Україно Радянська, бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвенять у синьому небі, пшениця колосом шумить на полях від Полісся до Приазов’я. Дніпро розлився так, що й не видно, де його береги, ширший за Дунай і глибший за Чорне море. А в містах і селищах людина любить людину, пошана і честь живе в сім’ї, без лицемірства і зради, без кровопролиття, нужди і наруг, без насильства і розстрілів виростають твої діти.

Стоїш ти, як веселка після дощу, висока та барвиста, як дівчина струнка і привітна в яблуневому саду, в братерстві народів, як мати, що чекає на своїх синів.

Я схиляю голову перед тобою, бо бачу невимовну красу твою, чую мелодії невідомих пісень, яких ми не знали, але хотіли створити, чую казки твої, про які ми тільки мріяли в криваві і жорстокі дні.

Може, тепер ми некрасиві, суворі, схудлі від тяжких боїв, але, повір, достойні тебе. Торкнись нашого серця, і ти відчуєш, яка ніжність живе в глибині, які мрії ми носимо про тебе, тільки сказати їх не можемо, бо не той час. Людей наших вішають і розстрілюють, тому і любов мовчить. Людей наших палять на пожарищах, тому і серця наші зробилися мов кремінь.

Ми не можемо дихати, любити, радуватися, дивитися на сонце, пестити дітей, доки фашистські звірячі лапи рватимуть тіло твоє, Україно...

Ми будемо боротися за тебе так, щоб сивий Дніпро клекотів од гніву, щоб Чернеча гора стогнала од гніву 1 на ворога, і нехай наші серця перетліють на попіл, коли ми цього не зробимо.

Фашистські звірі бенкетують і знущаються з людей в розвалених містах і спалених селах. Жалюгідні дурники! Вони не розуміють того, що синів твоїх не можна перестріляти, перевішати, перенищити, бо куль не вистачить ні в яких

автоматах, бо немає таких арсеналів із зброєю, нема такого вогню в світі, щоб спалив і знищив твій народ, Україно Радянська.

В мені душа твоя жива,

Вогнем горять твої слова,

Хіба ти можеш в тьмі сторіч Згубити день, упасти в ніч? '

Я бачу твій спокійний зір.

У яворах зелений двір,

І шир небес, і даль доріг,

І те, що в пам’яті зберіг:

Юнацьких днів ярке число Барвінком-цвітом поросло.

На сивих ріках весняних Я часто згадую про них;

Ячать призивно лебеді,

Звучать пориви молоді Труда, кохання, доброти,

Якою так пишалась ти.

Дідів старих старі пісні,

Нові мотиви голосні,

Розмову любу віч-на-віч,

В роботі день, в спочинку ніч,

Донбаських трударів сім’ю,

Гарячу молодість мою,

Якій шукав я переправ,

У небі сонця,в полі трав,—

Я все пригадую. Ні, ні,

Ти не поникнеш у вогні,

Де голод, мор, зими пурга,

Моя Вкраїно дорога!

Я чую мертвий хрип коня.

Над полем сиве вороння Десь на пораненім плечі Клює поживу уночі.

Мій батьку, друже, побратим,

Поглянь — за обрієм крутим,

Мов за гетьманщини колись,

Дороги смерті простяглись.

І мерзнуть діти на шляху,

І рище вовк у ніч глуху,

1 до майбутніх поколінь Сяга пожарищ віща тінь. -

Я в серці, друзі, пронесу Гармат важких страшну ясу, Очей побитих мертвоту,

Ночей осінніх темноту І ніжність в мислі молодій Моїх дерзань, моїх надій.

Коли б зібрать безвинних плач І горе висурмив сурмач,

Коли б ту повінь сліз гірку Ізлить в одну сумну ріку,

То світ, який до болю звик,

Від плачу б тяжкого поник, Луги, у золоті беріз,

Зів’яли б навіки од сліз.

Які нам снилися жнива?

Який нас вітер обвіва?

Дивіться: кров і наша мста Густим посівом вироста.

Про весну мріє ясенок,

І підроста в сім’ї синок,

І ти, скривавлена в бою, Плекаєш ненависть свою.

Веде в ліси синовній слід,

Полки ідуть, палає схід,

І виглядають матері У кожній хаті, у дворі.

Усім, сконавшим на мечі,

Усім, постріляним вночі,

Братам, повішеним в краю,

Свою печаль я віддаю.

На частки серце поділю,

Щоб рівно гніву і жалю Припало кожному із нас На добрий день, на інший час. На крицю — криця, день в крові, А смерть за смерть,— і ми живі, На ріднім полі, на лану Зорем плугами цілину.

Вставай, підпалена вогнем, Вставай, ясніша з коленим днем, ІДо мусить жить — не знемага, Моя Вкраїно дорога,

Моя Вкраїно!

ДНІПРО

Де красні лозняки, де косовиця в луці,

Шумлива дітвора, дівчат ласкава річ,—

Широкий Дніпре мій, з тобою ми в розлуці,

Тож бур твоїх не чуть у горобину ніч.

Я звик до них, було... Круті і сиві хвилі,

І туч важкі полки, і шум дубових віт,

І перші блискавки на дальнім небосхилі, Дитинство гроз моїх, привіт тобі, привіт!

Дощів густе зерно краплисто-золотаве.

Човни просмолені, мов коні, рвуться в даль, Рибалки йдуть в забрід, димлять, як сон, отави, І над усім мостів гуде чавун і сталь.

І райдуга стоїть, повірте, на півсвіта,

В семицвітах ярких, як молоде дівча,

А мати кличе пас: — Дивіться,— каже,— діти,

Он воду із Дніпра веселка позича.

Широкий Дніпре мій, де ми ходили з братом:

— Ідіть на зарібки, на працю йдіть, сини.—

Там пахло рибою, і дьогтем, і канатом,

І стиглим кавуном увосени.

Як радувались ми, обвітрені заброди,

Смагляві хлопчаки, курці і плотарі,—

Що риба йде у снасть, що бурі і негоди Нам в груди б’ють як слід з півночі до зорі.

Що неводи тремтять, натягнуті, як стріли.

Човни вантажені — то буде хліб і сіль.

Отак росли малі. Простіть, чого не вміли,

А кріпкі, як дубки, шуміли звідусіль.

У димний день війни гули дуби кошлаті,

Худоба йшла в пилу потоками на схід,

То чорний був потік, то сивий на загаті, ;

То золотий в полях, де трав прощальний цвіт,

То білий, врунистий.— Нам пити дайте, пити.

Ні, дайте стійла нам і цинкових дійниць,

Ми хлюпнем молоком, заллєм сліди копита, Воронки, вирвані поміж густих пшениць! —

Так плакали корови. Сиза хмара їх покривала враз, свинець косив підряд, ішов мільйон овець, отара, знов отара, і в мирні спинки їм фугасний бив снаряд.

У темних очах їм світилися пожежі,

Ягнята падали, трьохніжки, без снагш

— Стрижіте вовну з нас, вона тонкіш мережі, Ми вкриєм вовною опалені луги!

Горіли ферми виіч за обрієм вологим,

В вечірніх загравах воли ревли, як грім,

І місяць ліз в поля волом червонорогим Між ожереди туч, старим шляхом своїм.

І кінські черепи, об’їдені рамена,

І очі, випиті шуліками дотла,

Ах, коні вороні, не знали ви стремена,

В обочинах крутих погибли без сідла!

Іржання чув би я, мов сурми тонкостволі, Густий гарячий піт росив би гривунів,

А то ось лежите в задимленому полі,

Де явір золотий, як.мармур, скам’янів.

Сяє сонця щит в небесній оболоні,

За видноколом дме смолистий вітровій.

Реви, Дніпро старий, зметнувши хвилі-коні, Стели попони хмар, крівлєю багровій!

Старий, столітній дуб підкошено під корінь. Багато бачив він весіль, смертей і див.

Тепер Хитнувся й ліг на голубу просторінь, Дніпра ярку глибінь навшир загородив.

Ви бачили дідів світанками на кручі В сурових сорочках, в брилях, на самоті?

Вони вже чули брязк, пожари неминучі,

Ладні грудьми лягти на танковій путі.

Полки сурмили в ніч, і куряви сувої , .

Пливли над танками, понад мільйони рук, Над-кінським ржанням злим із далі грозової, Над каски і шаблі, над скрегіт сталі й гук.

І жито сипалось, земля не пахла святом,

І рідні йшли в поля і пізнавали нас.

Боєць прощавсь з отцем, сестра — із старшим

братом.

З коханим — дівчина, такий коханню час!

Я теж гіркоту пив, топтав полин розлуки,

І кам’янів, як смерть, і знову оживав,

Щоб рідні лиця вздріть, щоб чути слова звуки, І клич полків моїх, і тихий стогін трав.

Гроза надходила із заходу до сходу, Багряиодишуча і чорна, як воронь.

І наша ненависть, клекочучи зісподу Людських сердець і душ, роздмухала вогонь.

То наша гнівна кров пекла і клекотіла,

Тнучи напасника, смертям згубивши лік.

Не треба слави нам. Була б лиш битва сміла, Та хліба шмат черствий, та ще сорочка біла, Та щоб Дніпро шумів із Волгою повік.

ТАРАСУ ШЕВЧЕНКОВІ І

Коли течуть криваві ріки В степах, опалених вогнем,— Прославим скривджених навіки, А кровопивців прокленем! Розбили хату і кімнату,

Взяли добро у трудні дні,

Та віру, зоряну й крилату,

Не спопелили на вогні!

Святе, нетлінне наше слово Горить, як віщий знак, вночі,

І стяг сіяє малиново В землі на скровленім плечі.

Приліз панок, холуй, незлюбок, Щоб люди стали, як воли, Батьків старих, дівчат-голубок В фашистські ярма запрягли.

За віковічними дубами Встають побоїща вокруж.

Боєць заспраглими губами В бою водицю п’є з калюж.

І він звертає зір одразу До любих сходжених стежок. Зелена сумка протигазу йому нагадує лужок На славній Київщині дальній, В долині збитій і печальній,

В ромашковій. Де отчий дім, Де від гармат гуляє грім,

Де від танкеток чорна туча Ляга на сиві ковилі.

Слідом Тараса тінь могуча Бреде по скривдженій землі.

Суворі, грізні заповіти Диктує полум’я руде.

— Ти бачиш, батьку?

— Бачу, діти.—

І знову йде, і далі йде.

Я серед битви розумію,

Яке терпіння і надію В нарузі, в горі, в злі нужди Ми з ним виносимо завжди. Гаряча сила, непочата,

Як іскра в горні не стліва.

...І підростуть малі внучата На вольні, радісні жнива,

І сонце з обрію поверне Зігріти землю гаряче,

І кров розбійників зажерна В слов’янські ріки потече!

І встануть мертві начрозплату, Немов живі. І гнівний люд Зведе на плаху німця-ката, Щоб Україна — наша мати — Не плакала. Настане суд!

2

В полях обвітрених шляхи мої жагучі,

Де сни і чебреці, де в березневі тучі Хустини вишиті розвісила зоря.

Чимало'я там жив і чув дніпрові хвилі, Дубів буремний шум, дівчат заспівки милі, Де світ мені відкривсь з могили Кобзаря.

Ах, світе-радосте, наскільки гляне око,

Під небом канівським, насилана високо,

Торкає струни днів чи слуха солов’я,

1 грім її січе,— вона ж міцніше грому,

Огонь її пече,— але стиха потому,

Неопалима будь! Заступнице моя!

Там соловейко вмер і почорніли віти,

Німецька бомба б’є у наші заповіти,

Стукоче автомат; похмурі, злі, чужі З Німеччини вовки забігли на подгір’я.

Мов трута—хліб для них, і як мечі — сузір’я,

Не варнаки,— а ми взяли святі ножі.

Вода — полинню їм, земля — зотлілим згаром,

Не плодом сад рясний,— а нашим смертним

\ вдаром,

Не сіллю — порохом світлиця їх стріва.

Ще будуть вити в ніч їх матері, як суки,

Родили вовченят, дали їм зброю в руки:

Вітчизну нашу вбить? — Але вона жива!

Вкраїно, світе мій, дніпровко чорноброва!

Де, наче сурма, спів Тарасового слова,

Де й сам він устає над бурями війни.

— Любіть її, любіть в страшну годину люту,

У добрий вольний день і в нещасну минуту,

Любіть її повік, умріть за ню, сини...

Недарма рвусь до вас, шляхи мої жагучі,

Де сни і чебреці, де в березневі тучі Хустини вишиті розвісила зоря.

На чолі зморшка є? — То з гніву та печалі,

Бо ми йдемо крізь смерть в дніпровські зорні далі, До рідних, до землі, до пісні Кобзаря!

ФРАНКОВІ

Ковальський сину Йване, в огні усі Карпати, Неначе сотню горнів роздули ковалі.

Стоїть на орнім полі твоя гуцульська мати, Горобина й пожари. І хмари, й журавлі.

Багато буде битов. Немало є роботи,

Щоб знов зерно родило рясне та молоде.

— Вставайте, партизани! Вставайте, патріоти! Франко із нами поруч, Франко із нами йде!

У ріпників суворих, де бориславські ями,

В курній мужичій хаті, в роздоллі полонин-:

— Брати! — лунає голос.— Не гнись під нагаями! У серце бий чужинця! Чи воля, чи загин!

Гуде ріпницьке коло, не спить гуцульська хата, Зіходяться сусіди, шепочуть віч-на-віч.

Заряджено гвинтівки та на фашиста-ката,

Чабан коня сідлає у партизанську ніч.

Розмай-трава усохла, з пожару чи з розлуки.

— Давай-но хліба, мати, нам час, бо ждуть

фронтиі —

Виходять на фашиста Франка Івана внуки И Тарасові онуки із ними, як брати.

ЗЕМЛЯ (З поема «Катерина»)

Ще кавескадрони гриміли, шаблі блискотіли, як жала.

— Доволі! — Сашко засміявся.— Доволі! — озвався

Коваль.

За обрієм димним і сніжним вона розпростерта лежала, Воронками рита й колісьми, кошлата од вибухів даль.

І трупи ворожі чорніли на білій пороші: — Нівроку, Вилазь, екіпаже, спочинем! — А серце як б’є, не втаїш. Береза ця снилась Сашкові, ти бачиш її, білобоку,

Гілля нахиляє, шепоче:

— Свої, не спізнаєш? Свої ж!

Он черепи кінські, омиті дощем і зав’югою злою,

Он хата ще тліє і клуня, і квилять на вітрі дроти, Сашкові ударило в груди не вибухом і не імлою:

— Хлоп’ята, вона — Україна! Земля моя рідна, це ти!

Це ти, моя..,— й слова не скаже.— Це ти! — і хитнувся

з утоми.

І губи зашерхлі од спраги затиснув, і руки простяг,

Мов батька обняти чи матір і сліз не втирати потому, На вітрі жорстокім із поля, під небом багряним, як стяг.

Сашко, поклонися, чого ж ти? Неголені щоки колючі, Долоні шорсткі од металу на груди землі поклади.

•— Ти чуєш, які ми єдині, ти віриш, які ми негнучі? Померші із мертвих скресають, твоєї торкнувшись біди.

Земля моя рідна! Як довго, неначе сто років, їй-богу, В кошмарі ввижалась далека, у сні — золотиста, мов

цвіт.

Гойдала повішених катом, крівлею змивала дорогу, Уже не квітуча, а чорна, і димна; й суха, як граніт.

Хотів тебе бачить у жнива, у копах, в колоссі ізнову,

В стодолах важких і високих, у яблуках, в синім соку. Везли б з емтеесу горюче, співали б жінки обжинкову, Умреш — не почуєш другої, і то лише раз на віку!

А що ти запліднила, плідна? А що ти вродила, родюча? Фашистська брехня засівалась, фашистська підлота

росла.

Не чую я шуму пшениці, не бачу я злота остюччя, Залізом порита й полита в крові, без обмірку й числа.

Земля моя рідна! Сашкові схотілось торкнутись рукою Замерзлої ріллі під снігом, бо дихав під ним чорнозем. Він грудку узяв — і в долоні зігрілась вона, й випадкові Зернята пшениці потрухлі із грудки упали назем.

— Ого, ти змертвіла, хороша.

— Це наша пшениця

озима? —

Коваль запитав.— Це не наша, ну що ти, поля наші —

там.

— Неправда! — Сашко одсахнувся. Він бачив крізь

далі незримі —

Земля в попелищі устала і грізно сказала: — Не дам!

Фашисти од жаху збіліли: не буде ні хліба, ні травки, Ні теплого стійла для коней, ні пива, ні гульбищ вночі, Ні свіжого хліба в господі,— лягай простягнися

на лавку,

Нічого не буде, не ждіте! — Лиш кров, та вогонь,

та мечі,

Та помста потрійна.— І в думі він грудку затис у долоні, Не брав, як ішов з України, на пам’ять шматочка землі,

Пекла б йому груди щоночі, сивизною впала б на скроні І пахла б євшаном, навіщо? У гнів підмішати жалі?

Не хоче він грудки тієї, змертвілої, в полі німому.

Він хоче цю хату згорілу, і клушо, і даль, і дуби,

Березу, од вибуху всохлу, тепло від батьківського дому І Катрю у серце вмістити,— попробуй тоді розлюби!

* *

*

Ти мене накличешся ночами,

Несучи розлуку за плечами,

І навиглядаєшся одна.

Настраждаєшся в своїй надії,

Пригадаєш літа молодії, -Рідну землю, де г„уде війна.

Ти не можеш бачити здалека,

Як в’ялить негода, сушить спека,

Танки мнуть, вкриває бою мла Землю ту, їцо, потом перемита,

У-садах, у сивих копах жита,

У цвітах, як райдуга, цвіла.

Нам нелегко йти до свого дому Через мертвих, через блиски грому,

Через ніч,— прожекторів мечі,

В битві, в сні, у підступах, в облозі. .

Ти іще накличешся в тривозі І навиглядаєшся вночі!

БАЛАДА

По містах в руїні,

В селах, здалека, Ходить по Вкраїні Тінь Кармалюка'.

А за ним в поході Хлопці Ковпака2.

Бачить він: убиті.

Чує — Кров за кров! — В шапці, в сірій свиті З каторги прийшов.

Росами густими Сивий день бреде.

Кличе хтось: — Устиме, Хлопці твої де?

— Он Ковпак виводить Військо молоде.

Він іде межами,

Топче горе трав.

Косами й ножами Смертю смерть поправ!

Де чорніє жито —

Панові не жить!

Де дитину вбито —

Ворог лежить.

Де марніє люба Дівчини краса —

Із старого дуба Ворог звиса.

Теплою землею Дзвонять сурмарі,

Небо, мов кирея 3,

Тліє в пожарі.

Тихо, щиро, злюбно Ждуть його бійці.

Дибає на Дубно,

Креше в Кам’янці!4

По містах в руїні,

В селах, здалека,

Ходить по Вкраїні Тінь Кармалюка.

А за ним в поході Хлопці Ковпака!

* *

*

Бійці в заозер’ї прали онучі І співали тихо прр чайку-сірому, Про оту, що ранком у темній тучі Чумаків благає на полі німому,—

Повернули б діток, нащо їм діти? їм воли, да коні, да липові мажі...

А над білим озером — спалені віти,

А над полем ворони — льотчики вражі.

Хто тих чаєняток буде вертати? Розорили гніздя в лютій погрозі, Потоптали поле чужі солдати.

Ой горе тій чайці, чайці-небозі!"

УКРАЇНІ

Настраждалася в горі і в злйбіді, Пропливла океани й моря.

Із-за Ступш 1 і синьої Либеді2 Розцвітає вечірня зоря.

Устаєш над хрестами горбатими,

У барвінку, в берез білині,

За пожаром, за білими хатами Увижаєшся знову мені.

Дозга пісня та нива неорана,

Та війни перекатистий грім,

Та крило розпростертого ворона Над великим нещастям твоїм.

Не з печаллю, не з яром-безоднею Поріднилася, борешся знов.

Тихий крик понад древньою Коднею3, Над Посуллям не грози, а кров.

І містами, полями, дібровами Йдуть сини — тільки блисками б’є — Не пожаром — шаблями грозовими Освітивши обличчя твоє!

УКРАЇНІ

ї крик, і полум’я руде Мене стрічає на путі,

Де сивий грудень вдаль бреде, Сурмить у сурми золоті.

Дубів полтавських зелен круг Гіллями мате, мило зве.

Ясніша будь, росо яруг,

Міцнішим будь, усе живе!

Хто жив під ранами, як струп,

Хто ждав, не кланявся,— радій,

Хто в сизій темряві халуп Не погасив вогню надій.

Земля моя, красо моя, Путивльських зор цвітуща рань, Віщуйся посвист солов’я На грані смерті і страждань.

І синь заканівських висот,

І даль закиївських долин Журба плодюча, як осот,

Не обплела на чорний згин.

Не обплела, не ізвела,

Сіяє небо голубе.

З німецьких пут, із крові й зла,— Вмремо, а визволим тебе!

Хоч другий, третій з нас впаде,

Бо шлях важкий, бої круті...

І крик. І полум’я руде Мене стрічає на путі.

Не славословлю ран твоїх,

Ні марні скорбощі й плачі,

Лиш пил та клекоти доріг За вічним боєм уночі.

Де йде закурений боєць,

Де смерть живе й свистить свинець, Нам більше б гніву і злоби Над тихим подихом журби.

Над синім шумом яворів,

Над чорним облиском пожеж. -Де муки ревні' матерів Руками втіхи не збереш.

І, може, ту гірку сльозу,

Що батько вилив "ледь живий,— Візьми у серце, як в грозу,

І стань, як месник грозовий!

І, може, в зорі тих сестер,

Що йдуть ночами в битву-брань, Вплелася синь твоїх озер,

Твоїх лугів блакитна рань.

Де в полі хилиться верба

І стогнуть танки на межі,—

Твоя й моя одна судьба Живе з бійцями в бліндажі.

Якщо па двох дано нам світ, Досповна кривди і жалю,

То вже на двох і кров, і, піт,

І рани, й радощі ділю...

І цвіт вишневого зела,

Дніпро і небо голубе З німецьких пут, із крові й зла,— Вмремо, а визволим тебе!

Загасне погар-димовій,

Із батьком стрінеться сім’я... Благослови ж на смертний бій, Земля моя, красо моя!

ПІСНЯ

Там, де ворог пройде,— зла руїна, Де простягне лапу,— сліз моря. Нас на ката кличе Україна,

А веде Боженкова зоря.

Кидай, брате, сад зелений, хату, Чуєш? — Зброя грозами дзвенить, Землю рідну, кревну та багату, Будемо з тобою боронить.

Ми підем з артілі до артілі,

Ночі темні, вітряні, глухі!..

Будем їсти сухарі й змокрілі,

А патрони збережем сухі.

Під грозою й кулями неважко За свободу вільну і живу Ніч не спати, пити із баклажки Чи з калюжі воду дощову.

Сторона широка подолянська, Чорний дим у синіх небесах. Ходить буйна доля партизанська По мостах, і ріках, і лісах!

її повісили на яворі,

На яворі в зеленій пущі,

У водяній глибокій заворі1 Відбились очі невидющі.

Дарує літо дні малинові,

Громів поблискують кресала,

А їй однаково, що синові Листів два тижні не писала.

Не в соннику2 і не в оракулі Прощань і випробувань дати, її листів дрібні каракулі Кому судилося читати?

Холонуть пиріжки напечені,

І тліє в попелі полова,

І золотих надій наречения Петля здушила з полуслова.

А ген за нею йдуть побоїща, Гримлять полки, і тліють межі, І помережаним сувоїщем Закрилось небо од пожежі.

Я БАЧИВ НЕЗАБУТНЄ

Я бачив незабутнє: за горою,

Де починався волзький степ безкраїй, Рудий та сивий, випалений сонцем, Снарядом битий,, бомбами й колісьми,— У тім степу йшла жінка. Я не знаю, Звідкіль вона і де її хатина,

Де чоловік; можливо, він на фронті, Отам, де всі, і пише їй про себе,

А може, й ні, та що ж, і я такий.

