Надворі лив дощ.
Уже зовсім мокрий, безпритульний пес Рекс нарешті знайшов не закладене цеглою вікно підвалу. Він протиснувся у вузький отвір. У підвалі було темно. «Мабуть, бліх повно… — подумав Рекс і обтрусився. — Зате хоч тепло».
Очі звикли до темряви. Рекс почав шукати місце, де б можна було лягти і трохи поспати.
Уже другий день йому не щастило.
Вчора якийсь хлопчисько боляче поцілив йому каменем у голову. Від сирості нила скалічена нога. Її ще влітку переїхав якийсь «крутяк» на «Мерседесі». І з позавчора йому нічого не вдалося знайти на смітниках.
«Невже люди перестали їсти м’ясо?» — сумно думав Рекс, вмощуючись на якомусь дранті в кутку підвалу.
Рекс почав було дрімати, як раптом йому вчувся шерех. Пес різко підняв голову — на нього дивилися блискучі очі.
Шерсть на Рексовому загривку наїжачилася, і він загарчав.
Навпроти нього сиділи три пси — такі ж чорні, волохаті, великі, як і він сам. Різниця була лише в тому, що Рекс був брудний та худий, а вони — чистенькі та вгодовані.
— Здоров! — мовив середній пес.
Рекс пробурчав у відповідь щось нерозбірливе.
— Мене звати Пол, — продовжив незнайомець. І, кивнувши спочатку праворуч, а потім ліворуч, сказав: — А їх — Тер і Гейст. Ми — з паралельного світу.
— Ххр-р-р, — спробував прочистити горло Рекс і розгублено перепитав: — 3 я… якого світу?
— З па-ра-лель-но-го! — повторив Пол.
— Та він все одно не зрозуміє, — озвався Тер.
— Ми — це ти, тільки в іншому часі, в іншому місці й за інших обставин, — пояснив Гейст.
— Ну й що далі? — похмуро спитав Рекс, який все одно нічого не второпав.
Тер пошкрібся за вухом:
— Здається, мене вже вкусила блоха! Давайте швидше, бо потім цих бліх не здихаєшся!
— Так от, — швидко заговорив Пол, — ми вирішили втрутитися у ваше життя, щоб допомогти безпритульним.
— Розумієш, сил нема спостерігати, як ви тут мучитесь, — додав Гейст.
— Ой, у мене по череву точно блоха лазить! — верескнув Тер.
— Та помовч нарешті! — гавкнув на нього Пол. І знову звернувся до Рекса: — Ми вирішили дпробувати допомогти тобі та іншим безпритульним, бо далі так тривати не може.
— Але чому ви вирішили почати саме з мене? — буркнув Рекс.
— Бо ти ж — Рекс, що означає «цар», з кого ж нам було починати?
— А чому я взагалі повинен вам вірити? — раптом засумнівався Рекс. — Якщо ви такі розумні, краще зробіть так, щоб тут з’явилася не зовсім обгризена бараняча кістка!
— Братця, кінчай розмову, у мене від бліх уже вся шерсть ворушиться! — заскавучав Тер.
— От нав’язався на нашу голову! — сердито гавкнув Гейст. — Тут серйозна справа, а він зі своєю красою носиться! Замовкни, бо у нас вже немає часу!
Пол глянув на годинник з великими червоними цифрами, що світився на його задній нозі. На циферблаті враз замигтіла зелена цяточка.
— Ну от, добалакалися, наш час скінчився, — сердито мовив Пол і знову звернувся до Рекса: — Слухай уважно. Ти повинен негайно зустріти одного хлопця — звати його Хроня. Зараз він їде в електричці. Вона прибуде на вокзал о дванадцятій годині ночі. Хроня теж безпритульний. А далі що робити…
Раптом постаті усіх трьох псів почали прозорішати і розвіялись, наче туман, у півмороці підвалу.
Рекс добрався до вокзалу і сховався під старим вагоном, що стояв у тупику.
«Хроня, Хроня… — бідкався він. — Як я його знайду? А якщо й знайду, то що далі? Я ж по-людському розмовляти не вмію! Хлопець… Знаю я цих хлопців. Як тільки побачать собаку — камінь у руку і давай знущатися… А може, це мені все з голоду приверзлося?»
Здалеку почав наростати стукіт коліс. Рекс визирнув з-під вагона. Ревматичний вокзальний годинник показував за дві хвилини дванадцяту.
Захеканий старий електровоз прогуркотів повз Рекса й зупинився. З вагонів електрички почали виходити люди.
Ось вже й останній пасажир підтюпцем вибіг з вокзалу. Ре^сс чекав. Невдовзі почулися легкі обережні кроки. Пес насторожився.
Пролунав легкий свист. Він обережно висунув голову з-за колеса й побачив перед собою якусь купу лахміття. З неї стирчала скуйовджена голова. Двоє блакитних очей дивилися просто на Рекса.
— Ти Рекс, чи що? — спитала купа лахміття. — Вилазь, тільки не кусайся!
