Андраш Беркеші
АГЕНТ №13
Роман


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література



Переклад з угорської Георгія Андора

Перекладено за виданням: Berkesi Andras. А 13. ugynok. Magveto konyvkiado. Budapest, 1972.



1.


25 липня тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року Оскар Шалго подзвонив по телефону своєму приятелеві полковнику Ерне Карі, одному з керівників служби контррозвідки.

— Що сталося, старий бродяго? — запитав Кара, впізнавши голос Шалго. — Звідки дзвониш?

— З Балатонемеда, — відповів Шалго. — Хіба ти не знаєш, що я ще з квітня тут, в Емеді?

— Як же мені знати? Пан Шалго не звик обтяжувати себе прощанням з друзями перед своїм від'їздом.

— Що ти кажеш! — здивувався Шалго. — А я був цілком упевнений, що попрощався. Видно, пам'ять починав зраджувати. Вибачай, шеф.

— Склероз, старино, — засміявся Кара. — Як там твоя Ліза?

— Спасибі, добре. Скучила за тобою. Турбується, чи по сталося чогось, бо вже й у неділю не заглядаєш до нас. Можна подумати — розсердився.

— Що ти мелеш, телепню! — закричав Кара і заходився лаяти свого приятеля. Шалго на другому кінці проводу тільки посміхався. Він добре знав: Кара не сердиться, а лише, як завжди, жартує з ним. Почекавши, коли полковник виговориться, він запитав:

— Ти чув щось про смерть Меннела?

— Якого Меннела?

— Віктора Меннела, — уточнив Шалго. — Комерсанта а Гамбурга.

— А, це той німець, що кілька днів тому втопився в Балатоні? — перепитав Кара.

— Еге ж, — промимрив Шалго.

— Щось чув про цей випадок. Наскільки мені відомо, справою займається обласна міліція. Ти що, через це мені й подзвонив?

— Так, а ще я хотів почути твій голос, — сказав Шалго. — Здається, ти охрип. Що, болить горло?

— Так.

— Випий відвару з ромашки і поменше сердься.

— Я не серджусь. Але мені здається, що ти хотів щось іще сказати про того німця.

Деякий час у трубці було чути лише тихе гудіння. Полковнику Карі здавалося, що він чує важке, переривчасте дихання Шалго. Він уявив собі цього старого огрядного малорухливого чоловіка, що стоїть оце, як завжди, вп'явшись поглядом в одну точку.

— Так, — сказав Шалго після невеликої паузи. — Я дійсно хотів іще сказати, що… Його вбили…

— Вбили? — В голосі Кари пролунали нотки сумніву. Адже в офіціальних донесеннях повідомлялося, що німецький комерсант утопився.

— Перед тим, як кинути його в воду, хтось скрутив йому в'язи. Було б добре, якби ти приїхав сюди.

— Думаєш, це політичний злочин? — запитав полковник. А про себе відзначив: «Дурниці питаю, коли вже Шалго подзвонив мені, то вбивство, безумовно, має політичний відтінок».

— А я нічого не думаю. Просто хотів би, щоб ти приїхав, — відповів Шалго. — Чекаю. Якщо не зможеш сам, то відряди сюди Шані Домбаї.

— Коли сталося вбивство? — спитав Кара, присуваючи до себе календар.

— Двадцятого. Між чверть на дев'яту і три чверті на десяту.

Кара глянув на календар. «Отже, це було вранці у неділю, — подумав про себе. — Але чому старий дзвонить так пізно?» Чекав, сподіваючись, що Шалго ще додасть щось, проте на другому кінці проводу було тихо. Чулося тільки дихання в трубці. Полковник погортав календар. У суботу після обіду він мав намір поїхати в Ташш на цілу добу порибалити. Отже, цю поїздку доведеться відкласти. І хто знає на скільки. Власне, це його й не дуже бентежило. Зрештою, однаково, де він проведе вихідний у кінці тижня… Порибалити можна і в Балатонемеді, у Шалго там чудесно прикормлені місця в затоці серед густого комишу. Про всяк випадок треба прихопити з собою свої снасті.