її очей я навіть не помітив,

Які вони — чи карі, чи блакитні,

І скільки горя в них налито — сповна Чи вполовину, я за це не знаю,—

Ми пролетіли на грузовику.

Але я вгледів: на руках у неї '

Дитина спала, вкутана в хустину,

А за спідницю старшенька трималась, Така ж, як і моя,— як і Валюшка. Вона ступала в дощові калюжі,

По колючках, по колії глибокій,

І спотикались босі ноженята,

Хлоп’яча майка здалеку синіла На п’ятирічних плечиках її,

Вона не плакала, і не сміялась,

І не просила: — Мамо, дайте хліба,—

І я тоді подумав: горе кату,

Що цих дітей пустив у голий степі

* #

*

Притомлені, бородаті, Неголені много днів,

Ми низько вклонились хаті, Де теплий вогник горів.

Надія була невеличка: Погрітись в теплі не гріх, Уздріти дитячі личка,

Давно ми бачили їх.

Хустину, хрещиком шиту, Волошку синю, суху 1 все те, що слід любити ■

Під кулями, на шляху.

Нам тільки б випити чаю, Тим більше — є сухарі.

Ой краю мій, дальній краю, . З вербою в нашім дворі!

Але не скриплять ворота,

Не гавка собаченя,

Хазяйська щира турбота Дверей нам не відчини.

І тліє в попелі хата,

Спітнілі коні хропуть.

Оглянемо ж автомати ї рушимо далі в путь.

*

Куриться пил. Моторів клекіт, туча,

Дорогу стеле сонця зелен сніп.

То днів моїх тривога неминуча Іде в степах весняних наосліп.

Танкетним громом, лютим кінським топом, Свинцевим свистом куль,— мина зима. Боєць смаглявий, впавши над окопом,

В любові теплу землю обійма.

Він ріс отут, де мріють чориі доти,

Кохав, трудився. (Даль пливе в диму), Земля моя, кому твої щедроти,

Як не бійцю, не сину твойому?

Он кущ цвіте. Он стежка біля тин.у,

Он кузня, там сусіди-ковалі.

І він, здійнявши каску, як дитина,

Сміється теплій матері землі.

* #

*

Я, може, серцем посивію,

Очима висохну в бою, ■

Мою ж неділену надію Залізом кривдить не даю.

Вона гостей чекає влітку,

Листів, і снів, і слова в дім.

Нехай цвіте, як синя квітка,

І вуркотить, як літній грім.

Чи, не обравшися клопоту,

Не спочиваючи ніде,

У нашу дальню восьму роту Немов біженка забреде. _

ПОВЕРНЕННЯ.

С. Воскрекасгнкові1

Заклекочуть струмки, сині стрічки одягне діброва І простягнуться руки, засмаглі, важкі, горьові, Здрастуй, бідна Ганнусю! — Вона ж, як була,

чорноброва, Та ж посмішка і зір, красні півники на рукаві.

А можливо, й не півники? В сірій свитині -подертій, В збитих батьківських чоботях, наче дитинство зустрів, Я впізнаю й таку: по ході, по розмові упертій,

По віночку двох кіс, по зажуренім маянню брів.

Із дороги далекої, з битви жорстокої, з далі,

Із підпалених сіл, з городів у осіннім диму,

Воскресай, моя юність, як прадід на смоленій палі, Як жорстокий чебрець при батьківськім дворі мойому.

Закошлатить острішки, засяє від променю хата,

При обрубанім древі побачиш гіркі полини,

Син твій вибіжить з хати, простягне малі рученята. Як він виріс і схуд, виглядаючи татка з війни!

Що ти скажеш малому? Бо слова не знайдеш одразу, Щоб ясне, і ласкаве, й гаряче, як присок, було.

Ізніми сіру скатку, потертий ремінь протигазу,

Цілу ніч надивляйсь на смагляве синовнє чоло.

Вдарять бубни під ранок. Знамена, як маки у житі, Зацвітуть над полком, біля Оржиці й тихого Псла, Цілуватиму ріллі, гарячою кров’ю политі,

Де крізь попіл і муку торішня пшениця зросла.

РОЗПЛАТА

Вийшли танки з лісів, задвигтіла земля вдалині,

Під огнем і бронею, квітневою яр’ю багата.

— За Вкраїну, вперед! — поклонилися при знамені.

— За Вкраїну, вперед! — Заревли дальнобійні

гармати.

Ти, як мати, нас кличеш на сивому древнім валу,

Під багряною тучею. Мук тобі, рідна, доволі,

Чий то похід гуде по дорогах, в диму і в пилу?

Вкрито обрій щитами на зритому бомбами полі.

То полки наші йдуть, то дивізій броньований гук,

То шабель блискавки заяскріли під небом погожим.

І нема каяття тим, що кров умивають із рук.

І нема вороття відступаючим ордам ворожим!

Ми плекали розплату. Захрипли в бою сурмарі,

А полкам не „видать ні кінця, ані краю, ні ліку.

І кричать вороги прокаженими на пожарі,

Хоч рятупку нема і'не буде рятупку довіку.

Україно, вставай на шляхах і полях вогняних,

Де стоїть моя мати з найменшим засмученим братом. Наша помста, як гість, у хатину загляне до них І шаблюкою блисне над чорним і проклятим катом!

* *

*

Не горе нам судилося ізвіку І не пожарів сутінки руді.

Один впаде — а зводяться без ліку Такі, мов криця, горді і тверді.

Не паралітики з блискучими очима,

Що скніють в сні, в заобрійних ночах,

Ми — юнаки із крильми за плечима,

З огнем жаги в розгніваних очах.

Налите гнівом серце Прометея,

Багате людським даром доброти,

Палке, як жар, і, мов скала, крутеє,

У наших грудях нещадиме —ти!

У лютих битвах ми б’ємось недарма В гарячі ночі, в розсвіти глухі,

Ненавидим важкі фашистські ярма,

Катівські руки, підлі і лихі.

Копає ворог землю, як могилу,

Щоб на руїнах плакала зима.

Ми ж носим в серці Батьківщину милу, ^ Бо знаєм: в світі іншої нема.

Бо в світі є одна дорога рідна І отчий дім в долині голубій,

Одна лиш зброя вірна і побідна,

Що нам народ кував на смертний бій.

* *

*

Де б ти не бивсь, в огні, під Сталинградом, Ыа ржевськім полі \ в-лісовім краї, Запам’ятай: з тобою майже рядом Лежать міста сплюндровані твої.

Гарячий Київ розметав квартали,

Старий Чернігів зеленню вчорнів,

Дуби полтавські, під снарядом впали У клекоті, у згарі чорних днів.

Багрових туч широка тінь крилата, Родюче поле, плесо голубе,

Батьківська тепла і привітна хата Давно, давно заждалася тебе.

Пурга залізна віє нам супроти,

Лиш боягуз цю бйтву обмине.

Танкісти, піхотинці і пілоти У бліндажах, ви чуєте мене?

Де над полками сонце бунтівниче,

Над танками пожарів ожеред,—

Там. битва йде. То Батьківщина кличе, Умри — а вбий! Вперед, брати, вперед!

* *

Нехай ми схудлі, некрасиві Криваву топчем каламуть. Але минають ранки сиві І красні ранки устають.

Через пожарища кошлаті, Де горе слалося в. траві, Поранені і небагаті,

Ми прийдем чесні і живі.

На пожарищі за димами,

За малим маревом моїм, Переорем поля плугами І возведено отчий дім,.

Закурене сонце засяяло нині,

Дуби зеленіють в розбитій долині,

Ключів журавлиних переклик в гаю.

Ти знову прийшла! — Та в запалену хату. Уздріла не плуг — автомат, і гармату,

І в касці броньованій юність мою.

Ми знали: розбійник бійця не поборе,

Хоч випили горя не краплю, а море,

У битві, у січі, в задимлений час.

Але не порушено в серці звитяги,

І, кулями рвані, не'схилено стяги,

І порох сухий-в патронташах у ;нас.

Де ворог з дитини знущається люто,

Де рідну людину в залізо закуто,

Заграй, сивий Дніпре, вітрами подми,

Щоб бачили ми твої хвилі ревучі,

Батьків непідкорених, доли і кручі,

Стежки і дороги, де виросли ми!

Радянська Вітчизно! Ми йдем, як солдати. Нема почуття в нас святіше відплати, Огнем і залізом,'—удар на ударі Уперті, засмаглі, у битві суворі.

І в небі колючі, полум’яні зорі Над нашими касками світять, як жар..

ІЗ збірки «ЯРОСЛАВНА», 1946 р.

ДЕСЬ ДАЛЕКО ЗА ОДЕРОМ

Десь далеко за Одером, за мостами, на камені й житі, Бережуть йе'ііе друзі й дні мої, кров’ю политі,

Бо за тем-нйм гранітом, де січуть вороги з автомата, Я сестру свою бачу й Сергія 1 — найстаршого брата.

і

Чую скрегіт теплушок, і плач, і прокльони, як з грому:

— Поверни нас додому. Верни нас до отчого дому!

Там нас батько Самійло чекає і мати чекає,

Ми ж як птиці отут, журавлина одірвана зграя;

1 немає життя нам, лиш камінь, та рейки, та шпали, Ми — двожильні, ми виживем, інші ж навіки пропали.

Чую крик їх вночі, і горить мені серце, як рана,

І вриваюсь я. в місто з полком, наче свист урагана,

І в засніженім полі лиш гріюся на пожарині,

Десь далеко за Одером, в чорній німецькій чужині.

*

Не треба ні слави, ні грому,

Вітань і запевнень мені,

Була б лише звістка із дому В німецькій чужій стороні.

Бо слава за вітром повіє І в тишу обернеться грім,

Вітань і запевнень надія Не стане притулком моїм.

А звістку із рідного дому,

Мов краплю живої роси,

У путь невідому й відому . Згадай, і радій, і неси.

Насняться дуби чорнокорі,

І легше минають бої,

І світять балканськії зорі,

Моз київські зорі мої.

* *

*

За збитим полем Чарна Ніда \ Вода холодна і німа,

А вітер дме у даль без сліду,

І скупо дихає зима.

І нам без сну й перепочинку Під ноги кида на путі Бураном зламану тичинку У сніговому забутті.

Ну, іцо ж, мине і ця година,

І заросте передова,

За бліндажем, де мерзла глина, Зів’ється чебер і трава.

Іржаву каску вкриє житом Долоня теплої землі,

І забринять у небі вмитім Ширококрилі журавлі.

А ми з ночей, з доріг, з походу Колись прийдем, згадаєм ми Цю Чорну Ніду, чорну воду В вечірніх заметах зими.

* *

*

Нехай поляжу при меті,

Хай плоть і кров моя зітліє,

Але не зраджу в самоті Моєї віри і надії.

Залізо, й кров, і кремінь кинь, Очей коханих синю тишу,

Але надії те іглу ринь На друга її брата не залишу.

Я сам несу її в собі,

І оживаю, й воскресаю,

Як сіра грудка серед маю,

В жорстокій, лютій боротьбі.

І добре те, що не один,

І славно те, що нас багато І -що для нас бої — не свято, -А лиш пролог до верховин.

* *

*

. Додому прийдем, сядем за столом Усім полком своїм, не поодинці,

І матері нам піднесуть гостинці,

Батьки й діди уклоняться чолом.

Ударять бубни кличем до весіль^

І заклекоче коло танцюристе,

Округле небо, коване та чисте,

Укриє вніч зелено-буйний хміль.

Женитись будем і любить дівчат,

Забудь на мить оті бої минулі,

Щоби серця схвильовані і чулі Не полонив огонь і чорний чад.

Наллєм чарки та й вип’ємо до дна. -Чи всі зібрались? Є сім’я одна?

Ні, ті не вип’ють, що лежать в діброві,

Де стережуть їх зорі малинові,

Вчорашніх битв притишена луна.

^ <!>

$

Летять наші вісті додому у сполохах, в гуках війни, Батьки виглядають ночами, коли вже приїдуть сини. Дівчата нам шиють сорочки, чекаючи на весілля, Дубами і росами в полі нас кличе додому земля.

А нам. біля канівських урвищ Шевченко із древніх

валів,

А нам біля львівського замку Франко воювать повелів.

Кобзарем і Катериною,

Чорним сном Каменяра Нас веде війни годиною Світла буряна пора.

Закурілим і незбореним Рідні сурмлять сурмачі Ген за Збаражем і Зборовом 1,

За Перемишлем вночі.

Щоб не стали ранком росяним, Пробивались з туману На покутськім і на Косовім,

На Дрогобицькім лану.

І якщо Франко нас стрічає і дівчини посміх цвіте,

То, значить, ми добре чинили, бо кров’ю платили за те* І якщо бійця обнімають, обідать запрошують в дім, То й добре: кінця він не знає бинтованим ранам своїм. Він мав автомат і шинелю, онучі міняв до чобіт,

Л думав про діток в неволі, втираючи кров і піт.

Він ішов своєю нивою,

Де залізний грім гуля,

Де лежить Франкова сивая,

Кров’ю кроплена земля,

Слав вогонь у небо літнєє,

Спав у галицькім дворі,

Де зростають малолітнії Ковалі й каменярі,

З материнською молитвою,

Із осяяним лицем,

Де встає Франко над битвою,

Як предтеча над бійцем.

* *

На чорнім камені червоні маки,

А в синім небі ластівка пливе.

О львівська земле, всі твої ознаки Несе в собі вмируще і живе! '

Корчатий пень'гири вибитій дорозі,

В відрі розбитім темний, лігроїн *. Боєць, що впав од спеки у знемозі І воду п’є, про що гадає він?

Налругий вітер б’є крилом багряним В річки й струмки, густіші од ропи,

За львівським допотопним шелом’янем Гармати б’ють в розжеврені степи.

Я звик до цього. Казанок і кружка, Сухар і пил,! шелести лісів,

І, може, ще знайдеться десь подружка, То я зайшов би, повечерять сів.

Із пня зів’ється паростя вологе,

Боєць пройде в окопчик па поля.

1 я спочину й вийду па дорогу Спостерігать, як крутиться земля.

ТЕСЛЯРІ

Теслярі робили мости На Дніпрі, і Дінці, і на тихому Збручі, І могли б мости бурю пронести, Кленові, соснові, дубові негнучі.

Танки повзли і підвід ключі, Артилеристи везли «катюшу»,

І гули мости вдень і вночі,

Як би сказати, за милу душу.

Тесля сидить на бережку,

Курить махорку, думу гадає:

Як він звалить дубину важку Десь на Одері а чи на Дунаю.

За троє літ, як за довгий вік,

Дорога кленова лежить за даллю. Вчора генерал сказав: — Оце чоловік, Дивись, нагородять іще й медаллю.

А потім війна на спад потече,—

Земля зажадає літнього грому,

І він сокиру візьме на плече І по своїх же мостах піде додому.

1 нехай хто скаже, що він не воював, З ранку до ночі не тратив сили,

Як із шістнадцяти різних держав По його мостах народи ходили!

КАШОВАР

Кашовара ми звали — харчонарком. Люди пробачать за гордість нашу.

Сто тисяч разів махиув черпаком,

Тисячу разів наготовив кашу.

Перець; і сіль, і лавровий лист Дружили із ним у кипінні п’яному, йому одному відкривали зміст Так* як любима серце коханому.

Був кашовар мовчазний в ті дні,

Як хто не вертався з передової:

— Значить,— казав'Ьін,— тепер ми одні, А може, ще прийде? Каша постоїть...

Хоч було відомо: згорів дотла,

Уже ні дихання нема, ні тіла,

А він, кашовар, біля котла Беріг йому кашу, щоб не згоріла.

Як чутка пройшла з долин до Карпат, Що війна закінчена і кухні не треба,— Він випив горілки, узяв автомат,

Стріляв увесь вечір в засніжене небо.

Неначе згадав провину свою,

Що не так зварив чи подав невміло, Неначе скликав усіх, що в бою Упали і каші його не доїли.

ЛИСТОК

Пожовтілий листок до броньової башти притисло, І несе його осінь на дві переправи за Віслу,

І мотор його гріє, і хлопці беруть у долоні.

Де ти ріс, зеленів, що прижився у нашім загоні?.

І з якої долини, з якого байраку чи кручі Принесли тебе бурі, захльоскані вітри метучі?

Може, з того дубка, що садив я в дитинстві у школі? Може, з темного явора в пашім обухівськім полі?

Може, з нашого двору, де сонце кипуче, як брага? Чудодію ти мій, закурілий, завзятий бродяга!

Що ж, лети, як і я, під дощі золотою стіною,

У пилюці сивій, нагрівайсь од мотора зі мною,

На огні не в’ялись, червоній в вечори непогоди,

Нам не буде спокою, так що ж? — Ми одної породи.

МАРУСЯ

В степу, за селищем на повороті, ...

Де землю смажить сонце сліпе,

Під сивим дощем, у сльоті, в болоті Стоїть друге літо на КПП

Біляві косички, як біле гуся,

Шинеля до п’ят, що пройшла бої.

— Добридень, Марусю.— Ми звикли —

Маруся,

Не помічаючи погонів її.

А в теї Марусі десь батько й мати,

Печалі і радості — все пополам,

Вечором сяде листа писати,

Мовляв, я здорова, бажаю й вам...

Мине перевірка, дальня чи ближня,

Маруся засне, як зійде зоря.

Насниться їй сон, иеначеб заміжня І, наче синок вже чита букваря.

1 наче на тих на рясних дорогах Затихли моторів хрипкі ключі,

Де в сірій шинелі вона з остороги Світила ліхтар, недоспавши вночі.

Я хочу, щоб ти на світанку доспала, Домріяла сон, зашарілася вся,

На курній дорозі від кулі б не впала Гсина родила, мов біле гуся,.

Щоб легко він бігав, ке бив пороги, Мав очі веселі і твердість руки,

А виріс — то в світі б побачив дороги,' Які ти пройінла в сорокові роки.

* *

*

Прощатись будемо в бліндажі,

Останню махорку розділим натроє, Останній хліб покрають ножі,

Останні слова заберем з собою.

А плащ-намети здамо старшині, Комбінезони й шапки вухаті,

Оті, що були в диму і вогні,

В місцях, де припало нам умирати.

■— Бувай, солдат! — Прощавай, солдат! Який-бо день: понеділок? Вівторок? — З Варшави, з Берліна і до Карпат Прощання стоятиме днів на сорок.

- Состави теплушок помчаться в даль,

На Дніпр і на Волгу повернуть коні.

В останню хвилину ввійде печаль І сяде в бліндажику на ослоні

За тих, що вмерли, й за тих, що живі,

За тих, що землю прикрили, упавши,

За нас, що дружбу обмили в крові,

А потім роз’їхались, може, й назавше.

«** *

Кожному місткові поклонимось,

Кожну травинку візьмемо в рукш

— Живете, наші любі? Спасибі вам За чекання. За хліб. За муки.

Й не буде в небі жодної ластівки,

Що не креслила б нашої перемоги,

~ І обніме земля, як дівчина, ’

Місяця золотокуті роги.

І викрешуть панелі залізний грім, .

І не буде ні площі, ні хати, ні саду,

Щоб не розцвітили вогнем своїм Наших очей голубу розсаду:

Солдати, солдати, я ваш навіки,

Знаю кожну рану і кожну заграву.

І розметають гриви кошлаті ріки,

Рикаючи, як леви, про нашу славу!

* *

*

Обпалених стоділ, землі й заліза гук,

І перший цвіт в пилу, і перший день розлук,

І ти, скривавлена од краю і до краю,

Без розпачу, й проклять, і без вагань, я знаю,

У серце прийняла безодню наших мук.

Мов колос наливний у клопітні жнива,

(Мов гутірка дівчат, барвиста і жива,

Тривожила серця од сну і неспокою Стражданням, і вогнем, і думою гіркою,

Бо світ у нас один і ти в нім — грозова.

О грізний краю мій під тучами війни!

Хто кров за тебе лив,— тих словом спом’яни,

Хто мертвим ліг в бою,— не раз згадай, не двічі, Хто прийде з бойовищ,— того на люднім вічі,

Як мати, зустрічай, бо ми твої сини.

Одної кості ми, і кров одна, і плоть,

Нелегко нам було чужинця побороть,

Колючих огорож і танків лави чорні,

Сліди чобіт і тіл ховають ниви орні,

Траншей і бліндажів неспалену оплоть.

Нелегко нам було од сталінградських стін В заметах, у сльоті, в багнюці до колін,

В проривах яросних, в смертельнім свисті криці Звестись в залізний марш і клекотом, як птиці, Оповістити світ: тремти і жди, Берлін!

Ти за Дінцем л«жиш, Вкраїно* краю мій, Боєць твій пил носив у сумці польовій,

Сухий кленовий лист, як молоде пахілля, Малий дробок землі із Оглаву, з Трипілля, Від поту він як сіль, але він твій і* мій.

Клади його; в ріллю за троє довгих літ,

Він, кров’ю скроплений,— зів’є веселий цвіт, Він, в кривді купаний,— породить зерно гоже, Вусатий і^олосок чи добру квітку, може,

На пам’ятник бійцю, що впав біля воріт.

Де в полі батько йде в глибокій борозні,

Де спалений дубчак в’є листя вирізні,

І клекотять міста у димових загравах,

І дзвонить міст новий на збитих переправах, Де вчора танки йшли, гарячі і грізні,

Дніпро і синій Сян з'єднали береги,

Як два брати навік, для щастя і снаги,

І нездоланна ти, Отчизно непокорна,

Куєш нові плуги, огнем клекочеш з горна І осяваєш світ,— дивіться, вороги!

Ідуть бійці за Збруч і голубий Дунай,'

За рідний наш народ! За вольний отчий край! Тремти, Берлін, і жди! Брешіть, лисиці вражі! Уперла ти щити в карпатські чорні кряжі,

І шоломи горять, як мідний небокрай.

Ми кров’ю платимо, бо ми твої сини,

І ти мене хоч словом спом’яни,

Як я тебе не раз у ночах споминаю На плаях і стежках, на тихому Дунаю.

О грізний краю мій під блисками війни!

* *

*

Свист у полі, ночі горобині,

Білий цвіт, обпалений вогнем,—

Все мені ввижається в долині За грядущим викуваним днем.

Крик, і біль, і невмолиму тугу Пропекло залізо аж до дна,

Кільчиться до сонця, як напруга, Через камінь буй-озимина.

1 дзвенять дуби серцями глухо,

Як литаври в битві, з давнини,

Тихі Ворскли, Стугии і Синюхи Виглядають хлопців із війни.

і за дальнім за вечірнім пругом,

За ранковим променем в саду Брат із братом, друг із вірним другом Позертають землю до ладу.

І не плаче на причілку мати,

Щезнуть воєн кров і суєта,

Через вік, через роки і дати Спів незнаний в серце доліта.

І ростуть малі веселі діти,

Зорями палають города,

І бреде у даль, в нові орбіти, Неосміяний Сковорода.

Бачу вас, міцних, веселооких,

В клекоті державної ходи.

Земле рідна, в бурях і потоках Возвелич мас і не осуди!

* *

На теплих землях, синіх водах,

На збитім полі вдалині Заліза й бурі хижий подих Живе тривогою в мені.

Та вже цвіте'зелений вітер,

Де з благовісної руки До сонця йдуть нові орбіти І сушать кров материки.

Те, що вмирало, знов воскресло,

І що чорніло,— знов як луг.

І ріжуть яросні чересла Землі тужавий темний пруг.

Нам тільки б хліба, сонця й волі, Шаноби й пам’яті в живих Та на батьківськім орнім полі Пісень хмільних і вікових.

Нам тільки б свисту солов’їно, Братерства братнього в очах,

Моя Радянська Україно,

Вітчизно плуга і меча!

Б’ють барабани в груди бою*

Зірниці сяють голубі,

А я вітаюся з тобою,

Твій син і воїн при тобі.

❖ *

*

Обірваний в степу гнучкий гарячий дріт, Долоні чорних вирв і клекоти двобою.

