Ще б пак…

16

Аварі – Ельфи, котрі ніколи не покидали Середзем’я і не жили у Валінорі. Поділялися на три народи: Синдар, Нандор і Фалатрим.

30

- Напівпритомний від болю. А Чорний Мая ввічливо роз’яснював мені, що означає це

тавро. І тут я начебто почув голос батька…

- Феанора?

- Авжеж… Татко покинув цей світ, він помер на моїх руках, я це пам’ятав, але голос

його звучав в моєму розумі. «Найстарший, - мовив цей голос, - ти маєш справу з

нерозумними особами. У них настільки коротка пам’ять, що вони позначили тебе

першою літерою твого імені».

- М-маедрос? – вишептав я.

- Ні… Моє еpesse17 – Нельяфінве, а аmilesse – Майтімо. Моргот довгий час жив у

Валінорі, і визнав наші імена, в тому числі і ті, які ми не відкриваємо будь-кому. Коли

я потрапив до його лабет, він називав мене Майтімо, насміхаючись над нашим

звичаєм берегти аmilesse для найдорожчих. Звісно, те, що я почув тоді, не було

голосом Феанаро – швидше голосом мого духу. Але мені раптом стало смішно –

Чорний Вала, Морінготто, пострах Арди не може запам’ятати імені однісінького

бранця. І я засміявся… Того дня мене більше не допитували, і дали відпочити доволі

довгий час. Їх злякав сміх. Розумієш?

- Вони подумали, що ви збожеволіли, - сказав я невпевнено.

- Божеволіють Люди, - сказав Маедрос, - нам, Ельдар, в цьому відмовлено. Тільки

чорна туга може сповити нас і привести до загибелі. Проти неї є лише одна зброя –

сміх.

Я повагався, чи варто розпитувати далі. Але таки спитав:

- А руку вам… де? В бою?

- Ні, там же, - сказав князь занадто спокійно, - мене було прикуто до скелі над

проваллям… За руку… Тоді якраз вперше зійшов Ітиль…

- Це мабуть страшно, - вимовив я, - стояти на скелі…

- Я не стояв, - мовив Маедрос сухо, - я висів… На ланцюгу.

Отут мене затрусило. Я уявив собі це – тільки уявив, і похолов від жаху.

- Боляче… було? – прошепотів через деякий час.

- Дуже, - сказав князь, - але я намагався терпіти. Потім прийшов він… Фіндекано

Астальдо… Князь Фінгон… тоді ще княжич. Це довга історія, і не для дитячих вух…

Руку мені відрубав він – не міг інакше звільнити від браслета з ангбандського заліза.

Я мовчав доволі довго. Тоді сказав ледь чутно:

- На яке покарання я заслужив? І чому ви досі не покликали варту?

- Забудьмо, - озвався Маедрос примирливо, - іди до себе і спробуй заснути. А завтра я

очікую тебе на майданчику для тренувань. Брата теж приводь – вам обом не завадить

навчитись володіти мечем.

Йти до порожнього покою, де наче витали тіні рудоволосих близнят, мені не хотілось, але

я потульно сповз з ложа на підлогу.

- До речі, щодо покарання, - сказав князь, - нині Ітиль уповні. В цей час, дитя моє, мені

сниться те, про що я хотів би забути. Часом я починаю кричати, або метатись на ложі.

Раніше до мене приходив хтось з братів… Останнім часом – один з Амбаруссар…

- Я бачив їх на перемовинах, - прошепотів я, - вони були як ви – рудоволосі… Один

говорив, що волосся у його брата потемніло, бо він хотів бути схожим на

Найстаршого…

- Мій брат Маглор, - мовив Маедрос рівно, - дбає нині про Ельроса. Нема кому побути

зі мною поруч. Тому ти зостанешся в моєму покої до ранку, і матимеш вельми

неспокійну ніч.

- Це покарання? – спитав я повеселілим голосом.

17

Еpesse – «батькове ім’я", офіційне ім’я Ельфа

31

- Покарання, - сказав князь, - і дуже суворе.

- А що я маю робити?

- Лягай, - кивнув Маедрос на

ложе, - і спи. Коли я відчуваю,

що біля мене свій… ну, словом

не ангбандська тварь, то сплю

спокійно, і нічні змори не

навідують мене. Коли ти ото

з’явився отак несподівано, то

мені якраз снилися льохи

Твердині Півночі. І пацюки…

Зуби у них були вельми гострі, і

тварі так і норовили вчепитися в

горло… А мене було прикуто до

стіни – нашийник, ланцюг…

Руки теж було скуто. Однак я

намагався відбиватись.

Я уявив собі і це, тоді вимовив ледве

чутно:

- Пробачте мене… За оте, що я

сказав тоді… Я… я не повинен

був… Я зовсім нічого про вас не

знав, та й зараз знаю дуже мало,

але ви не могли плазувати в ногах у Моргота, як не могли і зрадити.

- А от жаліти мене, - всміхнувся Маедрос, - не треба. Я цього не люблю.

- Не буду, вельможний Нельяфінве.

Маедрос пригорнув мене до себе і сказав лагідно:

- Зви мене Майтімо… Без «вельможний». Адже ми рідня…

- Ви довірили мені аmilesse?

- Особа, - сказав Маедрос серйозно, - яка трохи не вбила мене, має право називати мене

Майтімо. Ну, чого ти знову затремтів, дитя моє? Я зовсім не тримаю на тебе серця.

Він посадовив мене собі на коліна. Потім почав наспівувати про давно згасле світло двох

дерев, не дбаючи про те, чи зрозумію я староквенійські слова, котрі звучали ще у

Валінорі.

Так у нього на руках я і заснув.»

Останні слова Ельронда потонули в брязкоті мечів. Його сини, яким стало тісно в зброярні, вибігли на доріжку парку, завзято фехтуючи. Нерданель мимоволі зітхнула, згадавши ті

далекі дні, коли її чоловік навчав синів і родичів Першого Дому володіти зброєю.

- Нам час іти, - мовив винувато гість, - сьогодні ввечері ми обіцяли бути у Великого

Князя. Всією родиною. Мені приємніше було б зостатись тут…

- А як же бал і танці до ранку? – спитала Нерданель, усміхнувшись, - там зазвичай

весело. Це я ніде не буваю…

- Я пробув тут кілька днів, - мовив Ельронд похмуро, - а враження маю таке, ніби в

Тіріоні танцюють на могилах родичів. Про загиблих не згадують – це є непризвоїтим.

Про життя в Ендоре не оповідають – це є непризвоїтим. Згадати ім’я Феанаро є

непризвоїтим, не говорячи вже про його родину…

- О, не суди родичів занадто суворо, - озвалась княгиня, - кожен з нас когось втратив, і

багато хто винуватить в цьому саме Феанаро…

- Ті, хто відсидівся тут, нині вирішують про що можна розмовляти, - сказав Ельронд з

гіркою насмішкою, - і яких співати пісень… Мені взагалі не щастить з піснями. Вчора

32

була учта у Олоріна, і на прохання Більбо, співець переклав на квенья один з його

творів…

- Старий… гобіт складає пісні? – спитала Нерданель зацікавлено.

- О, це дуже цікаве і мудре створіння, - мовив Ельронд з непідробною ніжністю, - однак

він вважав, що зробить мені приємне, склавши пісню про політ Ельвінг… Біла чайка з

Сильмарилом на грудях… Я і в Рівендейлі не міг чути цієї пісні, а слухати

доводилось… Естель допомагав Більбо в укладанні цього твору, і відчув неладне, але

він не знає правди. Я і йому не оповідав того, що відкрив вам. Доньці теж… Рівно як і

Келебріан. Сини знають… І Галадріель. Більше ніхто…

- Хто це – Естель? - спитала Нерданель, зацікавившись незвичним ім’ям.

- Мій названий син, - пояснив Ельронд, раптово спохмурнівши, - він Адан… Людина.

Княгиня зрозуміла, що в житті її гостя не одна таємниця. У Ельронда, виявляється, була

донька, але вона не прибула разом з ним на кораблі… Де вона нині? Зосталась в Ендоре?

Блукає безплотною тінню по Туманних Чертогах? Названий син-людина, чий вік є

коротким мов спалах… Вперше Нерданель пошкодувала, що майже ні з ким не

спілкувалась останнім часом, не розпитувала поверненців, як інші Ельфи.

- Все це неважливо… нині, - сказав гість, ніби почувши її думки, - однак, я прошу

дозволу повернутись… скажімо завтра, і закінчити оповідь.

- Приходь, коли матимеш таке бажання, - озвалась княгиня, - перед тобою й твоїми

рідними у мене завжди відчинено браму.

З будинку вибігла Келебріан, свіжа, немов квітка. Ніжне личко її сяяло коханням і

щастям.

- Meldo, - гукнула вона до Ельронда, - я спала не задовго?

- Якраз стільки, скільки треба, - всміхнувся Ельф, - твої сини встигли переполовинити

зброярню великого Феанора.

- О, нерозумні діти, тут для чого їм зброя? Я не люблю зброї, пані Нерданель, хоча і є

донькою войовниці.

Нерданель ласкаво обняла еllet.

- Я теж її не люблю, - мовила лагідно, - але часом без зброї не можна обійтися.

- Тут так затишно, - захоплювалась Келебріан, а чоловік дивився на неї, немов на

кохане дитя, - так спокійно… Так безпечно… О, Благословенна Земля… Батько моєї

матері, князь Фінарфін, є світочем Тіріону… А княгиня Еарвен схожа на Майе, такою

вона є вродливою… Єдине, чого мені тут не вистачало – вас усіх. Тебе, Ельронде, дітей, мами, тата… Хвала Валар, ми нарешті знову всі разом, окрім… окрім Арвен…

О, в найбільшій радості є одробина суму… Але мені соромно радіти, пані Нерданель, адже ваш сум є занадто великим.

- Однак, тепер в ньому є одробина радості, - мовила Нерданель з легким усміхом.

Келебріан цмокнула її в щоку і понеслась геть, схожа в своєму барвистому вбранні на

великого метелика. Нерданель згадала, що ця крихка істота рік була рабинею орків, аж

доки рідні не віднайшли її, і мимоволі зітхнула. Ельронд говорив, що її сину сотні літ

снився Ангбанд, і та страшна круча… Що сниться Келебріан? Чи змогли сади Ірмо

приспати її біль? І що сталося з її донькою… Арвен? Здається, Арвен…

Третього дня Ельронд прийшов сам, з

якимось величеньким пакунком, що

його зоставив у передпокої. Опісля

звичаєвого пригощення Нерданель

сама почала розмову:

- То як же ти жив далі, дитя моє?

Невже Майтімо таки взявся

навчати тебе битись на мечах?

33

- Авжеж, - відповів гість, і аж просвітлів від утіхи, - як я пишався тим, ви навіть не

уявляєте. Власне, навчали нас обидва брати – Маедрос вчив володіти мечем, а Маглор

– голосом і арфою. Співець теж неохоче брав учнів – він утримувався на межі чорної

туги лише зусиллям волі. Брати неохоче говорили про це, але я втямив з уривків

розмов, що у Маглора була жона з Синдар, а може з Нандор, в усякому разі деякі його

пісні присвячені були срібноволосій красуні. Імені її я не запам’ятав, а може при мені

його й не називали, однак Маедрос обмовився якось, що Маглорова кохана загинула

під час падіння Гімрінгу. Тоді ж, коли і мати Лаїрасула, і багато інших жон воїнів.

Загибель опісля того трьох братів, що їх називали Шаленою Трійцею, підкосила

співця вкрай, а вже загибель близнюків трохи не добила, якби не Ельрос. Між цими

двома виник якийсь… містичний зв’язок. Мій брат відчував Маглора без оsanwe…

Просто відчував. Як і я – Маедроса. Батьківська любов до Ельроса повернула Маглору

сенс життя… Ну, а що відчував Майтімо, дивлячись на мене і навчаючи мене володіти

зброєю – я не беруся відгадувати.

Келебрімбор зробив нам два мечі, по руці і зросту. Чудові клинки, ми втратили їх…

давно. Але потім вони віднайшлися, при вельми загадкових обставинах. Один з тих

мечів був у гобіта Фродо… але то вже інша історія.

Зранку нас підіймали разом з воїнами, і ми йшли навчатись. Навчав нас, як я вже

говорив, Маедрос особисто, тому я і досі б’ю з лівої краще ніж з правої. Опісля того

був сніданок, потім знову – мечі, обід, опісля обіду – заняття з квенья, з чистописання, читання книг… Після ж вечері нас кликав до себе Маглор, і ми навчалися володіти

арфою і голосом. Нудьгувати нам було ніколи –

не те, що в Гаванях, де ми часом не знали куди

себе подіти.

Була за той час всього одна подія, яка порушила

цей усталений лад. Майтімо був чудовим

оповідачем, він часто нам розповідав, як Нолдор

жили тут, в Ендоре… Як воювали, як веселились

у проміжках між сутичками і битвами. Оповідав

про своїх загиблих братів, не укриваючи їхніх

недоліків, і своєї болісної й гіркої любови до

своїх родичів. Оповідав про батька Феанора, про

вас, про Тіріон. Нічого не прикрашаючи – саму

лише істину. Про меч біля грудей князя

Нолофінве, про палаючі кораблі Лосгару ми

вперше довідались від нього. Рудоволосий

ненавидів лжу, бо повелителем лжі був Моргот,

його особистий ворог.

Найбільше Майтімо любив оповідати про Фінгона Астальдо – рятівника, побратима, родича. Він знав і його сина, того, котрий мешкав нині на острові Балар. Майтімо

показував нам свої малюнки – він чудово малював отією своєю загрубілою від зброї

лівицею. На малюнках темноволосий усміхнений Ельда тримав на руках мале

ельфеня, яке дзвінко сміялось, бавлячись його косами. Був і ще один малюнок –

Майтімо та малий Ерейніон сиділи біля дерева, і малий тримав в руках руде білченя.

Маедрос мовив, що небіж завжди називав його: «Рудий та ще й пухнастий», а ще –

«Майтімо-вивірка».

Якось, опісля того, як Маедрос зізнався нам в любові до цих звіряток, ми з братом

вирішили подарувати йому білченя. Мабуть не треба оповідати, що Ельрос дуже

змінився за час життя на Амон-Еребі. З ніжного хлоп’яти поволі виростав воїн, а моя

оприсклива натура під впливом Маглорових пісень трохи пом’якшилась, тож ми все

більше й більше ставали схожими одне на одного.

34

Цю вилазку ми задумали вдвох. Майтімо часто водив нас до озера, неподалік пагорба.

Ходили ми туди лише під наглядом – або братів Феанорінгів, або когось з воїнів. Не

те, щоб вони боялись нашої втечі – часи були неспокійні. Блукаючі Лаіквенді

оповідали про те, що орочі зграї знову почали з’являтися в цих лісах. Ельфів захищав

сам ліс, могутній ліс Східного Белеріанду. Однак, тварі таки щось вивідували –

напевне Ангбанд, отямившись від втрат Останньої Битви (народи Середзем’я

програли її, все так, але і нечисті набагато поменшало) готувався нанести удар на

повне знищення тих, хто не скорився йому.

Але ми втекли до озера, з невинними личками оголосивши вартовим, що князь

Маедрос очікує на нас на березі. Ми розрахували, що встигнемо приманити звірятко –

тваринки охоче йшли Ельфам до рук – і повернемось завчасно, доки нас не встигли

похопитись.

Біля озера ми йшли берегом й час від часу голосно цокотіли. Білочок чомусь не було –

однак ми не втрачали надії, і тут таки почали гратись у вивідачів.

Вивідачі з нас були поганенькі – тих двох Ельфів ми просто не помітили. Вони наче

відділилися від дерев. Вбрані вони були як Лаіквенді, в брунатне з зеленим, але коси

мали зі сріблястим відливом, як Синдар, або Нандор. І – однаковісінькі з вигляду.

Близнята…

Ми не злякались – з чого б це. Єдине, що могло нам загрожувати від сородичів – це

те, що cano синдарської варти Меретір пришле загін, щоб визволити нас. Визволятись

ми нині рішуче не хотіли – життя на Амон-Еребі влаштовувало і мене, і брата.

Однак, ці Ельфи нам були незнайомі – серед Синдар Меретіра не було двійнят. А вони

з цікавістю оглядали нас.

- Ви з того городища, маленькі Нолдор? – спитав один з них.

- З нього, - вискочив Ельрос. Скільки я йому говорив, щоб притримував язичка.

- А як ви зветесь?

- Я – Ельрос, - мовив брат довірливо, - А це – Ельронд.

- А хто ваш батько?

- Еаренділь, - сказав брат, - він пропав у морі… Давно. А маму звали Ельвінг…

Ельрос сказав – звали… Несвідомо. Для нас вона померла тої миті, коли віджбурнула нас

з дороги, рятуючи Феанорів камінь.

- Ельвінг? – вигукнув один з двійнят, - то ви її сини! То це таки правда, що ви є

заручниками цих чудовиськ….

- Все гаразд, - мовив другий, і спробував мене обійняти, - ми свої… Ми з Доріату…

- Доріату давно нема, - сказав я похмуро. Через язичок Ельроса ми потрапили у халепу

– і я це відчував.

- О, так, - заспішив перший з двійнят, - але ж ми, ми родом з Доріату, і ваші родичі, бідолашні діти. Я – Елуред, а це – Елугіл. Ми є синами Діора і братами вашої матері!

- То ви не загинули у лісі? – вирвалося у мене.

- Ні, - Синда трохи не плакав від щирої радості, - нас підібрала родина блукаючих

Лаіквенді. О, яке щастя, що ми вас знайшли. Ходімо ж, ходімо подалі звідси.

Оце в наші плани якраз не входило. З одного боку я, звісно, зрадів, побачивши материних

братів, яких вона завжди згадувала з любов’ю… А з другого боку… Я не хотів покидати

Амон-Ереб. Я не бажав зоставляти Маедроса наодинці зі снами про Ангбанд – кожного

повня я ночував в його покоях, відганяючи нічні змори. Я бажав стати мечником, а

брат… Брат напевне мріяв перевершити Маглора в мистецтві співу. Він теж не хотів

покинути навчителя і доброго друга.

І тут ми почули знайомий голос. Майтімо не йшов – біг ліском до озера, гукаючи нас. Він

вибіг на відкрите, це він, котрий завжди ходив, зливаючись з тінями дерев…

Діорінги теж його побачили. І впізнали.