— Коли виїжджати? — спитав.

— Якомога скоріше. Ліза теж чекає.

— Вирушаю завтра на світанку, — сказав Кара.

Перед тим, як розпрощатися, вони ще перекинулися кількома незначними слівцями. Потім полковник викликав до себе свого заступника підполковника Шандора Домбаї.

— Завтра ранком виїжджаю в Балатонемед.

— Ти ж казав, що поїдемо в Ташш.

— В Емеді теж можна спіймати немалу рибу. — І він розповів про свою розмову з Шалго.

Домбаї закурив.

— Отой старий бродяга не вміє сидіти спокійно, — кивнув головою. — Ловив би собі рибку, насолоджувався б літом, так ні… Скажи, Ерне, невже й ми будемо такими непосидючими?

— Думаю, що так, — відповів полковник. — А ти б що робив на місці Шалго?

Домбаї затягнувся димом і замислився.

— Звичайно, я теж подзвонив би тобі, якби дізнався, що вбито німецького громадянина. — Та в даному разі, мені здається, справа не тільки в цьому. З матеріалів, рапортів мені відомо, що вже кілька днів цю справу веде майор Балінт, керівник відділу карного розшуку. Отже, якщо Шалго подзвонив саме тобі і просить приїхати її Емед, то це свідчить про те, що він знає більше за Балінта. Але, за старим звичаєм, про це йому не розповів. Отже, старий веде слідство без відома Балінта, як кажуть, на свій страх і риск. А це мені не подобається. На його місці я б не був таким недовірливим до Балінта. Розповів би йому все, що знаю, та й вийшов би з гри.

Полковник стояв біля вікна і дивився на освітлену сонячним промінням Замкову гору.

— Шалго ніколи не вийде з гри, — сказав він. — Крім нас, він нікому не довіряє. Знаю, що це дурниця, але факт. Якщо досі нам не вдалося його перевиховати, то зараз це були б уже марні намагання. Він довіряє тільки нам. — І посміхнувся до Домбаї: — Це мило з його боку, чи не так?

— Що ж він робитиме, коли й ми підемо на пенсію? — спитав Домбаї. — Тоді вже не доведеться йому розповідати нам про свої відкриття. Чи, може, він гадав, що ми відкриємо контору детективів-пенсіонерів? Він пригладив пальцями своє густе волосся, підвівся і підійшов до полковника. Домбаї був такого ж зросту, як і Кара, тільки ширший у плечах та кремезніший. — Поговорив би ти з ним, Ерне. Пояснив би, що своєю нерозумною недовірою він тільки собі шкодить. Адже його можуть неправильно зрозуміти, не так сприйняти його поведінку. Ми вже знаємо його двадцять п'ять років. Найважчі роки пройшли ми з ним у боротьбі пліч-о-пліч і знаємо, звідки він і чому став у наші лави. Наша дружба витримала випробування. Але є люди, які не знають його або знають тільки однобоко і все ще дотримуються погляду, що йому не можна довіряти, що він, мовляв, авантюрист.

Кара глянув на Домбаї. На його змарнілому, втомленому обличчі зібралися зморшки.

— Шалго все це добре знає, — сказав він. — Ми з ним про це не раз говорили. Востаннє, якщо не помиляюсь, це було в день його народження. Тоді він сказав: «Бач, Ерне, ти повинен мене розуміти. Хто-хто, а ти знаєш добре, що. моє місце тут. Повір, я не збираюся нікому нічого доводити або виставляти свою благонадійність напоказ. Нікому, навіть тобі. Ви, які мене добре знаєте, кажете: відпочинь, насолоджуйся життям пенсіонера, ти вже виконав свій обов'язок у житті. А я на це тобі, Ерне, відповів: ні, мною зроблено ще не все. Надто великі в мене борги. І важкі. Тягар цих боргів тисне на мої плечі. А я хочу полегкості. І мушу сплачувати свої борги. Щодня мушу щось списати з цієї заборгованості, щоб одержати право спокійно спати». — Кара запалив сигарету. — Дурниці? Самокатування? Мабуть, так. Ми знаємо, що він свої гріхи давно спокутував. Але що подієш, коли він сам цього не відчуває? — Кара повернувся до письмового столу, але не сів і стоячи почав невпевненими рухами перекладати на столі документи.