0 земле рідна, хто іте жив тобою,

Втираючи, як сльози, чорний піт!

Осінніх вечорів багриста каламуть.

Я знаю, що бійця нащадки спом’януть

1 нашу віру й кров знесуть на п’єдесталі,

І грудочка землі що нас вела у далі, Колючим колоском вквітча солдатську путь.

На спалених місцях тучні пройдуть лани Розмаєм і дощем, гарячим блиском плуга,

І молоком гречок, і медом цвіту з луга,—

0 земле рідна, воїв спом’яни!

* *

*

Ці ночі будем довго пам’ятати:

Із гільзи — світло, місяця пором,

Коли згадались і Шевченко, й мати,

1 сині гори за старим Дніпром.

О земле рідна, б’ю чолом тобі На жилах трьох доріг, де верби голубі, Покриті пилом, дишуть, як людина,

Де нас веде війни сувора днина,

Твердих, як сталь, ке схилених в журбі.

1 через рани пізнаєш любов До цих доріг, до спалених дібров,

До кущика гіркої чорном’яти,

Де нам згадались і Шевченко, й мати, І сині гори за старим Дніпром.

КИЇВ

Як не спиться вночі, встань і вийди до вранішніх зір, Затамуй свої рани, візьми в своє серце неспокій І поглянь за Дніпро, за мереживо долів і гір,

Де стоїть вігі і кличе на кручі старій і високій.

їй почуєш дихання його в тім краю,

Де сади, й журавлі, і попалепі хати, й каліки.

Впізнає він тебе, чуєш? Кличе: — Іди, впізнаю! — Значить, рідні ми знову на довгі літа і навіки.

Нас нелегко впізнати за літа розлуки важкі: Обкурились, обсмагли, із юності вийшли в солдати, Але є своя віра, і вірні, як сталь, ватажки,

І вогонь у серцях, і в руках бойові автомати.

Нас нелегко покликать: за Доном лежать юнаки,

За Айдаром вузьким, за Савурським шляхом

несходимим. Біла чайка майне, наче знак дорогої руки,

Над шляхами війни, що пропахли бензином і димом.

їхні очі заплющені просять живої води,

їхні рани роз’ятрені роси б дніпрові кропили,—

Та пішли у походи і, кріпко хильнувши біди,

Не вернулись додому за танками, димом і пилом.

Ми згадаєм хлоп’ят і запишемо їх імена Без салютів і тризн, без поминок і чарки вина,

А на київських площах, на мармурі, й темнім граніті, І на,київській славі, що боєм клекоче по світі,

Ми запишемо їх?імена!

* *

*

Сірі каски, закурені димом,

Вересневий в полях небовид,

Передайте знайомим і милим,

Як прощались тополі навзрид,

Де чорніли полів обологи»

Небо* стежка, покинутий дім,

Де земля нам чіплялась за ноги . Найдорожчим дитинством моїм.

На прикладах стискаючи руки, Попустивши із грив поводи,

М'й всихали від злої розлуки,

Наче клени без краплі води.

Прокотилося, в даль проминуло, Прогуло в вересневих степах, Порохами, гарматним відгуло;м Злий татарник ядуче пропах.

Та за обрієм, багрим на вроду,

В синім плетиві сонця і злив Шлях ночівель, привалів, походу Моє серце навік полонив.

* Ф

*

Знову поле, червоне од маків,

Де під гулом гарматним не йди. Начиталися ми «Гайдамаків», Нажурилися од Галайди...

І наснилася знову криниця,

Щебет крапель об ранній порі,

І зоря, наче синя синиця,

За ворітьми у нашім дворі.

Забряжчи, золоте відеречко,

Розплещи дзвонкової води, Проб’ємося, пройдем недалечко Біля тої страшної біди.

Україно! Зустрінем голодних, Рідних, змучених, стрінемо їх, Нап’ємось од гіечалів народних, Од великих завітів твоїх!

Україно! Де мати й колиска,

В юнь завітрену кличуть сліди,— Наша помста там скоро заблиска, Як освячений ніж Галайди.

І* *

*

Одвикли плакать очі матерів,

Говірку ніжну призабули діти,

І вдень і вніч ще довго не шуміти Зеленошумним кронам яворів.

Над ними день намети розіп’яв,

Під ними стріли боєм збитих трав, Стоять вони сторожею німою,

Сивіють літом і скриплять зимою.

Ах, явори! В полях стрічав їх ти,

Де серце прагне бурі й висоти,

Де, замість квітів,— запах диму й поту. Коли загледиш молоду піхоту

У бліндажах, під сяєвом зорі,—

Ти рад сто літ нести і гнів, і втому,

Щоб потім розридались матері Од радості:

— Сини прийшли додому!

* *

*

Солдати їдуть, солдати ідуть, Шрохом пахнуть руки.

Про що то багрові вітри гудуть На сивих шляхах розлуки?

Про що квилять у небі дроти І ніч у ракетах тривожна?

Ані об’їхати, ні обійти Війну, мій друже, не можна.

Лине з лугу голосок,

Шепче наша хата;

— Патронташ та поясок —

Все добро солдата.

Хочеш вмитись — от вода,

Неба повна чаша.

Попоїсти? — Не біда,

Є в пакеті каша.

Хліб як хліб чи сухарі,

Парені в окропі.

Встань в окопі до зорі,

Ляж собі вокопі.

Є тютюн, то запали,

Звісно, річ відома.

Тільки серця не в’яли По далеких вдома.

Та про рану не пиши,—

Спосіб це ие новий,—

Хай їм легше на душі:

— Жив, мовляв, здоровий.

Жаль, що в нас скупі слова, Жаль, натхнення мало,

Жаль, що пошта польова Десь від нас відстала,

І Маруся не вруча Тих листів з півроку.

Ну, а так, усе з плеча,

Що нам мать мороку?

Ну, а так, чого тужить?

Є тютюн і каша,

І зоря в полях біжить,

Як безсмертя наше.

ДО ДНІПРА

Гуде за полем дальній грім,

І молодий мій вік клекоче,

І рідний двір, і рідний дім Мене стрічає опівночі.

Барвиста юиь теплом війне,

Де мати з дітками ітиме.

І кличеш, просиш ти мене Своїми хвилями крутими, Широкий Дніпре.

Що в тобі?

Не шабель блиски голубі,

Не квітний сад в старім пожарі — Кривавих піль густа роса,

Та ворон — парус чорний в хмарі,

Та дуб кошлатий — в небеса.

Яких доріг ми не сходили- *

В полках нових, не в самоті,'

Які1 обвітрені могили Нас не вкладали на путі,—

Та ми підводились уперті В степу, в траншеї, у траві. .

Вже інші думали, що в смерті,

А ми підводились — живі.

Два роки гроз важкий потік,

Де мить — як день, а ніч — то вік. І там, в завісі огневій,

Десь на смертельнім повороті Стогнав,я жадібно: — Я твій. Твойого духу, крові й плоті.

Хоч дай попить мені роси,

Хоч хвиль відгомін принеси,

Хоч шум дубів в страшну годину, Хоч заповітний сад в бою -І ту, єдину до загину,

Дніпровську молодість мою! —

О днів походних'дим багровий,

Де дзвонять танки й тягачі,

О темінь туч і хвиль дніпрових Ген за шелом’янем вночі!

Гармат лафети, люди в броні, Гармошки лагідний мотив, Осатанілі димні коні Свистять вітрами в буйстві грив. Ой Дніпре, Дніпре, чим ти мрієш? Кому шумлять луги твої?

Кому; човни в ночах лелієш? Зустрінь, обмий і напої.

Хлюпни водою в гожі ранки, Зведи веселку до зорі,

Де наші сестри-полонянки Стоять засмучені в дворі. Спочинем, чола вмиєм з поту,

І, обминувши суєту,

Крізь гомін, сміх і плач-скорботу Я вздрю блакить твою святу.

І, нахилившись над водою,

Згадаю час кривавих жнив,

З якою бідкався бідою,

З якою радістю прожив..

Та й буде знову теплий вітер

Над орним полем вдалині Дубами сповага шуміти Мені про битви, ночі й дні,і Про вільну ВОЛЮ, що в недолі Спізнала злигоднів і злив,

І про бійця, що, впавши в полі, Мені життя благословив.

* *

*

Полюбила мене, не питала,

Із якого я краю й рідні,

Тільки слово, мов трунок, ковтала, Залишаючи в серці на дні.

Ні хвали, ні для болю огуди,— Щоб других не ходив, не гнітив,— А поклала усмішку у груди,

Як на скрипку гарячий мотив.

Ще гудки на глухім полустанку, Іскри з димом — узор па межу,

Ще порада якась наостанку,

Від якої лиш звук бережу.

Тільки звук, а не довгу розмову Та терпкий поцілунок вночі. Синьоока моя, тонкоброва,

В шинельчині на правім плечі.

Виглядаєш, чекаєш, я знаю По очах, по ночах, по війні,

Хоч би звістку з дніпрового краю Од моєї простої рідні.

Од моїх журавлів на Дунаї,

Од веселок і літніх доріг.

Од страшного переднього краю, Де я ім’я твоє приберіг.

* *

*

Ярославно, Ігор знову кличе,

Шле гінця з далекого полка,

Сяє сонце яре, бунтівниче,

' Пил походу щоки опіка.

То не Ігор, не його дружина,

То від мене вісточка мала.

Ти чекала, ти вже й ворожила Й забувать потроху почала.

І жальби твоєї мов не чує,

Не пророчить райдугу чи грім,—

Все шестірка шлях мені віщує,

Туз жировий — на казьонний дім.

Води знов щебечуть у криниці,

В буйні бубни виграють громи,

Розписні залетисті синиці До шибок торкаються крильми.

І тобі насниться в непокої

Мій бліндаж, мій рай земний і дім,

Де Я п’ю із битви ГрОЗОЕОЇ,

Захистившись іменем твоїм.

* *

*

Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу,

В снах узаконив, пізнав з поцілунку, Кликну: прийди! — і прийдеш неминуче, Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку.

Що в твоїм імені є чарівниче:

Трунок, чи хміль, чи веселкова зваба? Зірка твоє освітила обличчя І потемніла — світить не змогла-бо.

Як ти співала в нашій частині,

Очі ясніли, як сині роси,

Знявши пілотку і шинельчину,

Рідна, далека, золотокоса!

Віють вітри перехресні й зустрічні,

Де ми любились,— до саду й до хати.

Є своя радість на віки вічні В тім, щоб надіятись і виглядати.

* *

*

Полюбила мене,— я не знаю,— Кажуть люди, що так, мов, і є.

З чебрецевого рідного краю йди у гості, кохання моє!

Може, згадкою крил журавлииих Чи луною закурених літ,

Синім проліском в сніжних долинах, Ясним місяцем із-за воріт.

Чи сама через місяці й тижні Заявися чуткам наодріз, Чорпобрів’ям шовковим і ніжним, Тихим сном нецілованих кіс.

Полюбила мене,— я не знаю,— Кажуть люди, що так, мов, і є.

Із дніпрового рідного краю Йди у гості, кохання моє!

# *

*

Яке це щастя — сонця шати Угледіть з ночі темноти,

Усе відкрите приношати,

Усе загублене знайти.

Ти снилась, марилась, і мрілась,

Як мавка в синьому диму,

І щирим цвітом рожевілась Малому серцю мойому.

Як чайка в морі, на просторі,

В передвечірній тишині,

В шуканні, в радості і в горі Твій клич і поклич по мені.

1 ярового сонця злиток,

І вереснева тишина —

Очей цілованих відбиток,

Усмішок лагідна дуна.

* *

*

Люби -мене, згадуй ночами, Листи перечитуй і жди,

Яка в нас судьба за плечами! Яке дожидання завжди!

Вбери невелику кімнату Ялинкою, світом-вогнем,

Усе нам судилося мати,

Ну що ж, почекаєм, діждем.

Удень не питай управдома, Подруг не розпитуй вночі,

В дорогу дзвінку, невідому Летять журавлині ключі.

І я па машині за ними Чи пішки, в пилу і в поту,

За боєм, за кров’ю, за димом Шукаю тебе, золоту.

А може, одкликнеться криком, Весняним цвітком далина, Моїм ожиданиям великим Твоєї любові луна.

БАЛАДА ПРО СЕРЦЕ

їхали ми, їхали,

Здвоївши ряди.

Сивих бур і віхоли На плечах сліди.

А боєць Петро Субота Трапив до біди.

І сказало серце:

— Брате,

В північ грозову Буде кров моя пролдята, Упаду я, розіп’яте,

Й знову оживу.—

Із-за лісу, з повороту,

З перехрестя двох доріг, Повели Петра Суботу В штаб німецький на поріг.

Там поводяться ласкаво:

— Не дивись, солдат, ї'жком, Закури чи випий кави

Із французьким пиріжком.

На стілець сідай вільніше...

— Де четверта рота йде? — А Субота важко дише,1 Рук побитих не зведе.

Мінне поле, чорне поле, Заміновані мости,

Група танків охолола,

Жаром скручені хрести...

Не здає четверта рота,

Добре, хлопці, я живий! Повели Петра Суботу В цілий обшир світовий.

І шепоче серце:

— "Брате,

В північ грозову Буде кров моя проллята, Упаду я, розіп’яте,

Й знову оживу...— Затремтіла неба чаша. Задвигтіла даль руда,

Знать, четверта рота наша Добре міни підклада. Завдали, видать, клопоту,

Він сказав:

— Я все прийму. Узяли Петра Суботу,

Серце вирвали йому.

Те, що билося, любило,

Чуло спів, ловило грім, Затихало, встрівши милу,

В дивнім трепеті живім. Пломеніло з поцілунку, Впавши пташкою до рук, Тріпотіло, билось лунко Від розлук і до розлук.

З горя, з горенька-тужилки Рвалось в обрії нові.

Милі прожилки та жилки Все бриніли, як живі.

Люто вирване із тіла, Димно-тепле, в ніч глуху, Мов багаття, багровіло

На всесвітньому шляху.

Ще й шепоче серце:

— Брате,

В північ грозову Буде кров моя проллята,

Упаду я, розіп’яте,

Й знову оживу! —

Чобітьми його топтали,

Топали, втирали піт,

Серце знову оживало З-під підкованих чобіт...

Все минуло. Наша рота йде походом в ніч глуху,

Де стояв Петро Субота На всесвітньому шляху,

Де криваві крапелини Пролились на моріжку,

З того серця кущ калини Виріс в темному лужку.

Димний вітер бродить полем,

Згаром дихає земля,

Та бійцям калина з болем Все мовля-перемовля,

Все шепоче:

— Чуєш, брате,

Надломи калини край Та про кров мою пролляту,

Про любов мою розп’яту Нашій роті нагадай!

БОГДАН

Втоптали коні дуть'у вечір пелехатий, Бурштинова зоря повисла над сідлом.

Спітнілі, стомлені, поснули за селом,

І Корсунь кров пролив — пожару не вщухати.

І за П-илявцями 1 півні тривожать ніч,

І гомін Жовтих Вод бринить за очеретом. Тріпочуть бунчуки перед легким наметом, Минуле ожива, Богдан не зімкне віч.

Вождю не можна спать. Вночі не спить Богдан. Вже хлоп не хлоп тепер, а пан — також не пан. Він розмітає в прах що тучу понавислу.

Полки і сотні ждуть, де блисне булава,

Де загуде сурма, і схилиться трава,

І крикнуть козаки, і грім впаде на Віслу.

Поля в пилу лежать,.курять дими їдучі.

— Вставайте, казаки, змивайте сіль і піт.—

І вже стоїть Богдан на каламутнім Збручі, Зметнувши гнівний зір до Збаразьких воріт.

І вежі падають, ландскнехтів2 у покоси Кладе дамаська сталь, глушить гармат луна,

І славою цвітуть знамена Богуна 3,

РІ Данила Нечая 4 той гук не омина,

І вже несуть полки Максима Кривоноса. Живе Вкраїни міць. Шумлять дуби в долині,

І очі матерів не плачуть, теплі й сині,

І дітлахи малі, як зграя голуб’ят.

Але полки ідуть.

Не буде на Вкраїні Лукавий пан владать, карать ні за що кат! Минуле йде, як сон. Ми не лічили муки,

Ні радощів своїх, побід а чи могил.

Де батько шаблю брав, отам сини і внуки П’ють воду з казанків, метуть походів пил.

І пахнуть порохом зірок цвітучі грона,

І Кодпі кров курить, і згадка йде по тих,

Кого у шинелях забрала даль солона В дороги воєн грозових.

Це ми з тобою, ті, кому ім’я — солдати,

Кого чекає син і не забула мати,

Що, може ж, ми прийдем та зоремо поля, Розриті танками, закурені ізрана? ї ми таки прийдем, бо віща тінь Богдана Нас на бої благословля! „

СОЛДАТСЬКА БАЛАДА

йшли солдати із-за Псла Двадцять першого числа Яром, долом, битим полем, Шляхом витореиим, голим. Автомати на ремні,

Та долоні як в огні,

Та по двісті грам горілки У баклажєчках на дні.

Перший каже: —Хлопці, друзі, Десь у мене в цій окрузі

Батько* й мати, й добрий рід, Може, зайдем иа обід? —

Другий каже: — Двоє літ Я не бачив цих воріт.

Тут у мене брат в артілі,

Онде стежка, онде слід.—

Третій став: — Не дивина,

Звісно,,,рідна сторона,

Тут у мене в Яворщині Двоє діток і жона.

Добре жить в своїм дому Нежонатому тому,

Перед ним і стіл, і страва,

Батько, мати при йому.

Другий брата обпіма:

— Це ж яка мине зима? —

Тільки в третього ні діток,

Ані жінки нема.

Де та хата? Де поріг?

Місяць звів щербатий ріг.

Дві берези біля двору Поклонилися до ніг.

Не берези — білииа,

Пізнаєш, кажи,— вона? —

І висить біля солдата Неоплакана жона...

Перший друг не п’є, не їсть, Другий в хаті теж не гість.

— Нас,— говорять,— серце кличе, Подає товариш вість.

Доки звіра не вб’ємо —

Помста ріже, як ярмо.

Нам ні їсти, нам ні пити,

Доки звіра не вб’ємо.

Йдуть закурені у ніч,

Грають з смертю віч-на-віч,

Яром, долом, битим полем, Шляхом витореним, голим.

Автомати на ремні,

Та -долоні як в огні,

Та по двісті грам горілки У баклажечках на дні.

БАЛАДА ПРО ТАНКІСТА

Пил на машинах, пил на чоботях, пил па рудій траві. Бій не втихає, не затихає,— чуєте, хто живі?

Теплі мотори з вітром колючим свищуть, немов рідня,' Пахне автолом над сірим полем, тіло людське й броня. На обстановку, радисте, зваж ти, газу наддай, водій. Сам командир повертає башту, п’ятий почавши бій.

Пробива мотор снарядом,

Смерть шукає скронь,

З командиром майже рядом Диха злий вогонь.

І тече броня гаряча В степовую шир,

В полі жайворонок плаче Там, де командир.

Він виповзає з башти, з машини в пекло, у пил, у грім, Весь у бензині, у чорних ранах, шепче: — Вперед

ходім! —

Руки задимлені* ліва й права, чуб до чола прилип,

Сіра шинелька горить яскраво, як смодяний смолоскип. Весь догоряє, весь він палає — кущ вогняний вдалі,— В тихому краю, чи на Дунаю, чи на карпатській землі. Вище-но голову, брате-радисте, газу наддай, водій!

Пил на машинах. Пил на чоботях. Пил на траві _рудій...

Вже радиста молодого Й хлопця водія З бою винесла підмога,

Бо ж одна сім’я.

Та й поклали у шпиталі —

Рани зав’язать.

Покурить, горілки випить,

Все переказать.

Знову сідають вони в машину.— Де командир наш,

де? —

Блисне огонь на переднім краю — то командир іде, То'командир їх в сірій шинельці, вкутаний у вогні.

— Ви не забули мене, хлоп’ята? Ви не забули, ні?

В полі птиця сива кряче,

Облітає шир,

В кожній заграві неначе Кличе командир.

Полум’яні рідні руки Приклада до скронь.

І ведуть вони машину Тільки на вогонь.

По чужім переднім краю,

В бліндажі старі,

По крутім кариатськ-ім плаю,

По Чорногорі

БАЛАДА ПРО КОМВЗВОДУ

Невідомий поганений комвзводу стукав нам у броню, показував цілі.

Вечір. Небо — бірюза.

Білий жар вогшо.

Куль розпечена сльоза Опіка броню.

Танки лїзуть по прямій По передовій,

Зачиняє башти люк Молодий водій.

І на тому ж полі бою, за рікою голубою,

Двічі ранений комвзводу на холодному піску Піднімає камінь в руки, до танкіста грима в люки:

— То стріляй,— говорить,— прямо, там два «тигри» 1

у ліску.—

І танкіст стріляє з ходу, піт втирає із чола.

І горять два «тигри» справа чадним димом, як смола.

Другий танк бере розгін,

Землю колупа,

Та не бачить німця він —

Вітер, ніч сліпа.

Де дорогу, де ту ціль Знайдеш удачі..

Вистутше сива; сіль В хлопців на плечі....

Двічі ранений комвзводу, без крові збіліла врода, Двічі ранений комвзводу з чорним каменем в руці Креше-стука над мотором, шепче голосом суворим:

— Ти стріляй, танкісте, вліво-, там же німці,

як мерці.— І танкіст стріляє вліво, піт втирає із чола,

І горять чуби німецькі- чадним димом, як смола.

І пішла бригада вдаль,

Всі шляхи мине.

Тільки мертвих друзів жаль,

Хтось їх пом'яне, ;

Хтось згада, г-іе проживе,

Зарида вночі.

Зрили поле бойове Наші тягачі.

А поранений комвзводу, а чи сонце, чи негода, Сниться хлопцям у поході, часто згадують бійці,

Як іде він в полі бою, над рікою голубою,

У броню гарячу стука чорним каменем в руці.

БАЛАДА ПРО КОЛОСОК

Тоді відходили полки Від батьківського дому.

Я взяв за звичаєм її На березі крутому,

Де слід чобіт і тягачів, Ромашки сяйво рядом,— Сухеньку грудочку землі, Обпалену снарядом.

Залізом вирваний шматок — Моя любов єдина —

Уже не цвів, не зеленів,

Хоч дихав, як людина.

Хоч синя волога його І зернятко пшениці Ще мріяли про урожай У дні багрянолиці.

Які-то ночі в бліндажі,

І рани, і привали...

І тільки зорі-сторожі Нас в полі вартували.

І тільки часто старшина Давав вина в зарядку,

Казав: — Ти, хлопче, не журись, Ти плюнь — і все в порядку.

Патрони є до ПТР І каска, і шинеля,

Снаряд — під голову постіль,

Та й нёбо — добра стеля,

І все...

І двоє довгих літ Я жив. при кулеметі,

Сухий, легкий шматок земді Тримаючи в планшеті.

І в грудці зерно проросло,

На втіху всьому взводу,

Від жару серця мойого В осінню прохолоду,

Від крапель крові на грудях, Від теплоти долоні,

Від подиху товаришів У третім батальйоні.

Ми вчора вдома побули,

Де пил і вітер свище,

З планшета зерно те взяли — Поклали в попелище.

Іде солдат, бреде солдат

І стане ненароком:

Торкне рукою колосок,

Хазяйським гляне оком \

І пригада отецький дім,

‘ Жону й дітей в неволі І свій далекий колосок В розбомбленому полі.

БАЛАДА ПРО ЗОЗУЛЮ

Вдарить міна, свисне куля.

Де зустріне смерть бійця?

Був танкіст Пилип Зозуля,

Був Некрасов з Кам’янця.

Як то літом воювалось —

Жар боїв серця опік. Подружились, побратались.

Чи навік? Ну що ж, навік.

Як то кажуть: дрібку солі, Крихту хліба в ночі й дні, Золоту заграву волі,

Що па ріднім знамені,—

Все ділили. Де ж то знати,

Що шляхи вкриває мла,

Що німецькі б’ють гармати В полі з правого крила.

