Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і дуфаючи в свою силу, приходить до них і каже: «Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мід, бо іначе дерево виверну, мід з’їм, а вас видушу!» — «Добре, — кажуть бджоли, — пробуй; єсли даш нам раду, ми піддамося».
Медвідя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мід, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи єго страшно своїми жалами, а він, утікаючи, не слухає, як бджоли кликали за ним: «Пам’ятай, що і малі сотворіння потрафлять боронитись!»
Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись.
Одного разу паслися гуси на толоці над водою. Але одна гуска надибала бджолу, що пила з цвіту мед, та й хотіла її живцем задзьобати, хотіла її дзьобом роздавити. Але бджола як то уздріла, та й проситься:
— Кумко, — каже, — дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді…
Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться, — біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жальце — ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то й слих за ним пропав.
Так бджола урятувала гусці життя.
Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був.
— Боже, — каже, — милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!
— А чого, тобі їсти? — каже Бог.
— Чого дай, то дай!
— Отам на луці пасеться попова кобила, — вона ніяк не підбіжить, — от ту й з’їж!
От вовк мерщій від Бога — трюх-трюх, — так біжить! Та до кобили:
— Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?
— Вовк! — каже.
— Та брешеш, — собака!
- Їй-богу, — каже, — вовк!
— Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?
— А з голови! — каже.
— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.
— Чи так, то й так! — каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? — чому було не хватати за горло?»
От він знов потяг до Бога просити їжі.
— Боже, — каже, — милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
— Хіба, — каже, — тобі кобили мало?
Лає:
— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…
— Ну, коли ж так, — каже Бог, — то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, — то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
— Здоров, баране!
— Здоров!
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що будеш мене їсти?
Каже:
— Вовк.
— Та брешеш, — собака!
— Ні, їй-богу, — каже, — вовк!
— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
— А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як!
— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
— Ставаймо! — каже.
От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рота — так та паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як участить у лоб, — він — беркиць у яр!.. Добре наївся! Тоді сів сердега та й плаче: «Чи є я не дурний, чи я не скажений?… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!»
Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!
Бог каже:
— Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало — то й твоє; воно нікуди не втече.
Послухав; прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне — пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, — коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?».
Сидів-сидів, так їсти — аж-аж-аж!.. Іде знову до Бога просити їжі.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу!..
— Та й обрид уже ти, — каже, — з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж.
Пішов.
— Здоров, свине!
— Здоров!
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
Каже:
— Вовк.
— Брешеш, — собака!
— Ні, - каже, — вовк!
— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?
— Нічого, — каже.
— Коли ж, — каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, — може, й тебе виберуть.
— Чи так, то й так! Вези!
Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає — аж вовк перелякався:
— Чого це ти, — каже, — кричиш?
— Та це я, — каже, — скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат — з кочергами, рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому) та потихеньку до свині:
— Скажи, чого це стільки народу біжить?
— Та це ж, — каже, — для тебе.
От народ як ізсадив вовка, як почав пірчити, то вже йому й їсти не хочеться: насилу живий вирвався! Як дерне — та прямо до Бога.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець!
Бог каже:
— Піди, там он іде кравець, — нападеш та й поживишся.
Ледве потюпав. Перестріває на дорозі:
— Здоров, чоловіче!
— Здоров!
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А ти що таке, що станеш мене їсти?
Каже:
— Вовк.
— Брешеш, — собака!
— Ні, - каже, — їй-богу вовк!
— Та й малий же, — каже, — з біса; ану, я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку — давай міряти аршином! Міряв його, міряв, — уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряв. — Аршин і вздовж і вшир! — Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! Та вже годі до Бога, та побіг до вовків:
— Вовчики-братіки! Таке і таке лихо!
Вони давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світ робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають.
Бідний вовк і каже:
— Ні, - каже, — братці, нічого з цього не буде! От як зробимо: я стану на землі, а ви все на мене, все на мене — один зверх одного, аж поки досягнемо вражого сина…
Стали один зверх одного — така драбина! Тоді верхній:
— Ану злазь, вражий сину, будемо тебе їсти!