— Чого б це я кусався? — несподівано сам для себе людським голосом проговорив Рекс і, вражений, затнувся. — Я-а-ак це я?.. — забелькотів він.
— Точно, Рекс, — сказав хлопець, бо це був хлопець, а не купа лахміття. — Давай, давай, це я, Хроня! Пішли, я знаю одне місце, бо знову на дощ збирається!
Рекс, ще не прийшовши до тями, покірно поплентався за хлопцем.
Вони пройшли дворами, спустилися брудними сходами й опинилися в старому покинутому будинку.
Серед підвалу, на перевернутому ящику з-під горілки «Кайзер», у щербатій філіжанці стояла свічка. Хроня чиркнув сірником і запалив її. Рекс почав озиратися.
По кутках накидане дрантя, картонні коробки, уламки дерев’яних ящиків.
Хроня кинув щось на підлогу. Рекс побачив, що це була стара вовняна ковдра, у яку Хроня загортався. Сам хлопець був невисокий, худий і дуже брудний.
— Ти що, живеш тут? — несподівано для себе спитав Рекс. І завмер, бо ще ніяк не міг звикнути, що вміє розмовляти, наче людина.
— Та ні, — сказав Хроня, скидаючи мокрі черевики. — Іноді ночую, коли приїжджаю в це місто. А підвал ще взимку знайшов, як тільки втік з інтернату. Тут спокійно, ніхто сюди не ходить, так що не бійся.
— А я й не боюсь, — буркнув Рекс і ліг на підлогу.
Зненацька купа картону в кутку заворушилася. Рекс схопився на ноги й загарчав. З-під картонної коробки поволеньки вийшов здоровенний сірий котище з лисою від лишаю головою. На ній подекуди стирчали шерстинки так, що здавалося, ніби його невміло постригли. Кіт потягнувся й сказав:
— Не пісяйте кип’ятком, чуваки! Я свій. А дражнять мене Ратою.
«Ну й дива! — не міг отямитися Рекс. — І цей шпарить полюдському!»
Він знову було простягнувся на сухій підлозі, але тут зі сходів донеслося ляпання крил. До кімнати залетів великий барвистий папуга. Від різкого помаху його крил свічка згасла.
У темноті почулося котове сичання, потім шум боротьби і вигуки: «Дур-р-рень!», «А, то ти так!», «Шантр-р-рапа!»
Коли Хроня знову запалив свічку, Рата саме випльовував перо, а папуга сидів на водогінній трубі майже під стелею і дзьобом поправляв скуйовджене пір’я.
— Ну й пр-р-рийомчик! — сердито сказав папуга. — Шантр-р-рапа! Я з пор-р-рядної р-р-родини! Я не дозволю! Хто тут Р-р-рекс?
— И-й-й-я, — озвався Рекс, що знову схопився на ноги, як тільки до кімнати залетів новий гість.
— Запр-р-росити — запр-р-росили, а чому за пор-р-рядком не стежите?! — закричав папуга. — Може, я ще не зовсім безпритульний! Може, мене ще знайдуть! Може, він уже шкодує!
— Хто шкодує? — спитав Хроня.
— Хто-хто… Хазяїн! — далі кричав папуга. — Я ж не навмисне йому в тарілку какнув! Ну так у мене вийшло! А він! Одразу з балкона викидати! О! Він ще буде каятись! Шантр-р-р-апа! А тут ще цей, бритоголовий, кидається! — і папуга заходився знову вкладати пір’я.
— Попереджати треба, — нарешті виплюнув пір’їну кіт. — Я думав, чувак, що ти голуб. А нащот хазяїна — забудь! Якщо вони викидають — то це вже назавжди, — і Рата сердито сплюнув на підлогу.
Після Ратиних слів папуга замовк і сердито наїжачився.
— Ось я, — продовжив кіт, — як мене лишай постриг і хазяйка вигнала, гадаєш, скільки разів я повертався? Вісім! І що, гадаєш, так і розігналася вона мене назад брати? Мітлою мене з двору виганяла! Навіть їсти й разу не дала, хоча б хліба шматочок! Ну, я їй це ще згадаю! А тебе хто викинув? — повернувся він до Хроні.
— А мене так давно викинули, що я навіть не знаю, хто, — сказав Хроня. — Я давним-давно в інтернаті живу. Тільки хреново там, тому я сам утік. Вони мене шукали-шукали, а потім плюнули.
— Бач! Бач! — стрепенувся папуга. — Щасливий, тебе шукали! Мене, може, теж шукають!
— Так вони ж не тому шукали, щоб мені краще було, а щоб на них начальство не капало, — пояснив Хроня. — А їм самим начхати, чи живий я, чи ні…
— А моїй хазяйці не байдуже, бо я хор-р-роший, хор-р-роший, кр-р-расивий! — знову закричав папуга.
— Слухай, ти, чувак, заткни пельку, бо дістанеш фейсом об тейбл! — засичав Рата. — Кр-р-расивий! — перекривив він папугу. — Дивитись треба, куди какаєш! Поналітали тут, приблуди!
— Сам ти пр-р-риблуда! Сам пр-р-риблуда! — закричав ображений папуга.