Що Зозулю в груди вбито, Похиливсь, поблід з лиця.

Чуєш? Стогне сиве жито,

Вірний друже з Кам’янця! Забери із танка зброю,

Хліб, десятків два гранат.

Ми, звичайно, не герої,

Жни солдат, умер солдат... Забери тютюн не в лихо,

Чай, шинельку нестару.

— Ні,— сказав товариш тихо,— Я ім’я твоє беру.

Он яке случилось діло В полі, в рідній стороні.

Скільки ранків пролетіло На розвихренім коні,

Скільки ночей наші очі Сну шукали — не питай.

Танки рвуть ополуночі Димний, теплий небокрай.

Танки йдуть в залізнім гулі На есесівський загін.

— Хто стоптав їх?

— Хто ж, Зозуля!

— Хто стріляв їх?

— Певно, він.

І зовуть його по звичці:

— Є Зозуля? Де він?

-Я!-На вечірній перекличці Ожива його ім’я.

І у списках екіпажу Числять добрим рядовим,

Наче смерть німецька, вража Не летіла десь за ним.

Міна б’є, гуляє куля По передньому краю,

І живе Пилип Зозуля,

Не вмираючи, в бою.

БАЛАДА ПРО ДОВБУША7

За горою крем’яною,

За корчавим темним буком,

За карпатською стіною Потрясає землю гуком.

— Довбуше! — ревуть потоки.

— Довбуше! — взиває мати,— Дай-но сили одиноким,

Дай-но блиску в нашу хату!

— Де ти, Довбуше, о, де ти? — І тоді, в хвилини ці,

Порохамн б’ють мушкети, Блиснуть жаром топірці.

І дрижать фашисти, скуті Під чотирикутний бій,

На Черемоші, на Пруті,

В Коломиї грозовій.

Сам — захрещений од кулі, Заворожений од смерті.

В киптарі2 стоїть при хаті,

В помережаній кресані3.

Пихне люлькою в Карпатті,

А димок пливе на Сяні.

Свисне тричі опівночі,

Аж блищать у хлопців очі, Вдарить крісом 4 у Ворохті,—

А в Яремчі бій клекоче.

Прикладе листок із буку,

Як до рани,— до щоки.

А його беруть на руки Молоді довбущуки:

Щоб ішов у гори вище,

Не потрапив у тюрму.

Вітер в шибеницях свище, Наготовлених йому.

Але він почує брата,

Плач любаски чи вдовиці,

Що спалили звірі хату,

Ярової лан пшениці.

— Де ти, Довбуше, о, де ти? — І тоді, в хвилини ці,

Порохами б’ють мушкети, Блиснуть жаром тонірці.

І лежать фашистів трупи, Почорнілі на лиці.

— Де ти, Довбуше, о, де ти?

* *

*

Молоденькі сади ми посадим на кручі, Яворами прикрасим дорогу походу.

Де окопи, траншеї і піски пекучі,— Яблунева веселка поклониться в воду.

Бліндажі приднгпрові плугами розбрей, Приберемо долини і скажемо: — Досить!

Хто боровся, горів і натерпівся горя,

Той достаток і щастя у хату попросить. 1

Без нужди і печалі народяться діти,

І дівчата натчуть білосніжні полотна,

І в залізні, ясні, дорогі заповіти Не вплететься війна, пожарами скорботна.

Солов’ями затьохкає ніч горобина,

І рясними дощами обірветься спека.

Здрастуй, саду зелений, моя Україно,

Як загірна веселка, як юність далека!

* *

*

Звийтеся в небо весняне, кулями стяги пробиті,.

Армії йдуть із походу! Дайте води, криниці!.

Зникніть за обрієм, тучі, бурями несамовиті!

Тихше, мотори, в дорозі! Тихше крокуйте, бійці!

Гляньте, як жито квітує! Вчора тут боєм диміло Плугом обкраяне поле... Наші передові...

Яблуні дихають цвітом, росяно, червоно, біло,

Зорі горять над полками, як самоцвіти живі.

Хлюпнемо силою, море! Сила рясна та завзята! Вдаримо іскрою в крицю — світ захитає огнем.

Синій Дніпро розхлюпочем в каски по краплі

на брата,

Землю піднімем на руки і, як дитя, понесем.

Колосом поле затіним, плодом обтяжимо віти,

В тишу-труда обернемо битов роз’ярений грім.

— Чуєш, народе великий? — Чую,— говорить,—

діти! —

І проводжає нас в далеч світлим безсмертям своїм.

* *

*

Обкурений порохом день понад кряжем встає

одиноким,

На плечах карпатських доріг піднімається сонце руде. А ти пригадай свої літа, що збігли колючим потоком,

А ти про Зітчизну згадай, що напоєна кров’ю і соком, її по світах не шукай, бо другої не знайдеш ніде.

Бо так вона в землю вросла і небес полотно освітила, Бо так побраталася кревно її многомовна сім’я,

Що світ захитала, як дуб, молода її кована сила. Вітчизно тривожна моя, непідкупна і навіки мила! Один у нас прапор з тобою — народу безсмертне ім’я.

Солдати ішли у поході па Одері, Віслі, на Случі,

По вирвах, по темних накатах, поритих недавно-

й давно,

І спека пекла їм серця і сушила їх рани горючі,

І миогі кістьми полягли, а живі йдуть у бій неминуче, Як мати Вітчизна велить, бо Вітчизні те право дано.

Тікають фашисти у нори, як звірі при другім потопі, Карпатські долини палають, і зорі не сходять із піль, І нашої ярості клич на руїнах клекоче в Європі,

І мертвих непімщений крик оживає в глибокім окопі,

І стогне, як вітер в полях у північну глуху заметіль.

Не плачте, не кличте, не треба: за нами вогонь

і відплата,

За нами Вітчизна кохана, як мрія гаряча моя.

Одна у пас правда на світі, і в неї ми віримо свято, Один у нас прапор з тобою — народу безсмертне ім’я.

-■є,,**

_ , *

Оддудпіла, одгупала, одклекотіла війна,

За двобоём і смертю залізною зникла луною. Березневий струмок пересвічує сонце до дна,

І загублений жайворон знову тріпоче зі мною.

Ось виходжу я в степ, де поснули старі бліндажі,

Де наш полк пробивавсь, не шукаючи флангу , .

чи броду,

І малого життя мого бачу ясні рубежі,

Як шумливого дуба обпалену крону в негоду.

По коліна у горі брели за Вітчизну,свою,

.Одвойоване щастя нам падало зорями в очі,

І велика утіха була нам у труднім бою,

Що згадають нащадки по крові, пролитій у ночі,

Поіменно покличуть. В полку в нас немало імен.

Не питай, де були, де вмирали на спалених травах. Про життя наше чесне спитай у гвардійських знамен, У карпатських долин, у мостів на крутих переправах.

А сьогодні паш полк віковічні возводить міста,

1 на кремені й криці карбована світиться дата,

І горбата земля колосистим зерном пророста,

І колишеться небо, як щит за плечем у солдата.

Ти, народе наш, бачиш, який ми насаджуєм сад,

Тешем темний граніт і спинаєм каркаси суворі?

І проходить наш полк у воскреслий старий

Сталінград, Несучи, на шоломах походів задимлені зорі.

Буде день, буде вік, буде внук а чи правнук колись Наші ймення прості на колонах читати і плитах,

То нехай пам’ята: ми іменням народу звелись І вогнем його серця спалили у світі неситих.

І любов’ю його повернули життя свого віть!

Ти, народе наш, чуєш високий наш клич на світанні? То наш полк виходжа. То наш полк у безсмерті стоїть, Повернувшись обличчям до тебе на Краснім майдані.

/

* *

*

Автострада проходила зліва і справа —

Од Черкас і на Канів, на Корсунь і Київ У безмежні польоти, в вечірні заграви,

Біля, древніх могил і, старих чорториїв.

Та ж заломлена чайка над плесом дніпровим,

Та ж кигич материнська про битви і муки,

Та ж незгублена пісня полям і дібровам Через день, через вік простяга свої руки.

Автострада обабіч, а ти — всередині,.

Кучерявий, шумний, не такий що й високий. Двісті років шумиш об вечірній годині До людей, до подій, до заграв і потоків.

А які блискавки тебе били огнисті,

Скільки туч і дощів, ти розмаяв оді горя!

І, можливо, листки твої, бронзові й чисті,

Десь котились до Балтики й Чорного моря.

І, можливо, насіння твоє невмируще Жолудями тугими світилось у кроні,

'Породило в Карпатах несходжені пущі І дубові гаї десь на тихому Доні.

Та не тільки за це я люблю тебе: вчора Порішили поставити бензоколонку ■На твоєму огрупті, і криця сувора Задзвеніла, забігала гостро і тонко.

— Стій, зламалася пилка, дубина — не м’ята, Подивились: на стовбурі шрами зітлілі.

Вісім ран огняних. Вісім куль з автомата, Вісім чорних смертей у дубовому тілі.

Ох, мій дубе! Я згадую знов неповторне:

На Букринськім плацдармі8 свою батарею І над нашим окопчиком плетиво чорне Твого листя, і хмар, і дощів над землею.

Укрива тебе небо, і поїть криниця,

І розбурханий всесвіт пливе над тобою,

І майбутнього віку розплатана птиця Зустрічає тебе, наче воїна з бою.

БАЛАДА

Он виходять сади зустрічати весну над містами,

І тужава земля потягнулась до сонця устами.

І пагілля дубові У зеленій діброві За полями шумлять, за мостами.

І веселі дощі за горою лягли голубою Ув окопи й траншеї, де ми горювали з тобою.

Сам ВатутІн 1 на кручі Зводить руки могучі,

Зустрічає полки після бою.

Із живими погиблі встають із чужинського краю,

З кіркенеських фіордів 2, з глибокого гирла Дунаю,

Із-за Ельби і Влтави,

З роздоріжжя Полтави,

Із херсонського краю-розмаю.

Чорноморські есмінці із дна виринають, з безодні,

І затоплені тральщики в славі, страшні і холодні, Мають стяги багряні На Дону у тумані,

З Калача і до чорної Кодні.

Із Путивля в лісп простяглася тропа невидима,

Із карпатського рейду 3 веде ковпаківців Базима 4, І дивізії сиві,

Мов колосся на ниві,

Стади з моря до моря плечима.

Голоси їх спокійні дзвенять, як розбурхані ріки:

— Нам весняні вітри — найсвятіше і щастя,

і ліки.

— Ми на добрім здоров’ю,

, Ми лиш власного кров’їр Те зробили, що треба, навіки.

ІЗ ЗБІРКИ «ВЕСНЯНА КНИГА»,

1949 р.

ВСТУП

Ти знов, одкривши світ мені,

Як в давні роки огняні,

Малому хлопчику у школі,

Мій перший день відкрив на волі, Ведеш ізнов мене в путі У щасті, з горем у двобою;

До днів великих із тобою Шляхи долати нам круті:

Нехай спитають з міст і нив:

Ти щастя мав? У щасті жив?

Я відповім, що в майбуття Я йду вперед без вороття,

Зі мною гвардія велика,

Зі мною слава огнелика —

Мій комсомол, моє життя.

О так, в житті я взяв добра,

Не золота, не серебра,

Не хутра, вишиті в оздобі,

Не гроші, придбані у злобі, Багатство є одне-єдине:

Як пісню зводив між заграв,

Мій комсомол, моя родина,

Мене чуттям обдарував.

Тому в своїм житті малому, Пізнавши щастя грозове,

Я знаю вірний шлях додому,

Де комсомолія живе,

Де не дають нове на злам,

Де горе й радість пополам,

Там, братством здружені вовіки, Йдуть покоління, наче ріки,

Щоб вічність нам і сонце нам.

. О комсомоле мій великий,

Цвісти й рости твоїм синам!

* *

*

Летять широкі дні, як поїзди в путі,

На щире сяйво зір, на узгори круті,

На пройдені шляхи й не пройдені тобою,

Де друзів дорогих стрічаєш після бою І серед них живеш з несхилеиим чолом, Карбуючи життя під рідним знаменом.

Я знаю шум його з малих дитячих літ,

Коли земля стара новий родила світ,

І молот із серпом схрестилися навіки,

І комсомольська юнь поплинула, як ріки,

Я народивсь при нім в гарячі, буйні дні,

При молодім, як світ, червонім знамені.

Поглянь на цвіт його і в серці понеси Революційних днів могутні голоси,

І сурем віщий крик між сніжного завою,

І наших ран вогонь, що ніччю грозовою Пекли нестерпно нас, вони, полум’яні, Червоним багрецем лягли на знамені.

Поглянь: із наших рук — які ростуть труди! Пашить сталевий жар, гіллям шумлять сади, І домен жовтий блиск, і піль земна напруга У борознах важких виблискує з-під плуга,

І колосом рясним, шо дав зерна вдвійні, Заквітчує наш герб на ріднім знамені.

Для.нього варто жить і вмерти варт при нім, Бо навіть як впадеш -- 'іо подихом своїм Востаннє сколихнеш краї його багряні,

І за твоїм життям — мільйон у ранній-рані Людських гарячих рук знесе його в огні.

Бо Партії ім’я на ріднім знамені.

* *

*

Із холодних теплушок у ЙОЛІ,

Де гармати в траншеях ревуть,

Ми, що першими йшли в комсомолі,

До Москви готувалися в путь.

Два світи ізійшлись на розплаті,

В нашій зброї горіли віки,

Слали нас конармійці завзяті, Слали Щорсові славні полки.

Комсомольці, бійці, комісари,

Ми сиділи плечем до плеча, Революції бились пожари У спокійних словах Ілліча.

Всі ми рвались, як буря до неба, До гвинтівок, із гнівом в душі,

Він же мовив: — Учитися треба, Треба вчитися, товариші.

І на ленінськім мудрім обличчі Ми впізнали надію свою,

Молодого життя будівничі,

У труді, у бажанні, в бою.

В тихій залі знамена червоні,

Серп і молот на білій стіні,

І в простертій вождевій долоні Нам виднілись майбутнього дні.

Так пішли ми в життя на світанку, Полюбивши велику мету, Полюбивши шляхи й полустанки, В домнах плавку варить золоту.

Комсомольці, бійці, виконроби, Хлібороби, ткачі, шахтарі,

Ви всю землю старої подоби Повернули лицем до зорі.

Виконавці залізного плану Непохитні — плечем до плеча,

То над нами вогні Дніпрельстану Засвітили завіт Ілліча.

То за нами — у літах за нами,

В клекотінні нових п’ятиріч — Виростає пшениця полями,

Як навчив заповітом Ілліч.

Від села до високого міста,

Від ночей до далеких століть

. Підіймається труд комуніста,

Щоб любов’ю в народі дзвеніть.

І не видно ні меж, ані краю, -Як ідемо плечем до плеча,

Коли Партія всіх нас збирає І по-ленінськи жити навча.

Йде Ілліч у години вечірні Над війною, над ревом завій:

— Комсомольці, сини мої вірні,

Будьте гідні!..—

І знову ми в бій.

У полках, у суворих бригадах,

Щоб фашистське зламати ярмо,

У вогненних ночах Сталинграда, Непохитні, на смерть стоїмо.

В літаках і на танкових люках Наша юність у наступ вста,є,

Взявши людство од смерті на руки,

Під гвардійське знамено своє.

Рвала небо і рила окопи Мільйонова, не тисячна, рать;

Ми вмирали на землях Європи,

, Щоб нащадкам вже більш не вмирать...

І коли поверталися з бою В край веселий і вічно живий,

Йшла в безсмертя повішена Зоя 1 І забитий Олег Кошовий2.

— Комсомольці, сини мої вірні! — Відгукнулись мільйони: і— Веди! —

І співали нам сурми загірні

На життя, на бої і труди.

«і *

*

Нам щастя випало: трудівнику й бійцю В труді й вогні любити землю цю, Родючу* теплу, грозами повиту,

Творити світ, а не вклонятись світу,

Хай дальня путь, хай сивина до скронь,— Нести в руках не холод, а вогонь.

Нас не підкупиш золотом, бо ми Шукаєм скарбів серця між людьми,

І ті серця, одним бажанням злиті,

Таким промінням сяють в білім світі,

Що тільки сонце може буть зрідні,

Над нашим полем освітивши дні.

НаЬ не зламаєш сталлю, де та міць,

Щоб погляд наш, як спалах блискавиць, Пекучим жаром вдарила й затьмила?

То ленінських завітів віща сила,

То ленінської мислі яснота Гартує нас в грядущі дні й літа.

БАЛАДА ПРО ПАНФІЛОВЦІВ

За вольним полем, за пургою, за твердим тупотом

копит

Висить над смертним гуком бою дубовий одинокий

щит.

На Дубосєківській 1 заставі свистить, сивіючи, пурга, І молода береза в полі у битві з вітром знемага.

А двадцять вісім у могилі,— по-братськи бився тут

боєць,—

Лежать на неприступнім схилі: ворожий в серце ліг

свинець.

Не все минає у житті,

І слава не мина,

І на дубовому щиті Горять їх.імена.

Із перетлілих теплих рук,

Ромашко, зацвіти!

Із крові, з гибелі, із мук Встають нові світи.

і

А переХ ними чорні танки, чужі, ворожі черепи, Горюче, вилите з бляшанки, і масло, схоже до ропи.

Уся гработа і підлота в зелених швабських шинелях Шукала тут земля і злота і впала мертвою на шлях.

Хрести мальовані на плитах, броні роздерті рани

злі —

Уся Німеччина розбита на цім ошматковІ землі.

А двадцять вісім у могилі,— по-братськи умира

боєць,—"*

Лежать на неприступнім схилі: ворожий в серце лік

свинець.

Не все минає у,житті,

І слава не мина,

І на дубовому щиті Горять їх імена.

Із перетлілих теплих рук,

Ромашко, зацвіти!

Із крові, з гибелі, із мук Встають нові світи,

Де ми ішли в гарматний гук,

Як друзі і брати.

* *

*

Синіє темний вечір. Листопад Табун вітрів заводить в тихий сад,

І припинає на ремінні віжки,

І жолобами ставить їм доріжки З червленою листвою.

А до грив Вплітає верес із осінніх нив І зорі сипле, як вівси пахучі,

0 вечори моїі О рідні тучі!

Я теж, мов кінь, в труді узяв снаги,

Лечу в бою а чи тягну плуги,

1 сурми крик, і дзвін важкого плуга,

Родючих піль напруга і потуга

Дає мені відраду у житті І пахощі землі в рахманнім полі,

Нехай добра я не зробив доволі,

Так я'ще молодий, бо я в путі!

Я бачу синь важких липневих злив І паровозів жар у перегоні,

И вітри осінні, як гарячі коні,

Іржуть і крешуть, і свистить між грив Моїх пісень незгублений МОТИВ!

СЛОВО

Є такі: за ніч півтисячі вижене Ріпних рядків, як нудний потік,

Мені б одне слово — важке, не зніжене,

Щоб серце тримало не ніч, а вік.

Щоб не збивалося на скороговорку,.

Сиділо б, як сторож біля воріт,

Курило б зі мною одну махорку,

Ділило б зі мною і хліб, і піт.

І, схоже на мене кожною рисою,

Любило б дороги й рясні громи,

Із синіх дощів під курною завісою Ткало б землі моїй килими.

Чи, може, прибравшись веселим хлопчиком, Ходило б у дальній мережі доріг,

Схилялось зі мною над кожним окопчиком, Над кожним горбком, де боєць поліг.

І якщо народиться вірш із голосом,

Не будем перечити, хай зроста,

Пшениця бринітиме стиглим колосом, Литаврами площ загудуть міста.

З твоїми трембітами і потоками,

Шляхами, огнями золотоокими,

Нехай трудівниця земля встає,

Слово моє!

Багаття моє!

* * '

*

Хотів би ту ношу скинуть з плеча,

З нею-бо більше мороки ніж свята,

А вона — рождається, як дитинча,

І просить, і зводить малі рученята.

Потім зростає, цвіте в маю,

Слово «кохаю» — ставить девізом, Неукротиму волю мою Палить вогнем і січе залізом.

Потім бунтує, як повідь рік,,

Вікна ламає твойого дому,

А ти її просиш в сусідки навік,

Таку невідому й давно відому.

І їй віддаєш половину життя,

А може, і все, невелика ж оплата,

І сам біля неї, пемов дитя,

Тремтиш, простягаєш малі рученята.

СТРУМОК

Шепоти, жебони, блакитноокий,

Гаси блискавиці із горобою,

Остуджу устами твої потоки,

Буду гомоніти разом з тобою.

Дякую за те, що обмив мені рану Сорок четвертим гарячим літом. Виблиснув ніччю з диму-туману Синім узористим самоцвітом.

Лився в баклаги не по краплині, Спеку гасив і стояв стіною,

Дякую, що на смертельній хвилині Шаблею ліг межи німцем і мною.

Тільки на тебе я злий сьогодні, Чуєш, як серце несе осмуту?

Де ти ховався у дні безводні, _ .

Де ти лелів у посуху люту?

Колос у полі благав: крапличку!

В синій жалобі гречка горіла,

Ти ж не міняв свою давню звичку — Лився в Дніпро, не шукаючи діла.

Що ж ти за друг?

А земля зелена Густо врожай колосить і носить, В’ється струмок біля ніг у мене,. Наче за кривду прощення просять.

Спершу грім ударив над Подолом Залпами у тучу грозову,

Прокотився, загримів над полем, Молоду хвилюючи траву,

Синім світлом освітив криницю, Чебрецем і смолками запах,

І його залізну колісницю Бачили в зволожених степах.

Як жаріли хусточки червоні Під диханням обважнілих нив,

Як летіли коні в перегоні,

Заломивши блискавки до грив!

Дереза, й шляхи, і світлі хати,

І хлібів дорідне яр-зерно—

Все за громом бігло, як солдати,

Під його багристе знамено.

* *

*

Ніхто мені спогад роками не зв’яже, Поглянь: за дорогами, ледве Помітні, На міді полів чоріюрукі пейзажі Шумлять, обважнілі у теплому квітні.

Вони ожили по грозі і напасті,

Залізо їх рвало і спека сушила, Затінені сонцем дуби мускулясті І бронзових сосен зелені вітрила.

їх радує день і дівоча розмова, Рахманного поля розбуджені соки, Дніпровських лиманів лискуча підкова, Шатра повечірнього небо високе.

О юність моя, піднімайся з дубами, Зеленим листів’ям, гіллям чорнокорим, Грози напивайся сухими губами, Вдивляйся в світанок опаленим зором!

Через літ п’ятдесят хай приходять в гості Ті, що їли й пили сьогодні зі мною,

Де тягнуть плуги порозсідлані коні, Вгрузаючи в землю, в тяжкім перегоні, Де наша свобода у праці і в щасті Шумить у світи, як дуби мускулясті.

Ті, що підривались на мінованім мості І стояли за танками живою стіною.

Ану, скажуть, покажи свої сиві скроні,

Чи й зараз кричиш на світанку півнем,

Чи ще не захрип, як тоді в батальйоні, Віку доживаєш тихим чи гнівним?

Із якими струмками говориш нині,

Із якими ночами кочуєш в полі?

Кого полюбир у земній долині,

Чи, може, вже досить, чи вже доволі...

Тільки я не лежатиму десь під лавою, Покрившись, мов камінь, зелен-кугою.

Із тією славою вічно лукавою,

Із тією бабою-хитрюгою.

Відчиню я вікна в чотири сторони Струмкам, і лісам, і шумним світанням

0 майбутній віку! О далі зоряні!

Обпали мене, часе, своїм диханням!

Хай летять солов’ї у мою кімнату,

1 клекочуть орли на книжній полиці,

І заходять люди до мене к святу,

П’ючи з мого серця, мов із криниці.

* *

Ходить полем молодистий,

Гонить хвилю з краю в край Золотистий, колосистий,

Яровистий урожай.

А над ним хмарин сувої,

Туч весняних кораблі,

З польової, молодої,

Із колгоспної землі.

А’ над ним погіддя тепле,

По пшениці, по вівсах,

Сивий жайворонок клепле Срібні дзвони в небесах.