— А-а! — каже, — вовчики-братіки, помилуйте мене, не їжте!
— Ні, - кажуть, — не можна: злазь!
— Стривайте ж, — каже, — я на схід душі хоч табаки понюхаю.
Тільки що нюхнув, та — ачхи! А спідньому вчулося, він верхнього міряє та каже: аршин! Він як присяде, — так усі й покотились. Отака купа! А він тоді драла!.. Вони за ним; піймали й розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.
— Спасибі, - каже, — Богу, що не допущено душі християнської лютому звірові!
Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив, по бороді бігло, а в роті нічого не було.
От вам казка, мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.
Здибався вовк з пацюком та й каже вовк до пацюка: «Я тебе маю з’їсти». Пацюк каже до вовка: «То моя річ». Тогди скочив вовк до пацюка та й до карку; а пацюк вовка за ноги. Як зачав торгати, взяв під себе, ледве вовк вирвався. Як ся вирвав та й каже: «Чекай, я тобі покажу; я собі закличу кілька вовків, та й ми тебе роздерем». А пацюк каже: «Ну, ну, добре». Тогди вовк як завив. Прибігло д нему з десять вовків та й кажуть: «Чо потребуєш?» — «Тут я казав пацюкові, що маю його з’їсти, а він мене як лапнув попід спід, попід черево, я ся ледве вирвав». Кажуть вовки пацюкові: «Ми тебе зараз роздерем». А пацюк тогди каже: «Що вам з мене одного? Я прикличу зараз ще хоть зо штири». Пацюк як зафутів, то прибігла д нему ціла бурса свиней. Та й кажуть свині до пацюка: «Що потребуєш?» А пацюк ся відзиває до них: «На мене напала лиха дзвір і хоче мене з’їсти. Може, би ви нас розсудили?»
Свині тогди як зачали за вовками гнати, як злапали двох вовків, як зачали їх рвати, то ті решта вовки як утекли та й кажуть одні до других: «Ци треба нам такими дурними бути, щоби нас один пацюк десятьох змудрував? Нам ся на то не було дивити, що він казав, що «Я вам прикличу штири, абисте мали що більше їсти» — треба було нам його розірвати і з’їсти. Отже, тепер, вовку, ми тебе маєм з’їсти, що ти не знав, як ся застосувати».
Іде заєць, зирк — аж стоїть бутель горілки… Напився до нестями, ліг та й спить.
Аж ось іде лисиця. Зраділа вона, що і напитися можна, і закусити є чим. Але, добре напившись, вона теж повалилась спати.
Іде вовк. Напився і теж заснув.
Сплять вони собі.
Нарешті першим прочуняв заєць. Подивився навкруги та й каже: «Усе чисто пам’ятаю… Але як цих двох убив — ніяк не можу зрозуміти!..»
Жаба квакала від ранку до вечора. Та побачила бузька і зараз замовкла та сховалася в ставі.
— Не ховайся, золота співачко! — каже бузько. — Я приходжу здалека, бо хочу послухати твого солодкого голосу.
— Ти прийшов, бузьку, здалека, — відповіла обережна жаба, — не щоб слухати мого голосу, тільки щоб з’їсти мого м’ясця!
Приємно говорить підхлібний, але мудрий не слухає того.
То раз лис запросив до себе на празник бузька та й налляв на дві тарілки квасного молока, їсть сам і бузька припрошує. Бузько би рад молока з’їсти, але не годен, бо має довгий дзьоб, та й потарахкає трохи по тарелі, але нічого не годен їсти. Але гадає собі: «Чекай, лисе, я тебе так само пригощу». І вже по тім трактаменті подякував лисові та й просить його, аби він прийшов до нього. І забрався і пішов. Лис сів коло другої тарілки, їсть молоко і з бузька сміється, що так його змудрував.