35

- Нарешті ми доконаємо помсти, - прошепотів Елуред, а Елугіл мовчки зірвав з плеча

лука. Я тут таки увійшов в оsanwe з Ельросом. Тут були вже не жарти – біда. Майтімо

потрібно було рятувати.

- Ельронде! – крикнув Маедрос, - Ельросе… О, нерозумні діти…

Аtarinya18! – закричав я на квенья, - Аtarinya!

Двійнята підняли луки. І в ту ж мить ми кинулися на них, підбиваючи руку, збиваючи

приціл. Діорінги розгубились – потрібно було бачити їхні обличчя. Відомо, що Ельфи

промахуються з лука дуже зрідка, а Синдар – ніколи, однак, вони промахнулись…

Майже.

Маедрос здолав відстань між нами з неймовірною швидкістю… Він ухопив одного з

Синдар за каптур – ми бо так і висіли у Діорінгів на руках, вчепившись в них, немов

щенята, і стусонув отим своїм обрубком. На понівеченій руці Майтімо завжди носив

якщо не накладку, то шкіряний чохол з металевими заклепками. І те і інше він міг

використовувати як зброю. На щастя Діорінгів, того разу він мав на руці чохол. Другого

брата він приглушив ще швидше, бо ми повалили родича в траву та ще й впали на нього.

Маедрос обдивився нас, тоді – непритомних двійнят і мовив не сердито, але докірливо:

- Нерозумні Нолдор, я ж не велів вам виходити самим за браму… Добре, що ви

зустріли Ельфів, а не якихось тварей, або й лихих Людей, які не задумаються

відловити і продати в рабство двох ельфенят. Хто ці особи? Воїни Меретіра?

- Ні, - відповів я, з жахом дивлячись на ліве плече Майтімо, в якому стриміла

синдарська стріла, - вони… Вони наші родичі… Це сини Діора, брати Ельвінг… Ну, Елуред та Елугіл… Ті самі…

Валар свідками, якщо б я раніше не вірив, що Маедрос непричетний до отого лихого

вчинку, то повірив би нині, побачивши на його обличчі полегшення і радість.

- Хвала Богам за їхні маленькі милості, - сказав він, - принаймні ми не є дітовбивцями.

Це чудова звістка… Однак, від вас я не очікував подібного. Якщо ви хотіли зустрітись

з родичами, або й помандрувати з ними, то мусили хоча б попередити мене.

- І ви б нас відпустили? – вихопилось у мене, - а як же Сильмарил?

- О, Сильмарил, - радісний усміх мого князя поволі згас, - не думаю що…

Він не договорив, але я зрозумів його. Майтімо вже не вірив в саму можливість обміну.

Не вірив, що Ельвінг обміняє камінь на… на нас. Я певен – вона б не обміняла

Сильмарил навіть на нас та на Елуреда з Елугілом разом узятих.

- Майтімо, - шпарко заговорив я, - присягаю, ми не знали, що вони тут…

- Ми хотіли зробити вам подарунок, - встряв Ельрос, - білочку… Руду та ще й

пухнасту… І несподівано випустити в коминній залі під час обіду…

- Діти, - хитнув Майтімо головою. Він помітно зблід, кров просочила рукав брунатної

куртки, а Діорінги мали ось-ось отямитись. Я не бажав їхньої загибелі, але за

Майтімо… Я бився б з ними, незважаючи на ріжницю у віці та зрості. Вони… Вони

були мені… чужими. Як і Ельвінг. Головою я розумів, що це моя кровна рідня, але

моє серце стискалося від болю, коли я дивився на пораненого Феанорінга.

- Дитя моє, - мовив він до мене, - ти є твердішим духом, тож мусиш мені допомогти.

Стріла…

- Я вийму, - сказав я. Руки у мене трусились, але я хоробро взявся за древко.

- Не тягни на себе, - рівно мовив Маедрос, - стріла пробила м’яз, і тільки, але

смикнувши її назад, ти посилиш кровотечу і розшириш рану. Штовхай вперед – нехай

наконечник вийде з того боку. Сподіваюся, ці сини Діора нічим його не змазали… за

доріатським звичаєм.

18

Аtarinya - татко

36

Я штовхнув… Скільки опісля мені доводилося видаляти стріл і з власного тіла, і з тіл

воїнів… Це був мій перший урок…

- І доволі жорстокий, - зітхнула Нерданель. Вона наче бачила перед собою побіліле від

болю лице сина, якому видаляє з рани стрілу підліток-Ельда.

- О, так, - погодився гість… - Я не задавав питань, не знав, чому Маедрос не послав

одного з нас за воїнами, не наказав зв’язати цих двох… хоча б тятивами луків. Я

штовхав стрілу… А тоді обламав її біля тоншого кінця і обережно витягнув з рани, не

торкаючись наконечника.

- Тепер, милий, - лагідно мовив Майтімо, котрий під час всієї цієї операції навіть очей

не заплющив, - відірви мені від сорочки смугу полотна і зупини кров. Я скажу тобі, як

зав’язати. Ти розумнику, Ельронде, ти поводишся як істинний Нолдо-воїн. Затягуй…

Ось тут… Сильніше. Гаразд. Тепер поранений не зійде кров’ю і навіть знову зможе

йти до битви.

Ельрос сидів поруч, і я бачив, що брат ось-ось зомліє. Цього лишень мені не

вистачало. Я боявся всього… Боявся, що отямляться Діорінги – я ж зовсім не бажав їм

зла, і не хотів, щоб Майтімо їх понівечив. Але я також не бажав, щоб вони вбили

рудоволосого. Брати стріляли на влучення – межи очі і в горло… Не їхня провина в

тому, що вони промахнулись.

Майтімо тим часом встав.

- Ельросе, - мовив, - Збери луки, тули зі стрілами і вийми у цих гідних юнаків ножі з

піхов.

Ельрос так і зробив.

- Бачиш он те дерево, - сказав князь, - залізеш на нього?

- Звісно, - мовив брат, котрий завжди стрибав по гілках, мов та сама вивірка, яку ми

хотіли спіймати.

- Залізь повище і там все це і залиш. Негоже зоставляти Ельфів без зброї – часи нині

лихі. До речі – там сидить білочка. Руда, та ще й пухнаста…

Ельросу було вже не до білок, однак наказа він виконав і прибіг назад з тваринкою на

плечі.

Тим часом брати отямились. На них шкода було дивитись.

- Для чого ви це зробили, - спитав нас Елуред, - він був би уже мертвим…

- Цей Ельда зі своїм братом, - сказав я , - замінили нам батька і матір. Я шаную свою

рідню по крові, але узи названого синівства є сильнішими за її голос.

- Я порадив би вам - сказав Маедрос вкрадливо, - піти нині геть, о, сини Діора, і більше

не повертатись до пагорбу Амон-Ереб… Інакше ви ризикуєте отримати у відповідь на

свій постріл залп з кільканадцяти луків. Ці двоє дітей зостануться тут по власній волі.

Ви чули, що сказав Ельронд.

- Це чари! – вигукнув Елугіл, - це нолдорські чари! Ти зачарував наших небожів, рудий!

- Можливо, - всміхнувся Майтімо, - однак це справи не міняє. Бувайте, сини Діора. Ви

навіть не уявляєте, яким я є щасливим, побачивши вас живими і здоровими. Синці і

гулі швидко заживуть…

З цими єхидними словами Маедрос взяв Ельроса за руку, а я вчепився названому батькові

в отой шкіряний нарукавник. Білочка стрибнула Майтімо на плече і заховалася в густому

волоссі. Ми повернулися спинами до моїх родичів і рушили лісом до пагорбу. Ох, як мені

кортіло озирнутися, щоб переконатися, що двійця не дібралася до луків… Однак, брати

якщо й зняли вже з вершечка свою зброю, то не наважилися нас переслідувати.

Кілька днів ми викупляли свою провину.

Майтімо вилежувався на ложі, хоча Аркуенон, його «правиця» обмовився якось, що

подібна рана не змусила б князя навіть зійти зі становиська. Я носив йому їжу, Ельрос

грав на арфі… Ввечері я читав пораненому книги любомудра Руміла… Був повень, Ітиль

37

дивився у вікно покоїку, однак Ельда з ангбандським тавром на грудях спав спокійно, з

усміхом на вустах. А рана… рана затягнулась швидко, як завжди затягуються рани у

сильних і не виснажених Ельдар.

Відтоді я почав називати Майтімо « аtarinya». Татко… Маглора я так чомусь не звав, однак його так називав Ельрос… Він був дуже прив’язаний до Майтімо, але свого

Макалауре обожнював, що є то є…

Наслідком нашої зустрічі з родичами було те, що одного дня до нас завітав князь

Лаіквенді Орофер. Лаіквенді взагалі-то давно відокремились і від Синдар, і від Нандор, і

князів своїх не мали, але з приходом Нолдор, частина Зелених Ельфів, спонукувана

цікавістю і бажанням пригод стала під руку Амрода та Амраса. Рудоволосі близнята

швидко навчили їх мистецтву війни, і з середовища Лаіквенді вийшло кілька cano, які

приймали участь у битвах і були непоганими воєводами… під керівництвом Нолдор.

Самостійні рішення Лаіквенді давалися важко, а дисципліна – ще важче. Ось і Орофер

загинув сам і погубив своїх лучників через відсутність послуху.

Однак, це сталося набагато пізніше. А тоді Орофер прибув до нас з супроводом з

лучників-Лаіквенді та зі своїм сином – гарнесеньким підлітком-Ельфом, однолітком

Лаїрасула. Хлопець звався Трандуїл, згодом він став мені кращим другом… особливо

після того, як я втратив майже всіх родичів і друзів, а його син, Леголас, відзначився у

Війні Кільця. Опісля всіх церемоній, Орофер ввічливо поцікавився у Маедроса, котрий і

приймав гостя, долею заручників з Гаваней. Ми тим часом разом з Лаїрасулом та

Трандуїлом життєрадісно гасали по коминній залі, намагаючись зловити те саме вертке

білченя. Подивившись на наші з братом щасливі лиця, Орофер здвигнув плечима, і

оповів, що вихованці однієї з родин Зелених Ельфів вимагають у нього оголосити війну

Нолдор з пагорба Амон-Ереб через те, що вони, мовляв, знущаються над малолітніми

синами Ельвінг. Оскільки він, Орофер, бачить, що з малими заручниками, про яких йшла

мова, поводяться добре, мало того, вони самі бажають зостатись у городищі, то ні про які

бойові дії не може бути й мови. Більше того, він уклінно прохає великого Маглора взяти

у навчання його сина Трандуїла, а взагалі-то хотів би, щоб хлопчисько володів як арфою, так і мечем.

Маедрос під кінець цієї тиради ледве стримував сміх, і таки прохопився сріблястим

смішком. Опісля він пояснив мені, що хитрющий Лаіквендо забезпечився з обох боків.

Діорінгам він скаже, що не може воювати з Нолдор, бо вони зоставили у себе його сина, а

Трандуїл тим часом навчатиметься у Маглора грати на арфі, ну, а володіти мечем

доведеться навчати юнака йому, Маедросу.

Власне так і сталося. Мої родичі більше не навідували Амон-Ереб, а юний Трандуїл з

часом став одним з найвитонченіших князів Ендоре; про його ж палац в таємничому лісі, сповненому небезпек, говорили, що це – другий Менегрот. На жаль, він не дуже-то

любить згадувати, хто навчав його володіти

мечем, пером і арфою. От тільки меча він краще

тримає в лівиці… Як і я.

Ну, а тепер, нене, я оповім найголовніше. Чому я

не вірю в справедливість… Я носив це в собі дві

епохи. Мене звали Ельрондом Мудрим, у мене

дійсно вистачило мудрості на те, щоб стиснути

своє серце в жмені, і не оповідати про те, що

пережив.

Спливав час, з двох малих ельфенят ми з братом

перетворились на струнких підлітків, того віку,

коли Ельф уже не є дитям, але ще не є й дорослим.

Коли з вигляду він є мудрою безсмертною

істотою, але мудрості тієї в ньому – ні на гріш.

38

Мудрість приходить з століттями досвіду, та й то не до всіх. Деякі з нас століттями лише

співають та танцюють, не думаючи, і не бажаючи вдосконалення. Бо у нас попереду

вічність… Це слова Майтімо – про вічність, у нього з цим висловом був, видно, зв’язаний

якийсь гіркий спогад, бо вимовляв він його з гіркою іронією.

Настали дні, коли ми почали відчувати тремтіння землі і якусь тривогу. Вона, ця тривога, носилася у повітрі, до городища підходили сполохані тварини, птахи сідали нам на руки і

щось намагалися оповісти. А одного ранку до Амон-Еребу прибув військовий загін.

Це були Нолдор, молоді, спокійно-сумовиті. Над їхніми головами маяв синій стяг за

срібними зорями. Їхній cano проїхав у відчинену навстіж браму і зіскочив з коня, а

Маедрос вже йшов йому назустріч, чого ніколи не робив для нечастих гостей, зупинився

навпроти молодого Ельфа, коси якого були перевиті срібними стрічками і вже почав був

схиляти коліно, але керманич ухопив його за плечі, і не дав вклонитись.

- Вую Майтімо, - мовив він, - любий мій вую… Рудий, та ще й пухнастий…

- Ерейніоне, - мовив Маедрос розчулено, - мій хлопчику, як же ти виріс…

Вони не бачилися давно, дуже давно – з самої Дагор Браголлах, коли шлях між Гітлумом

та Гімрінгом було перекрито орочими ордами. Син Фіндекано був неймовірно схожим на

свого батька, так, принаймні, оповідав Маедрос, ось тільки очі князь Фінгон мав сині, мов

грозове небо – спадок по батьковій матері, котра була з ваніар, а Ерейніонуспадкував сірі

холодні очі Нолфінгів.

Ввечері, на святковій учті, Ерейніон мовив перед принишклими Нолдор Першого Дому:

- Мої родичі… Я не буду нагадувати вам Гавані, та взяття заручників, тим більше, що

хвала Богам, сини Ельвінг не постраждали. Нині у нас інший клопіт – я дізнався від

своїх вивідачів з затоки Дренгіст, що Захід нарешті прийшов нам на допомогу. На

східному березі висадилося військо, говорять, що складається воно з Ваніар та тих

Нолдор, що зосталося у Тіріоні. Окрім того – у війську безліч Маяр, воєводою є

Еонве, улюбленець великого Манве та його оповісник, можливо – навіть сам Вала

Тулкас прийме участь… Ми виступаємо на північ, і кличемо вас з собою…

Ми виступили наступного ж дня…

Городище спорожніло, вагітних жон та дітей, котрі не могли іти з військом, Еренійон

відправив під охороною до Гаваней. Звідти вони мали переправитись на Балар, і

очікувати, чим це усе закінчиться. Разом з Нолдор Ерейніона йшли Фалатрим князя

Кірдана, спраглі поквитатися з Ангбандом за близьких, котрі загинули в Останній Битві, та під час падіння Брітомбару та Егларесту. У війську були також ті Нолдор з Третього

Дому, яким вдалося вціліти опісля падіння Нарготронду, та наші з Ельросом земляки -

гондолінці. Ці сподівалися, окрім всього іншого, вирятувати з ангбандських льохів своїх

полонених родичів. Коли поруч розгорнулись стяги дому Феанаро, дехто глянув

неприязним оком, однак якихось особливих сутичок не сталося – не до того було.

О, як ми мчали, мчали кінно, майже не зупиняючись… Ліси закінчилися, двічі нам

довелося прорубуватись крізь орочі зграї, і тоді мій клинок вперше заллявся їхньою

чорною кров’ю. Потім ми побачили пагорб, на ньому – руїни величної твердині. Близько

не під’їжджали, однак Майтімо сказав мені, що то – Гімрінг.

Швидше… Швидше… Ми проминали селища вастаків… Людей намагалися не зачіпати –

їхній короткий вік унеможливлював будь-яку помсту. А вастаки жахалися нашого

війська, котре мчало, ніби підхоплене буревієм.

Жінки-Нолдіе їхали разом з воїнами. На короткому перепочинку Майтімо познайомив

мене з красунею, чиє волосся відсвічувало одразу і золотом і сріблом. Пані звалася

Артаніс… Артаніс Нервен Алтаріель, Галадріель на синдарині. З нею їхали чоловік і

донька. Синда Келеборн – так звали доріатця – був не в захваті від цієї подорожі. Згодом

Келебріан зізналася мені, що її мати пішла за військом проти волі чоловіка, та ще й взяла

з собою її, на ту пору ще зовсім юну еllet. Злощасний Синда, миролюбний від

народження (Келеборн бо не брав участи в жодній битві, як зрештою, і більшість вцілілих

39

доріатців) змушений був супроводжувати жону і доньку до ангбандських мурів… На

Феанорінгів він взагалі дивитися не міг, а Артаніс (я говорив, здається, що вона не

любить свого синдарського назвиська) на коротких перепочинках пропадала в нашій

частині табору.

Взагалі, у Майтімо збиралися всі, хто зостався в живих з нолдорської знаті… О, як же їх

було мало… Майтімо, Макалауре, Келебрімбор – Перший дім, Ерейніон, його сестра

Ерніс та ми з Ельросом – Другий Дім (старше покоління Другого Дому загинуло все), Артаніс та Келебріан – Третій Дім… Чвари та суперечки було забуто – ми нині були

одним.

Анфаугліт – Випалений Степ… За літа, що минули від Дагор Браголлах, він покрився

травичкою, зеленою, тендітною, несміливою… Ми неслися вперед… Земля тремтіла під

ногами, розгойдувалась, мов палуба корабля… Ще одна ороча зграя, і кіннота просто з

маршу розгортається для атаки… Меч у мене в руках… Я – нищитель, я – месник за тих, кого не знав, але кого встиг полюбити… Прорвалися… І Майтімо кричить до похмурого

неба ім’я Фіндекано, котрий загинув тут, десь тут…

Ельронд урвав оповідь. Затулив руками обличчя…

- Ми спізнились, - мовив глухо, - це була не наша битва… Ми, Нолдор, котрі пішли за

Феанаро, мусили лише гинути – від зброї, тортур і горя… Ми не мали перемагати – за

нас це зробили інші… Ті, хто не наважився вирушити з Валінору, отримали перемогу

– плід наших півтисячолітніх зусиль. Бо вони були слухняними… Ми прибули до Дор

Даеделоту вже опісля взяття Ангбанду…

- Це Майтімо говорив тобі ці слова? – обережно спитала Нерданель.