Мчаться копі в перегоні, Трактор вийшов на жнива, Важить колос на долоні Клопітлива ланкова.

Гладить зерно крутобоке,

Що тече, як ручаї,

Повне сонця, повне соку,

Повне радості її.

І біжить вона щаслива Погуторити з людьми,

І над нею тиха злива,

Сонцем ткана, гомінлива,

Віша в небі килими.

* *

*

Знову літо у краснім цвіті,

В колиханні ясних комет, Знову щастя моє у світі Солов’їв посилає в лет.

Над долини і над застави,

Над міста в голубім краю, Над високі нічні заграви,.

Що тривожать душу мою.

Я у тих солов’їв за брата Із юнацьких веселих днів,

Я з загравами жив стократо,

З ними зрісся і пломенів.

Мої очі цвітуть, налиті Золотим і людським вогнем.

І тому в мене друзі прості,

І з широких земних країв До людей я пускаю в гості Сизокрилих своїх солов’їв.

/'

# *

*

Ржава каска лежала в полі,

В свіжозораній борозні, Поржавілі, страшні та голі Дві пробоїни наскрізні.

Мабуть, чергою з автомата Зачепило її в бою,

І життя коротенька дата З смертю стрілася на краю...

Мабуть, падав солдат, в розгоні Бою й крику не одинок,. . Затискаючи у долоні,

Як життя своє, партквиток.

Згас очей молодечий промінь, Обірвалась мережа днів,

Тільки зірки червоний пломінь На тій касці не стуманів.

Загорілася п’ятикутня Крізь багату весняну цвіть, Батьківщина наша могутня В ній засвічена для століть.

Сяє в сонці червоним птахом, Легким, сонячним, як пірце, Над заліза потлілим прахом, Правду кажучи всім в лице.

* *

*

Повесні у моєму домі,

Як при першому добрім громі, Тихим дзвоном дзвенять мости, Білим цвітом летять листи.

По мостах їх везли вагони,

Наче білих і тихих птиць.

Через станції та перони,

Повних радості й таємниць.

Я беру їх тривожно в руки,

Пробігаю живі рядки,

Пишуть хлопці крізь даль розлуки, Пишуть друзі, мої годки.

Впізнаю білоруську мову,

Наче пісню поміж розмов,

Кличе в гості до себе знову Друг сердечний Аркадзь Куляшов.

І на Горьковську в шум московський, Де ходив я, було, солдат,

Кличе знов Олександр Твардовський, Мій сердечний товариш, брат.

І читаю, і знаю: нині У Сурамській цвіте долині Мандаринів злотистий гай,

Абрикос і пахучий чай.

На. Уралі руда залізна Добре плавиться на щити,

І самому мені допізна Між людьми у трудах іти

По херсонських степах широких,

По Дніпров’ю, де сонце й грім,

Де у славі, в огнях-потоках Люди знають мій щедрий дім.

* #

•

Я буду жити, як живі Мої ровесники уперті,

Усе пізнати в гніві, в смерті Й любити ночі грозові.

Стояти з друзями в бою У небезпеки на краю,

Щоб не холодні обеліски,

А грози, й день, і сонця блиски Дорогу значили мою.

Нехай обличчя миє піт І гриви днів летять, мов коні,

У велетенському розгоні Комуністичних юних літ!

* 7 *

*

Я хочу так життя прожити, Віддати днів тугий налив,

Щоб зло, страшне й несамовите, Останній подих спопелив.

Щоб гомоніли вітри буйні,

І поля слалася блакить,

І вороги мої отруйні

Вже не могли б людей жалить.

І день шумів, як лист на дубі,

У подніпровському краю,

І дівчинка в шкільному клубі Співала б пісеньку мою.

І щоб на вольному просторі Горіли вніч поміж заграв Комуністичні милі зорі,

Яким я душу всю віддав.

$ *

*

Любові вчитись не можна: Таких мудреців нема,

Лиш крові краплина кожна її із глибин підійма,

І дружби навчитись не можна: Для неї границь нема,

Година життя тривожна її із глибин підійма.

Як стануть вони, сестриці,— Ліобов і дружба всуміж,

Одна, мов ясні зірниці,

А друга — гостра, як ніж.

І з ними не страшно в люди Нести на роздолля нив Того, що лягло у груди,

Мов щастя твого мотив.

1 з ними радісно в світі Іти на шляхи й мости, Любити Вітчизну в цвіті Й самому разом цвісти.

Не страшно тоді втеряти Між- ними ясну межу,

Бо я в тих сестриць за брата їх чистоту бережу.

МОЇ ДРУЗІ

ТАРАС

Знову йдеш по землі од високої сивої кручі,

Тільки груди не палить ні гнів, ані сльози пекучі,

Одгриміло століття, за ніччю, за чорною млою,

Ожило твоє серце, повите людською хвалою.

Інші люди живуть, інші зорі палають, як в горні,

Ти розплющуєш очі, щоб бачити далі прозорні.

Інше поле колоситься, інші дороги і хати,

Простягаєш ти руки: народ свій великий обняти.

Той, що в давнім минулім конав кріпаком у неволі, Той, що став як господар сьогодні на братньому полі.

І земля урожаєм і жаром залізним повита,

І весняна дорога, що тьохка льодком з-під копита,

І степи Чорномор’я виводять синів своїх, дочок,

І схиливсь до поета посаджений зелен-дубочок.

— Ти заглянь до артілі,— поета зовуть таращанці,— З Катериною 1 підеш оглянути поле уранці

Чи на зборах посидиш, де люди — не темная маса. Комуністи, вперед, зустрічайте поета Тараса!

Хлібом-сіллю, суцвіттям, високими в небо гудками Хай стає поміж нас-і Вітчизни торкнеться руками.

І вона вже веде його з віку минулого, з ночі,

І розказує світові думи поета пророчі,

На граніті у Києві ставить під небо безкрає Так, що бронзова постать блакиття небес підпирає.

Не в землі він лежить — над землею стоїть,

як з граніту^

Так, що як не дивися,— а видно його всьому світу!

ДУМКИ ПРИ ОБЕЛІСКУ

На Волині з «Лісової пісні»

Між людей живе ясний мотив,

На Волині люди небезвісні Зустрічають сонце серед мив.

Пшениці колишуть яр-потоки,

Ні конем об’їхать, ні пройти,

І живе між них блакитноока Дівчина, така, мабуть, як ти.

Так же мріє в ночі темно-сині,

Так же з книги, мов з криниці, п’є Дівчина з колгоспної Волині, Молоде продовження твоє.

Свище вітер над світами дзвінко І* заносить попіл дальніх бід Там, де ти ходила, Українко,

З єгиптянських чорних пірамід.

Де в огні тріщать похилі стіни,

Де в сплетінні кривди і обмов . ' Із сухих румовищ 9 Палестини і ■ Цезарі англійські точать кров.

. Інший вік гуде, то й інша сила, Правда вбралась у червоний цвіт,

І свобода плещеться стокрила,

,І народ — не темний неофіт! 2

Ти б жила, й життя нова сторінка Вдарила б у серце, наче дзвін,

: Українко Леся! Українко!

Голос — гнів, і в слові — зброя він.

Може, вчителює; може, водить Трактори у теплій борозні,

Може, пише вірші і знаходить Іскри слова, віщі та грізні.

Щоб, як ти, нести добра потоки, Братством славить помисли незлі, Отака ж, як ти, блакитноока І така ж правдива на землі.

ОЛЬЗІ кобилянськіи

Із яких доріг до тебе ходили,

Зоре вечоровая, світку мій!

Сумують ио ній чорногорські брили,

Рудий подорожник та деревій.

На старій Русі горлопанять півні,

В .полонині зозулі віщують вість.

То Іван Франко іде з Кр и во рівні!,

Із Десни — Коцюбинський, хороший гість.

Віддає поклін усяк перехожий, їм шумлять дубів листки вирізні,

На буйного сокола перший схожий,

На лебедя схожий другий, в сивизні.

Та соколу Йвану крила підтято, Земля-чарівниця не вабить до зваб,

Ранок — не ранок, свято — не свято.

Руки покручено, зором ослаб.

І, стогнучи .ніччю, рядочки сіє,

В .мислі сердечній розрада є.

Сокіл дарує свого «Мойсія»,

І «Фата моргана» — лебідь дає.

Яка в Коцюбинського посмішка мила,

Які в Івана очі ясні!

Спить полонина місячно-біла,

Дуб підгірнянський шепче ві сні.

Та поминула година славна,

Наче жар-птиця сяйнула в імлу.

А та, однісінька, мов Ярославна В Путивлі, в журбі, на старім валу.

В родину красну, в свищу й негоду Як виглядала вдень і вночі:

— А чи не чути грому-походу?

В Руській землі не дзвенять мечі?

Може, заблиснуть червоні шоломи?

Може, човни переніс Дністер?

Може, звитяжець, не знаючи йтоми,

Посестрі вбогій руку простер?

Добре є те, що збулось, нівроку,

Мчали на танках, пливли на веслі,

Літом ясним сорокового року,

В місяці червні, в добрім числі.

Шукали бійці запашного слова,

Рутою б пахло з запилених піль:

— Чи тут Кобилянська? Жива-здорова? —

З сумок похідних виймали хліб-сіль.

Із горем зріднена гнівна іздавна,

Умита сльозами десь уночі,

Зійшла до танкістів, мов Ярославна,

Почуть, як зорю заграють сурмачі!

ПАВЛОВІ ТИЧИНІ

Було загляне мати, як мрія — поле, жито. Хустинка. Яблук трійко. На очах сум — не сміх.

— Чекають люди волі. Узимку сипаї вбито*

Упав з коня на вітер та й на білий сніг.

Упав з коня на вітер. Чекайте коли-небудь,

Як серце материнське складе собі мотив.

В кімнаті тиша, тиша. На етажерці лебідь.

Фрапко поглянув журно. Шевченко похилив...

— Ну, не журися, мамо, ну, сядь, ну, випий чаю, Без Цукру, правда. Скрута. А що робить? — Зима. Франко з портрета зорить, мовляв; «Я знаю,знаю». Тарас кудлату шапку з пошаною здійма.

Сиігами ніч сивіє. Пливе хмарина вранці.

Горить душа поета. Питайте, хто вони?

А то ж ідуть шахтьори, а вслід ідуть повстанці, Веснянку-поліснянку виводять чабани.

Давно було, минуло, промчали літа-коні кленовими мостами в багряну далечінь.

А він землею ходить, сивіють злегка скроні, Вітання, усміх милий, брови ласкава тінь.

Прийшли до нього в гості, зустрілися, як вдома, Погожий день-красунець за яворами зник. Соромляться дівчата: — Пробачте, не знайома... '— Оце ви е Олеся? Оце ж ви є Кулик? 1

І вже вони як рідні, і він не зводить ока З її скромливо-ніжних у СІ-ШІЙ ясноті. ,

З Кермеищини зітхає розорена толока,

З Хоролу дме вітрами. Не ті літа, не ті!

Я теж заходжу в гості, в ділах, мовляв, не всує, А справді, заскучаю, у нього ж все нове,— Спокійніш ллється слово, бо знаєш — він почує, Тепліше б’ється серце, бо знаєш — він живе.

ВОЛОДИМИРУ СОСЮРІ

О, не даремно, ні, в степах гули гармати І хмар тремтіла вись, як голубий намет,

О, не даремно, ні, для слави і розплати, Огонь пісень поніс задумливий поет.

Я бачив крок його в шумливій Третій Роті!, Де армій наших гук здіймав важку луну,

І слова гордий клич, у гніві, не в скорботі,

У сорок другім році на Дону.

Хоч вересень в полях вкривав юнацьке тіло, Хоч спалена земля не цвіт несла, а згар,

Та слово те живе в землянках гомоніло,

З бійцями йшло в бою, вкривалося в пожар.

Та відсвіжало нас, як холодок криниці, Тривожне, і ясне, і гнівне в глибині,

В осінні ночі злі, мов спалах блискавиці, Надією життя ти дихало в мені!

О слово золоте, гартоване в горнилі Поетових думок, страждань і сподівань!

Неси свої струмки, свої жадання мйлї,

Як треба — стань мечем. Як треба — цвітом стань.

Незрадне і міцне, народжене для бурі,

Бурхливе і дзвінке, як горяний потік,

Лети в мої міста, привіт неси Сосюрі,

То він тебе кував, щоб ти жило вовік.

Щоб ти жило тоді, коли гули гармати,

Щоб ти жило в труді, як иєба синь-намет.

О, пе даремно, ні, для слави і розплати,

Огонь пісень поніс задумливий поет.

ІЗ ЗБІРКИ «ЗА СИНІМ МОРЕМ».

1950 р.

ЗА СИНІМ МОРЕМ

За синім морем — сині гори І плескіт холоду з ріки,

За синім морем — ходить горе,

Не для багатих,— навпаки.

За синім морем — поле тихе,

На ньому чорні бідаки,

За синім морем — хліба криха,

Не для багатих,— навпаки.

За синім морем журавлиний Біженський клич іздалеки,

За синім морем — плач вдовиний, Не для багатих,— навпаки.

За синім морем з полуночі,

Неначе в казці,— моряки,

Голодні вимучені очі,

То не в багатих,— навпаки.

І все, одно одному проти,

Нужда і плач в країні тій,

Де бідний ходить без роботи, Багатий кличе на розбій.

Так, так, спіткаться будем з горем, За тим широким синім морем,

Не говорити ж нам з любов’ю Про те, що хвиля пахне кров’ю.

Ми будем братися до діла,

Хай слово чесно грім кує,

Щоб кривда чорна заніміла:,

А правда йшла така, як е.

І мисль ясна, мов плуг у полі, Важку б орала цілину,—

За мир, за труд, за гомін волі, Щоб сурми грали тонкостволі Проти війни,— не на війну!

За синім морем доли, й гори,

І холод в ночі голубій,

За сипім морем ходить горе,

І я із ним виходжу в бій!

ЛЕНІНСЬКЕ СЛОВО

Де ранки світяться грозово І палять ночі каламуть,

Там ходить Ленінове слово І думи Леніна живуть.

За океаном, за туманом,

В американській стороні,

Я зустрічався з ветераном,

Що був в арденнському огні',

Що повернувся з поля бою У танку палений, без рук,

Що зараз носить із собою Не стільки спогадів, як мук.

йому з контузій ниє тіло,

Він не зігнувся, а всивів,

Його знамено почорніло,

Узяте в руки паліїв.

І наче змерхли світлі мрії У колі зради і оман,

І тільки очі молодії Він все зверта за океан,

Де ранки світяться грозово І палять ночі каламуть,

Де у труді вождеве слово І думи Леніна живуть.

Двадцятий вік гуде у штурмах, Де кожен день немов набій,

Прості і чесні люди в тюрмах Конають в Греції сумній 2.

Убизця хоче їх скарати,

Пролити кров на чорний брук,

І гнуться ковані заграти Від їх непідкоримих рук,

І очі їм горять грозово,

1 не страшна катівська лють,

Бо з ними Ленінове слово І думи Леніна живуть.

Те слово йде, иемов додому,

Де вбогі негри, в Оклахому®,

В тісну хатину, наче гість,

Несе своєї правди вість.

Йому замки не на заваді,—

Із лісорубами в Канаді;

Із шахтарями, де не є,

Воно в копальні гнів кує.

На Кубі, в Мексіці,— на півдні,— Ламає грати у катівні

І, не спиняючись ніде,

На площі в Токіо іде.

Чи в сиві гори, до В’єтнаму, Змива війни криваву пляму,

Чи б’є, напоєне снаги,

В індонезійські береги!

Надія світить малиново Людині в ночі грозові,

Велике Ленінове слово І думи Леніна живі.

Через степи, через долини Воно іде, мов гук сторіч,

Знов до кремлівської ялини,

Де спочиває наш Ілліч.

Як мати сина колисає,

Співає пісеньку свою,

Воно в тій пісні оживає Блакитним рястом у маю.

Як домен жар в загравній далі Литвом пашить в нічну блакить,— Те слово ленінське у сталі Могутнім подихом дзвенить.

І на родючій рідній ниві,

Що ланковій ласкає зір,

Воно в пшениці златогривій Заходить па колгоспний двір.

І на віки із сонцем чистим, Премудре, вічне, грозове,

У слові Партії огнистім Те слово Леніна живе!

ВІЗИТ

От завітали до мене в кімнату В номер гостиниці, по Бродвею,

Ті, що убогу мають оплату,

Дружбу свою ведучи з землею.

Ті, що на фермах і жнуть, і косять, Сіють, і орють ув осінь тиху,

А в снігопад їхні діти просять Центик убогий на хліба криху.

Ті, що худобу доять для ринку, Долари ж має хазяїн з удою,

Потім жують зашкарублу шкуринку І запивають, звичайно, водою.

Ті, що на тракторах вбогі, не раді. Фермерське поле ріжуть картате, Потім без праці, у листопаді,

Пішки й босоніж міряють Штати.

То не банкірська порода — янкі,

Що не шанують душі живої,— Переселенці із Бородянки,

З Косова, з Русова, із Лозової.

Десь в лихоліття чорнім потоці З голоду їм набрякали жили,

Десь в дев’ятсот у дванадцятім році Хати бідняцькі вони лишили.

І в безконечній далечі сірій,

Як попрощалися рапнім-рапом,

Мов журавлі полетіли в вирій,

Щастя шукати за океаном.

В автозаводі, понад станками,

Як не трудились в ночі безкраї,

Як не ловили його руками,

Злидні знайшли, але щастя немає.

В доках портових, аж очі з лоба Лізли в роботі у темні ночі, їх відшукала важка хвороба,

Тільки от щастя знайти не хоче.

І на землі, де халупи голі,

Де орендаторів ходить зграя,

Є вже і піт, і сльоза, й мозолі,

Тільки от щастя," на жаль, немає!

Сіли в кімнаті на крісла й лутки, Крутять махорочні самокрутки, ,

Руки важкі,— ними б гори котити, Ними б якраз — паліїв скрутити!

— Ти розкажи нам!

— Бо в нас з весною

Знов безробіття в полях та горе.— Встав я до них — і пшениця за мною Поля колгоспного встала, як море.

— Як там живеться?

— Наділи ж не панські?

Встав я до них — і за мною, мов садом, Русівські, косівські і бородянські Землі колгоспні задихали рядом.

— Правда, що в вас не соха-бідарка Шкрябає землю полями-лугами? — Встав я — й за мною тракторні парки Заблискотіли сліпучо плугами.

— Правда, що в вас?..—

Але правда стояла

Тут же, за мною, в оцій кімнаті, Пісню вела і жита наливала,

Крицю варила в ночі крилаті.

Йшла Бородянкою і Лозовою,

В школу букварики дітям рядила,

Із трактористами, із ланковою Добрі міста підіймала, стосила,

З лісонасаджень весняного шуму йшла до Кремля, розкриваючи думу Світлого розуму.

Ці ж сіроманці, Може, й не знали, що треба питати:

В Русові, в Косові, у Бородянці Родичам їхнім та правда як мати.

В них вона сіє поле безкрає,

З ними вона у Кремлі засідає!

І подивилися, чесні й прості,

І підвелися на повнім зрості.

Вже як виходили в мене з кімнати, Бачу,— в них руки стали крилаті, Бачу,— поширшали плечі робочі, Бачу,— огнем налилися очі!

КАТЮША

Я її почув, як в себе в домі,

Де вечірки билися вали.

...Негрів двоє в полі, в Оклахомі, Нашу рідну пісеньку вели.

І вона їм зігрівала душу Білим цвітом, шепотінням трав. Негрів двоє славили Катюшу,

Ту, що Ісаковський 1 написав.

Як вона прийшла за океани, .Крізь фронти і крізь важкі бої? Може, наші хлопці-капітани Завезли в Америку її?

Може, шторми і вали кипучі Від російських піль несли здаля?

І тепер стоїть вона на кручі, Бідним неграм серце звеселя:

Білим платтям, синім-синім зором, Наче плесом в тихому маю,

Двох беріз шептанням білокорим В рідно,му смоленському краю.

І мені наснилась — за горою Юнь моя, дороги і мости,

І тоді нас в полі стало троє В братськім колі пісню ту вести.

І вона тим двом палила душу, Піднімала з рабства і оман. «Выходила на берег Катюша» — За Великий Тихий океан!

$ *

*

Я плавав чужими морями, Чужими горами ліз,

Мати моя, о мамо,

Скільки я бачив сліз!

Ступав на високі пороги, Узнать, чи люди живі? Летіли чужі дороги В американській траві.

По сніговім первопутку, Де лиш огонь майне, Негри, у чорнім смутку, Братом назвали мене.

Там, де річки-океани У ні агарськім огні,

Смаглі, стрункі індїани Друзі були мені.

В кривді, в нужді, у горі, Довгі десятки літ,

Слухали люди суворі Правду твою — завіт.

Несли її полями, Заповідали в міста, Мати моя, о мамо,

Хай поміж иих зроста!

Братством своїм багата, Зрощена у Кремлі,

Хай розкида зернята По велетенській землі.

СТАТУЯ СВОБОДИ10

Із Гудзону б’ються в берег води,

І шумить в рекламах Уолл-стріт,

І старенька статуя Свободи Огляда американський світ.

Довго їй дивитися в квартали,

А ім’я змінити — не з руки,

Довго з нею в долари гуляли, Кров пили банкіри'павуки.

Обіцяли їй свої проценти,

Давши в руку смолоскип вогню, Підкупили за мізерні центи,,

Наче проститутку з авеню.

І вона не бачить, як з завода йде трудящих сила бойова,

І у них на прапорах свобода,

Не вона, а інша, ожива.

Інша — та, що Леніним зігріта, Інша — та, що він же гартував, Що стоїть у центрі всього світа,

В прапорах, червоних од заграв.

Я не був в Америці три роки,

Але бачу ті туманні ранки,

Чую всіх подій жорсткі потоки, Де гудуть бронею чорні танки.

Де схилився робітник у праці,

А робота, як ріка безкрая,

Де блукають недобиті наці *, Хвальковитих профашистів зграя.

Але бачу, як зіходить чиста, Молода зоря в поля безкраї,

Як виходить мати комуніста,

На бої синів благословляє.

Лави йдуть, зливаються в потоки, Наче ріки, проти зла й сваволі, Під червоні прапори високі Ленінської правди, щастя й волі!

БЕЗРОБІТНИЙ

Дощ і сніг, морози гостро-люті,

Іній криє латаний рукав.

Був він в Балтіморі і в Портсмуті,

У Детройті зарібку шукав.

Віддано за хліб останні гроші,

За горбинку і за сиву сіль,

І на плечі, як незмірна ноша,

Налягає горе звідусіль.

Воював віл і стріляв у ката,

Гніт фашизму віддано боров.

Це від Маршалла 1 йому така заплата За дві рани і пролиту кров.

Це від мільйонерів нагорода За життя важке, за бій вночі.

Холод. Ніч. І статуя Свободи,

Й латана ковбойка на плечі.

Зранку в роті не було ні ріски,

Вчора хліб кінчали бідаки.

Він, сержант, занесений у списки,

В чорні списки чорної руки.

Жаль* що не прийшла розплати дата, Жаль, що час — немов болючий звих, Але вій ще вдарить з автомата В злісні очі ситих і глухих!

КАМЕНОТЕС

Чи юга, чи день в проміннях косих,

Чи зоря пливе вечірнім плесом,

Сорок літ робив на хмарочосах,

Сорок літ — усе каменотесом.

У Чікаго шліфував граніти,

У Нью-Йорку — «білдінга» 1 підводив, Мертвий камінь був як самоцвіти З рук його, Америці на подив.

А збери снагу його і змогу,

Що лягла у камінь понадміру,

Тим камінням вистелиш дорогу Із Нью-Йорка у Аляску сіру.

А склади каміння те на грані,

В висоту зведи камінні грати,

Буде та колона як в тумані,

Бога дасть за бороду чіпати.

От уже дійшов старого віку,

От уже із рук не та робота, -І його, як старця чи каліку,

Виставили раптом за ворота.