— Вранці вирушаю, — сказав він. — І Фелмері теж поїде зі мною. Запросіть докладну інформацію з Веспрема[1]. Хай хлопець візьме з собою всі матеріали в цій справі.

Ранком наступного дня разом з лейтенантом Іштваном Фелмері Кара виїхав у Балатонемед. Полковник любив вести машину. Це для нього було справжнім відпочинком. В такий час він забував про всі турботи, всю увагу віддаючи водінню. Червона, схожа на колорадського жука машина марки «фольксваген» плавно і швидко поглинала кілометри. Кара подумав: якщо в такому темні їхати всю дорогу, то на початку одинадцятої години вони будуть и Емеді. Було б непогано.

Лейтенант Іштван Фелмері мовчки сидів поруч. Цієї весни йому сповнилося двадцять чотири. Цей стрункий, тихий юнак був неговірким. Подейкували, що його небалакучість пояснюється зневажливим ставленням до інших. Але всезнаючі шептуни помилялися в оцінці цього чорнобрового хлопця. Лейтенант просто не любив говорити зайве. Правда, саме в цю хвилину йому дуже хотілося поговорити, та Кара не звертав на нього уваги. Може, й не помічав, що хтось сидить поруч. Серед молодих співробітників шеф вибрав саме його не випадково. Певно, він добре зважив свій вибір. Чи, може, то старий Шані Домбаї звернув увагу Кари саме на нього? Ну то й що? Домбаї чи сам шеф, хіба не однаково? Головне те, що він їде з шефом і кілька днів буде його правою рукою. А що шеф Мовчить, то, певно, про щось важливе думає. Правда, машину він веде трохи ліниво: мабуть, береже акселератор. Фелмері глянув на Кару. Полковник зосереджено стежив за блискучою бетонованою смугою шосе. Хлопець згадав про чутки, що ходили про полковника. Непогано було б дізнатися дещо від нього про те, що було постійною темою розмов серед хлопців. Наприклад, про… Раптом йому стало соромно. Дурниця! Навіщо йому знати, ким був Кара в цивільному житті? Що в тому дивного, що він залишив педагогічну роботу і пішов у органи? Шандор Домбаї колись сказав, що шеф не любить, коли його розпитують про це. На такій службі людина не повинна давати зайві запитання начальству. Та й іще дещо не до вподоби старому. Не любить брехні. Не дай боже сказати йому неправду. Щодо цього він дуже суворий. Брехня — це в його розумінні злочин. Та дарма! Шані Домбаї не звик брехати. І навіщо? Він шанує, Кару, може, навіть більше за інших. Шанує його, бо Кара не поблажливий з молодшими, як це часто буває у старших, навпаки, він ставиться до них зі всією серйозністю і повагою. А це дійсно так. Поважати для полковника Кари — це водночас бути і суворим. Він і сам до себе вимогливий, тому й має моральну підставу бути таким і до підлеглих. На відміну від більшості ветеранів він не любить просторікувати про минуле, вважаючи, що важливо не багато говорити, а працювати і цим подавати приклад самовідданості. В розмовах він не наголошував, наскільки важлива для контррозвідника особиста культура, але коли говорив про це з кимось із молодих, то завжди знаходив хвилиночку часу, щоб запитати про той чи інший новий роман, про останню виставу в театрі чи враження співбесідника про літературну полеміку, яка ведеться на сторінках журналів. Його співробітники швидко зрозуміли: той, хто хоче завоювати у Кари авторитет, має набиратися особистої культури. Для ближчого знайомства з молодшими Кара, як правило, брав їх з собою у відрядження на периферію. Під час поїздки викликав їх на щиру розмову. Здебільшого він тільки запитував. Ставив дотепні та доцільні запитання, які торкалися сімейних обставин: батьків, рідних, друзів. На цей раз Кара «зглянувся» над Фелмері. Він тільки попросив його розповісти про справу Меннела.