- Ні, не він…, - сказав Ельронд, - о, так, я дитя перед вами, і перед ними… Не мені б

таке казати. Я народився в Гаванях, а не у Тіріоні, я не плив на кораблях, відбитих у

Телері, не палив ті кораблі у Лосгарі, не йшов по кризі Гелькараске… Але ж

ненько… Він же міг попередити…

- Хто він?

- Еонве, - видихнув Ельронд трохи не ненависно, - у них були орли… І палантири… У

нас був палантир – на Амон - Еребі та у князя Кірдана. Ми встигли б, якби виступили

раніше, всього лишень на кілька днів…

Коли ми прибули – все було уже скінчено. Ми розбили табір – неподалік табору

звитяжного війська. Ерейніон пішов до князя Фінарфіна – тут його звуть Арафінве.

Разом з Артаніс…

Ясна річ, що їх було добре прийнято, і важко собі уявити радість Арафінве, котрий

вже не сподівався зустрітися з донькою. Князь Тіріону, Великий Князь Нолдор, прийняв і нас усіх – те, що зосталося від нолдорської знаті. Від нього ми з Ельросом

довідалися, що наші батьки живі, що мати зосталася у Валінорі, а батько Еаренділь

тут, що він є героєм, переможцем дракона Анкалагона…

Моргота взяли у полон, Ельдар ходили дивитись на нього, особливо ті, хто народився

в Ендоре і не міг бачити Валу Мелькора. Майтімо повагався, а тоді вони з Маглором

пішли самі і повели нас. Закутий у кайдани та нашийник велет справив на мене

враження – це дійсно був згусток зла, але зла, яке притягувало і заворожувало. Він

пізнав Маедроса, ще б пак… І сказав…

- Оті слова? – спитала Нерданель сумно.

- Оті слова… А потім засміявся так, що у мене трохи не заклало вуха, і спитав у

Маедроса: «Зловтішаєшся, ельфеня? Дивись уважно, Майтімо, можливо тобі нині

перестануть снитись мої підвали. Однак є одна річ, яка тобі завжди нагадуватиме про

мене – тавро раба на твоїх грудях».

Майтімо не відповів. Він стояв, неначе прислухався до чогось в глибинах свого духу.

А тоді усміхнувся своїм ніжним усміхом, обійняв мене за плече лівицею і повів геть.

40

Ви не повірите, ненько, але я відчув, так відчув Морготову злобу… Щось у поведінці

Майтімо так роздратувало божественного бранця, що він аж загарчав від люті.

- О, він є жахливим, - ледве вимовив я опісля, - князь Фінголфін був великим воїном, якщо наважився викликати на двобій оце… Але ви його розсердили, Моргота… Чим, аtarinya?

- Тим, що не зловтішався, - відповів Майтімо спроквола, - у мене немає жалості до

цієї… істоти, але немає і зловтіхи.

А земля продовжувала тремтіти, гори гриміли обвалами, а якось, опісля чергового

землетрусу неподалік запахло морем…

Море… Воно підступило так близько… Табір кілька разів переносили з місця на місце, земля двигтіла… Поговорювали, що це наслідок втручання Стихій, і що частину

Белеріанду затопить вода.

І ось тут вони вперше заговорили про Сильмарили.

Вони – це Майтімо та Макалауре… Певного вечора ми лежали в їхньому наметі і слухали

ту розмову, ми бо були їхніми пажами та зброєносцями. Лаїрасул, як і Наурон, зброєносець Макалауре, отримали статус дружинників.

Сильмарили були у Еонве – їх вийняли з вінця Моргота, з того вінця, який перетворили

на нашийник… Я досі з жахом згадую хазяїна Ангбанду – Саурон порівняно з ним є

дитям. Мені доводилося бачити визволених бранців – ніякі сади Ірмо не повернуть їм

погідності духу. Одна лишень сила волі, хіба що… Як у Майтімо… Тільки вона.

Отже камені… Брати вирішили іти до Еонве і вимагати у нього свою власність. Ви ж

знаєте, ненько, що вони були праві – власником будь-якої речі за нашим звичаєм є

творець, або той, кому творець заповідав свою роботу. Навіть даровану комусь річ

творцю можна було вимагати назад – щоправда, ніхто цим правом не користувався.

Гноми додали до цього право покупця, однак, коли вони напали на Тінгола, вони якраз і

вимагали у нього Наугламир за правом творців, забувши про те, що Фінрод Фелагунд, перший власник Наугламиру, гойно розплатився з гномами за роботу. «Фелагунда нема, -

говорили гноми, - заповіту він не залишив, отже Наугламир є нашим»

Наступного ранку брати зібралися і пішли… А повернулися увечері…

В наметі були лише ми – хвала Валар за їхні маленькі милості… Феанорінги увійшли з

спокійними погідними обличчями, Майтімо навіть усміхався кутиком рота. І раптом

Макалауре упав на розстелені коци, рухнув як зламане деревце – і застогнав, не від болю, від приниження і ганьби.

Вони не оповіли, що там було, вголос не оповіли, однак я глянув в очі аtarinya і оsanwe розказало мені все… І те, як вони йшли табором, а на них дивилися Ельдар з війська

Еонве… Воїни-Ваніар в сяючих кольчугах, Нолдор з Тіріону… І скільки вони очікували, доки їх зволили прийняти… І про коротку розмову, в якій їм порадили повернутись до

Валінору і звернутись до суду Валар… І про те, як вони вийшли з того намету просто в

юрмище цікавих, і хтось уже назвав їх братовбивцями, немов кинув в спину камінь… І як

всі обдивлялися їхні кольчуги з магтанової сталі, потьмянілі від часу і своєї та чужої

крові, й простенькі шерстяні плащі, крашені червцем в багряне, і як якийсь майя з

наближених Еонве промовив щось про посоромлення пихи і ламання гордощів… У

Майтімо, мого аtarinya, вистачило душевних сил на зневажливий усміх, і на підтримку

брата, з яким він весь час тримав оsanwe. Вони покинули табір переможців, а дехто не

посоромився ще й сказати, що цим князькам було тісно в Тіріоні, вони шукали собі землі

і влади, а нині мають тієї землі лише стільки, скільки під ногами.

Прибіг Ерейніон, він був тоді у Арафінве, і пізно дізнався про все. Він обійняв Майтімо, але мій аtarinya сказав тихо, але твердо:

- Ерейніоне, милий, ти ж знаєш, що я не терплю, коли мене жаліють.

Два дні Макалауре не виходив з намету. Ельрос був біля нього, а я ходив за Майтімо

хвостиком і намагався прислужитися в чому тільки міг. Вночі Феанорінги довго

41

шепотілись, я розібрав тільки, що Макалауре ладен уже й повернутися та піти на отой суд

Валар, а Найстарший з ним не згоден. Згадували вони Феанаро і загиблих братів, і оту

Обітницю, яку Майтімо мені якось повторив, і я запам’ятав її дослівно… Ранком вони

вже були спокійні і погідні – видно до чогось домовились. Запитувати я соромився –

зазвичай у аtarinya не було від мене таємниць, але нині…

Третьої ночі я прокинувся наче від поштовху. Ельрос теж вже сидів на своєму коці. Земля

знову здригнулась, землетруси продовжувались час від часу, але не це розбудило мене.

Феанорінгів не було в наметі, це ще нічого не значило, вони могли кудись вийти, може

перевірити варту, бо довкола табору тинялися вцілілі орки, всмерть перелякані, але ще

небезпечні. І тут я підскочив, ніби опечений, бо

побачив біля себе отой медальйон, що віддав вам, нене. Медальйон Майтімо, де він зберігав те, що

зосталось від його родини. Все зрозумівши, я

відкрив защібку. Пасемець довкола вашого було

сім…

Я вдягнув ланцюжок з медальйоном на шию.

Ельрос, вже озброєний, простягнув мені меча… З

ким ми хотіли битися? Я не знаю… З судьбою, з

прокляттям Судді, з самим Еонве… Я знав одне –

що більше не дозволю його принижувати… не

дозволимо принижувати їх… Ми з братом нині

думали наче однією головою – слова були не

потрібні, оsanwe теж…

Та ми спізнилися, на добре, чи на зле – не можу

сказати. Коли ми вибігли з табору, нашого

вояцького табору, що здавався таким злиденним

поруч з табором війська з Заходу, то відчули їх

обох… Феанорінги йшли, оминаючи наш табір, в

керунку гірського пасма, котре поволі ставало

скелястим морським берегом. Долини за ним вже

затопило море, а скелі все тремтіли, і з тріщин у землі виривався вогонь.

Північніше гуркотів Тангородрім – вулкан вивергався, вихлюпуючи з себе рештки лави

туди, де колись знаходився Ангбанд. Словом, нічка була… Та ми не відчували страху, ми

бігли, керуючись відчуттями. І раптом відчули – брати розділилися…

Ельрос одразу ж звернув ліворуч, я праворуч… Я вже говорив вам про містичний зв’язок: ми навіть не засумнівались в тому, що обрали вірний керунок. Я біг вперед, біг з останніх

сил – і раптом побачив поміж скель знайому високу постать…

- Аtarinya! – закричав я, - аtarinya!

Майтімо зупинився… Він був вбраний по вояцькому, все в ту ж стару кольчугу та

червлений плащ. Поволі обернувся до мене… В затисненій лівиці щось сяйнуло.

О, я одразу пізнав той блиск, знайомий мені з дитинства. Я кинувся до Майтімо, і аtarinya усміхнувся мені, втомлено і якось розгублено.

- Дитя моє, - сказав, - для чого ти пішов за мною?

- Я боявся за вас, - видихнув я, - я хотів допомогти вам… Але ви… Як вам вдалося?

- О, - мовив Майтімо з усмішечкою, - воїнам з Заходу потрібно пройти вояцький

вишкіл… Ми з Макалауре зняли варту голіруч…

Я затремтів.

- Нікого не вбили, - сказав Феанорінг лагідно, - заспокойся.

- У вас кров на кольчузі, - прошепотів я.

- Моя… Я не міг навіть меча видобути… з Сильмарилом у руці. На краще, зрештою…

Однак, тобі не слід бути тут дитя моє. Вертайся до табору.

42

- А… А ви?

- Синочку, - сказав Майтімо, - я мушу повернути Феанаро його камінь.

Я зрозумів і злякався.

- Не покидайте мене, - сказав, - будь ласка…

- Я мушу, милий… Обітниця…

Щось запекло мені у грудях, і я мовив:

- Певно, камінь Феанора є великою дорогоцінністю. Через один з цих каменів нас

покинула

мати,

покинула напризволяще,

чого ще не робила з

власної волі жодна еllet.

Тепер мене покидаєте

ви, аtarinya … Що ж…

Ідіть

до

Туманних

Чертогів, але знайте – у

вас немає сина…

Майтімо сів на плаский камінь,

а

я

залишився

стояти.

Відблиски полум’я з тріщини

неподалік танцювали на його

обличчі.

- Дитя моє, - мовив він, -

невже ти думаєш, що ми з братом здатні були викрасти Сильмарили з шатра Еонве і

щезнути звідти як тіні? Ні, нас було викрито, і ми вже стали спина до спини і

приготувались до останнього бою, аж тут явився сам Еонве і звелів пропустити нас.

Він сказав, синку, що нечисті руки не зможуть утримати Сильмарили, благословенні

самою Вардою Елентарі. І Ельдар розступилися перед нами, і ми змогли піти…

В гарячці ми не відчували болю, але потім відчули його сповна. Подивися сюди, дитя

моє…

Він обережно поклав самоцвіт на камінь поруч і витягнув лівицю… Я з жахом побачив

почорнілі пальці і опік на долоні. Неначе тавро…

Всі лихі думки щезли з моєї голови, мов дим. Я опустився на коліна, поруч, і обережно

притулився щокою до цієї зраненої руки.

- Дитино моя, - тихо заговорив аtarinya, - я думав всі ці роки, багато думав – чому

збувається прокляття… Чому нам до перемоги завжди не вистачало таких дрібниць: години часу, зайвої сотні воїнів… Чому життя протекло крізь пальці – мов пил, мов

сон… Через нашу гординю, як говорить Еонве? Гординя була, ніде правди діти, однак

була і просто гордість, і сила теж була… І зрозумів, нарешті – все сталося через одну

помилку. Помилку нашого батька – великого Феанаро. Ти добре пам’ятаєш Обітницю, сину?

- Від слова до слова, - прошепотів я.

- Повтори її переді мною.

- Нехай, - вимовив я страшні слова, що звучали тут, в цьому жахливому місці мов удари

дзвону,

ця особа буде нам ворогом, чи другом,

служитиме Тьмі, чи Світлу,

виявиться поріддям Морінготто,

чи творінням Світлого Вали,

Мая, Ельда, або тим, хто прийде за нами,

ще не пробудженою смертною істотою,

мають знати вони,

43

що ні закон, ні любов, ні побратимство, ні видимий жах, ні небезпека, ні сама Судьба

не захистить від Феанаро та його синів

того, хто зберігатиме Сильмарили в потаємному схроні, у власному домі, а чи просто триматиме у руках.

Ми присягаємо родом усім,

що до кінця своїх днів ми нестимемо йому погибель, і переслідуватимемо його до кінця світу.

Наше слово чує нині Всевишній Еру

і Предвічна Тьма, що візьме душу клятвопорушника.

Свідками ж Обітниці є священна гора Танікветіль, і Манве Сулімо та Варда Елентарі!

- Я навчав тебе, дитя моє, родоводу та історії роду Фінвіонів, - мовив Майтімо, ледве

розімкнувши стиснуті вуста, - з чого почався Вихід Нолдор?

- З загибелі Великого Князя Нолдор Фінве та викрадення Сильмарилів, - відповів я, -

князь Феанаро заприсяг помсту за батька і присягнув повернути камені…

Я затнувся… Щось тут було не так…

- В Обітниці, - видушив врешті, - немає жодного слова про помсту за князя Фінве…

Тільки Сильмарили… Тільки вони…

- Ось вона, - вимовив Майтімо, - найперша помилка. Камені… Тільки вони… Батько

відмовився віддати камені Варді Елентарі, щоб та врятувала Лауреліну та Тельперіон.

О, це були не просто дерева… Вони були живими… Вони сяяли… Вони співали…

- Срібне проміння, - прошепотів я, - золотий сон… Лауреліна, Тельперіон…

- Задля врятування живих істот батько не зміг зректися витвору рук своїх. Можливо, розколовши Сильмарили, він не зміг би видертися з обіймів чорної туги, і загинув би

– однак врятував би світлоносні дерева коштом власного життя. Друга помилка є

продовженням першої – для батька повернути Сильмарили стало важливішим за

кревну помсту…

Майтімо з зусиллям поправив мені волосся, що вибилося з кіс.

- Я не хочу, - вимовив, - повторювати батькові помилки. Я любив Феанаро, я люблю

його і досі, таким, яким він був – нестриманим, гордим, запальним, часом пихатим. Бо

він… Він мій аtarinya . Однак – я багато чому навчився на його досвіді. Коли я задля

Обітниці плюндрував Доріат і брав на меч Гавані Сіріону, я був самотнім. У мене

була лише Обітниця, а поруч стояли брати, скуті тією ж Обітницею. Нині у мене є

син… Дитя моє – вибір за тобою. Я можу зостатись тут, в цьому світі, таким, яким ти

мене бачиш нині. Я не зможу захистити себе – ці рани не затягуються. Я не зможу

захистити тебе – ти є ще зовсім юним. Я не зможу захистити Камінь – від Людей, або

Гномів, для яких це лише коштовність, і не більше. Нехай біля мене зостанеться купка

Ельдар, з тих, хто не захоче повертатися на Захід – яке я маю право дивитись на те, як

за мене будуть гинути інші? Я маю лише два шляхи на вибір, дитино, зостатися з

тобою в Ендоре, слабким, безпомічним, двічі затаврованим… Тавро на грудях від

Моргота, тавро на долоні – від Валар… Хіба що на чолі у мене не написано –

«братовбивця». Або – повернутися до Валінору… Разом з братом і вами, нашими

дітьми… На суд Валар… Мені байдуже до вироку, я вже знаю, яким він буде –

довічна ганьба. Тут, або там. Я витерплю це, дитя моє, бо нині тобі потрібен аtarinya.

Нехай опісля ти побачиш Еаренділя, переможця дракона й рятівника Середзем’я, і

голос крові заговорить в твоєму серці, і ти відвернешся від мене, бо діти, як і жони, люблять переможців – я ніколи не пошкодую про своє рішення. Тільки чи потрібен

тобі буде названий батько, котрий порушив Обітницю, і тим стоптав під ноги вояцьку

честь і гордість Нолдо?

44

Тієї миті, нене, моя юність розвіялась над тим жахливим місцем і осипалась попелом.

Я постаршав на сотні років… І я зробив вибір.

- Князю Нельяфінве-Майтімо, - вимовив я, - робіть те, що говорить вам серце, і

збережіть вояцьку честь. Я ж, ваше дитя, хоч і не кровне, любитиму вас доки й віку

мого – тут і в Туманних Чертогах. Ви йдете не самотнім – у вас є син…

І Майтімо пригорнув мене отою обпаленою рукою, і ми сиділи так у спалахах вогню.

Довго сиділи. А потім він підвівся, і я встав теж.

- Допоможи мені, зброєносцю, - мовив аtarinya.

І я допоміг йому зняти плаща, кольчугу, і

пояса з мечем. І заплів руде густе волосся в

одну тяжку косу – так, як він любив:

волосок до волоска. І прийняв від нього дар

– золотого перстеника у вигляді квітки, що

його Келебрімбор зробив колись для

любого вуя, а також – меча роботи

Феанаро, ножа тієї ж роботи та кольчугу

магтанової сталі. І поцілував його востаннє,

а він сказав, що завдяки мені він спізнав,

якою є любов батька до сина, і вдячний

мені за це – до кінця світу, і що він і в

Мандосі думатиме про мене, і це не дасть

згаснути його духу.

Зрештою він відірвав мене від себе, бо я не

хотів випускати його з обіймів назустріч

загибелі. Я не знав, що він зібрався робити,

адже всю зброю Майтімо віддав мені.

Аtarinya взяв Сильмарил, лице його

застигло, але не виказало болю. І наказав

мені сидіти на місці, і не йти за ним.

Але я таки пішов, скрадаючись за стрункою

постаттю в чорному оксамиті. Майтімо легко ступав по камінню, гордо звівши

голову… А попереду зяяла тріщина у скелястій поверхні, з якої виривався вогонь… І

я зрозумів, і в розпуці впав на гаряче каміння, а мій аtarinya підійшов до провалля, підняв до зірок лівицю з затисненим у ній Сильмарилом, викрикнув ім’я Феанаро, і

кинувся вниз.