Він пішов в стару свою землянку,

Де не камінь, а гнилі пороги,

Де мокриці в іщлях на світанку,

Стіни плачуть, мокрі од вологи.

З горя випив віскі чесну склянку, Гнівно думав з ночі безгомінням: Мільйонера вкласти б в що землянку, Завалить шліфованим каміннямі

Жовта осінь стоїть за широким і сірим затоном,

Над бродвейським мостом, над масним теплуватим

Гудзоном.

Прибирається в шати, у квіти блякні, нерозквітні,

Як обличчя матросів, що стали в порту безробітні.

Чорнокор’я дубів нахилилось, шумить до граніту,

Наче руки шахтарські, що чорними стали від гніту.

Чорне груддя ріллі обважніло дощами у полі,

Наче спини вантажників, згорблені в тяжкій неволі.

Червоніють ліси за крутими важкими валами,

Ніби крові людської иестерті, немеркнучі плями,

Що лилася у страйках, в протестах тепліла на бруках, Що смокталася з серця в заводах, як спрутах сторуких,

Що горить не згоряє в прапорах людської любові,

Не зітерти її, робітничої чесної крові!

Жовта осінь стоїть, над Гудзоном вітрюгою свище, Багряніє в лісах, мов запалює грізне кострище,

І мільйонами ламп освіщає шляхи з полуночі,

І горять вони в тьмі, як розгнівані очі робочі.

ЗОЛОТА КОПАЛЬНЯ

В Тімменсі де виють бурі дальні, Де іскряться гори крижані, Шахтарів зустрів я у копальні,.

В золотій копальні, в глибині.

Жовта жилка, схожа на гадюку, Десь тікала, як смертельна нить,

А вони в крові губили руки,

Щоб її в кварциті не згубить.

їх чавило камнем і водою, Динаміт глушив не перший рік, їх робота, збратана з бідою,

Не забудеться мені повік.

Я не знаю ліку тим скорботам,

Не спишу ночей важку безсонь, Тільки злото з робітничим потом ' йшло на переплавку у вогонь.

І бриніли чорні естакади,

Сліпла ніч від тисячі огнів.

З золота родилась купля й зрада, Л із поту — гартувався гнів.

Золото текло на людські муки, Цвіт землі — палило в пустирі,

А той гнів, як зброю, брали в руки Тімменські могутні шахтарі.

ТАНЕЦЬ

Індіанка кружилася в танці,

У намисті із диких шипшин, ч На вузькій резервейшеи 1 ділянці, Де нужда, і печаль, і полин.

Дві руки, наче промені білі, Осявали смагляве лице,'

Дві косички лилися й летіли,

Як важке смолянисте кільце.

Бубонці озивалися дальні,

І кострище сивіло в гаю,

Сині очі, великі й печальні, Розтривожили душу мою.

І згадав я Вкраїни тополі,

Де зоря зацвіта гаряче,

Де. дівчата танцюють у колі І веснянками пісня тече,

І за долами й горами вранці Сто баянів гуляє, як грім,

І земля з ними ходить у танці,

У щедроті і братстві своїм.

Біля тебе ж дебелі туристи,

В дам усмішка й зневага з-під вій. Ти для кого танцюєш, іскриста,

У безхліб'ї йг нужді віковій?

І нащо твої очі гарячі Сиплють зорі, як світ, голубі?

Щоб сміялись ці морди бичачі За два центи, що кинуть тобі?

Краще б.юності щедрої сила Стисла зброю в смаглявій руці, Краще б гнівом ти їх пропалила, Щоб лежали отут, як мерці!

Щоб відплата і чесна розплата Загриміла між долів і круч І щоб тінь твоя, горда й крилата, Наче блискавка, йшла біля туч!

...Бубонці озивалися дальні,

І кострище сивіло в гаю,

Сині очі, великі й печальні, Розтривожили душу мою.

* *

Океанські хвилі б’ють у берег, Даль пливе, як синя течія,

Тих чужих земель, чужих Америк Не ношу в своєму серці я.

Бо мені дороги інші милі,

Інші зорі світять дальню путь,

Бо в житті моєму більші хвилі, Ніж на океані, з серця б’ють.

І шепоче нива колоскова В Подніпров’ї, в рідній стороні,

І шовкова пісня колискова Материнська ожива в мені.

Не роздать її, не пережити,

1 не випить, і не розгубить,

То її шовки вплелися в жито,

В сталь важку і в осені блакить.

То вона по площі по Червоній Для бійців виносить щастя й гнів

З райдугами від ясних півоній,

З щебетом дніпровських солов’їв.

От чому, як хвиля б’ється в берег, Даль пливе, мов синя течія,

Тих чужих земель, чужих Америк Не ношу в своєму серці я.

* ж

*

Біляве дівча на панелі На скрипочці грає сумній,

В зеленій потертій шинелі Солдат однорукий при ній.

В Чікаго — бетонному місті,

В Чікаго — на площі німій —

Дівча промовля голосисто,

Солдат однорукий при ній.

— Подайте війни ветерану За рани, за виграний бій.—

Дівча випрошае ізрану,

Солдат однорукий при ній.

Неначе Америка вбога,

Стоять вони в тиші німій:

Дівча зосереджено-строге,

Солдат однорукий при ній.

ИЕЗАКІНЧЕНА БАЛАДА

З глибин океанських, де шторми і скали, Де спрути в щілинах гадючаться плазом, З глибин океанських червоні корали Доставлені в бухту були водолазом.

Я страх не люблю екзотичної нуди,

Я просто скажу, що побачили люди.

Здійняв він скафандр з задубілого тіла,

І кров потекла — і які вже там ліки! Обличчя збіліло, і губи збіліли,

І чорною синню припухли повіки.

Той хлопець — моряк — не прожив і години, Корали ж попали в бродвейські вітрини,

їх світлом світили, неначе для-свята,

Пильця їх не вкрила б чи чорна, чи сіра, Дурна і розбещена леді багата Взяла їх на золото мужа-банкіра.

На шию криву їх чіпляла щоднини,

Вони ж не горіли, а блякли, прозорі,

Темніли багрово, мов крові краплини Того водолаза, що згинув у морі.

Баладу оцю докажу я всю чисто,

Як зроблять робочі з вірьовок намисто!

В ЛІФТІ

Ліфт піднімає нас догори В ранки, і в півдні, і в вечори.

В ліфті не світло, але й не тьмянко, Йдеш у гостиницю — в ліфт потрап, Стріне привітно стара негритянка.

В неї робота все давн і ап ’.

Має старенька не мало діла З ранку до ночі і знов до зорі,

Вже й на роботі отій посивіла,

Все вона знизу, а інші вгорі.

Наче по ліфту життя проходить,

Руки стомились, в мозолях старі,

Інший хтось п’є, і живе, й верховодить, Все вона знизу, а інші вгорі.

В ліфтовій клітці свої звичаї,

Містер до них із дитинства привик: Біла ліфтерша — він шляпу знімає, Чорна ліфтерша — стоїть, як бик.

Шляпу ще глибше натягне на вуха, Топчеться важко, немов на огні.

Наче його допікає задуха.

З ними у ліфті їхать мені, їх до десятка зайшло в кабіну,

Морди, як ростбіф, з під сірих шляп, Чорна ліфтерша веде машину Вгору і вгору, все ап та ап.

Всі одвернулись од чорної — білі, Топчуться важко бики здичавілі,

Не шахтарі, їм тут їхать не мода,

Не трударі,— все банкірська порода.

Погляди їхні, як лютії жала,

От якби в мене в Вітчизні жила,— Жито б ростила, пшеничку б жала, Пісню із поля вела б до села.

Так, мене доброму вчила мати Хлопчиком, певне, в юнацькій порі, Перед старішими шапку знімати, Щиро вклонятись, де є матері,

Поцілувати натруджену руку,

Білу чи чорну, немає біди,

За материнську несказанну муку,

За материнські великі труди.

Тільки б, можливо, як виняток в світі, Не поклонився б я матері тій,

Що породила цих лютих і ситих,

Сірих — під шляпами — в злобі своїй!

В ліфті не світло, але й не тьмянко,

Я капелюха здіймаю один,

Низько вклоняюсь тобі, негритянко, Так, як вклоняється матері син.

За мозолі твої’ чесні і чисті,

І за усмішку болючу, як звих,

І за синів — чотирьох комуністів,

За поліичованих і за живих.

Як їй сльоза заблищала з журбою! Зашепотіли, міняючи тон, Гангстери-містери поміж собою:

— Совет Юніон? 11

— Совєт Юніон!

Ліфт вже донизу пішов у ту пору, А негритянці здалося за мить: Тільки угору, і вгору, і вгору В щасті своєму вона летить.

МАЯКОВСЬКИИ В АМЕРИЦІ

За крутою хвилею, за океаном,

Задимлене сонце в хмарах тече,

Ходить він зі мною ратгаім-раиом," Положивши руку мені на плече.

По мосту по бруклінськім, по Бродвею,

Біля хмарочосів кроком, як сталь, Негритянську вулицю вгледить — і над нею Теплими очима дивиться в даль.

В чорному Гарлемі діти-негритята Знають його посмішку й ласку руки,

Ходять біля нього і просять на свято Докери, вантажники, робітники.

Він заводить з ними гарячу розмову,

Як би їм правду вірніш знайти,

І разом знаходять правдиве слово,

І здається,— рідні вони брати.

ІЗ ЗБІРКИ «КНИГА БРАТІВ», 1954 р.

Чі 41

*

Іди, історіє моя,

Моя рідня, моя сім’я!

...Я бачу той далекий світ,

І ті шляхи за триста літ,

Повиті тирсою і згаром,

Побиті й палені пожаром,

І той зів’ялий вишні цвіт,

І очі матерів ласкаві,

Тривожні й милі, що в заграві Все виглядають із походу Синів своїх, дітей своїх,

Які на панський лесний сміх Кладуть ясу багрянородуі

Я бачу: сите вороння Клює поживу навмання В степу, в ярку, в глухім байраці. Братів, катованих у праці,

В полуніч, в південь і щодня.

Але підводяться полки,

В бою голота й козаки,

А щонайперш — моя голота Іде, як совість і турбота,

На смерть іде і на віки,

На всі роки, на всі століття, Назустріч зла і лихоліття,

Як завжди ходять бідаки.

Ви похиляйте тирсу дику,

Хай сяє сонце з верховіть,

Та бийте ворога без крику,,

Оту шляхетську кривду звіку,

Ієзуїтську, чорнолику,

На шибеницю поведіть!

Шляхетська ніч плазуй в вічі У зраді, в тьмі, у злі оман,

Та в Запорозькій грізній Січі Кмітує обраний Богдан.

Кмітує він у тьмі світань,

Де в росах клониться крушина,

Де ворохоблива старшина Боїться слів: іди, повстань.

Світає в тиші голубій.

Полки звелись. Виходять в бій.

І чути, б’є важка литавра.

На сорочках зникають тавра,

То йде народ розкутий мій!

Устаньте ж ті, що в темнім жалі,

В гіркім житті, в тяжкім бою Звисали палені на палі,

В судьбу вдивляючись свою; Устаньте ж ви, безправні й куті,

Що в ярмах горді й иезігнуті,

Що на вселюдському розпутті Від України вийшли в бій Не як потік — як буревій,

Піднявши стяги малинові,

Мої живі і сивоброві,

В братерській клятві, в добрій мові, Народе мій!

Світанок сіє

Своє проміння в ясноті,

Від України до Росії Лягли путі. Ведуть путі, Шляхи-путі, стежини й стежки,

І дзвін, і зір, і сонця тінь,

Небес мальовані мережки Кладуть шляхи для поколінь, Кладуть шляхи для поколінь,

Де другу — цвіт,.а кату — тлінь!

Моя Вітчизне дорога,

Яка в тобі горить снага!

В диханні домен, в цвіті жита,

Моя радянська, сонцевита, Моя Вітчизно дорога,

Яка в тобі горить снага!

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА12

Можливо, падав сніг, так, як сьогодні пада, Така ж була світань в засиіжених полях, Коли зібралась буть народна мудра рада І прадіди мої обрали віриий шлях.

...Народний лине клич з широкого майдану,

І братні грамоти вручаються Богдану, Гармат гуде луна могутнім перекатом:

— Ми волим бути з ним,

Із руським нашим братом,

Ми волим бути з ним! Відшші і навічно, Плече в плече із ним! — шумить, як ручаї, Литаврів хвиля б’є, мов хвиля переклична,

І клятву віддають всі прадіди мої..

Вони прийшли сюди без срібла та без злота, Та їм зрідні бої, гармат оця яса,

І очі світить їм не сум і не турбота, Майбутнього зоря над ними не згаса.

Ідуть вони в полках, розбивши шляхту дику, Ідуть вони, брати, без бойового крику,

І падають від страху у дворі І шинкарі, і різні рендарі,

І єзуїти, що тягнули жили З покривджених — і шляхті підслужили.

О підла нечисть!

А полки Ідуть,

Із косами в руках, з мушкетами із бою, Війни важка, тривожна, дальня путь Лежить для них за даллю голубою;

Вони поклали, бач, у землю ворогів,

Минули літа їм, минули довгі зими,

Пил Корсуня гіркий, пилюка Батогів, Пилявців чорний згар ген устає за ними;

Пожар боїв, ночей ще світиться в очах, і самопали в них, як помста, на плечах Палають жаром вдень і ніби світять в горні, Ідуть вони прості, несхитні і незборні,

На раду йдуть вони,,

Прапрадіди суворі,

Побратані в нужді,,

Поєднані у горі;

Ідуть в майбутні дні!,,

У молоді віки,

В пожежі і в бою Побратані полки,

...Ом жінка у плачі — закатували діток:

— Богдане, пам’ятай,

Богдане, відомсти!

Від сліз її, від кіс,— від сивих скорбних міток,— Сивішими стають снігів легкі пласти.

Он бідаки ідуть, у них спалили хати,

І їх на мсту підняв могутній Кривоніс,

Ом брат за брата йде,

А вже немає брата,

Він на кілку кривім під Кодиею повис.

Он дівчина іде, згвалтована вночі,

Піднявши дві руки, неначе два мечі:

— Богдане, відомсти!

Богдане, пам’ятай! —

І рада гомонить і плеще з краю в край.

— Нехай над горем злим Гаряче сонце встане.

— Виходь же на народ І все скажи, Богдане!

— Тепер навіки ми поєднані, 'братове! —

І військо, до добра і до боїв готове' Червоні прапори у небо підійма:

— Нам шлях один лежить!

—А іншого нема!

І сльози радості, майдан і віща тиша, Литаврів ібій важкий і малинова дзвінь,— Усе мені встає й минулі дні колише,

На довгий час живе для інших поколінь.

...На радостях медів хильнули по коновці І клятву віддали, як знак своїй землі, Звитяжці-козаки, хоробрі понизовій,

І хлопи, й ливарі, і просто ковалі.

Із тих минулих днів, що палені катами, Об’єднана навік, живе імоя земля,

І чесна путь лежить між рідними братами, І слава устає з ‘Вкраїни —до Кремля!

КОРСУНСЬКЕ ПОЛЕ (Пісня)

Ой ти, йоле,

Поле Корсунське,

Поле тихеє, широкеє,

Над тобою тучі не звисають,

Над тобою зорі не згасають,

Поле тихеє, широкеє!

А чи роси,

Чи важкі тумани,

В тому волі видно два .кургани, Обвилися стежкою крутою,

Поросли травою золотою,

Поле тихеє, широкеє!

А що в першім —

Козаки Богдана,

А що в другім, як пекуча рана,—

За Вітчизну полягли суворі Воїни радянські красвозорі.

Ой ти, поле.

Поле Корсунське,

Поле тихеє, широкееі

В ясний день I иіччю голубою Гомонять кургани між собою Про братів, що зналися на силі,

Що злягли в братерській цій могилі.

А над ними тучі не звисають,

А над ними зорі не згасають.

Ой ти, поле,

Поле Корсунське,

Поле тихеє,

Поле тихеє, широкеєі

ДОРОГА

Хмарин золота оболога Вечірніх полів течія,

І знов моя дальня дорога — Розрада й відрада моя!

Така, як в дитинстві наснилась, В заобрійнім тихім вогні,

Така, як в житті простелилась І стала при серці мені.

І вже ми із нею у парі,

Заручені й милі навік, Вклоняємось погідній хмарі,

І долам, і рокоту рік,

І росяним рідним долинам,

І небу, де родиться грім,

І тим неповторно-єдиним Літам невсипучим моїм.

Дорого, ти посестро вірна,

Течи, і хвилюйся, й не жди, Крута, і розлога, й узгірна, Тяжка і легка, як завжди;

То сиза, то пилом покрита,

То чорна в асфальті, як ніч,

То колосом стиглого жита Мені припадаєш до віч,

То стрічкою в ніч голубою Летиш на узгір’я круте,

І світ мій великий з тобою Рясніє, шумить і цвіте;

Ти радість і тиха тривога,

Любов і надій течія,

Дорого, далека дорого — Розрадо й відрадо моя.

Кохань і прощань моїх міра, Дерзання і мрії в житті,—

Усе заплелося не в сірій,

А в добрій твоїй ясноті.

Он стали берези, як дочки, Димки з емтеесу до гін,

Оп — жваво крокують кленочки, Немов піонерський загін.

Минають хвилини й години, Дороги ж осінній кришталь Веде у московські рівнини,

Веде в білоруські долини,

Веде по землі Батьківщини —

І тільки все далі і вдаль.

І думи не вперше, не вдруге Приходять і просять розмов, Незнане — стає вже за друга, Забуте — хвилюється знов,

І люди, і спогади милі Стають ще рідніші тобі.

І все, що любив ти, не в силі Тепер розлюбити в собі.

Шофере, натисни педалі, Засвічуй же фари-огні,

Дорога все далі і далі Лягає на душу мені!

ПІСНЯ БРАТІВ

Одна нам дорога стелилась віками, Одне ми робили своїми руками,

І землю одну засівали стократ,

Як другові друг і як братові брат.

Пам’ятає рідний край,

Де ходили ми, згадай,

Ясна зоре п’ятикрилая,

Нашу дружбу обнімай!

Нас Партія наша водила до бою, Одною сім’єю, одною добою,

Тікав перед нами напасник і кат,

Бо ми помагали, як братові брат.

Пам’ятає рідний край,

Де ходили ми, згадай,

Ясна зоре п’ятикрилая,

Нашу дружбу обнімай!

Як Волга й Дніпро у красі повноводі, Так дружба велика цвіте на свободі, Ми ділимо щастя з Москви до Карпат, Як другові друг і як братові брат.

Пам’ятає рідний край,

Де ходили ми, згадай,

Ясна зоре п’ятикрилая,

Нашу дружбу обнімай!

І хліб, і труди, і пісні наче ріки,

І спільна дорога, єдина навіки,

І землю одну ми квітчаєм стократ,

Як другові друг і як братові брат.

Пам’ятає рідний край,

Де ходили ми, згадай,

Ясна зоре п’ятикрилая,

- Нашу дружбу обнімай!

Де б не йшов у радості і в муці, Але час виносить, як луна, Огняних великих революцій Огняні і віщі імена.

Камінь тліє, точиться незримо, Молодість вітрами лине в ніч, Лиш стоїть в віках необоримо, Непохитно й молодо Ілліч.

Будуть знати правнуки і внуки — Хлібороби, теслі, моряки — Ленінські тверді, гарячі руки, . Що піднесли землю над віки.

Тільки б наша воля не вмирала, Зеленіла в шумі яворів,

Гори горя, як сніги Уралу,

Ііе вбіляли б коси матерів.

От чому через війни розп’яття Через ночі світлі, як свіча,

Ми несемо іскру для багаття,

Що взяли у серці в Ілліча.

ІЗ ЗБІРКИ «ЩО ЗАПИСАНО МНОЮ», 1956 р„

* *

Я не жив ці літа за глухою важкою стіною,

Буду те говорить, що у серці записано мною.

Чув я голос лугів на дніпровськім привіллі широкім, Чув я проріст отав, що налиті медвянистим соком, Бачив птиці політ у весняній розгонистій хмарі,

З нею мислю летів, з нею жив, наче з другом у парі. Слухав гілля дубів, що стояло вночі проти бурі, Бачив жар блискавок, що світили у ночі похмурі.

А тепер же скажіть, чи я жив за глухою стіною? Буду те говорить, що у серці записано мною.

Знав я друзів своїх, що не мали хвальби а чи зради, Бо хвальба — то є тлінь, а від зради немає поради. Я їх думами жив, і вони мої думи любили,

Я в них сили набравсь, і від мене взяли вони сили.

Я приходив до них, як до свого, до рідного'дому,

І вони в мою хату топтали доріжку відому.

І була в нас гостинність і хлібом, і сіллю багата,

І стояли ми в дружбі, як брат біля рідного брата.

А тепер же скажіть, чи я жив за глухою стіною? Буду те говорить, що у серці записано мною.

На зарошеній стежці любив я коханої очі,

І вони мені шлях освіщали, як зорі ясні опівночі,

І її поцілунок, і вірне і щире кохання —

То як рідна земля, то Вкраїни гаряче дихання. Може, в літа оці, дорогії мої побратими,.

Я комусь допоміг і душею, й піснями малими,

Хай вони відгукнулись, можливо, малою луною,— Та не все ж, мої друзі, не все ще записано мною!

Славтесь в нашім житті, і дерева, і сонце, і віти, Славтесь в нашім житті, Ілліча дорогі заповіти, . Слався, день наш світання,

Революцій повстання,

Хай це знають і внуки, і діти.

Слався, земле моя, що квітує рясними садами, Славтесь ви, городи, що Ілліч вас підносив із нами, Слався, ниво пожата,

Молода і багата

Під ясними дощами й громами.

Слався, шлях Ілліча, бойові і хоробрі повстанці, Що всю кров пролили і життя віддали наостанці. Славтесь Леніна стяги,

Повні сили й звитяги,

Що в боях пломеніли уранці.

Слався, нашого Леніна вольна велика держава, Для паїіів як вогонь, а для бідних хороша і права. Він своїми руками Всю підніс над віками,

Хай живе її вічність і слава!

Будем жити, як він, його правнуки, діти і внуки,

У походах, в труді, пам’ятаючи радості й муки,

І з його заповітом Ми йдемо понад світом,

Підійнявши натруджені руки!

* *

*

Я його лиш бачив на портреті,

Як до школи бігав школярцем.

Він стояв в простенькому кашкеті

З молодим освітленим лицем.

І мабуть, і в радості, і в муці,

Як завжди в житті тоді було,

Залп «Авроры», шторми революцій Осявали ленінське чоло.

І в його людськім і добрім зорі Кожен бачив іскорку надій,

Дні свої на вольному просторі, На землі новій і молодій.

Не забуду заграви пророчі,

Той портрет у школі па стіні. Ленінські живі і мудрі очі Вічно в душу дивляться мені.

ДИТИНСТВО

Так, я тут жив, отут я походив,

Де із віконця промінь б’ється в очі,

Де вік новий встає у темні ночі Поміж доріг і обважнілих нив.

У двадцять першім пухнув не з розкоші,

І глевтячок жував не із весіль,

І якщо зараз маю хліб і сіль,

То я згадаю всі житейські ноші.

А що їх згадувать? Була пора,

В тифу лежала бідна.дітвора,

У тихій днині, у дідівській хаті,

Де вікна — в землю, а на дверях — клап.

Ганчірки мокрі в мисочки картаті

Все точать краплю — крап, і крап, і крап.

І крап, і крап... А батько їв конину,

Збирав у лісі бубку горобину,

А потім верес і ходив на днину Не раз до тих багатих — без кінця,

Щоб хліба взичить а хоч би пшонця.

Вони ж казали, що нема запасу:

— Не маєш грошей? Так придбай же

касу!—

І йшли дощі поміж осінніх нив.

Так, я тут жив, отут я походив. ,

І якщо вижив я, і став під зорі,

І знов ходжу поміж крутих доріг,

То лиш тому, що в тії дні суворі Сам Ленін, видно, бачив наш порігв

У дні гіркі і в ранки того року,

Як ми страждали у голодну ніч,

Про мене десь, дитину одиноку,

Все думав заклопотаний Ілліч.