— Це я приблуда? — засичав кіт. — Та я, якщо хочеш знати, автохтон, я тут з діда-прадіда!
— Авто… хто? — спитав Хроня.
Чувак, пресу треба читати! — презирливо сплюнув Рата. — Це я нещодавно газету таку на смітнику знайшов — «Котяча Брись» називається. І там написано, що всі, хто ще з діда-прадіда на одному місці живуть, називаються автохтони. І їм на цьому місці належить все — і калюжі, і смітники, і підвали, і взагалі вся земля! А ті, хто чужі — хай сидять тихо! Ось тебе як звуть? — спитав він папугу.
— Фер-р-рі мене звуть, Фер-р-рі! — гордо закинув папуга голову.
— Ти диви, чувак, ще й під свого косиш! — роздратовано сказав Рата. — Який ти Фері, якщо ти сюди аж з Африки приканав?! І повинен тихо сидіти!
— Ну, все! — спинив їх Рекс. — Ще нам тут не вистачало людських розборок. Краще давайте вирішувати, що далі робити. Для чого і хто нас сюди зібрав? І як це ми всі заговорили, наче люди?
— Я замовкну, замовкну, — не вгамовувався папуга Фері, — хай і цей бр-р-ритоголовий замовкне! Мене сюди запр-р-росили! Сказали: «Йди туди, там буде Р-р-рекс». От я й пр-р-рилетів, а тут ця шантр-р-рапа… — не встиг він договорити, як Рата підстрибнув і висмикнув у нього з хвоста ще одну пір’їну. Котові очі зловісно світилися.
— Ох ти, дурнуватий пучок пір’я, — сказав кіт, вдаючи, ніби й не збирався добиратися до папуги, — це ж були три пси. Я ще одразу подумав, що мені хана буде — такі здоровенні. А вони нічого. Кажуть, шкода нас. Кажуть, щось робити треба. А що? Хіба ти примусиш мою стару відьму мене назад забрати? Та нізащо! Вона краще пушку купить і відстрілюватись буде!
— Ну що ж, — сказав Хроня. — Давайте лягати спати, бо ось і свічка догорає. А взавтра щось придумаємо.
Вранці першим прокинувся Рекс.
В кімнаті було світло. Рекс потягнувся й позіхнув. Хроня, що спав у кутку на старій куфайці, заплямкав губами й повернувся на бік. Рекс підійшов ближче і побачив на спині у хлопця сині рубці.
«Ого!» — сказав сам собі Рекс і глянув на свою задню ногу. На ній синів точнісінько такий рубець — від залізного прута.
Хроня перевернувся на спину й відкрив очі.
— Чого ти? — злякано спитав він, побачивши біля себе Рекса.
— Хто це тебе? Отам, на спині?
— А-а, — поправляючи перекручену сорочку, сказав Хроня, — то хлопці на стадіоні.
— За що?
— Та вони у футбола грали, а ранці в кущах лежали. Я один потягнув — думав, може, там щось поїсти знайдеться. Ну, а вони побачили…
— А що, у вас, у людей, теж між собою за їжу б’ються?
— Хе, чудило! Ще й як б’ються!
На трубі заворушився папуга, розправив крила і закричав:
— Добр-р-рого ранку! Полундр-р-а! Заср-р-рані пор-р-рядки! Пар-р-рламент у відставку!
— Заткніть пельку цьому політику, бо я за себе не ручаюсь! — закричав зі свого кутка Рата, ліниво потягуючись.
Рекс нашорошив вуха і повернув голову до входу.
— Тихо, сюди хтось іде, — сказав він.
Дійсно, хтось обережно спускався сходами. Але це була не людина. Рекс нюхом відчув собаку. Шерсть на його загривку наїжачилася, і він ступив крок до сходів за рогом підвалу. Але тут на сходах хтось делікатно кашлянув:
— Кхи-кхи!
І почувся приємний жіночий голос:
— Вибачте, будь ласка, що потурбували вас, але чи дозволите нам зайти?
Усі ошелешено мовчали, тільки Рата мовив:
— Давай, валяй, тільки по одному!
З-за рогу обережно висунулася гарна собача мордочка з маленькими гострими вухами і великими розумними очима.
Гостя уважно оглянула всю компанію й зупинила свій погляд на Рексові.
— Скажіть, будь ласка, ви — пан Рекс? — спитала новенька, все ще не виходячи з-за рогу.
Рекс ніяково закрутився на місці й присів на задні ноги:
— Р-р-ргм, який там пан — просто Рекс!
— Ги-ги-ги! — зареготав Рата, впавши на спину. — Ой, не можу! Пан Рекс з облізлим хвостом і пан Рата з обідраним фейсом!
Новоприбула граціозно вийшла з-за рогу і, вишукано обгорнувши хвостом лапи, теж присіла. Це була шотландська вівчарка — коллі. На животі у неї видималася велика пухлина, яку вже не могла прикрити навіть її довга і колись гарна шерсть. На шерсті грудками засохло болото, а колись білі плями і розкішна грива були чорними від бруду.