Ельронд раптово обірвав розповідь. По непорушному обличчю Нерданель котилися

сльози, яких вона навіть не намагалась витерти.

- Що я наробив, - мовив гість з розпукою, - для чого я оповідав про це…

- Ні, я хотіла слухати, - заперечила жінка, - я хотіла… Отже так… Мій первістку, мій

Найстарший… Вояцька честь… О, моє дитя…

- Ви… - спитав Ельронд обережно, - ви хіба не знали, як…? Адже я оповів його воїнам, і багатьом іншим, і дехто з тих інших відплив на Захід…

- Я ж мало з ким говорила, - мовила Нерданель втомлено, - але ти не переймайся, любий гостю. Ці сльози полегшать мені душу – я заплакала вперше від Виходу

Нолдор. Ти любив мого Майтімо, ти був йому добрим сином, дитя моє. Тому я

любитиму тебе, як любила і люблю свого Тьєлпе. І любитиму твого брата, Ельроса, котрий був добрим сином для мого Макалауре… Він напевне загинув, твій близнюк, бо ти прибув сюди сам… Чи може, він не захотів повертатись?

- О, я оповім про це, - сказав Ельронд, відвернувши голову, щоб не дивитись, як його

співрозмовниця осушує очі білою хустинкою, - якщо ви захочете слухати далі цю

смутну повість.

45

- Говори, - сказала Нерданель, - я мушу знати…

- Я лежав, - вимовив Ельронд, - лежав на отих каменях до ранку. Це диво, що мене не

зжерла якась потороча, що втекла з розгромленого Ангбанду. Я не плакав – дух мій

взявся крижаною корою, в якій і перебуває нині. Тієї ночі вмер Ельронд, син

Еаренділя,

названий

син

Маедроса,

а

народився

той

Ельронд,

якого

знає

нині

Середзем’я.

Холодний

і

розважливий

мудрець

без

почуттів і серця. Сильний і

справедливий, сповнений спокою.

Ніхто не знав, чого коштував мені

той спокій.

Бо, лежачи на розпеченому камінні, я дав

Обітницю, закликавши в свідки сили

Світла і Тьми. Я дав Обітницю визволити

з Туманних Чертогів свого аtarinya, і всіх

Нолдор, чиї душі сущі у Мандосі, бо без

родичів і друзів Майтімо не буде

щасливим, а якщо вже визволяти – то

всіх, яке я маю право вибирати.

- О,

нерозумний

Нолдо,

-

прошепотіла Нерданель, - що ти

накоїв…

- Я все зробив вірно, нене, -

незворушно відповів Ельронд, -

ранком я зав’язав даровану мені

зброю в Маедросів плащ і повернувся до нашого табору, де і оповів Ерейніону, що

трапилось. Син Фіндекано заплакав, а я не міг вичавити з себе навіть сльозини. Мого

брата не було – між нами стояла стіна аvanire19. Однак – я вже говорив про отой

зв’язок, котрий поєднував нас. І я вирушив на те скелясте урвище, що стало берегом

моря.

Шукав я довго… Нарешті зустрів – але не брата, загін Ельдар з прибульців, котрі

обшукували місцевість, винищуючи ангбандських тварей. На мої питання вони відповіли, що

бачили якогось напівбожевільного Ельфа з арфою, котрий грав хвилям і вітру. Це було

більше схожим на Маглора – але потім я згадав обвуглену руку свого аtarinya і зітхнув.

Макалауре не зміг би нині грати хвилям і вітру… Отже – співця вже нема, єдиний Феанорінг, котрий мав ніжну душу, вирушив до Туманних Чертогів, ступивши вниз зі скелястого

урвища – у воду, не у вогонь. А на його арфі з золотими струнами грає мій брат, напівбожевільний від горя.

Ельронд підвівся, попрохав вибачення і швидко вийшов. За хвилину він повернувся, несучи в руках отого згортка, з яким він прийшов до садиби. Коли тканина впала, арфа смутно задзвеніла золотими струнами, ніби згадавши дім і господиню.

- Пізнаєте? – спитав.

- О, це арфа Макалауре, - смутно підтвердила Нерданель. Вона вже не плакала, віддавшись якомусь світлому суму, переплетеному зі спогадами.

- Мій брат, - продовжив Ельронд, - мав зі своїм аtarinya схожу розмову. Співцеві було

ще гірше, ніж брату: він міг тримати меча у лівиці, однак, на арфі б грати вже не

19

Аvanire – відсутність телепатичного зв язку, «стіна» у розумі.

46

зміг… Quentaro без арфи – що може бути смутнішим. Ельрос був свідком його

погибелі, як я був свідком погибелі Майтімо, і Макалауре зоставив йому три дари: кольчугу, арфу, меч.

В пошуках я провів кілька днів та ночей, а потім ще стільки ж ми добирались до

табору. Коли, брудні і втомлені, ми з братом увійшли до шатра Ерейніона, то одразу ж

зрозуміли – щось сталося.

Келебрімбор лежав в кутку, на розстелених укривалах, відвернувшись від усіх. Йому

було найтяжче – він втратив те, що залишилось від його родини. Останній нащадок

Феанора зостався нині у світі сам. Поруч сиділа Артаніс і готувала йому quenilas. Її

лице було таким, що я мимоволі відвів очі. Жахлива врода – інакше не скажеш.

Нервен була люта, така люта, що її лють аж дзвеніла у повітрі. Келебріан принишкла

поруч. Мені трохи незручно про це говорити, але саме цього дня я вперше звернув

увагу, якої бездонної синяви очі у доньки Галадріелі.

Ерейніон теж був тут, разом зі своєю сестрою Ерніс.. Він обійняв нас, і мовив смутно:

- О, все менше і менше… І Макалауре?

Ельрос мовчки кивнув головою.

- Зі старшого покоління – одна лишень вельможна Артаніс, - вимовив син Фіндекано, -

а з нею ми з Келебрімбором, брати у других…

- І сестри… - прошепотіла Келебріан, а Ерніс зітхнула і обійняла її.

- І ви двоє, нащадки Тургона… Ті, хто народився тут… Справедливості стало

задосить…

- Вони відпустили Саурона, - безбарвним голосом сказала Артаніс, - вони його

відпустили.

Я не зрозумів, а зрозумівши – сів на коци. Саурон, Чорний Мая, був рідкісною тварюкою

вже в ті часи, це він катував Майтімо, а Фінрода, улюбленого брата Артаніс, опісля

тортур прирік на жахливу смерть, і з ним загинуло ще десятеро воїнів, окраса

Нарготронду. Ці вельможні бранці були не єдиними, хто прийняв смерть від лап Чорного

Мая, говорили, що тварь знаходила насолоду в споглядання тортур. Саурон віддавав на

муки і Людей, і навіть Гномів… Оповідали про страшні досліди, які він проводив над

бранцями, це з його вини впав Гондолін – Маеглін, мій родич, і син сестри Фіндекано, вельможної Арельде, потрапив до полону, бувши у владі чорної туги від нещасливого

кохання. Наслідки відомі – злощасний Маеглін погодився співпрацювати з тварями, єдиний Ельф за сотні літ, і загинув сам, але погубив Гондолін.

- Та як же… - почув я голос Ельроса.

- Саурон, - мовила Артаніс, - хитра бестія… Він прийшов здаватися у полон. Сам

прийшов, адже для подібних йому ганьба – порожній звук. І милосердний Еонве

наказав йому з’явитись на суд Валар… З власної волі. Ясна річ, що на Захід цей

виплодок Моргота не відбув.

Я сидів мовчки. В голові у мене голкою застрягла думка, що Майтімо з братом теж

запропоновано було з’явитись на суд Валар. Вустами Мая Еонве мусила говорити

божественна справедливість, і вона, та справедливість, зрівняла тварь, яка нівечила Арду

вкупі з Морготом, і захисників Арди, які хоч і робили помилки, але ніколи не були на

боці зла.

- О, - вимовила Артаніс, - Валар подбали, щоб життя в Ендоре не було нудним. Тоді, у

Валінорі, вони дозволили Морготу вільно гуляти Благословенним Краєм, аж доки він

не наробив стільки зла, скільки вже не зміг винести Аман. Тепер тут зоставлено

Саурона… Для чого?

- Бо ми ще живі, - співуче мовив Келебрімбор, раптово підіймаючись на лікті, і

обертаючись до нас, - бо останній нащадок Феанора ще не помер від зброї, тортур і

горя…

47

- Келебрімборе, милий, - озвалася Артаніс, - може тобі варто повернутись на Захід.

Адже дозвіл…

- Дозвіл? – гіркувато спитав Келебрімбор, - дозвіл жити на Тол-Ерессеа, а наші рідні

муситимуть благати Телері, щоб доплисти до цього острова і побачити родичів? Я

виніс би будь-яку ганьбу, але не потерплю ганьби моїх близьких, котрі зовсім не

винні в тому, що сталося колись в Альквалонде.

- Може загиблі Телері вже повернулись з Мандосу, - писнула Келебріан, - і про все

забуто?

- Телері перевезли військо Заходу, - мовив Келебрімбор, - а самі навіть не ступили на

берег Ендоре, щоб не воювати поруч з Нолдор. Поруч з тими Нолдор, котрі є зовсім

неповинними в тій злощасній сутичці. Краще я вже загину тут, в Ендоре, аніж буду в

Амані вибачатись перед кожним стрічним Телеро лише за те, що є Нолдо.

Він знову впав на коци, і заховав лице в долонях, шепочучи імена синів Феанора, оплакуючи

як тих, що загинули нині, так і тих, хто загинув раніше. А ми сиділи, сиділи мовчки, зрештою

Артаніс почала співати тихо, ледве чутно, співати поминальної, і стогоном озвалася до неї

Маглорова арфа…

Ми співали всю ніч, а на ранок нас відвідав посланець Еонве, вродливий воїн-Ваніа, і мовив, що воєвода хоче бачити синів Еаренділя. Воїн назвався Глорфіндейлом, другом князя

Тургона, отим, що загинув в бою з барлогом, давши змогу біженцям врятуватись і дібратись

до Гаваней. Ми з братом подивились на Ельфа, котрий пройшов через смерть і воскресіння з

помірною цікавістю – раніше ми б не зводили з нього очей – тоді пішли до спорожнілого

шатра Феанорінгів, вимилися, вбралися в чистий одяг, оперезалися мечами роботи Феанаро і

пішли до сусіднього табору.

Еонве прийняв нас милостиво, поруч з ним ми побачили чоловіка міцної статури, явно

напівкровного. Ми зрозуміли, хто це, однак нічого не ворухнулося в наших серцях. Еонве

назвав чоловіка Еаренділем, і ми схилили коліно перед переможцем дракона, а той заплакав, побачивши, як виросли його ельфенята.

Еонве мовив, що Белеріанд піде під воду весь… Це було для Нолдор ще одним ударом – всі

священні для них місця, политі кров’ю родичів, мало затопити море. Однак на наших з

братом обличчях не здригнувся жоден м’яз. Я сам дивувався нашому спокою, спокою

смерти, який потім всі приймали за спокій мудрості.

Нас спитали, чи хочемо ми відбути на Захід, і ми чемно відмовились, чим зранили серце

Еаренділя, який сподівався знову поєднати родину. Тоді Еонве запропонував нам вибирати

долю, адже ми теж були… ну, майже напівкровні. Ми мусили обрати, ким зостатись у цьому

світі – Ельфом чи Людиною. Я не знаю, чи всім особам змішаної крові надавали право такого

вибору: Діор загинув раніше, ніж йому могли запропонувати цей вибір, а у Еаренділя та у

Ельвінг я про це просто не питав, як і у Елуреда з Елугілом, котрі відбули на Захід одразу

опісля Війни Гніву. Так, принаймні, оповідав Орофер.

Вибір мав бути цілком добровільним, Еонве мовив, однак, що для тих Аданів Белеріанду, котрі пережили лихоліття, і не стали служити лихій силі, у відшкодування втрачених земель, буде створено і дано їм у володіння прекрасний острів біля нових берегів Ендоре. І що їм

буде подовжено вік, і додано мудрощів і сили. І що їм потрібен князь – князь з ельфійською

кров’ю в жилах, але не Ельф, щоб не вправляти Людей у спокусу знищити безсмертного

правителя.

- Я вибираю людську долю, - озвався раптово Ельрос, - і той прекрасний острів…

- Нуменор, - лагідно підказав Еонве. Я стояв у якомусь страшному заціпенінні, я

зрозумів брата. На хвилину мені захотілося зробити те саме, але я нагадав сам собі –

Обітниця.

- Я вибираю долю Ельфа, - мовив я, - і пам’ять Безсмертного.

Не знаю, чи зрозумів мене Еаренділь, а от Еонве зрозумів занадто добре. Бо на грудях у мене

висів медальйон, на якому переливалась діямантовим блиском Зірка Феанора.

48

- Сини мої, - мовив Еаренділь, -

ви ж розлучаєтесь навіки…

- Так судилося, - озвався я, а в

голові пролунало дзвоном:

«від зброї, тортур і горя…»

От і все, ненько, я оповів вам про те,

що стосувалося ваших синів… Те,

що було далі зі мною не так

важливо, та й довга це історія – на

дві епохи… Прокляття йшло за

нами, вцілілими, назирці – я бачив,

як

орки

підняли

на

списах

розтерзане

тіло

замученого

Сауроном Келебрімбора, і я утримав,

утримав свій загін від негайної атаки

і остаточного розгрому… На моїх

руках помирав Ерейніон, відважний

син відважного батька, прозваний Гіл-Галадом, Зоресяйним… і перед моїми очима загинув

Еленділь, людський нащадок мого брата. А Ельроса я поховав набагато раніше, і дух його

вирушив незбагненим людським шляхом. Я бачив також падіння Нуменору, коли всі його

негаразди і болі змило одною великою хвилею, і в голові моїй, мов удари дзвону, билося

одне – справедливості стало задосить.

Я змужнів у безкінечних битвах, яких могло й не бути, якби не незбагнене для мене

милосердя Еонве. Власне, Саурон погубив і Нуменор, нашепотівши останньому його князю

мрію про безсмертя… Я одружився з Келебріан – а з ким я ще міг одружитись, як не з такою

як сам, проклятою ще у материній утробі. Я товаришував з Трандуїлом, бо він бився

лівицею, як і я, хоча ніколи не згадував чому… Я стежив за вцілілими нащадками Ельроса і

взяв на виховання останнього з них, хлопчика, лице якого нагадувало мені брата, хоча Адан

Арагорн, прозваний мною Естелем, зовсім не був схожим на Ельфа і мав щиру вояцьку

душу. Однак, мені завжди здавалося, що в ньому живе душа Ельроса, котра втратила

пам’ять, мандруючи від тіла до тіла, і є щасливою, бо їй не згадується зрада матері, не пече

загибель Макалауре, не дзвенить ночами арфа з золотими струнами… А потім Естель

зізнався мені, що кохає Арвен, мою єдину доньку, утіху мого серця. Я люблю своїх синів-соколів, але Арвен для мене була сенсом життя.

Я не послав Арагорна, як мій предок Тінгол, за коштовностями з корони Саурона, тим

більше, що тварь, яку вже не раз розвоплощали, мала нині вигляд Багряного Ока на

вершечку вежі. Яка там уже корона… Але я зробив гірше – я сказав Естелю, що моя донька

вийде заміж лише за князя Гондору, держави, що була спадкоємицею Нуменору. Тієї миті я

нічим не відріжнявся від свого і його предка Тінгола, бо завдання це для Адана з

прадавнього, але майже вигаслого роду було непосильним.

Арагорн виконав його… Мій Естель приймав участь у Війні Кільця, був у супроводі

Оберігача Кільця, який я назвав Братством. Четверо гобітів, двоє Людей, Ельф, Гном та

Істаро – Мая в людському тілі. Їм вдалося зробити неймовірне – заклятий перстень щез з

лиця землі.

Ніхто не знає, як мудрий Ельронд, чий дім був в Ендоре останнім безпечним притулком, сидів біля ложа гобіта Фродо, пораненого чародійським клинком воїна-привида, страшного

породження Саурона, і тримав в руках Велике Кільце, яке Саурон зробив, виманивши у

Келебрімбора таємницю виготовлення артефакту. О, я не торкався до Кільця руками, я

нанизав його на ланцюжок. Я дивився, а Кільце нашіптувало мені спокусливо про

можливість виконання Обітниці, та тільки я зрозумів, що, коли я визнаю себе його

господарем, а радше – слугою, то мені стане байдуже до всіх, окрім себе, і до мого аtarinya 49

теж стане байдуже. І я заховав тоді Кільце, і почав збирати Велику раду, і споряджати

Оберігача.

Я втратив Келебріан, думав, що втратив… Однак хоча б в цьому мені пощастило: vanimelde20

жива, і, здається, здорова. Я втратив доньку – Арагорн став таки князем Гондору, став цілком

заслужено, і Арвен прийняла долю смертної, і зосталася з ним там, у місті з білого каменю, котре мало назву Мінас-Тіріт. Нещаслива назва – сказав би Фінрод Фелагунд, але Фінрод не

повертався в Ендоре опісля свого воскресіння.

Я зоставався в Ендоре до останнього, бо весь час шукав можливість для виконання Обітниці.

І я її віднайшов, ненько.

Нерданель подивилась на гостя з недовірою, але в її очах палахкотіли іскри безумної надії.

- Днів через сім, - лагідно сказав Ельронд, - у княгині Анайре відбудеться бал… Вас

запрошено… не тільки на бал – вас запрошено у змову. Не злякаєтесь?

- А ти як вважаєш? – спитала Нерданель, дивлячись йому просто в очі.

- О, цей погляд Майтімо, - вимовив гість, - звісно, що ні… Однак, я мушу вас покинути, бо ми розмовляли кілька годин, і вам потрібен відпочинок. Я залишаю вам арфу – тут

їй буде затишніше. Відваги, ненько… Ми здолаємо все – навіть прокляття.

Він пішов, а Нерданель взяла на коліна синову арфу, зроблену Феанаро для свого

талановитого дитяти, захищену замовляннями від тліну, поклала руки на струни і мовила

під їхній тихий подзвін:

- Естель… Сподіваюсь без надії.