І якщо вижив я в. сувору днину,

То лиш тому, що, видно, чесно ріс,

А для життя мені тоді хлібину Від Леніна будьонпівець приніс, ф *

Не забуду я бійців одвагу,

Де служити випало мені,

Як приймали воїнську присягу При гвардійськім ріднім знамені.

Це було у нас в четвертій роті При важкім ворожім артнальоті,

При бомбьожках,— нам те все одно,—

Де, в снігу обнявши крутосхили,

Навіть мертві встали б із могили Цілувать гвардійське знамено.

А на тім знамені у поході, в огні,

Де задонські степи, і сніги, й кураї Зорні Леніна очі У зав’южені очі Проводжали синів у бої.

Ми ходили у ранах, повзли по болотах,

У розвідці, в саперах, в полках а чи в ротах. Знали ми у бою, де чужі, де свої.

Зорні Леніна очі У зав’южені ночі Проводжали синів у бої.

Не забуть мені бійців одвагу В'інші дні, як кажуть, по війні.

Все життя ношу оту присягу При гвардійськім ріднім знамені.

Де б не був, ніде не похилюся На землі „ясній і трудовій.

Тільки у задумі поклонюся Вірній клятві ленінській моїй,

Вже ж при тім знамені інші ночі і дні, Знов на рідній землі врожаї й солов’ї, Там, де Леніна очі У зав’южені ночі Проводжали синів у бої.

ВІТЧИЗНІ

Ти така незвичайна, багряна, Осіянна огнями — чому?

Може, кличеш на свято Бояна *, Розтинаючи блисками тьму.

Може, крицю гартуєш у горні, Щоб для миру гриміть, як громи, Де лежать твої недруги чорні Черепами, грудьми і кістьми.

Не шукав я другої на світі,

Бо другої такої нема,

Ти — як сонце, одна у зеніті,

Ти — як птиця на рідному вітті, Як любові хвилина німа.

Не питав я за компасом — де ти? Де за горами мрійна лежиш,

Як ішов на Карпати й Судети 2, На моравську і одерську тиш,

Як ходив я на прю із фашистом, Захищавши тебе у бою.

Зором ніжним, ласкавим і чистим Ти дивилася в душу мою.

І підводився па бойовищі Мідний колос, тугий, як горіх, Крізь замети, і ночі, і хвищі Все горять твої заграви віщі На земних полустанках моїх.

Через ночі важкі і чавунні,

Через рани і дикий осот Голосів твоїх сурми і луни Підіймали мене до висот.

І тому крізь вогні і навали На далекій чужій стороні Все твої ж солов’ї щебетали, Розриваючи серце мені!

І тепер, у новітнє світання,

Від твоїх солов’їних садів Пізнаю ївоє віще дихання,

Припадаю до рідних слідів.

Я люблю твоє майво зелене,

І Донбас, і Каховку ясну,

Світить зірка Жовтнева для мене У мою сорок третю весну.

Ти — як райдуга в добрій прикметі, Що народові щастя дає.

Ти, Вітчизно, ідеш по планеті, Підіймаючи серце моє!

* #

*

Там, де шлях лежить і гнеться колос* Де світанки, де отецький дім,

Скільки днів його великий голос Вів мене в житті моїм малім.

В революцію під рокіт грому,

Де в пожарах билися поля,

Голос той сказав мені малому:

■— Це для тебе буде вся земля.

Ріки ці під зорями в півнеба,

Дерева, як юність, голубі,

Чорноземне поле теж для тебе,

Хліб, і домни, й шахти теж тобі;

Дихай цвітом, росами в цім краї1,

Все земне бери — воно твоє Під червоним стягом ГІервомаю,

Що весну для тебе розів’є.

Лиш рости та набирайся сили, -Чесним будь в роботі та в бою.

Ой, які вітри в житті носили Юнь мою і молодість мою;

На мостах, над водами високо,

На шляхах курних і вогняних,

Між людей, що полюбив глибоко, Що віддав би все життя для них,

Вів мене у битві серед ночі,

Де життя палало, як свіча,

Той же голос, віщий і пророчий,

Вів мене — той голос Ілліча.

Був я в ранах, пив болотну воду, Знав я смуток бою й переправ.

Голос той, як вся любов народу,

Для життя їзід смерті рятував,

Щоб не знав я горя і напасті,

Знав кохання, чув дитячий сміх, Щоб прожив я в радості і в щасті Із народом у трудах своїх,

Поділявся з другом хлібом-сіллю, Думою сердечною в труді,

Піснею своєю по дозвіллю У травневі ранки молоді.

І ввібрав я в серце всі долини,

Шум дубів і клекоти орла,

І земля родинна і єдина Знов мене, як сина, повела

У веснянім у високім громі,

У шаблях- барвистих блискавиць,

У братерстві, при батьківськім домі, Від якого ворог пада ниць.

Землю що квітчає добрий колос І веде мене, як сурмача,

Партії великий віщий голос І безсмертний голос Ілліча.

Над лугами ворон кружить, За життям своїм не тужить, Пазури здіймає хижі, Вижидає крові-їжі:

Де б хатину, де б дитину, Де б кровини на хвилину, Де б пожару без покару, Де б то сліз глибоку чару?

Де б то взяти?

Чорні крила Розпласталися в пітьму, Але взять того несила,

Що не суджено йому.

Він летить і злісно кряче Над морями, в шумі нив, Бо новітній світ гарячий Шлях йому загородив;

І гудуть вітри супрутні, Вік двадцятий — буревій,

І рече мій край могутній: —Чорний ворон, я не твій!

Брала в руки долоню смугляву, Де доріжок узірка густа,

Про кохання, розлуку і славу Шепотіли старечі уста:

— Ця доріжка послалась крутою, Ночі сиві і дні в пожарі,

Ця — кохання твоє з гіркотою На вечірній зеленій зорі,

А на цій — твої радощі й болі, Давня юність конем виграє,

А на цій — і долини, й тополі,

Де родилося серце твоє.

Що так тісно ио-братськи вмістилось На маленькій долоні моїй:

Обгорілі мости й переправи,

Города із тривожної мли,

І полтавські задимлені трави На долоні, як сон, зацвіли,

І любов, і горіння, І скрута,

Давні друзі, привітні з лиця,

І розлука, як мачуха люта,

На доріжках отих без кінця..

Ти ж одного не можеш вгадати,

Бо стара вже, осліпла, без віч,

Як рука ця шпурляла гранати І фашиста вбивала уніч.

Не віщуй мені більш, індіанко,

Я життя своє вивірив сам!

Бубни б’ють, і хитається в танку Індіанський убогий вігвам.

* *

*

Я в помислах своїх не одинок І почуття свої не крав до хати,

Я не навчився цілувать жінок,

Зате ж братів умію зустрічати.

Так випало в малім моїм житті — Дороги, й сни, і урвища круті, Цілунок інший був мені розрадою,

І напуттям, і щастям, і порадою.

Коли війна гула, неначе в кратері,

Я пам’ятаю лиш цілунок матері.

Я знав цілунок мами на прощання, Коли'морозне дихало світання,

Коли при автоматах в кожушках,

Із материнським словом на розлуці Ми йшли у бій, у радості і в муці,

По лісових засніжених стежках,

Щоб взять траншею чи важкий редут,

І в поцілунку не було отрут.

Були брати, були звичайні люди,

Без лестощів, без підлості іуди.

Коли змарнілі, схудлі на лиці Ми втрьох жили на чорнім сухарці І не в цілунку — з ворогом в двобою Судьбу ділили ріізпо між собою.

Я повернусь на отчий свій поріг,

Що я зробив, що доробить не зміг,

Я дороблю, бо я не одинок І чую днів і років перекати.

Якщо ж не вмію цілувать жінок,

Зате братів умію зустрічати.

ПТИЦЯ

А. ІЛиянові'

В хату до мене жовтневої днини Птиця влетіла і сіла на лаві.

Очі допитливі, як у дитини,

Крила, мов райдуга,— дивно ласкаві.

Де ти взялася? І звідки знялася?

Що за натуру мають ті птиці?

Якщо з поетом уже повелася —

Я тобі дам і пшениці, й водиці.

Що ж ти хотіла в моїй кімнаті?

Цвіту не маю, що пахне шипшинно, Білий папір, і рядки кострубаті,

Й думи мої не про тебе, пташино.

Я не народжую райдуги в хмарі,

Вітру дніпровського я не здіймаю, Тільки-рядочки, як іскри в пожарі, Совість і чесність отецького краю.

Може, ти звістку принесла з В’єтнаму, Може, від друзів з Канади, з Цейлону? Птиця злетіла високо на раму,—

Щ6 ти,— у мене не буде полону!

Звісно, для мене ти гарна і мила.

Де ж твоє гніздя? А ти його мала?

Птиця почистила синії крила,

Слухала, слухала — і заспівала.

Я схвилювався — доросла дитина —

В добрій, у світлій, у щасній надії,—

А над столом зацвіла яворина,

А по кімнаті — черемуха віє.

Поля колгоспного вруна багаті В хату ввійшли, а над ними зірниця.

Так ми й сиділи у тихій кімнаті,

В мирній розмові — людина і птиця.

# Я:

*

Мамо, я хочу поговорити з вами У вашім житті і у вашій смерті,

Як ви колись перейшли полями,

Нас беручи на долонечки вперті.

Ось я бачу ті очі синії,

Пальці відчую завжди вузлуваті.

Б’ється мороз в посивілому інеї,

Мерзнуть шибки у Малишковій хаті.

Он він сидить — не хитрюга мій батько, Пару чобіт все тачає в базарики.

Тихий і чесний, звичайно — багатько, Крапля олії, сухар до сухарика.

Крапля олії та ложка кулешику,

Хліба крихтина — й за неї турбота.

— їж, мій Андрійку, та їж, мій Олешику, їжте, дитята, бо завтра робота.

Може, він чобіт продасть для почину, Сонце над ним стане радістю прошите, Мати ж останню продасть спідничину Нам на штани, на букварики й зошити.

І посміхнеться такою посмішкою,

Що я в житті вже ніде не знаходив.

Ту, що в житті, наче ластівка з громом, Хлопця в дорогу проводила з хати:

-- Чому ти, сину, не став агрономом, Нащо ті вірші почав ти писати?

І задивлялась у зморшках тривожна:

— Де той малий, що пішов без тривоги?

Я б тобі хліба приніс, якщо можна,

Я б тобі пісню приніс, якщо можна. Мамо, до тебе немає дороги.

Пісню б оту, де ті очі дівочі Сяють і ріки шепочуть з гаями (В’ється в Ревуцького 13 аж до. півночі,

В Майбороди2 виліта солов’ями)

Пісню б оту...

А я пісню не рушу,

Тільки вклонюся дорогам і нивам, Тільки візьму вашу ласку і душу,

Може, від того я стану щасливим.

Там, де синь-Дунай,

Там, де зелен гай,

А вже серця мого трудного,

Мамо, не займай.

В’ються пташки крила,

Де твоя могила,

Тільки слідочок З-під білих ніжочок,

А де мати походила.

* #

❖

Хиляться колосом вибалки русі,

Сяє вогнями твій край чудесний.

Тут проспівав соловей Білорусі,

Тут пролітав орел піднебесний.

Клекотом орлім в .війні і в негоді, Піснею щирою повниться днина,

Хай же наш Ямка живе у народі -Зорний орел і душа солов’їна.

Йдуть білоруси, сини твої милі,

В добрім труді їм робота чимала, Хай проживають у щасті і в силі, Хай же їм буде Янка Купала '.

Місту і полю, вусатому житу,

Всій Білорусі, що в сонці засялаг Щиро бажаю і щастя, і квіту,

Хай з ними буде Янка Купала.

# $

*

Запалай, мій вогнику крилатий, Полум’ям привітним і незлим.

, Як мойого серця жар багатий,

У житті не ділений ні з ким.

Запалай, мій вогнику, іскристо, Над лугів шептання вікове,

Мов кохання, молодо і чисто,

Що у серці б’ється і живе.

Я б тебе, мій вогнику, носила В темні ночі і в погожі дні,

Я б свою любов на двох ділила, Щоб дісталась милому й мені. .

І вона б, як вогнище, палала Між лугів і між рясних дібров.

І вона б цвіла не одцвітала,

Білим цвітом знайдена любов.

ПІСНЯ ПРО КИЇВ (Лірична)

Білі каштани, Світлі огні,

Де б не бував я,— Любі мені.

Київські ночі,

Зустрічі в саду —

В серці, куди не піду.

Гори високі,

Синь дніпрова,

Молодість наша Вічно жива.

Київські ночі,

Зустрічі в саду —

В серці, куди не піду.

Ми покохались Там, де дуби,

В київськім небі Два голуби

Кружать, здіймають Крилоньки свої,

Наче ми в парі, в сім’ї.

Так воно стане,

Так воно є.

...Білі каштани,

Щастя моє.

Рідна столице —

Ти моя весна,

Світла, погожа, ясна.

Київські ночі,

4 Зустрічі в саду —

В серці, куди не піду.

Ранки солов’їні,

Ночі весняні,

Далі подніпровські Наснилися мені.

Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість мила,

Ти серце моє,

Далі неозорі Ще й рясні сади.

Друже мій далекий,

Ти прийдеш сюди.

Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість, мила,

Ти серце моє.

Стежки і доріженьки Ген лягли у даль,

В парі ми любилися Серденьку жаль.

Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість мила,

Ти серце моє.

Нам би ще зустрітися В солов’їну ніч,

Теплі б зорі київські Сяли б до віч.

Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість мила,

Серце моє.

* *

$

Од явора снується довга тінь.

І вечір ліг, як воїн на привалі.

І скоро в полі фар палахкотінь Освітить путь-дорогу далі й далі:

Оту дорогу, по якій ходив І на якій любив — не долюбив,

Чекав і виглядав тебе єдину,

Свою надію, мов малу дитину,

Твоїм диханням навік полонив.

Прийди тепер! І хоч словечко мов Від тих палких незраджених розмов,

І посміхнись, і дай смагляву руку На добре щастя, не на злу розлуку.

А я тобі віддам і шум дібров,

І літ моїх витку недовгу стежку,

І все, що маю, все, що мати міг, Небес весняних золоту мережку Встелю тобі, кохана, біля ніг.

Прийди тепер! Пізнаєм дочиста Все, що було і з радістю й журбою, Прийди, я жду. Наш явір вироста, Отой, що вдвох садили ми з тобою.

* Ф

*

Важкі вітри не випили роси,

Черлепі трави бродять буйним соком,

І вдалині під обрієм високим Лугів осінніх теплі голоси.

А при багатті хлопці косарі І комбайнери у спецівках синіх Вплітають сміх до цих лугів осінніх, Ведуть пісні під маєвом зорі.

Булькоче, пріє каша в казані,

А клен русявий хилить ніжно віти,

І йдуть в лугах, немов засмаглі діти,

І поминулі, і прийдешні дні.

Як хороше, як легко поміж них,

Між цих людей, в труді людей живих, Між ними жить і поклоняться літу, Свою турботу, снами не сповиту,

Свої думки у їхні перелить

На все життя, а тільки ж не на мить.

На все життя, з лугами, з берегами,

Із травами, із зорями в воді,

'Щоб не спіткаться більше з ворогами, Щоб не хилитись в горі та біді.

Лугів осінніх теплі голоси,

І перепілок бій па сінокосі,

І даль доріг в очах стоїть і досі,

І все те слухай і в душі неси,

Неси, неси і затамуй в собі Оді вечірні хмари голубі,

Цей спів дівочий — не велику тайну, Але для серця вічно живодайну.

А що б я був і що б зробити зміг Без цих людей, без цих ясних доріг, Без цих вогнів у польовому стані, Де трактористи-хлопці на світанні,

Пропахнені автолом та бензином,

З вагончика ідуть іздалека,

Де за мотором, як за рідним сином, Підводиться натруджена рука.

Бери ж собі і все в душі неси,

Де радують тебе на вольній волі Лугів осінніх теплі голоси І спів дівочий у вечірнім полі.

О спів дівочий у вечірнім полі,

Лугів осінніх теплі голоси!

* *

*

Любові Забашті

У розливі дзвінкої просині,

В безгомінні ясних світань Стану я тобі кленом росяним,

А вже ти, як ромашка, встань:

Щоб у мене зоря влюбилася,

А у тебе за брата грім,

Щоб тобі вся земля світилася Так, як ти у житті моїм.

В сніговії, морозом витими,

У холодну і сиву рань

Я тебе всю закрию вітами,

А вже ти, як ромашка, встань!

Щоб дзвеніла дорога пташкою І дівчата шептали в сні:

— Бачиш, клен подружив з ромашкою, Значить, добрій прийти весні!

* Ж

*

Що в полі могила З вітром говорила,

Говорила не могила,

А дівчина мила.

Де ти, зоре чиста,

Бачила танкіста,

Де ходила за гаями Видом промениста?

Чи я ж у недолі?

Я на вольній волі.

Говорила та зірниця З дівчиною в полі.

Де його забито,

Де землею вкрито,

В стороні отій німецькій Виростає жито.

Підведись, юначе,

Серце дай гаряче.

Пам’ятай, що в ріднім домі Хтось по тобі плаче.

...Він устав з могили,

Повен цвіту й сили,

І ніженьки-походоньки Пішли, як ходили,

Крізь фронти затислі По Дунаю й ВісЛі,

До тієї дівчиноньки,

, Що в нього на мислі.

Пронеси мою думу ясну Крізь світання, і тишу, й порошу, Так, як я через ночі.без сну Твій незраджений образ проношу,

Тож мені, тільки слово майне,

Що ім’я твоє враз нагадає,

Давній спогад обпалить мене,

Мов у лузі цвітіння безкрає.

Дні хороші і літа мої,

Що забули спочинок і втому,

Все летять, як малі солов’ї,

Все від серця, до тебе, додому.

Де походжено стільки стежок,

Де забути всього ми не в силі,

Де осінній білястий сніжок Промітає шляхи твої милі.

Підійми моє серце з печалі, Блискавками до дііа просвіти. Сиві далі, розжеврені далі Кличуть знов у далекі світи.

Може, стать мені голубом в літі? Вийся, голубе, вище лети!

Чи широкою нивою в цвіті Пролягти для людської мети?

Чи розлитися синню-рікою,

Чи, як злива, що зроджує грім, Загриміти в своїм неспокою,

У гарячім диханні своїм?

Скажуть люди: не ранки похмурі Оспівав вій в загравні літа. Глянь, як небо цвіте після бурі, Ні, то серце його зацвіта! (

Не готовлю нічого для тебе в житті —■ Ні затишних кімнат, ні м’якої постелі, Тільки думи мої, вогняні і веселі,

Та безкраї дороги, далекі й круті.

Не пошлю я гінців передати привіт,

Бо розсідлані копі в моєму загоні. Тільки клекоти серця палкі та безсонні Полонять твій ясний незахмарений світ.

Не пишу я листів тобі. Що ті листи?

Бо згорає папір од моєї розлуки. Крапелину надії і повені муки Не беруться на пошті тобі донести.

Може, в дальню дорогу послать солов’я, Хай летить, і щебече, і щастям сія,

І співа па тополі, десь на отчому полі, Під вікном, як надія моя.

ПАМ’ЯТЬ'

Поле, бувало,^квітне — одквітне, Соки буяють в тихому клені,

А понад нами небо блакитне А попід нами трави зелені.

Дальня дорога в’ється за обрій, Мчать поїзди, як завжди, буйногриві. Думи родилися в злагоді добрій, Бились серця у єдинім пориві;

Жевріло, слово, мов колос від спеки, Жевріло, билось ясною луною.

Друже мій вірний, друже далекий, Десь ти за часом і десь за війною.

Десь на розпутті тривожних станцій, Десь на ночівлях в колгоспній хаті Бачу тебе в кожушку, в ушанці,

Руки твої на важкім автоматі.

Падали бомби в марево літнє,

Ми залягали при тихому клені,

Все ж понад нами — небо блакитне, Все ж попід нами — трави зелені.

Лізли фашисти здалеку й зблизька, Аж захлиналися люттю-злобою. Може, й не треба тобі обеліска — Колос пшеничний росте над тобою.

Та виходжають дівчата у ланці,

Та рожевіє проміння уранці,

Та пробігає вітер загірний,—

Друже далекий, друже мій вірний!

Що ж говорити? Війна — не забавка, Мертва й холодна, як сніг у завою. Он виростає донька-красавка,

Вірна жона залишилась вдовою.

Я їх покличу — твоє заповітне,

Я поведу їх у дні небуденні,

Хай понад ними — небо блакитне, Хай попід ними — трави зелені.

* *

*

М. Рильському

Не одну ще дорогу пройду у житті,

Не одну подію душею ізміряю.

В серці людини не в самоті —

В дружбі, в любові Вірив і вірую.

Вірю у воїна в час розлуки,

Вірю у пісню, як в легіт ріки,

Вірю в людські трудовії руки,

Що землю квітчають на довгі віки.

Вірю дитині за партою в школі,

Вірю в травневий ласкавий грім,

В колос пшеничний у чистому полі,

В зорі погожі над домом моїм.

Я не наслухався ночі короткої Струн солов’їних, ростивши сади,

Я не напився тієї солодкої,

Дніпре, мій Дніпре, твоєї води!

Я ще не знався з морями широкими, Що на каховських поплинуть стежках* Не обходив молодими кроками Синіх озер по лужках-бережках.

Шепче мій край, урожаєм багатий, Кличе дорога легка і крута.

Ти піднімайсь, молодий і крилатий, Так, як завжди в поминулі літа.

Серце, як вогник непогасимий,

Чисті надії неси, мов кришталь,

Вийся, здіймайсь, наш голубе сивий, Вище і вище, і вгору, і вдаль...

Рано вставай, і лети опівночі,

І повертайся на рідні поля.

Глянь, як з тобою співати хоче Наша рідна і наша погідна,

Наша радянська Безсмертна земля!

* *

*

Скільки вас, ясних і незабутих, Молодих, завзятих, дорогих,

Стукають у серце в бурях лютих,

В загравах і далях вікових:

— Одчини, з тобою поговоримі Чуєш пас? А ми ж твої брати. Поділися з нами щастям, горем, Поможи у вічність перейти.

Поклонись дібровам і долинам, Повернись до юних поколінь.

Розкажи, що ми не йдем, а линем Через час, і забуття, і тлінь.

Поклонись коханій після бою,

1 не треба нам тії хвали.

Ми ж нічого не взяли з собою —

Лиш бинти й шинельки узяли.

Поклонися матері і дому,

Де росли ми, не доживши днів,

Де над гіами з весняного грому Дуб столітній тепло гомонів.

Подивись, бо ми вже не поглянем, Поклонись у тихий добрий час А іще і жонам, і коханим,— їх мільйони ожидало нас.

Ми ніде під кулями не гнулись,

Під вогнем прямим і навісним.

Хай простять, що ми не повернулись, Хай пробачать, як живі живим.

Там, де зорі й тихі краснотали, Заспівайте у світання час Не для того, щоб пошанували,

А для того, щоб згадали нас.

В вас, живих, немало є турботи,

А за те, що нас взяла війна,

Нам не треба слави й позолоти — Тільки б дітям наші імена.

їм би стежку, та хорошу хату,

Та хорошу звістку із війни.

Ми ж сплатили кров’ю добру плату, Нашій крові не знайти ціни.

Хай дощі ідуть у тихій зливі На поля, луги і сіножать.

Наші ж атестати у архіві Пожовтілі вже давно лежать.

Хай над нами світить ясна зірка, Навіть та потріскана фанірка, Людськими сльозами вся политая,

В бронзі монументів не одлитая.

Над солдатськими медальйонами,

Над пожарами з ожереду,

З бойовищами попереду.

І, здається, в ночах, на вокзалах,

Ждуть І кличуть всі мої брати:

— Кажуть, ти живий? Так це ж немалої Поможи ж у вічність перейти,

Поможи ж у вічність перейти.

