© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Упорядник Володимир КАШИН
Переклад здійснено за виданням: A. Адамов, «Петля», журнал «Юность» (№№ 4, 6–8), 1975 г.
Дзвонить телефон, і Кузьмич викликає мене до себе. Та ще й таким тоном, що я розумію: або він зараз зітне мені голову за те, що якийсь невідкладний папірець, котрий мені належить скласти, досі не на його столі, або сталося щось малоприємне і Кузьмич збирається звалити цю неприємність на мене. Ні те, ні інше, природно, мене не тішить. І все-таки мене розбирає цікавість: а раптом і справді трапилося щось незвичайне та загадкове і Кузьмич вирішив доручити цю справу мені? Щось таке було в його тоні…
У кабінеті Кузьмича я застаю неголеного, похмурого чоловіка у забрьоханому пальті і розтоптаних кирзових чоботях. Рідке світле волосся його позлипалося, у руках він мне стареньку шапку-вушанку. На червоному, задубленому вітром і морозом обличчі маленькі очі, повні тривоги та збудження.
Побачивши мене, Кузьмич каже чоловікові, який сидить навпроти нього:
— От він з вами поїде. Дорогою все йому розкажете. — І, звертаючись до мене, додає: — Візьми машину.
Ми мовчки виходимо з моїм супутником у коридор. І тут я встигаю роздивитися його уважніше. На пальті сліди цегляного пилу, на чоботях застиглі бризки цементу. Одне слово — будівельник, не інакше. А на будовах трапляються різні цікаві знахідки. Інакше чого б це він прибіг до нас? Коли бійка або нещасний випадок, тоді до нас не біжать.
Я відмикаю ключем двері кімнати, ми заходимо і нарешті знайомимось. Чоловік називає себе: Григорій Трохимович Сизих, бригадир на будівництві.
— Що ж у вас сталося? — запитую я. — Ви поки що хоч кількома словами скажіть.
— А кількома словами тільки й скажеш, — розводить руками Сизих і зітхає. — Жінку, значить, знайшли. Мертву, звичайно.
— Коли?
— Та от, вважай, годину тому. Як хлопців на роботу повиганяв…
— Це хіба годину тому?
— Ну, дві. Що я, дивився на годинник, по-вашому? — починає сердитися Сизих. — Як з управління приїхав, так і повиганяв.
— Гаразд. Ви там нічого не чіпали?
— Ні. Що ж я, книг не читаю? А хлопці й поготів. Охороняють, значить, поки я тут.
— Тоді їдьмо, — рішуче кажу я. — Решту дорогою докажете.
Погода гидка. Грязюка, вітер і пронизливий вогкий холод.
Я знайшов нашу машину. Їхати, виявляється, недалеко. Ось чому Сизих прибіг до нас, а не у місцеве відділення міліції. Незабаром я вже бачу довгий, де-не-де похилений паркан, скісну стрілу крана над ним, а біля брами — зелений обшарпаний вагончик, на якому прибито днкт з нерівними літерами і цифрами, що показують, яке саме будівельне управління провадить тут роботи.
Ми під'їжджаємо ближче. Стулки брами напіврозчинені і глибоко вгрузли у багнюку. За брамою по один бік штабелі сірих залізобетонних ригелів, плит, паль, по інший — купа цілої та побитої цегли. А прямо і трохи далі — гори нагорнутої землі, за якими вгадується глибокий котлован. З нього стирчить ажурна стріла крана. Неподалік, біля купи цегли, притулилися під парканом молоді деревця.
Ми виходимо з машини і, обминаючи калюжі, без упину ковзаючись, ледве видираємось на високий земляний насип, де на нас чекають двоє робітників у брезентових штанях та куртках.
Через хвилину я вже стою біля них і дивлюся униз. Ох, яким же глибоким здається звідси цей котлован! Я не відразу розпізнаю на дні його, серед битої цегли, біля важенної бетонної плити, яка навскіс угрузла в землю, тіло жінки.
Починаємо поволі спускатися у котлован. Тут дуже легко можна зірватися: під ногами стрімкий і слизький земляний укіс. Довгі сходи, що ведуть з котлована, закінчуються набагато нижче від того місця, де ми стоїмо. Ноги щомить ковзають.
Раптом я чую, як на вулиці, біля брами, зупиняється машина. З'являється знайомий мені слідчий прокуратури Ісаєв і троє хлопців з місцевого відділення міліції. Їх, напевно, повідомив Кузьмич.
І ось ми всі стоїмо німим півколом на відстані від загиблої жінки. Одна рука її неприродно підвернута під спину, друга немов вчепилася за край сірої бетонної плити, довге світле волосся розсипалося на уламках цегли, прилипло до застиглого, немов мармурового, обличчя. Пальто розстебнуте, ноги конвульсивно підібгані, паче для стрибка. На ногах довгі модні чобітки.
Я забув сказати, що зі мною приїхали медексперт і фотограф. Останній уже зняв усе, що належить у таких випадках. Лікар, наблизившись, тільки зітхнув і махнув рукою: його допомога тут, на жаль, уже не була потрібна.
Ми зосереджено, поки що здалеку, вивчаємо «місце пригоди», як це кажуть шиною мовою. Втім, нам тільки здається, що ми зараз щось вивчаємо. Насправді просто хочемо заспокоїтись, узяти себе в руки перед тим, як розпочати роботу.
Жінка зовсім молода, років їй двадцять два, не більше. Обличчя відкрите і миле, кирпатенький носик, великий рот з пухкими губами, великі сірі очі. Втім, я мимоволі реконструюю це обличчя, зараз воно зовсім не таке, зараз на ньому застигли жах і біль. Я не можу відвести очей від легкого, пухнастого, немов ще живого, пасма світлого волосся на чолі.
Ні, неможливо звикнути до такої смерті. Нам якось розповідав Кузьмич: з першого дня війни він був на фронті. І до останнього. Побачив немало смертей, пролежав у шпиталях, сам ніс смерть ворогові, але перший труп у звичайній московській квартирі, причому не в ліжку, а на залитій кров'ю підлозі між столом і перекинутим стільцем, справив на бойового фронтовика таке враження, що він не витримав, непомітно вийшов з квартири і приходив до тями на сходовій площадці, викурюючи одну сигарету за другою. І звикнути до такого неможливо, як неможливо звикнути до несправедливості, брехні та жорстокості. І простити це теж важко.