Тиждень проминув в давно забутих, але таких приємних клопотах. Нерданель знову

прикликала до себе тих жон і дів, котрі складали колись супровід княгині Першого Дому, а також свою невістку Лехте – дружину п’ятого сина Куруфінве - молодшого і матір

Келебрімбора.

Коли Нерданель оголосила всім цим згорьованим вдовам та нареченим, що вони йдуть на

бал, жони і діви спершу впали в заціпеніння, потім в здивування, потім – у гнів, а потім

почали квапливо шити і приміряти нові сукні. Княгиня мала на своїх двірських пань та

панянок приблизно такий самий вплив, як її чоловік – на їхніх meldanya.21 До початку

балу сукні було пошито – усі багряні, з чорною мереживною облямівкою, зачіски

зроблено, коні, що належали дому Феанаро, корячись нечутному поклику прибігли від

зелених угідь, де паслися разом з табунами Вали-мисливця Ороме, і Нерданель з пишним

почтом вирушила до садиби князя Нолофінве.

Вона не була там давно, дуже давно – ще з тих часів, коли її чоловік всмерть розсварився

зі своїм братом, і навіть загрожував йому мечем. Анайре приходила до неї сама –

поплакати разом, вірніше, плакала сама лише Анайре, Нерданель сиділа з сухими очима, і

потішала подругу гарними словами, однак з літами Анайре стала приходити все рідше і

рідше, особливо, коли в її порожній садибі оселилась Ітарільде з Туором. Та й Еаренділь, котрий жив у Білій Вежі на березі моря, до якої, опісля падіння Нуменору та зміни явного

світу, було навічно припнуто його славетний повітряний корабель «Вініглот», дуже часто

гостював у рідних. Щоправда без жони – Ельвінг не бажала навіть знайомитися зі своєю

нолдорською ріднею.

Тому на балі були лише Нолдор, з чого Нерданель тільки зраділа. Вона думала, що на

честь повернення родичів, до Анайре прийдуть Синдар з Нового Доріату. Ельвінг, її

брати, може навіть Діор та Німлот – ті, що загинули тоді, під час взяття Доріату її

синами… Появи Елу Тінгола вона не боялась, бо знала першого князя Доріату ще з тих

часів, коли він звався просто Ельве. Однак, доріатці свято проігнорували. Анайре з доволі

єхидною посмішечкою сказала, що в Новому Доріаті було своє свято, і Ельронд, її

20

Vanimelde – кохана

21

Meldanya - милий

50

дорогоцінний нащадок, там був, разом з синами та милою Келебріан, і повернувся звідти

з таким виразом на обличчі, ніби вкотре невдало штурмував Барад Дур, чи що вони там

воювали разом з загиблим синочком її Фіндекано. До речі, вона, Анайре, має для милої

подруженьки несподіваний дар, і зараз його покаже.

Несподіваний дар виявився юнаком - Синда, невисоким на зріст, і вбраним на військовий

лад – тільки що без меча при боці. Видно було, що якраз меча йому і не вистачає –

настільки він до нього звик. Анайре мовила, що Синда зветься Ант, на синдарині це

означає – дар, тому вона і дозволила собі цей невинний жарт.

- Мене звати Ант Доронінг, - мовив юнак співуче, - і я не Синда, я Нандо. А ви, ясна

пані, напевне є мамою вельможного Маедроса… Ви так на нього схожі… Тобто – це

він на вас… Ох… Вибачте…

Нерданель напружилась, продовжуючи мило усміхатись. Вона ще не перестала

здригатись, коли хтось з прибулих починав говорити про її синів.

- Я з родини мандрівних Нандор, - говорив тим часом Ант на вишуканому квенья, - мій

рід загинув ще при світлі зірок – їх розтерзали тварі. Мене врятував вельможний

Фіндекано, син вельмишановної княгині Анайре, хай славиться її ім’я, вона бо є

матір’ю воїнів. Я мав честь знати і вельможного Нельяфінве, прозваного в Ендоре

Маедросом, і неодноразово складав йому шану, як в Дор-Ломіні, так і в Гімрінгу, а

також мав честь знати його шістьох братів, однак – лише в обличчя. Вельможний же

Маедрос вважав мене своїм добрим приятелем, бо князь Фіндекано ставився до мене, як до власного сина, і дозволив називати себе аtarinya. Народження Ерейніона, милого моєму серцю, не змінило цього ставлення. Тому я насмілився навідати ясну

пані Анайре, яко названу родичку, про яку стільки чув добрих слів від свого аtarinya, але доля виявилась милостивою настільки, що дала мені можливість познайомитись і

з матір’ю першого мечника Ендоре.

- Перший мечник і перший лучник, - сказала Нерданель, мимоволі перевівши подих, -

вони і тут були нерозлучними – Майтімо та Фіндекано. Ти давно прибув сюди, дитя

моє?

«Ще при світлі зірок, - промайнуло у неї раптом, - загинули його батьки… Він має бути

лише трохи молодшим за моїх Амбаруссар… Однак у нього очі юнака….»

- Я загинув у битві, - гордовито мовив Ант, - загинув з честю, поруч зі своїм аtarinya Фіндекано. Коли я поліг, він був ще живим, хоча справи наші були зовсім погані. Але

я сподівався…там, в Туманних Чертогах. Весь час сподівався. А потім певний Мая

оголосив мені вирок Судді – я мав воскреснути разом з усім родом Доронінгів. Але я

спитав його, чи тут мій аtarinya Фіндекано, бо, якщо його тоді убито, то я можу і

почекати, щоб вийти разом з ним. І ця пихата істота відповіла мені, що жоден Нолдо

не вийде з Мандосу до кінця світу, і запропонувала дбати про себе. А коли я заявив, що не піду нікуди, то мене просто викинули з Туманних Чертогів, наче п’яного

вастака з ломіонської корчми.

Нерданель раптово засміялась молодо і дзвінко, і пригорнула трохи розгубленого юнака

до себе.

- Ну, що я такого сказав, - мовив Ант трохи ніяково, - може ви не знаєте, хто такі

вастаки? Це огидні людці, зрадники і кривоприсяжці, говорити про яких – лише

сквернити собі вуста. Але я і досі є обуреним, і тому…

- Ви, - мовила Анайре загадково, - потанцюйте, а тоді йдіть обидва до он тієї альтанки.

Так попрохав Ельронд…

Ант подав руку Нерданель – подав по вояцьки, випростану, і долонею вгору. Жінка

сперлась на ту руку так, як напевне спиралися на руки воїнів діви і жони Нолдіе, щоб

піти до танцю у перерві поміж битвами, і вкотре пошкодувала, що не вирушила тоді

разом з синами, махнувши рукою і на Феанаро, який їй це заборонив, і на свого батька

Магтана, який обіцяв її проклясти.

51

Ант танцював чудово, Нерданель пізнала знайомий вишкіл – юнака напевне навчав сам

Фіндекано, а може і її Майтімо, котрі свого часу були окрасою всіх балів Тіріону.

Волосся його було заплетене у дві коси – родинна зачіска Другого Дому, в світло-сірих

очах яскрів захват: ще б пак, він танцює з такою вельможною пані. Щире дитя, підібране

Фіндекано біля тіл розтерзаних рідних… О, нині вона, Нерданель може спокійно

дивитись у очі будь кому, хто насмілиться мовити щось лихе про Нолдор… Ельронд, котрий дав божевільну Обітницю задля її Майтімо, незнаний їй Ельрос, який ступив у

небуття, аби позбутися страшної пам’яті про загибель Макалауре… Оцей Ант, вихований

сином Анайре… Таких напевне багато – срібноволосих воїнів, тих, хто йшов з військом

Нолдор, стискаючи в руках мечі й луки, мріючи про Арду Оновлену, де Ельф ніколи не

стане харчем тварям… Чому це не зараховується? Де ота їхня справедливість?

В альтанці, куди опісля танку привів її Ант, за столом, освітленим лампою Феанаро, вже

сиділо двоє – Артаніс і Фіндарато. Брат і сестра дивились одне на одного так, що їх

можна було прийняти за закоханих. Навіть руки переплели. Фіндарато ласкаво кивнув

Анту, пізнавши, і той вклонився йому, а Артаніс поцілував руку, назвавши її аrphen brennil 22, на що Нервен порадила йому покинути оці «доріатські церегелії» і ніжно

поцілувала у схилене чоло. Юнак дійсно чудово знав нолдорських вельмож – навіть

оприсклива Артаніс любила хлопчину. Він ще раз повторив свою історію, майже в тих же

виразах, і Артаніс засміялась, коли юнак оповів, як його виганяли з Мандосу.

- Дійсно, - стиха мовив Фіндарато, - справедливість іноді… є вельми загадковою. Я в

Тіріоні, тішуся теплом, світлом, любов’ю батьків, коханням Амаріе, тепер до мене

повернулася сестра… А мої десятеро воїнів, ті, з ким разом я приймав ту муку – і досі

у Мандосі… І я навіть не спитав за них, коли мене випускали – я думав, що зустріну

їх тут…

- Ти звертався до Кола Судьби? – спитала Артаніс.

- Мені пояснили, - мовив Фіндарато з гіркуватою усмішечкою, - що я, мовляв, пожертвував собою задля Людини, я, ельфійський князь, я зробив річ, для Ельфа

незвичайну, і тому я тут, а мої воїни, мовляв, лише йшли за своїм володарем, і тому

нічого незвичайного не зробили…

- Та як це так! – скинувся Ант, - якщо порахувати, скільки Ельфи Гітлуму жертвували

собою задля Людей… Хоча б тоді, коли нам вдалося вирвати старого Лоріндола з

орочих лап… Воєвода все одно помер, але, принаймні на руках у сина, а не на

тортурах. І задля цього полягло з десяток лучників, котрі прикривали відхід…

- Тут, милий Анте, свій вимір справедливості, - сказала Артаніс з такою усмішечкою, що Нерданель підібралась внутрішньо, і глянула на племінницю вже зовсім іншими

очима, - ви всього лишень рятували воєводу-Адана, а мій брат – самого Берена, викрадача Сильмарила…

- Хотів би я, - не втримався Ант, - мати за подружку доньку Майе, котра все б зробила

за мене. Викрадач Сильмарила… Та він без Лутіень не пройшов би і півдороги до

Ангбанду…

- О, не треба, молодий воїне, - мовив Фіндарато сумовито, - розвінчувати легенду…

Нехай вона живе у піснях – ця повість про двох закоханих. Ми тут зовсім для

іншого… О, а ось і Ельронд…

Ельронд зайшов до альтанки, і Нерданель одразу ж побачила, що нині в ньому горує кров

Нолофінве. Вже досить добре вивчивши свого гостя і шанувальника, жінка збагнула, що

у мудреця з Рівендейлу досить важка натура нащадка Фінве – вогонь Феанаро у нього

палає під товстим шаром криги, в яку завжди було закуто дух Нолофінве. А ще глибше –

прихований шар ніжності, якою завжди відзначався Арафінве. Єдине, чого не було в

22

аrphen brennil – вельможна пані

52

цьому загадковому Ельфі – синдарського простосердя, яке не могла зітерти навіть

показна пиха колишніх доріатців, зате він мав з надлишком невластивого Ельфам

поспіху. Не метушні, ні, але він все робив швидко, занадто швидко для Ельда, котрий

звик рахувати час сотнями літ. Не встиг прибути – і вже організував… змову, так, змову

проти справедливості Судді Намо.

- Мої сини, - мовив він без передмов, - вартують надворі. Ми можемо говорити без

свідків.

Нерданель відразу ж відчула себе на війні. Або – в обложеній твердині… Або… Як там їй

оповідали… «Тієлкормо, ми можемо говорити без свідків… Ти одружуєшся з Лутіень і

отримуєш Доріат… З мене ж вистачить Нарготронду. Цей блаженний Фіндарато, котрий

ладен пожертвувати собою задля firi23, ніколи не повернеться назад…» Фіндарато…

Фіндарато запевняв її, що не тримає серця на її негідних синів… Фіндарато ніколи не

говорить лжі… Однак, при слові «змова» Нерданель мимоволі починала думати, що вони

роблять щось потаємне, а отже лихе.

«Ельронд спитав мене, чи я не боюсь… Але я таки боюсь… Боюсь, що задля порятунку

моїх дітей ми розбудимо якесь велике зло… Ельронд продумав все – Артаніс і Фіндарато

прагнуть витягнути з Мандосу позосталих трьох братів і десятьох нарготрондців, Ант

Доронінг прагне побачити свого князя і аtarinya, сини Ельронда за помахом його руки

підуть на смерть, не спитавши навіть навіщо, Анайре прикриває наше збіговисько, бо у

неї ж там три сини і донечка, і онуки там, і її коханий Нолофінве… Але я вже бачила, чим закінчився виступ проти волі Валар… Невже станеться ще одне братовбивство, на

чолі якого виступить цей Ельф з холодними, мов криця, очима? Він народився на війні, його брали в заручники, він виріс у ворожому стані і полюбив свого викрадача більше, ніж кровного батька, він все життя воював, а тут Тіріон – місто, яке ніколи не чуло звуків

битви… Що він надумав? Взяти когось в заручники і вимагати справедливості? Великого

Князя Арафінве, наприклад… Що я думаю собі, адже тут діти Арафінве… Але тоді –

що?»

- Шановні родичі, - говорив тим часом Ельронд, і Нерданель відзначила, якою гордістю

спалахнуло лице юнака-Нандо. Простосердого юнака… Ельронд тепер може послати

його з мечем на валарауко, і Ант піде, і загине з усміхом… - ми зібралися тут, щоб

обговорити одну-єдину справу. Вона стосується наших рідних там – у Туманних

Чертогах.

Ви самі розумієте, що ми не можемо ні ставити нашим покровителям свої умови, ні

навчати справедливості Суддю Намо. Більше того – уявіть собі, що Валар таки

зглянулись на наші благання, і відкрили браму Мандосу.

Нолдор вийдуть на світло – вийдуть ті, що загинули у битвах, ті, кого було замучено в

ангбандських катівнях і в підземеллях Мордору. І що вони отримають тут? Тавро

братовбивць, і зневажливі усмішки тих, хто ніколи не бачив лиха? Життя на якомусь

острові, або руїни Форменосу? Будуть вони тут щасливими? О, ні… Хто скуштував

війни, хто пройшов крізь пекельні муки і помер, не зганьбивши чести, просто зачахне

тут, у Благословенних Землях, де час зупинився навіки.

Ми, Нолдор – воїни і митці, нам потрібно відчувати себе захисниками, корисними

світу, або, принаймні, своєму роду. Нам діяти потрібно, а не тільки танцювати та

славити Валар дзвінкими піснями. І тому я пропоную інший вихід – повернути час

назад…

Нерданель обвела змовників заскоченим поглядом. Однак, Фіндарато лише розуміюче

посміхався на цю божевільну промову, Артаніс слухала уважно і напружено, а Ант

Доронінг задумливо накручував на палець кінчик коси.

23

Firi - смертні

53

- Я дві епохи думав над цим, - говорив рівно Ельронд, - дечим я поділився з

вельможною родичкою Артаніс… Щоправда, вона вважала це неможливим, аж доки

не побачила Велике Кільце…

Я оповідав присутній тут вельможній Нерданель, як сидів біля ніг Майтімо в останню

годину його явного життя, і як він оповів мені, з чого почалися біди Нолдор. Без нього

я не зміг би визначити оцю точку, з якої події можуть піти по іншому… Я почав би з

Альквалонде, я спробував би зробити так, щоб ця братовбивча сутичка ніколи не

відбулася. Однак – це запізно, дуже запізно. Навіть, якби Феанаро наказав будувати

кораблі самотужки, або наказав всім вирушати в обхід, через Гелькараске, все одно

сталося б лихо – сутичка з Нолофінве та його Ельдар, страхітливі жертви Крижаного

Походу, в яких всі б звинуватили Перший Дім, братовбивча війна – поміж самими

Нолдор… Ні, початок бід Нолдор від того, що Великий Феанаро не зміг пожертвувати

творінням рук своїх, а отже своїми життям і душею задля порятунку Лауреліни та

Тельперіону.

Я оповів про це Келебрімбору, тоді… І онук Феанаро, найталановитіший в родині, взявся зробити неможливе – сотворити артефакт, здатний змусити час потекти назад.

Ми, Нолдор, звикли вкладати Силу в красиву оболонку… Келебрімбор творив персні, в яких мало бути втиснено силу Стихій… Нар’я – Сила Вогню, Ненья – Сила Води, Вілья – Сила Повітря… Мусив ще бути четвертий – Сила Арди.

Ясна річ, що Келебрімбору не одразу вдалося сотворити таке диво. Він виробив аж

шістнадцять кілець, аж доки домігся досконалості. Однак, ні Артаніс, ні Ерейніон, ні я

не знали спершу, що біля нього знаходиться певна істота, котра видавала себе за Мая

з Валінору. Тварь настільки була впевнена у собі, що навіть назвалася Аннатаром –

майже своїм справжнім ім’ям…

- Артано! – вирвалось у Нерданель, - О, мій бідолашний онук!

- Саурон взявся допомагати Келебрімбору порадами, і замешкав в його палаці Бар-і-Мірдайн граду Ост-ін-Еділь, що в Ерегіоні. Він добре все розрахував, не врахував

лише одного – Келебрімбор зовсім не вважав Маяр з Валінору чимось вищим за себе.

Він не забув Війни Гніву, і загибелі обох вуїв. Келебрімбор тужив за Майтімо, котрий

часто заміняв йому непутящого батька – пробачте, аmme Нерданель. Перші поради

щодо цього артефакту Келебрімборові давав саме Майтімо – там, на Амон-Еребі, витискуючи пам’ять, згадуючи всі уроки Великого Феанаро. Вони могли не виходити

з кузні по кілька діб – ми носили туди їм поїсти, я та Ельрос… Тому Келебрімбор

слухав поради заморського гостя, але прислухався до них нечасто.

Однак, Саурон, принаймні, мав змогу спостерігати за подіями в Бар-і- Мірдайн… Я

бачив його там, коли навідував родича, я не здогадався… Не здогадалась і Артаніс, хоча Нервен таки запідозрила в лихих намірах незваного покровителя свого

племінника. Келебрімбора вивезли з Валінору дитям, однак, Артаніс знала майже всіх

Маяр Благословенної Землі, і не пам’ятала Аннатара. Саме вона змусила тварь

насторожитись – якраз тоді Чорний Мая за розрахунками Келебрімбора, які мій

необережний родич особливо не приховував, намагався зробити четвертого Персня –

Силу Землі.

Сила Землі є непереможною стихією… Вони править іншими трьома. Однак, вона не

далася до рук тварі, котра була серед її руйнівників одвіку. Саурон втиснув у Велике

Кільце власний дух Напівбога, дав туди його стільки, що сам став майже смертним.

Він налаштував Кільце на бриніння решти артефактів, він замкнув ланцюг, однак

Велике Кільце тягло силу не з Землі, а з нього самого.

Тоді тварь нарешті скинула личину і рушила війною на Ерегіон… Келебрімбор відчув

неладне ще коли Аннатар раптово щез, щоб доробити артефакт на самоті, потім

відчув силу Великого Кільця, і зрозумів, що потрапив у біду. Він заховав свої перші

54

спроби – оті шістнадцять кілець – якнайдалі, а три Персні Стихій відправив під

надійний, як йому здавалось, захист.

Так Нар’я потрапив до князя Фалатрим Кірдана, котрий вже збудував на новому

морському березі град Сірі Гавані, Вілья – до князя Ерейніона Гіл-Галада, сина

Фіндекано, а Ненья – до Артаніс.

Артаніс витягла руку, і підняла її, щоб всі уздріли гострий блиск адаманту.

- Подальше є відомим, - продовжив Ельронд, - Ерегіон впав… Я з порятунком

спізнився, знову спізнився, о, це прокляття Нолдор… Келебрімбора катували перед

очима Саурона, вимагаючи Персні Сили… Я не знаю, чи сам він видав криївки, чи

зламався хтось з його воїнів-митців, чи може Саурон вжив того чим він славився –

тиску на дух, не на тіло… Скажімо, змусив Келебрімбора спостерігати за муками

близьких йому осіб… Його воїнів, можливо – полонених дів, чи жон… В усякому

разі, шістнадцять перснів потрапило тварі до рук.

Однак, Саурон чудово розумів, що це лише перші проби… Вони теж мали міць, авжеж, таку міць, що, під впливом Великого Кільця, пожерли душі дев’ятьох Людей і

довели до погибелі сімох Гномів.

Тварь прорахувалася в одному – вона не могла вже існувати в матеріальному тілі без

Великого Кільця. Тому Ісільдуру, нащадку мого Ельроса і вдалося розвоплотити

Саурона у Війні Останнього Союзу.

В тій же битві загинув Ерейніон Гіл-Галад, я, його хорунжий і оповісник, стояв біля

нього на колінах, намагався врятувати, але моїх здібностей цілителя не вистачало на

те, щоб утримати цей зоряний дух в зраненому тілі. Останнім порухом руки син

Фіндекано стягнув зі свого пальця перстень Вілья і вклав мені в долоню…

Ельронд звів руку – на ній м’яко засвітився сапфір.

- Тож третій Перстень, - вимовила Нерданель, - зостався там, в Ендоре? Адже Кірдан…

- Третій Перстень… - протягнув Ельронд, а Артаніс ледь усміхнулась, - третій

Перстень нині тут, у Валінорі. Кірдан віддав його Істаро, Мая в людському тілі, якого

ми, Ельфи, звали Мітрандіром, а Люди – Гендальфом. Мітрандір користувався

артефактом дуже зрідка – вивільнена міць Вогню не знає своїх і чужих. Перстень і

нині у нього – Мітрандір, або, якщо бажаєте, Олорін, не повернув його Кірдану.

Власне, у тому світі, ці персні нині є лише прикрасою. Загибель Великого Персня

позбавила їх Сили – там…

- А тут? – спитав Ант Доронінг, котрий жадібно слухав про те, що відбувалося опісля

його погибелі.

- А тут вони діють, як і раніше… - пояснив Ельронд спокійно.

- Гаразд, - сказала Нерданель, - припустимо, що це так. Але кому з нас під силу

створити Четвертий?

Ельронд ласкаво посміхнувся їй.

- Чудове запитання, аmme… Серед нас немає подібного Майстра, і навряд чи

знайдеться хтось у Тіріоні, кому під силу повторити шлях Келебрімбора. Хіба що

Вала Ауле зі своїми Маяр, але ж ми не можемо прохати про подібне Великого Коваля.

- Але ж тоді…

- Є артефакт з подібною дією, - мовив Ельронд, - є артефакт, котрий сповнений Силою

Арди… І силою зоряного неба… І вогняним духом самого митця, який його сотворив.

Я говорю про Сильмарил…

- О, ні… - тільки й вимовила Нерданель, - тільки не це… Я ненавиджу ці Камені…

- Один Камінь взяв вогонь, - жорстко сказав Ельронд, - другий – вода… Думаєте –

випадково? Я дві епохи ламав голову, що несе в собі третій… Якщо Силу повітря – то

наші намагання марні. Однак я був у батька Еаренділя в Білій Вежі… І перевірив – за

допомогою Вілья. Третій Камінь – Земля. Він правив двома іншими. Він – Сила

Арди…

55

- Але чому тоді, - вихопилось у Нерданель, - мій чоловік не сотворив четверту

стихіаль?

- Можливо – просто не встиг, - озвався Фінарато, - ви, мила вуйно, не жили у

Форменосі, і напевне не знаєте, чим займався там Феанаро. В усякому разі, Майтімо

було щось відомо про це, бо він наштовхнув Келебрімбора на думку про створення

Перснів Сили.

- Отже, - підсумував Ельронд, - план буде таким. Умовити Олоріна віддати Нар’я

комусь із нас. Як - треба подумати, однак це можливо: Олорін не дуже прив’язаний

до цього артефакту. Умовити Еаренділя віддати Сильмарил. Разом з Наугламиром –

ця пектораль послужить основою для нашого часовороту. Поєднати Стихії – на це

здатен і я, однак працюватиму я під наглядом вельможної Нерданель, доньки коваля

Магтана, і жони Великого Феанаро.

- О, мої жалюгідні знання, - почала Нерданель, однак відчула раптом, як в її душі

забриніло потужне завзяття, схоже на те, що вона відчувала, висікаючи статуї з білого

мармуру, - однак, все можливе…

- І ми переможемо, - сказав Ельронд упевнено, - і побачимо Арду Оновлену. І наших

близьких – живих і щасливих.

- Але ж то вже не будемо ми, - слабко запротестувала Нерданель, - то вже будуть інші

істоти…

- Тим, хто народився до точки повороту, нічого не загрожуватиме, - сказав Ельронд. –

Навіть Анту Доронінгу, хоча він народився в Ендоре – однак народився до Виходу

Нолдор. Постраждати може молодше покоління – я, Келебріан, мої сини… Власне –

не те, що постраждати, ми можемо просто не народитись.

Артаніс поблідла і вуста її пересмикнулись.

- У старшого покоління можуть бути інші meldanya, і інші діти, - підсумував Ельронд, -

я говорив зі своїми синами, вони згодні віддати душі за порятунок Нолдор. Щодо ж

Келебріан, то для неї буде краще народитись наново, або навіть взагалі не народитись.

Їй не допомогли сади Ірмо, ззовні вона здорова, однак вона не може найголовнішого –

не може кохати свого meldo. Ті орки… Словом, вона не може, і це її убиває. Вона

занадто любить мене. Вона теж погодилась… на все.

- Ельронде, - мовив стиха Фіндарато, - ти є жорстоким, як… як Людина. Однак я

слухаю тебе і думаю, що ти правий. Зі своїми жахливими спогадами я якось зладнаю, але почуття провини перед Едрагілем і рештою мучитиме мене до кінця світу… До

кінця… Я з тобою.

- Я з тобою, - прошепотіла Артаніс, - бо мені страшно дивитись в порожні очі

Келебріан. І страшно танцювати й веселитись, коли там, у Мандосі – ще троє

Арафінвіонів.

- Я з вами, - вимовив Ант, - можливо в тому житті я ніколи не зустріну князя

Фіндекано, однак я віддам усе, щоб він був щасливим. І вельможний Маедрос теж…

- Я з вами, - прошепотіла Нерданель, - але це несправедливо: одна я нічого не

втрачаю… Ніякого ризику – для мене.

- Ми всі ризикуємо, - сказав Ельронд, - однак ризик є справою шляхетною. Так любив

примовляти мій названий син на ім’я Естель.

Діви та жони з Першого Дому опісля балу перебували в стані повного зачудування.

Нерданель наче підмінили. Трагічно-сумна жінка в білому десь зникла, замість неї

Тіріоном гордо походжала, а то і носилась верхи, немов вихор, рудоволоса красуня, вбрана в усі відтінки зелені. Сукні вона нині міняла трохи не щодня, зачіски – трохи не

щогодини. Враження було таким, що княгиня на когось, або на щось очікує, і хоче

зустріти цю мить у всеозброєнні.

Лехте, дружина Куруфінве-молодшого, потай вважала, що жона Феанаро виблагала у

Валар прощення… Для кого тільки? Для самого Феанаро? Для одного з синів? Для

56

котрого? А може – для всіх? Запитати про це Нерданель ніхто не наважувався – княгиня, як і раніше, шикувала своїх двірських пань і панянок наче воїнство.

Однак, еllet сповнилися надії і дзвінко виспівували у дворі старої садиби, що схожа була

нині на квітник. І охоче приймали гостей – а надто Ельронда. Шепотілися, що загадковий

родич напевне привіз княгині звістки від її сина Макалауре… Авжеж, адже говорили, нібито він втратив пам’ять, і блукає з арфою по берегу моря, там, в Ендоре, співаючи

морю і вітру. Невже останньому з Феанорінгів вдалося вижити, і він має прибути сюди, на одному з Кірданових кораблів? Деякі цікаві панни навіть бігали потай до Альквалонде, але черговий корабель привіз тільки кількох Синдар, а чи Нандор, і одного

світловолосого Лаіквендо.

Ельронд же, якраз опісля прибуття того корабля, прийшов до Нерданель цілком

задоволеним і погідним. З ласкавим усміхом – жінка ще не бачила його таким.

- Мила пані Нерданель, - мовив він за чашечкою quenilas, - чи можемо ми поговорити

там, де нас не підслухають цікаві панянки?

- О, хіба що в моїй майстерні, - відповіла з усміхом Нерданель, - з мене погана

змовниця, я не вмію приховувати радість.

- О, не треба приховувати, не треба… Найкраще зберігати таємницю нічого не

приховуючи. Однак, пройдемо до майстерні?

У затишному дворику, сповненому мармурових подоб загиблих, вони присіли на

невеличку лаву, і Ельронд сказав:

- Я віднайшов спосіб, як взяти у Олоріна перстень Вогню. Але мені потрібна ваша

допомога…

- Моя? – ледь здивовано перепитала Нерданель, - адже я майже не знаю цього Мая, відаю лише, що він є учнем Скорботної Ніенни….

- Олорін, - мовив Ельронд спокійно, - нині мешкає у Валмарі, у власній садибі. З ним

мешкають і оті два гобіти, яких ви бачили на причалі. А нещодавно сюди прибув ще

один учасник Війни Кільця. Я маю на увазі сина мого друга Трандуїла, Леголаса.

- Я щось не дуже… - почала Нерданель.

- Я поясню. Леголас хоче побачити бойових друзів і Мітрандіра. Я теж хочу навідати

старого приятеля… Ми вирушимо родиною – я, Келебріан, мої сини. Окрім того зі

мною поїде Ерестор, мій колишній домоправитель з Рівендейлу, Леголас, – і ви…

- Але як я поясню свої відвідини? – спитала Нерданель затривожено, - адже я не маю з

вашою компанією нічого спільного…

- Весь Тіріон говорить, що ви очікуєте на прибуття Макалауре… Що нібито хтось

сказав вам, що він живий… О, не поспішайте гніватись, мила княгине, послухайте…

Ви поїдете з нами, щоб розпитати Мітрандіра, чи не є чутки про те, що Макалауре

врятувався, правдивими. Це буде привід. Далі я підхоплю нитку розмови і приведу її

до Келебрімбора. І тоді ви попрохаєте у Олоріна персня роботи Келебрімбора, попрохаєте, як пам’ять про онука, якщо вже у вас не зосталося пам’яті про синів.

Зрештою – це ваш перстень, як і два інших. За правом творця – адже з Першого Дому

зосталися тільки ви.

Нерданель подивилась в сірі холодні очі гостя, хотіла сказати щось різке – і не

сказала. Бо відчула, що поїде… І говоритиме з цим Мая про Макалауре, забувши про

гордість. І випрохає у нього персня, навіть якщо для цього доведеться стати на

коліна…

- У твоєму плані, - сказала вона, усміхнувшись кутиком рота, - є одна, але суттєва

помилка…

- Зараз ви так схожі на свого Найстаршого, - мовив Ельронд, - він завжди так усміхався, коли говорив мені: «Ельронде, ти все зробив би вірно, аби не одна, але суттєва

помилка. Бери меча і починай усе спочатку».

57

- Ти знаєш, чим роззброїти мій дух, - мовила жінка з давно нею самою забутим

сріблястим смішком, - однак помилка дійсно суттєва. Чому мені раптом захотілося

отримати на пам’ять про онука саме Нар’я? Чому не твого персня, або персня

Артаніс?

- О, все просто, дуже просто, - озвався гість заспокійливо, - у мене ви не можете

прохати персня, бо Ельф дарує персні власної і чужої роботи багатьом друзям, але

лише одній еллет. Подарувати персня діві означає сватання, і хоча і ви, і я є

одруженими, сором’язливість не дозволила вам звернутись до мене з таким

проханням. Щодо ж персня Артаніс, то Нервен не ладнала з Великим Феанаро, не

терпить Келегорма та Куруфіна, і мало хто знає, що до вас вона дуже добре ставиться, а з ваших синів поважала, принаймні, двох старших. Ви не насмілились прохати

персня у сестри Фіндарато, котра свого часу звинуватила двох ваших синів у смерти

брата, а вашого чоловіка перша назвала братовбивцею. Залишається – тільки Нар’я.

- В якому ж горнилі тебе кували, малий заручнику? - вимовила Нерданель, - твій розум

схожий на меч Рінгіл, який князь Нолофінве, як мені оповідали, викував з металу, що

мандрував між зірками.

- Ви хочете сказати, що я є брутальним інтриганом з людською кров’ю в жилах? -

мовив Ельронд сумовито, - я дійсно йду вперед буревієм, але інакше – не можна.

- Я поїду з вами, - мовила Нерданель, - і зроблю все можливе.

Наступного ранку до садиби Феанаро під’їхав невеличкий кінний загін. Окрім родини

Ельронда, Нерданель побачила незнайомого їй Нолдо з поверненців, котрий і назвався

Ерестором, а також білявого голубоокого Лаіквендо, якого їй відрекомендували, як

Леголаса.

Леголас подивився на неї з помірною цікавістю. Зовсім юний, він був дитям Третьої

Епохи, і сама Нерданель, і її сини були для цього молодого воїна настільки далеким

минулим, що вже не цікавили його. Про Великого Феанора він напевне щось чув, а може

йому оповів Ельронд, бо садибу Ельф роздивлявся з повагою, а особливу увагу чомусь

приділив брамі, прикрашеній Зорею Феанаро.

Знайома дорога до Валмару розбурхала в жінці багато сумних спогадів, і тому вона

намагалася не слухати дзвінкий голос Леголаса, котрий захоплювався краєвидами, прозорим повітрям, квітами, незнаними в Ендоре. Ельронд щось йому відповідав, потім

розмову підхопили близнята, однолітки Леголаса, і швидко збилися на вояцькі спогади, напевне тому, що не мали інших…

- О, велетенські павуки – погибель нашого лісу… Однак, якщо точно взяти приціл…

- Одного разу ми з братом натрапили на слід зграї тварей. Я говорю Елладану…

- Битва П’яти Військ? О, я там був, я натягував лука поруч з батьком Трандуїлом…

Коли гобліни вдарили на наше становисько…

- Я ніколи не думав, що Арагорн наважиться підняти військо небіжчиків… Коли я

побачив ту нежить, то сказав Елрогіру…

- … а Гімлі говорить опісля – дарма… Таких добрих вояків гріх звільняти від служби…

- О, Гноми… Їхня жадібність відома всім…

- Тільки не Гімлі. Він мій побратим, хай буде вам відомо.

- О, ми не мали на увазі Гімлі… Це ж та особа, котра наважилась попрохати у

вельможної Галадріель пасмо волосся…

- А головне – отримати його…

- Мама Келебріан говорила, що навіть Великий Феанор не отримав подібного дару…

- Якщо друг Елладан дозволить… Оця рудоволоса пані – дружина самого Феанора?

- Все так, Зелений Листочку. Ми всі негідні навіть поцілувати поділ її сукні.

- Говорять, що діяння Феанора принесли Нолдор безсмертну славу, і незлічені біди…

- Слава, Зелений Листочку, це те єдине, що не вмре й не поляже, доки стоїть Арда.

Задля цього варто витримати сотні бід.

58

- Ви, Нолдор, забагато дбаєте про славу, і замало – про власні життя.

- За славу можна віддати навіть душу, княжичу Леголасе…

- Елрогір має на увазі – за славу доброго вояка.

- Бо якщо це така слава, як у Саурона – то хай вона осиплеться попелом.

- Тут я з тобою згоден, друг Елрогір.

Валмар виріс перед ними несподівано, бо його закривала тінь гори Танікветіль. Ельронд

видимо вже добре знав дорогу, бо впевнено скерував невеличкий загін до одної з садиб, котра заховалася в буянні квітучих дерев просто біля підніжжя гори. Біля самої садиби їх

нагнав ще один вершник – білявий Ваніа, і його привітали захопленими вигуками.

Вершник цей був Глорфіндейл, якого теж було запрошено на цю вечірку. Нерданель

раптом зрозуміла, що вона є єдиною еllet в цій тісній компанії бойових побратимів.

Однак, вона не відчувала ніяковості. Пройшовши в різьблені двері, шанобливо відчинені

перед нею Ерестором, жінка побачила себе у великому люстрі – витончена красуня в

чорній оксамитній сукні для їзди верхи. Сукню прикрашав багряний шалик – останнім

часом Нерданель подобалось дратувати мирних мешканців Тіріону червоно-чорним, або

чорно-червоним сполученням кольорів.

Тим часом, у величенькій вітальні, котра швидше нагадувала книгозбірню, гостей

зустрічав сам Мітрандір у супроводі двох маленьких періанів. Старший з них щиро

тішився зустріччю, але Нерданель вразив погляд молодшого – заглиблений у себе, якийсь

безнадійний. Схожий вираз вона бачила на обличчі Фіндарато – блакитні очі сина

Арафінве спалахували нині радістю лише при вигляді Артаніс.

Ось і цей гобіт трохи отямився і повеселішав, побачивши Леголаса. А той схопив його в

обійми і закружляв з ним по залі, дзвінко сміючись. Старший періан неквапливо

підійшов до Ельронда і тут таки почав якусь нескінченну розмову про поезію. Ельронд

слухав уважно, і різке його обличчя злагідніло, розпогодилось. Нерданель опустилась на

крісло біля невеличкого столика і взяла до рук рукописний сувій, що виявився твором

любомудра Руміла.

- Я чув, що ви хочете зі мною поговорити, вельмишановна Нерданель?

Мітрандір опустився на крісло поруч. Він спостерігав за веселою метушнею в залі з

помітним задоволенням в очах.

- Я знаю, - вимовила жінка, - ви нещодавно повернулися звідти… Ви мали змогу

мандрувати, тобто… Я хотіла запитати у вас – чи не чули ви щось про… про мого

другого сина. Говорили, що він втратив пам’ять, і…

Мая похитав головою:

- На жаль… - відмовив, - я чув багато легенд про божевільного співця, однак ніколи не

бачив нікого схожого на… на вельможного Нолдо в такій притузі.

- Можливо – хтось із них? – вказала Нерданель на приятелів, - міг щось чути?

- Не думаю, - сказав Мітрандір сумно, - останнім часом Ельфи вели замкнене життя. В

закритих від чужих очей лісах, або містах. Щодо ж гобітів, то вони жили в краях, куди

навряд чи пішов би ваш син. Він тримався б моря, або Гаваней Кірдана…

- Мені шкода, - вишептала Нерданель. Вона хоч і знала, що ця розмова є лише

прикриттям, однак, їй дійсно було шкода… Еstel… Без надії сподіваюсь…

Тим часом, як-то зазвичай буває на подібних учтах, звідкись зверху попливла тиха

музика, і Мітрандір запросив гостей помилуватись танком дів Валмару, і випити quenilas, а для гобітів настав час підобідку, і вони скористались ним уповні. Глорфіндейл

неголосно розмовляв про щось з Ерестором, близнюки весь час піддражнювали Леголаса

його побратимом-Гномом, котрий начебто закохався в Галадріель і викликав за неї на

поєдинок якогось Адана з гондорців, бо той сказав, що княгиня Арвен є красивішою.

- Наша сестра дійсно сяє як зоря, вечірня зоря…

- Однак, вельможна Галадріель… О, хитрющий Гімлі…

- А на чому вони билися, Листочку, на бойових сокирах?

59

- Ні, Елладане, ти помиляєшся – вони тягали одне одного за бороди

- Що ти, Елрогіре – схопити Гнома за бороду, це ж жах… Гімлі цього б не пережив.

- О, які ви обидва злі, - докірливо мовив Леголас, - не було ніякого поєдинку, все

вирішилось мирно…

Цього дня завести розмову про персня Нерданель не вдалося. Однак, Ельронд не

виказував ні нетерплячки, ні поспіху. Наступного дня весь гурт приятелів мав виїхати на

соколине полювання - Нерданель вирушила з ними, вбрана по чоловічому, зачесана як

Майтімо – волосок до волоска. В чорному оксамитному вбранні, з тієї ж тканини, що і її

сукня, вона була схожа на Ельфа-воїна, і войовники з Ендоре поглядали на неї з

захопленням. Більше того, коли на привалі, біля озера Альквайлін, молоді воїни почали

хвалитися своїм володінням мечем, Нерданель попрохала в усміхненого Глорфіндейла

його клинок, і легко перемогла і близнюків, і Леголаса. Четвертим проти неї став сам

Ельронд – і вона одразу ж відчула знайому руку. Лівицю, авжеж – Майтімо бився з обох

рук ще тут, у Валінорі, чим і заслужив славу найпершого мечника Тіріону. Бій закінчився

внічию.

- Хто навчав вас, вельможна? – поцікавився Олорін.

- Мій батько Магтан, - відповіла Нерданель з обличчя якої ще не зійшов вираз грізної

затятості, - і мій чоловік…

Мая більше питань не задавав. Однак товариство не могло повстримати свого захвату.

- О, неймовірна жінка! - захоплювались вголос близнюки, а Леголас висловив думку, що в їхньому братстві така войовнича пані була б якраз до мислі.

- Ви не злякалися б, напевне, навіть барлога, - говорив юнак зі своїм лагідним усміхом,

- я, чесно говорячи, трохи розгубився… О, цей міст Кгазад-Думу… Якби не

Мітрандір…

- А скажіть мені, друзі, - звернувся Ельронд до Леголаса з Фродо, котрий при згадці про

пережиту небезпеку, як на диво, трохи відмолодів, а Нерданель подумала, що всі

пережиті ним жахи є нічим, порівняно з тягарем Великого Кільця, бо вони

загрожували тілу, а не духу, - що вам запам’яталося найбільше зі спільного відрізку

шляху?

- Мені – міст Кгазад Думу, - миттєво відповів Леголас зі своїм лагідним простосердям

вихованого Лаіквендо, - там я відчув себе безпомічним. О, я чув, що Ельфи навіть

вступали у двобій з подібними істотами, однак, я не можу собі уявити…

- Я можу, - сказав Глорфіндейл без усміху, і всі обернулись до мовчазного Ваніа, -

тільки зазвичай подібний двобій закінчувався загибеллю обох – Ельфа і тварі… в

кращому випадку… Я зробив тоді все, що міг, як і мій побратим Ектеліон… Я не

сподівався вижити, я хотів лише спинити барлога, бо за моєю спиною були біженці з

Гондоліну.

- В тому числі, - додав Ельронд, - Туор та Ітарільде… І їхній син Еаренділь, котрий був

тоді зовсім дитям. Лише завдяки тобі я прийшов на цей світ, Глорфіндейле, милий…

- В гіршому випадку гинув тільки Ельф, - сумовито мовила Нерданель, - як Феанаро…

Говорили, що тварей довкола нього було більше, ніж одна…

- Здолати кількох валараукар, - вжив Глорфіндейл старої квенійської назви чудовиська,

- неможливо навіть для такого могутнього Ельда, яким був ваш вельможний чоловік, пані Нерданель. Я завжди дивувався, як йому взагалі вдалося протриматись в кільці

чудовиськ до приходу підмоги. Я чув, що гітлумці змогли розвоплотити кількох, але

за допомогою ріжних хитромудрих пристроїв. Однак, коли князь Гітлуму Фіндекано

опинився самотою проти двох тварей, то не вистояв і він, а він був на той час одним із

кращих воїнів Ендоре.

- Я, - дзвінко мовив Фродо, - найбільше злякався, коли з озера перед Брамою Морії

вибралося чудовисько, і трохи не затягло мене під воду.

- Я колись бачив цю браму, - озвався Ельронд, - чудова робота…

60

- Там, - мовив гобіт, - було зображено зорю, подібну до тієї, що блищить на медальйоні

пані Нерданель…

Жінка поправила ланцюжок. З того часу, як Ельронд віддав їй прикрасу, вона не

розлучалась з медальйоном Майтімо.

- Це Зоря Феанаро, - вимовила вона поволі, бо поганенько знала синдарин, - родовий

знак Першого Дому.

- Браму робив Келебрімбор, - озвався Ельронд, - він товаришував з Гномами, як свого

часу його батько Куруфін та вуй Карантір. Найбільше мені в цій брамі подобається

напис…

- «Скажи друг – і увійди» - мовив Фродо з дзвінким смішком, - навіть великий

Гендальф не здогадався.

- Я знав, - мовив Ельронд, усміхаючись, - але ж не відав, що ви вирушите через Морію.

Інакше – я розкрив би таємницю. Келебрімбор був мені nildo, другом. Mellon –

повторив він на синдарині. – у нас було багато спільного…

- О, Тьєлпе, - вимовила Нерданель, зітхнувши, - я пам’ятаю його ще зовсім дитям. Не

знаю, навіть, яким він став, коли виріс. Якщо від синів я маю якісь дрібнички, зроблені їхніми руками, і можу відчувати своїх дітей, то Тельперінкваро наче

віддаляється від мене. Якщо мені судилося страждати до кінця світу, то я, принаймні, хотіла б мати щось, зроблене його руками.

Вона рішуче повернулась до Мітрандіра.

- Власне, це друге, з чим я хотіла звернутися до вас. Я багато чула про персні роботи

мого онука, і знаю, що ви маєте один з них – перстень Кірдана Корабела. Чи не тяжко

вам буде зробити невеличкий дар для тієї, що втратила все…

Мая на мить завагався, однак учень Ніенни був істотою співчутливою і доброю –

наскільки Нерданель могла судити про натуру Напівбога. Еонве теж не можна було

назвати злим, а чи лихим, однак, завдяки йому Саурон дві наступні епохи чинив в Ендоре

зло, а двоє її синів вирішили, що загибель краща від безчестя. Маяр були настільки

інакші, що часом їхні вчинки просто не піддавалися осмисленню. Але Олорін дивився на

неї з цілком зрозумілою жалістю – почуттям, яке рудоволоса княгиня ненавиділа від

серця. Однак вона продовжувала дивитись Мая просто в очі, тримаючи аvanire, відчуваючи, як її власні очі наповнюються слізьми і думала про те, що терпить все це

задля рідних, тих, що в Мандосі… Раптом згадався Тьєлпе, таким, яким він грався у дворі

садиби Феанаро, і сльози таки бризнули з очей еllet.

-О, звісно, - ледь розгублено сказав Олорін, - це доволі небезпечний артефакт, але ж тут

нікому не потрібна зброя. Тільки поверненці і прибульці не можуть розлучитися з мечами

та луками.

- Без зброї, - лагідно мовив Ельронд, - мої сини відчувають певний неспокій, як і їхній

приятель Леголас. Однак це минеться, я сподіваюсь. А щодо персня… Я б віддав

вельможній Нерданель свого – він бо теж є роботи Келебрімбора, але не хочу опинитись

в незручному становищі, порушуючи звичаєвість. Я теж уклінно прошу свого старого

друга прислухатись до сліз згорьованої жінки… Взамін я ладен віддати вам, Мітрандіре, всю скарбницю Рівендейлу, привезену мною з Ендоре.

Олорін протестуюче звів руку:

- Князю Ельронде, - мовив з усміхом, - ви, здається, переплутали мене з якимось вашим

приятелем-Гномом. Я не продаю прикраси, однак з радістю піднесу дар княгині

Першого Дому.

Нерданель мимоволі відітхнула. Так просто… Перстень Тьєлпе в її руці, неначе дитяча

гаряча долонька… Нар’я – перстень Вогню…

Вони гостювали ще кілька днів, тоді неквапом почали збиратись, подякувавши

гостинному господарю. Леголас залишався – він збирався трохи пожити у Валмарі, а

потім вирушити в ліси Благословенної Землі, шукати тих, хто прибув сюди через Туманні

61

Чертоги. Юнак сподівався побачити батька князя Трандуїла, Орофера та кількох інших

свого часу загиблих Лаіквенді. Глорфіндейл покинув їх, провівши до самого виїзду з

Валмару. І Нерданель зосталася наодинці з родиною Ельронда, мовчазним Ерестором, та

своїми ваганнями.

Її милий гість був якимось аж занадто безоглядним. Він йшов до своєї мети, нічого не

боячись, нікого не жаліючи. Майтімо зневажав жалість, його названий син, здається, не

знав, що це таке. Будь-який Ельда не наважився б на подібну оборудку, хоча б тому, що

це вразить почуття nisse. Ці почуття були священними для Ельфів, священними

настільки, що померти від нещасливого кохання вважалося почесним. Ельронд же наче

забув, що вона – еllet. Чи-то він дійсно бачив в ній тінь свого аtarinya, і тому обходився з

нею як з бойовим другом – старшим, мудрішим, однак – чоловіком. Чи-то Ельронд дійсно

був швидше напівЕльфом, ніж Ельфом і поводився як Адан. Що вона знає про людей?

Вона ніколи не розпитувала Ітарільде про її родинне життя… А якщо… якщо…

Божевільна думка прийшла їй до голови. А що як тоді, у Рівендейлі, сидячи біля ложа

пораненого гобіта, Ельронд таки приміряв Велике Кільце… Він зумів його зняти, однак, щось увійшло в тіло Ельфа. Щось, що хоче відкрутити час назад… Щось, що жило у

Великому Кільці… Розполовинений, чи може розчетверений дух Чорного Мая… Хоча, Чорний не міг, не міг знати таких подробиць з життя її синів, про які оповідав Ельронд, але він міг користуватись його пам’яттю…

Ось брама її садиби… Весело щебече Келебріан, прощаючись… Чемно вклоняються

близнюки та неговіркий Ерестор. Ельронд подає їй руку і проводить крізь браму, котра

так і є відчиненою. Дивиться їй в лице, підносить руку до вуст. Руку, на якій світиться

рубін Нар’я.

- Мила пані Нерданель, не хвилюйтесь так… Я тільки Ельронд, син Еаренділя, який

ладен віддати за вас життя, а замість того зранив вам душу.

Жінка застигає в брамі, ніби одна з її скульптур.

- У нас немає оsanwe, - мовить вона врешті, а прозоро-зелені очі вже міряють відстань

до руків’я меча на поясі у Ельронда.

- Я ж вам говорив про певний містичний зв’язок… - голос Ельронда є спокійним, без

напруги і тривоги. - Я відчував свого аtarinya без оsanwe , тепер відчуваю вас… О, можете взяти мого меча – це той самий, роботи Феанаро. Тварь, не змогла б носити

його при боці, її б зрадило сяйво магтанової сталі. Я вже виймав його при вас, коли ви

показували своє витончене володіння зброєю. Нині в Ендоре майже зник секрет

виробництва таких мечів, але не в Рівендейлі. Однак, цей меч є прадавнім – ось тавро

Великого Митця: Феанаро. Ви мені вірите?

Мара зникла, коли Нерданель доторкнулась до руків’я. Ельронд носив меча на правому

боці. Цікаво, він шульга від народження, чи це результат навчання? Їй раптом стало

незручно і смішно від власних підозр… Щоб якась частинка зла проникла крізь завісу, що відділяє явний світ від Аману? Ну що вона за нерозумна еllet…

- Ельронде, - сказала вона, - пробач…

- О, не варто, зовсім не варто, - озвався Ельф, - отже, перший крок зроблено. Про

наступні збори нашого Братства, о, так – у нас уже створилося Братство – я сповіщу

вас опісля. Приємного спочинку, пані Нерданель.

Седмицю по тому до садиби Першого Дому прийшов Ант Доронінг, такий чемний і

витончений, неначе він все життя провів у Доріаті у почті Ельве Сінголло. Нерданель

дуже подобався цей хлопчик-воїн, котрий виріс при боці нолдорських князів, і

успадкував від них частину бойового духу. Вона вже знала, що Анайре оголосила

молодого Нандо названим родичем і майже не випускає з садиби Другого Дому, бажаючи

слухати його оповіді про свого старшого сина.

62

- Вельможна пані княгине, - мовив юнак, - вас запрошено на вечірку до князя Фінрода, в його покої у палаці Великого Князя Арафінве. Буде князь Ельронд з синами і

вельможна Артаніс.

Нерданель мимоволі пирснула сміхом. Ельронд не змінився – наступні збори змовників

мали відбутися в палаці Великого Князя. Хіба не можна було зібратися в садибі Третього

Дому, яку Арафінве подарував Артаніс? Хоча – там же Келеборн, якого колишня

войовниця і княгиня Лот -Лоріену не зволила посвятити у змову. Але ж і Фіндарато є

одруженим, і одруженим з Амаріе, яка уявлення не має про Ендоре і про те, чого бажає

Братство… От лихо, вона вже стала називати їхні таємні сходини Братством… Але ж у

Братстві Кільця були лише чоловіки, а тут є вже, принаймні, дві еllet, якщо не брати до

уваги княгиню Анайре.

До палацу княгиня приїхала верхи у супроводі того ж Анта. Юнак провів її потайною

хвірточкою до саду, де стояв невеличкий будиночок. Колись, за життя князя Фінве, в

цьому будиночку мешкали три його доньки, дві з яких, Фіндіс та Фаніель, нині жили

разом з жоною Фінве, ваніе Індіс, у Валмарі, а третя, яку звали Іріме, вирушила в Ендоре

разом з братом Нолофінве, і зникла без вісти під час падіння Гітлуму. Знаючи Іріме

досить добре, Нерданель не сумнівалася, що відважна князівна загинула в Нірнает

Адорнедіад. Вона спитала за неї у Анта, і той підтвердив, що бачив сестру Фінголфіна у

вояцькому вбранні поміж воїнів під час виступу, «ну, а потім, вельможна пані Нерданель, почалося таке, що ніколи було роздивлятися навсібіч».

Фіндарато був сам. Він сидів у невеличкій книгозбірні, де було все приготоване для

прийняття гостей. Амаріе не було – вона якраз поїхала до Валмару відвідати рідних.

Ельронд і тут все розрахував.

- Ви є першою, - мовив Ельда з усміхом, - присаджуйтесь, прошу… І ти сідай, Доронінгу. Як тобі тут? Звикаєш?

- Не знаю, що й сказати, - Ант обережно вмостився у кріслі, - Звісно – пишнота тут

превелика, але чому дивуватись, як тисячоліттями не було війни. Всі Ельдар лагідні і

чемні – хоч до рани прикладай. І всі чогось бояться… Тобто – не чогось, самих себе.

Я так зрозумів, що одним соромно за те, що вони були в Ендоре, а іншим – за те що не

були.

- Вустами цієї дитини, - почувся від дверей знайомий жіночий голос, - говорить сама

істина. Вітаю вас, мила Нерданель… І тебе, любий брате.

Артаніс увірвалася до покоїку, і всіх присутніх наче закружляв вихор. Вона розцілувала

брата, Нерданель, навіть Анта. Потім плавно опустилася до кріселка.

- О, як приємно нарешті бути собою, - мовила з усміхом, - княгиня Лот-Лоріену, мудра

й велична Галадріель, часом обтяжувала мене своєю присутністю.

- Хіба ти була інакшою? Там? – спитала Нерданель, - мені здається, тебе важко

перевиховати.

- Але ж намагалися, - пирхнула Артаніс, - о, цей Доріат! Якби ви знали, в якому лісі

мені довелося існувати століттями! Які там були пихаті діви і нікчемні чоловіки! Не

всі, ніде правди діти – мій злоєхидний опис не розповсюджується на княжих

дружинників та на воєвод Маблунга та Белега, котрі були чудовими воїнами. Опісля

їхньої загибелі та смерти Тінгола все стало ще гірше. Діор, цей пихатий Аданедель, просто зводив мене з розуму, так він пишався собою, і Сильмарилом в чужій

пекторалі. Присягаю, коли Майтімо розгромив Менегрот, то я навіть не дуже

гнівалась на нього. Якби ще, звісно, обійшлось без жертв…

- Артаніс, - мовив Фіндарато докірливо, - так не можна…

- О, ну пробач… - посерйознішала Артаніс, - звісно, це була біда. І для Доріату, і для

Першого Дому. Майтімо втратив там трьох братів, і Діор загинув, а молоді лучники

Першого Дому не змогли вірно взяти приціл – і залп прийшовся по вікну, до якого

чогось підбігла княгиня Німлот, родичка мого Келеборна і жона Діора, з

63

наближеними еllet. Ці злощасні діви і жони навіть не відали того, що знає кожне

ельфеня-Нолдо: під час обстрілу – лягати на підлогу і рахувати залпи. В тулі має бути

не більше стріл, аніж…

- Артаніс , - знову докірливо мовив Фіндарато, - припини.

- Добре, - мовила Артаніс, - ось і ти не даєш говорити про минуле. Нехай воно там яке –

але воно було нашим.

Нерданель, щоб змінити тему розмови, оповіла Фіндарато про свої вчорашні підозри.

Оповіла з усміхом, але Ельда серйозно похитав головою:

- Цього просто не може бути, - вимовив, - я трохи знаю про силу подібних артефактів.

Відмовитись від Кільця, увібравши в себе якусь частину його міці, не під силу ні

Ельрондові, ні будь кому іншому. Тим більше – кого-кого, але цю тварь я відчув би

одразу. Не хвилюйтесь, ненько, Ельронд зовсім не є втіленим Чорним Мая. Швидше, він нагадує мені одного знайомого Адана…

- Кров Берена, - хмикнула Артаніс, - Ельронд є Ельфом, більшим Ельфом, ніж деякі

чистокровні, однак часом вона дуже відчувається – Беренова кров.

- За однією відмінністю, - мовив Фіндарато, - Ельронд ризикує собою і іншими задля

всіх Нолдо у Мандосі сущих. А Берен… Власне, я не хочу про це говорити… Це вже

стало піснею – нехай. Він виконав свою Обітницю, я виконав свою. Ми з ним нічого

одне одному не винні.

Одразу опісля цих слів явився Ельронд зі своїми близнюками, яких знову зоставив на

варті. Нерданель опустила очі, почуваючись трохи ніяково – вона не знала, що почув

колишній князь Рівендейлу з цієї розмови.

- Все гаразд, - мовив Ельронд бадьоро, - подальший успіх нашої справи залежить від

однієї особи. Якщо ця особа нині прибуде сюди – то я у тому успіху певен. Якщо ж ні

– ну, буде трохи більше клопоту і тільки.

- Кого ще, родичу, ти запросив до моєї господи? – озвався Фіндарато.

- Свого батька Еаренділя, - холоднокровно відповів Ельронд, - переможця дракона і

рятівника Середзем’я.

Арафінвіони мовчки перезирнулись. Тоді Фіндарато мовив стиха:

- Ти ризикнув довіритись йому?

- Ризикнув, - мовив Ельронд, - я мав з ним довгу розмову. На Білій Вежі. Нині він або

прийде, або ні. Однак – мій батько нас не видасть, він уже втратив одного сина, і не

хоче втратити мене.

- Тобто, - лагідно спитала Артаніс, - Еаренділь або віддасть нам Сильмарил, або ні? А

що буде, як не віддасть?

- Віддасть, - сказав Ельронд спокійно, - втім на випадок якихось несподіванок я

домовився з Фродо. Його дядечко Більбо колись іменував себе Викрадачем, але

дядечко дуже старий, а Фродо мені допоможе, в разі чого.

- Не повірю, - прошипіла Артаніс, - ти втягнув в це цю злощасну істоту, яку ми свого

часу послали на смерть?

- Фродо хоче жити у світі, - вимовив Ельронд, - де не буде ні Великого Кільця, ні його

великої місії. Його душу пропалено наскрізь – рани від такого артефакту не

затягуються… Але, вельможна Галадріель, не дивіться на мене так, неначе у мене

виросли ікла. Чи ви теж вважаєте, що я є черговим втіленням Мая Артано?

- Ти є черговим втіленням Берена Барагіріона, - пирхнула Артаніс, - Вишні Валар, за

кого я видала свою доньку? Для тебе немає перешкод – вихор, та й годі. Але

Еаренділь не прийде – він не настільки божевільний, як його син.

Тієї ж миті до покоїку увійшов Елладан (а чи Елрогір) - Нерданель ще не навчилась

розріжняти близнюків - і мовив стиха:

- Князь Еаренділь, наш родич…

Артаніс розвела руками з виглядом повної покірливості долі.

64

Еаренділь зайшов обережно, неначе сподівався якоїсь прикрої несподіванки. Він був

вбраний в сіру куртку, чомусь наглухо застебнуту, і такі ж штани. Зараз Аданедель дуже

мало був схожий на Ельфа – чоло його прорізали зморшки, а очі були червоними і

змученими. Він обдивився покоїк, заставлений шафками з книжковими сувоями, і

обережно присів на єдине вільне місце: широку канапу біля коминка.

- Вітаю вас, мій батьку і князю, - першим озвався Ельронд.

- О, я навіть про ввічливість забув, - мовив Еаренділь, - прошу пробачення у всіх, а

особливо у еllet…

Артаніс мило усміхнулась, одразу ж ставши тією Галадріель, сповненою величі, якою її

пам’ятали в Середзем’ї всю останню епоху.

- Отже так, - розпочав Еаренділь непевно, - те, що я почув від сина є неймовірним…

Тобто – задум його є неймовірним. Однак мене більше хвилює одне – а чи варто?

Дійсно – я винен перед ним… і перед Ельросом… Через мене…

- Мій батьку і князю, - озвався Ельронд, - ви нічим переді мною не завинили. Те, що

сталося – судьба.

- Дозвольте ствердити, - раптом мовив Фіндарато, - що варто. І задля тих, хто в Мандосі

– і задля Людей.

- Задля Людей? – спитав Еаренділь заскочено, - однак про них не було мови…

- Кожен думає про своє, - вимовив Ельронд. – вельможний Фінрод виповідав мені свою

думку…

- І виповім ще раз, - сказав Фіндарато твердо, - з оповідей поверненців я зрозумів, що

Війна Кільця закінчилася поразкою. Видима небезпека зникла, але Ельфи йдуть геть, і

Людство зостається, полишене саме на себе. Ні для кого не є таємницею, що Людей

першим віднайшов Моргот - від того і почалися біди і їхні, і наші. Ми пішли, бо нам

несила жити у світі, де згущуються підлість, жадоба і захланність. Гондор, про який

оповідав мені Ельронд, можливо ще довго буде світлим і величним князівством… А

потім на нього очікує доля Нуменору… Сподіваюся, що не з такими наслідками. Але

ж нас, Ельдар, було створено як наставників для Людства. Це ми мали пробудити їх

звуками арфи, це ми мусили навчати їх добру і чести, це ми мали навчити їх не

боятися смерти видимої, бо дух не вмирає – як дух Ельфа, так і дух Людини. Я думав

над цим ще там, в Ендоре, я вивчав Людей, вів бесіди з їхніми мудрецями. Але

найбільше часу для роздумів у мене було в Мандосі – я думав над цим, щоб хоч на

мить не згадувати, як ngauro терзав перед моїми очима друзів, милих моєму серцю. І я

дійшов до висновку – Люди є безсмертними, як ми, тільки тіла їхні, більш

матеріальні, вони зношуються, і Людина має скніти старістю, або померти – і

визволитись. От тільки відроджуватися вони мали інакше: дух померлого Адана мав

відродитись в його нащадках. І у відродженого мала зберігатися пам’ять про минуле

життя, нехай в уривках, нехай в снах – пам’ять, запорука безсмертя. Більше того –

якщо Адан міг піднятися духом на такий щабель, щоб злитись з ельфійською дівою і

тілом і духом, то не еllet мусила приймати смертну долю: щасливий Адан мав увійти в

коло безсмертних…

Нерданель побачила, як зблід Ельронд. Моторошно зблід.

- Вельможний Фінроде, - вимовив він, - невже подібне було б можливим?

- Було б можливим, - відповів Фінарато, - якби Людей пробудили ми, а не Моргот.

Артаніс, Анте, згадайте Аданів Белеріанду, яких ми виховували століттями. І

порівняйте їх з вастаками, котрі прийшли до Белеріанду перед Останньою Битвою, до

якої я не дожив. Я не бачив цих смертних, однак Ант мені про них багато чого

оповів… Якщо наші соратники-Адани й піддавались злу по власній волі, то я про таке

не чув…

65

- Було, - озвався Ант, - однак дозволю собі сказати, що жоден Адан доброго роду не був

зрадником і кривоприсяжцем. Звісно, опісля Дагор Браголлах, на шляхах Гітлуму

було неспокійно, але розбійничали в основному ізгої і ріжні покидьки.

- А Турін і його ватага? – спитала Артаніс, - о, вибач, Анте, ти не можеш цього знати.

- О, тільки не говоріть мені, що син воєводи Гуріна подався розбійничати, - мовив Ант

з непідробним жахом.

- Я чув про це, - озвався Ельронд стиха, - від одного нарготрондця, якому вдалося

вижити. Окрім того, я розмовляв з певним доріатцем, котрий знав Белега Куталіона, вихователя Туріна. Вдвох з Туріном їм вдалося перетворити банду на партизанський

загін…

- Це була таки розбійнича зграя, - хмикнула Артаніс, - але бідолашний Белег спромігся

привести до ладу і їх, і самого Туріна. При чому його трохи не вбили, а вже про те, що

сталося потім – не хочу і згадувати. Не мала чести знати воєводу Гуріна, однак його

синок з юности був напівбожевільним… Це ж треба – не впізнати свого визволителя і

вдарити його мечем… Гвіндор, котрий був при тому присутнім, оповідав згодом, що в

Адана ніби вселилося щось зле, а потім вийшло геть, і злощасне створіння почало

ридати над мертвим Белегом.

- Я про це і говорив, - мовив Фіндарато, - все це сталося вже опісля мого… моєї

загибелі, однак я розпитував поверненців – і зробив висновок. Моргот прокляв весь

рід Гуріна – але що таке прокляття? Це викид чародійської сили, який робить

спроможною дію… скажімо, чогось всередині певної особи. Якихось рис її натури, через які вона волею чи неволею чинить зле, або не може досягти мети. Отже – вона

була, ота Морготова печатка, однак за кільканадцять поколінь її дія послабилась

настільки, що Чорному Валі довелося проклясти наново рід найвідважнішого з

Аданів…

Еаренділь уважно слухав всі ці розумування любомудрів, і час від часу кивав головою, явно погоджуючись. Тоді мовив, зітхнувши:

- Ви, вельможний Фінроде, хочете втілити свою мрію про Арду Оновлену, мій син

бажає дати можливість загиблим войовникам-Нолдор знову напитись джерельної

води… Я збагнув з ваших слів, що в новій Арді мій батько Туор має стати рівним

Ельфійці Ідріль, а отже – безсмертним, а не навпаки… Однак, звідки вам відомо, що

саме таким був задум Всевишнього?

- Бо Всевишній, - відповів Фіндарато впевнено, - зовсім не бажав, щоб ми страждали.

Інакше – його ім’я було б Моргот, а не Еру Ілуватар.

- Але як могли, - сказав Еаренділь непевно, - Вишні Валар не зрозуміти задум

Всевишнього?

- Я не є аж настільки мудрим, - мовив Фіндарато з усміхом, - щоб зрозуміти логіку

діянь Богів. З таким же успіхом ви могли спитати у мене, чому Всевишній одразу не

вкинув Морінготто до якоїсь позасвітньої безодні. Можливо сталася якась помилка –

але не у Божественному плані, а вже тут, в Арді… Можливо найпершими помилились

в чомусь Валар – не нам судити Вишніх. Однак, якщо є можливість виправити щось –

то треба спробувати. Гірше вже не стане – куди ще гірше.

Еаренділь замислився. Думав він довго, однак його не квапили. Артаніс підійшла до

шафки, де зберігалося приладдя для заварювання quenilas. Зашипіла спиртівочка.

Нерданель, трохи приголомшена почутим, уникала дивитись на розгубленого переможця

дракона. Отже, ось які тут ставки… Занадто високі – ця гра має вирішити не тільки долю

Нолдор, але й долю Людства. Однак, рудоволосій княгині щось муляло – якесь

невизначене заперечення крутилося у пам’яті.

Колишній капітан «Вініглоту» тим часом поволі розстебнув куртку. Покоїк осяяв гострий

зблиск. З рук Артаніс випала філіжаночка і з дзвоном розлетілася на дрібні скельця.

66

Нерданель вп’ялася пальцями в ручки кріселка. Її огорнуло одразу стільки спогадів, що

книгозбірня зникла з очей, а натомість з’явилася велика майстерня, в якій любив

проводити свій час Феанаро, її коханий Вогняний Дух, вбраний в улюблений чоловіками

Першого Дому чорний оксамит – і срібний вінець, в якому сяяли Сильмарили. Срібний

вінець на коханому чолі… Вишні Валар, коли ж це було… Давно, а спогади не зблякли.

Пам’ять безсмертних – жорстока пам’ять.

Сильмарил Еаренділя так і зостався вправленим у пектораль. Навіть тоді, коли сяяв на

щоглі «Вініглоту». Напевне, мореплавець не наважився розділити два артефакти, що нині

ніби сплелися воєдино.

- Коли я замовляв Гномам Наугламир, - озвався Фіндарато, - я думав, що, незважаючи

на прокляття, щастя і красу можна завоювати. Я хотів бути красивим, - тут він якось

безпомічно усміхнувся, - а помер в крові і бруді підземної темниці, смердючої від

нечистот… Коли ми з Береном… зосталися вдвох, мені чомусь згадався Наугламир…

І один весняний день, коли до мене, в Мінас-Тіріт, прибув погостювати Фіндекано, і

квітли вишні, і довкола нас вився рій з білих пелюсток… На мені тоді була блакитна

сорочка, розшита золотом… І Наугламир, звісно без Сильмарила… Можливо… це я

прокляв свою прикрасу, яка принесла опісля стільки бід.

Артаніс гнівно звела брови.

- Брате, - мовила вона різко, - якщо ти будеш винуватити себе в подіях, що сталися

опісля твоєї погибелі, то твоїй душі не буде спокою до кінця світу.

- Яка краса, - озвався Ант пошепки, - так це той самий камінь, задля якого Обітниця…

- Той самий, - вимовила Нерданель, - той самий, дитя моє.

- Яким буде ваше рішення, мій батьку і князю? – рівно спитав Ельронд

Еаренділь поволі зняв з себе прикрасу.

- Поверни мені Ельроса, - вишептав, - або поверни мене в небуття… Я маю пам’ять

Безсмертного, авжеж, мені ніколи не забути з якими обличчями ви стояли перед Мая

Еонве. Мій другий син зітер собі пам’ять по власній волі, мене ж ніхто не питав про

вибір, і почуття провини перед вами зостанеться у мене до кінця світу, якщо тобі не

вдасться змінити цей світ.

Ельронд взяв прикрасу обережно, обома руками, і вклонився батькові, притиснувши її до

грудей. Обережно вклав Наугламир до розшитої торбинки, а торбинку поклав на коліна

Нерданель.

- У вас, нене, - мовив ніжно, - Каменю буде найкраще. Ви – господиня Сильмарила.

- Ви повинні зробити це швидко, - попередив Еаренділь, - Ельвінг нині гостює у рідних, в Новому Доріаті, але вона повернеться. І захоче поглянути на Камінь. Вона може

годинами не випускати його з рук.

- Це почалося ще у Гаванях Сіріону, - сказав Ельронд лагідно, - я гнівався на жінку, що

дала мені життя, гніваюсь і нині, однак мій гнів потиху вичахає, бо я бачив, як

нівечить живих істот Велике Кільце. Сильмарил, на відміну від Кільця, не є злом, однак у них є багато спільного. Власне – тому я і попрохав його у вас. Тепер же я

уклінно прошу вельможне зібрання розпрощатися і очікувати звісток. Ми займемося

роботою завтра ж, і для цього потрібна буде ваша присутність, вельмишановна

Артаніс.

- Куди я маю прийти? – спитала Нервен.

- До пані Нерданель, - відповів Ельронд, - якщо інші мають бажання спостерігати…

- Ми прийдемо! – не втримався Ант, - обов’язково…

Еаренділь похитав головою.

- Я чекатиму наслідків на Білій Вежі…

- Ваша воля, мій батьку і князю, - вимовив Ельронд.

- Сину, - сказав Еаренділь трохи не гнівно, - невже ти бережеш слово «аtarinya» лише

для сина Феанора?

67

Ельронд прикусив губу. Помовчав. Тоді мовив болісно:

- Пробачте… Я не можу… Пробачте… Аdar24…

- Зроби що задумав! - майже викрикнув Аданедель, - інакше я страждатиму вічно!

З цими словами він вибіг з покоїку. Нерданель хотіла було сказати щось, вишпетити

Ельронда, але не змогла. Її пальці погладжували торбинку, в якій співав щось незрозуміле

Камінь Арди.

Артефакт творили у майстерні Феанаро – власне, творила Нерданель. Ельронд лише

зрідка підказував щось, або брав до рук тендітний інструмент ковача по золоту. Він явно

хотів, щоб часоворот всмоктав в себе частину душі рудоволосої княгині, як-то зазвичай

бувало з виробами Ельфів, коли річ вбирала в себе щось від творця. Нерданель відчувала, працюючи, непохитну твердість незнайомого їй племені Гномів, жар душі її meldo Феанаро, затятість Келебрімбора… Настав час, і в Наугламир було вправлено три персні, вправлено не розмикаючи артефактів. Сильмарил нині був кутом ромба, верхнім кутом, силою Арди, з якої витікали Повітря, Вогонь, Вода. Ельронд ткав пісенні заклинання, обдумані ним протягом двох епох, і садиба Феанаро часом починала аж двигтіти від сили, втисненої в річ, яку вже не можна було іменувати пектораллю. Нерданель вже серйозно