* *

*

Зацвітай, росянистий мій луже,.

Де живуть орачі й ковалі,

Здрастуй, плем’я співуче і дуже На вкраїнській радянській землі.

Хай ірже десь парнасівський коник І підвозить до слави митців.

Нам би менше поетів-ікоиок,

Тільки більше б народних співців.

Не від цього худого Пегаса,

Що гарцює на тисячу тем,—

Од великої слави Тараса Ми живем невмирущим вогнем.

Нам би знищить задвірки й затиння У моїй і у вашій судьбі.

Тільки б менше того павутиння,

Що сплітають поети собі.

Тільки б зїщли, як трактор заводиться І як саду квітчається віть,

Як зерно у колоссі народиться 1 як шахти поскрипує кліть.

Кожен має в житті своїм дати,

І невдачі, і радісні дні.

Я не можу усіх вас згадати,

Пробачайте, хороші, мені.

Нам не слава потрібна, не тучі,

А ясна неозора блакить.'

Вилітайте, орлята співучі,

В мене серце із вами летить.

І від доброго вашого слова,

Без зазнайства, і кривди, і чвар, Хай зотліє словесна полова,

А спахне поетичний пожар.

Знати радість, в журбі не хилитись Кожен рік, кожен день, кожну ніч. Нам би тільки учитись і вчитись,

Як велів незабутній Ілліч.

Зацвітай, росянистий мій луже,

Де живуть орачі й ковалі, Здрастуй, плем’я співуче і дуже,

На вкраїнській радянській землі!

3 ДОР о лень Ої книги

РАЙДУГА НАД БУКОВИНОЮ

Гуцули, здрастуйте! Отак приходить брат До трударів, знедолених стократ,

Вони в нужді, і в латах, і в нарузі. Жнивам буяти? Та які жнива —

У колосочках нива нежива,

І чорний ворон ген на виднокрузі.

Куди він лине? Де зупинить лет?

На башті танка сяє кулемет,

І котять грім оковані гармати.

Ой, кряч не кряч, а згинеш уночі. Дивіться, мати вийшла й на плечі Несе синка свого малого. Мати!

Гуцули, здрастуйте! Я мріяв, не радів, Ввижався край в навалі холодів,

В крутих узвишшях, в чорній полонині, Латки я бачив на худих плечах,

Обличчя в зморшках зморені, в очах Огонь журби, брати мої єдині...

Та ще ялину, зламану в яру,

Та Кобиляиську Ольгу, вже стару,

Із ясним словом, з думою, мов птиця.

Що мріялося — сталось. Двигнув мур, Над баштами, над сталлю амбразур Горить, як жар, червона зоряниця.

Боєць вітає матерів, сестер,

Гривасту хвилю розметав Дністер, Хитнувши кручами, немов віками.

Дві райдуги у червінькову вись З Черемошу на Київ підвелись,

Як два мости, воздвигнуті руками.

В ДОЛИНАХ ЛИМАНУ

В долинах лиману, в старих крутоярах У сурми подули походні вітри.

Вставай, Бессарабіє, в темних пожарах,

В гіркому убожестві сльози зітри.

Ти небо читала, як зоряну книгу,

До щастя, говорять, згубила ключі?,

Докіль тобі їсти глевку мамалигу, Пелагрою 1 мучитись, кликать вночі?

Змарніла? Стомилась? Ііу що ж, подивися, Зітри кривавицю і спину розправ.

Поглянь, що за птиці у небі знялися, Черкаючи крильми червневих заграв,

Нещастю твоєму несучи розв'язку,

І помисли інші, і слово нове,

Ти жадібна, певне, на людяну ласку?

То в клопоті їхнім і ласка живе.

Ах, вітре дністрянський, легкий вітровієць, Танкісти рушають в світанковий час. Листівки ці пише червоноармієць,

На прізвище Байда, ім’я Опанас.

* *

Тут мур тяжкий і схилені дерева,

Фортеця й камінь кров’ю промовля;

Не спить вночі тривожне місто Лева *,

У згарі й димі галицька земля.

Висоти веж, і степу широчини,

І вітру клекіт, спалахи зорі Чекають тих, хто брами знов відчиие,

Коли прийдуть нові каменярі.

А я вже бачу: молоді обличчя,

Ріпник, коваль із молотом в руці,

І через день, немов через сторіччя Дзвенять на зрубі сині криниці.

Привіт тому, хто не шукав угоди,

З напасником не їв чужий обід,

Хто в темну ніч тортур і непогоди Шукав наш слід і відшукав наш слід;

Хто помирав у кам’яній комірці,

Не брав кімнат в фашистському дому, Хто вірив нашій п’ятикутній зірці,

Як вірить син отцеві свойому!

Тому й шумлять під бурею дерева,

В вечірніх загравах, через фронти, Тому й радіє сиве місто Лева.

— Мої окривджені, мої брати!

$ $

*

Танкісти, і наводчики, й сапери,— Увесь завзятий незрадливий світ,— Ми менш говорим про майбутні ери,

А більше — скільки стоптано чобіт.

Ну що ж, за діло, молоде і праве,

Не всякому життя прожить дано,

Це скаже кров, і спопелілі трави,

І полкове гвардійське знамено,

І всіх доріг смертельні повороти,

Де нам судилось яросно пройти Огнем скорбот, і клопоту, й роботи,

І нашої людської доброти.

* «

*

Осінь їде на возах-двоколках,

По вибоїнах і по осколках,

По накатах, темних бліндажах,

По душі людській, що жде в окопі, По дорогах воєн у Європі,

В свисті вітру, в блискавках-ножах.

Стеле синь полотна туманами,

Шле гусей у небо над ланами, Журавлів замріяні ключі.

Навесні покличе їх додому Над моря і далеч невідому Сяйвом зір дніпрових уночі,

І вони, од виснаги худющі Через гори, вибалки і пущі Прилетять у гнізда в зелен май. Так і ти неси мене, судьбипо,

У світанки, в ночі горобині,

В рідний мій, у рідний отчий край.

Від костьолів, готики глухої,

Піль чужих у сніжному завої,

Слів нерідних, прощавань не тих... На супрутнім вітрі серед бурі, Через вік і маяки похмурі На розпутті воєн вікових.

За лісами, білими містами Мати скрикне, припаде устами, Батьку радість блисне ув очу.

Через сто земель з вогнем загірним Журавлем худим і непокірним, Рідний краю мій, я прилечу!

* *

*

За тихим степом тліють вечори,

І сивим пилом криється дорога,

І молода зоря золоторога Сіда, як птиця, в шумні явори.

Хіба ж я мало тих доріг топтав, Вдихаючи гарячий погар трав, Ковтаючи махри димки ядучі На Одері, на Пшемші *, і на Случі2,

І на десятках рік без переправ.

Збери шляхи мої — і встане даль, Річки з’єднай — і встане синє море. Чому ж душа тривогою говорить І серце б’є, як молотом коваль?''

На схід погляну — голос мій дрижить, І явори хитають головою.

Отам мій світ, моє життя лежить За обрієм, за даллю, за війною.

Від празьких веж і кам’яних хрестів,

Від звалених бомбьожкою мостів,

З дунайських гирл, з моравських луків, з грому Підводься, серце, і лети додому!

Зустрінеш друзів — щиро говори,

Зустрінеш матір — припади к порогу,

Там, де шумлять могутні явори,

Стрічаючи зорю золоторогу.

# *

*

Вечірню сизу даль узором срібним куто, Міцний недосвіт б’є, холоне на очах.

Лише дуби шумлять, немов тяжку покуту, Століття несучи на згорблених плечах.

З’явись, мій світлий дню, світанку мій

рум’яний,

У молодість, в похід налагоджуй човни,

Збирай товаришів у коло полум’яне Із рідної своєї сторони.

Щоб сіли ми за стіл і випили за вдачу,

Забувши сніг, і пил, і посвисти свинцю,

Лиш наші добрі дні і нашу кров гарячу Згадаєм в сотий раз, як велено бійцю.

Як велено бійцю, бо він пройшов півсвіта Крізь вибухи, жалі і вогненні вали.

Ото йому, як дар, важкі чотири літа Вечірню сизу даль у зорі заплели.

* *

*

За теплушками рейки синіють,

Пахне смолками рідна земля.

І сосонка під небом видніє,

Як в зеленій краватці маля.

Підвелася з Дніпра по Карпати, Семидвіта, ярка, горяна.

Сто земель я ходив і проходив, Сто річок перебрів у броди, Порохами баїв і походів Закурились юнацькі сліди.

Бийся, щастя, як спінене море, Орлім клекотом, цвітом доріг. Так ходили, мабуть, Святогори, Щоб, умившися кров’ю і горем, Повернутись на отчий поріг.

ХУСТОЧКА ЧЕРВОНА

Як я проводжала милого із дому,

Не забудь в поході та вертай живим.

І поїхав милий з-під вогню і грому, Хусточка червона розцвіла за ним.

Хусточку червону я подарувала,

Вишиту барвінком у тривожні дні.

Як я дожидала, як я виглядала,—

Може, прийде звістка радісна мені.

Та не всім, як видно, добрі будуть вісті.

Одлетіло літо, одійшла зима,

їдуть піхотинці, вершники, танкісти,

А мого між ними, а мого нема.

Тільки десь надвечір, під липневу зливу, Вийшла за ворота — кінь в полях біжить, Обірвавши повід, розметавши гриву, Хусточка червона на сідлі лежить.

Я не похилюся, з горя не заплачу,

Про коня сусідам слова не скажу.

А любов юначу, а печаль гарячу Хусточкою тою щиро пов’яжу.

Вийду за ворота, стану як тополя, Хусточка червона в далі голубій.

Хай бійці в дорозі і танкісти в полі Милих споминають, ідучи на бій.

Бийте, коні, копитами в груди, Пролітайте за вітром, года.

Хто любив, загубив — ие забуде, Хто ненавидів — теж пригада.

Той, хто бився,— посадить калину Чсрвоиицю, китяжницю-яр.

І нестиме в житті до загину Серця доброго стукіт і жар.

Слів для правди йому не шукати, Він товариша в кривду не дасть.

І земля, наче страдниця мати,

З ним поділить журбу і напасть.

МАРИНА ІЗ СВАРОМ’Я 14

Де ти, Марино із Сваром’я, де ти?

Ось я про тебе і маю річ.

Гаснуть у плавнях летючі комети,

Тихо вмирає на заході ніч.

А ти перев’яжеш і не засмутиш,

І ми із тобою як рідні сини.

Танки ладнаються в Борки2 на Лютеж3,

На Вишгород рвуться наші човни.

А нам би проїхать, пройти і не впасти,

Де дихає ранку ядуча імла.

Яким ти веслом кермувала до щастя,

Якою дорогою нас провела?

Якою клятьбою, чи болем, чи вірою Заворожила мене на віки?

Дихає ранок імлою сірою,

Свищуть, мов кулі, густі лозняки.

Сниться нам Сваром’я, Сварог4 і Сварбог5, Взятий у лещата ворог, як змій.

Ну, протитанкова, ще раз удар-бо,

Нумо, Марино, провести зумій,

Хлопці ж які, неспокійні та браві,

В очі поглянеш — аж сяють до дна. Триста бійців на твоїй переправі,

Човен і ти — липі надія одна.

Вийшли. Добрались. Земля як скорина, Нам у Петрівці6, їй в Сваром’я час.

— Що ж, прощавайте, бувайте, Марино, Будем живі, то заглянем до вас.

Будем живі... Хто вернувся — не знаю.

А з-поміж них насудилось мені З бою плисти до дніпрового краю Так, як тоді уночі на човні.

Так, як тоді, у ночах і загравах,

Де обривалось життя, як струна.

Долі питати на всіх переправах,

Може, Мариною зветься вона?

* *

*

Знов підійму я руки робочі До вітру і сонця, хмар і трави.

Серце моє трудне, не спи опівночі, Страждай мов каторжне, гнівом живи.

Пий мою молодість, слів моїх трунок, Тобі ж найдорожче — Вітчизна є.

Мрії завітні я дам в подарунок, Юнацьке, зелене, багате моє!

Щоб ти розквітло жагучим яр-цвітом, Глодом червоним та вітром-біжком. Затрепетало, як пташка літом,

Як пташка літом за синім лужком.

Якби я сто років прожив на світі Між друзів своїх, як дзвінких солов’їв,

Я взяв би з хмарини ясної блакиті І в колос пшеничний її заплів.

З’єднав би в єдине долини і скелі І жив би в роботі у різний час,

Хороші міста і сумні пустелі Збратав, як Вітчизна навчає нас;

Струмки поєднав би з широким морем, На сльоту осінню послав голубів, Березам моїм золотим, білокорим Подав би в пагілля мужність дубів.

Мандрівцю в бурані знайшов би указку, Матросу, щоб з моря вернувся знов. Щоб той, хто суворий, відчув би ласку,

А хто нелюбимий — пізнав любов. ,

Щоб сяла блакить у весняному небі Над дубом, над лісом, над шумом нив,

А в чорну посуху, бува, при потребі, Пшеничне колосся лисніло од злив.

\

А хлопцю засмаглому, брату-горністу, Подав би прохання у слові незлім,

Щоб сурма співала мені, комуністу,

Над милим трудом і над щастям моїм.

ЕПІЛОГ .

Коні ржуть на чорнім бойовищі.

Од копит одлунює луна,

І стріла хановська люто свище, Блискавкою путь перетин а.

За важким кривавим вихром голим Ломлять орди тишину топіль Понад нашим килиїмським полем *, Над вогнем Кахов'ок і Трипіль.

Там рубався прадід мій із ханом, Жив би я — і мій дзвенів би крик За пороховим густим туманом.

Де буркун і вітер-кочовик.

Землю розтривожили мотори,

У труді живе моя рідня.

Як мій прадід, крізь віки і гори,

Я шукаю молодого дня.

На цілинних землях наша сила,

На полях колгоспних — голоси, Земле рідна, що мене носила,

Що мене життям заколосила,

У майбутній вік перєиесиі

ІЗ ЗБІРКИ «СЕРЦЕ МОЄЇ МАТЕРІ»4, 1959 р.

ЗАПОВІТНИЙ САД

ЗВЕНИГОРА15

Минають весни і літа,

Живе Звенигора крута.

Гарячим сонцем оповита,

Несе віки полум’яні.

Панів злоба несамовита її не знищила в огні.

І, гнана чорними літами,

Вона, шматована катами,

Снагу таїла в глибині...

їй одягали пута куті,

Несли, як трунок, чорну лжу,

На велелюдному розпутті у Смертельну значили межу І через грати у закові,

В криваві дні Залізнякові2,

На серце сипали іржу.

Я народивсь не в тій годині,

Не в тій засмученій порі,

Хоч теж в полатаній свитині,

З нуждою сірою в дворі.

І слухав ніжну колискову І мову матері шовкову На молодій Звенигорі.

Уже стежки звивались вгору, Уже зоря у сиву ніч Зривала протемінь сувору З гірких нелюдських протиріч. Мені хлібця давав у домі Стрункий будьоинівець в шоломі В революційну буйну січ.

І в’яли смутки і турботи,

Як він повів мене у млі На ті звенигорські висоти, Малого хлопчика в селі. Десятки літ минуло в краю,

А серце б’ється, як згадаю Той хліб, і радощі, й жалі.

І в інший час важкого діла,

Як битва дні перетяла,

Вона для мене височіла,

Мені надією була.

У сталінградські сніговії Єднала рани', біль і мрії,

Неначе клекоти орла.

Я ие шукав її, мов казку,

Як інші, в злобній самоті,

Не одягав трагічну маску,

Як є невігласи оті;

Вона завжди була зі мною,

Як правда з піснею-луною,

На золотій моїй путі.

Я не губив її, нівроку,

Грудьми стрічаючи біду,

Мою Звенигору високу,

Мою веселку молоду.

Вона мені шляхи росила,

Вона мене в світи носила.

В людськім, у збратанім саду.

І якщо падав у знемозі,

Хиливсь притомленим чолом,— Вона вставала на дорозі Мені цілющим джерелом, Цвітком і хлібом в добрій згоді, І закривав мене в негоді її червіньковий шолом.

Та не про себе пісня та,

Живе Звенигора крута.

Ув інші дні вже інші кличі,

Та й обрій інший, ніж колись,

І чесні руки робітничі Із хліборобськими сплелись,

І сталь із колосом пшениці,

Як сріблом куті зоряниці,

У звенигорську сяють вись.

З її глибин, де димка сива,

Там люди, сповнені снаги, Жароту ярого заліза Перекували на плуги.

Литвом наповнені опоки,

. Немов розжеврені потоки, Влились в пшеничні береги.

І гук задиханих вагранок,

І домен клекіт на зорі Залізний кинули багрянок На молодій Звенигорі.

Важкий вогонь і крицю литу З’єднавши в мідь несамовиту В новій, небаченій порі.

І за минулого слідами Мій день змітає прах і ^лінь,

І за гречковими медами Рясних культур первоцвітінь,

В дніпровській руті, і в блакиті,

І в росянистім стиглім житі Нових століть лягає тінь.

Налиті соком, в’ються віти,

Ще в ніч посаджені глуху,—

Та встали ленінські завіти На лжу лукаву і лиху,

Вони, як промені багрові,

В людському серці, в пісні, в мові На українському шляху.

Душа і мова солов’їна —

Мій біль, і сни, й життя моє,

Де та Звенигора — Вкраїна—■ Поміж"народами встає,

Немов сестра, без сліз і муки їм подає ласкаві руки І серце щедрісне своє,

Добром налите. І не всоте Мені крізь віхоли й сльоту

Верстать важкі її висоти, її доріженьку круту,

І в щасті плакати, й, нівроку,

Стрічать Звенигору високу,

Мою Вкраїну карооку,

Земну любов мою святу!..

& «

Здавалось малому, чи снилось малому, не знаю,

Чи, може, легендою стало у нашому краю,

Як Ленін проходив між люди, заходив до хати,

Й водиці йому подавала у клопоті мати,

Й картоплю із хлібом та сіллю — вгощайтесь,

нівроку,—

Було тоді голодно в людях двадцятого року.

Здавалось малому чи снилось, не знаю, малому, Як Ленін проходив по полю в стернищі сухому, ,

А жайвір щебече, а сивий будяк посихає,

А жито, як рута, не смута зеленим вуском колихає.

І провесінь з Леніним, провесінь плеще низами,

І трактором борозну першу ведуть комнезами ‘.

Діди посивілі, як вічність, зійшлися охоче,

І прапор над нашим сельбудом тріпоче, тріпоче.

А в кузні готують чересла вчорашні повстанці,

А в небі зоря озуває червоні сап’янці.

Здавалось малому чи снилось, не знаю, малому, Пішли мої стежки-доріжки від отчого дому.

Що паростю билось, що врунню було молодою,

На доброму корені стало, не гнуте бідою,

Вогнем обпалилось, громи заховало у кроні,

В саду України схиляючи грона червоні.

Буває, в задумі, з новою тривогою вранці,

Бувало, в окопчику, в сніжній холодній землянці,

А всюди зі мною, як щастя, як виблиски долі,

Та ленінська посмішка в орному чистому полі,

І провесінь з Леніним, провесінь плеще низами,

І борозну людству виводимо ми — комнезами!

А жито налито, а броеті у соках до краю,

Із віком, із сонцем... Було це,— не снилось, я знаю!

МОЯ ВКРАЇНО І

Минає ніч, палає схід,

Нових століть багріє рань,

І України грізний хід Дзвенить в минулому з повстань;

То з чорних ярем, чорних пут Лунає крик: — Ми не раби! —

І стеле квітом первопут Революційної доби.

З кріпацьких днів, з шахтарських міст, Де боєм збитий небокрай,

На повен змах, на повен зріст Вставай, судьба моя, вставай!

Нехай простеляться в тобі Надії, й сни, й нові жнива,

Й дніпровські далі голубі,

Моя Вкраїно грозова!

II

Веди мене до тих доріг,

Як буде вранішня година,

Де я малим було — дитина —

У перший клас до школи біг.

І перших літер світлий жар Спахне у пам’яті потрошки,

А потім клич мене до дошки Чи подаруй мені буквар,

Що зветься «Сонечко». Веди,

Я закарбую ті сліди,

І клас, і парту у чорнилі,

Й потерті зошитки малі,

І піонерські, серцю милі, Тривоги, радощі й жалі, Юнацьку долю молодую В залізні літери вкарбую Й твоє дихання на землі,

Моя Вкраїно!

III

Ти ж веди Мене в рясні свої сади,

Хай стану явором твоїм, Гіллячки викину щасливі, Оберігатиму твій дім

У хвищі, в заметі і в зливі,

З ранковим променем зросту,

З росою в лузі не зів’яну,

Щоб бачить міць твою просту І душу дивно полум’яну; Почую поклик журавлів В блакиті неба, де ростиму,

І над роздолищем полів Твою красу неопалиму Побачу в радості. Візьми І вкинь в ріллю мене зернятом, І не кропи тоді слізьми,

А тільки дощиком крилатим Полийсь на груди. В темну ніч Тепло землі візьму до віч З твоїм диханням впереміжку, Де дальня даль неначе дим,

1 проросту не на обніжку—

На добру, на людську усмішку Пшеничним колосом тугим,

Моя, Вкраїно!

IV

Солов’їно Затьохкать дай. мені вночі, Струмків і рік твоїх ключі Віллються в серце відгомінно.

Тоді з півночі до світанку,

Від пізніх зір до ранніх зір, Шовкову тиху колисанку Я простелю у отчий двір.

Дитя вві сні розплющить очі,

І мати вийде як на те,

А милі коси ті дівочі Любов незнана заплете;

І добрі люди хлібом-сіллю Зустрінуть радощі мої,

І навіть бубни на весіллі Затьохкають, мов солов’ї!

V

Заліза дай мені і дай Снаги залізної у мову,

Там, де шахтарський небокрай Сталеву стежку пурпурову Землею стеле. У руді,

У чорних блисках антрациту,

Я чую міць в твоїй ході,

І дзвін, і клекіт спередсвіту,—

То світ ракетний проти бур І недосяжний шлях у леті,

То жар твоїх температур Льоди розтоплює планеті.

То ливарі і ковалі В січневі ночі, в ранки маю Могутній плуг кують землі Для дружби, щастя і врожаю.

А я із ніжністю в ці дні Ввіллюсь, мов крапля в рідні ріки, Лиш ти, як мати, дай мені В кипучім гарті, в пломені Снаги залізної навіки.

VI

За тих, що впали у бою Під жар землі і клекіт злий,

Ти душу лагідну свою В гарячу думу перелий.

Вони лежать біля'Дінця,.

Біля Трипілля і- Карпат,

Боєць обличчям до бійця,.

Як з другом друг, із братом брат,

Біля Чернігівських лісів,

Де рвались танки й тягачі, Далекий-поклик голосів ~

Мені' ввижається вночі,.

І, як живі, в фугасній млі Тривожать спогади, мої Сини російської землі,

Сини радянської сім’ї,

Вони ж за тебе...

В тиху даль,

В світанках димио-огняі-шх, Мільйоннодужий ревний жаль Пливе як-реквієм по них —

З сердець батьків і матерів,

З душі- дітей рида щосил. ...Могутні крони яворів Ростуть над спокоєм могил,

І колос п’є зелений сік,

І жайвір дзвонить з вишини;

Ти не забудеш їх вовік,

В труді і в святі спом’яни,

Моя Вкраїно!

VII.

Де б не йшов І де б не знав чужі краї,

Я бережу її любов,

Труди і помисли її.

І де б не,став я на поріг,

Все сняться ранки золоті,

І дзвін, і даль її доріг Мені за щастя у житті;

Лугів калинових луна,

Гдомеи жар, і злото жнив, Блакитних Десен ясина, Дніпровських заводей заплив;

І в серце плине запах віть, Пісень глибока оболонь'1, -Отак би все життя летіть На твій немеркнучий .вогонь!

VIII

Високі палають Стожари 2 І радують серце моє,

Народів сім’я богатирська,

Як море, до сонця встає.

Ти чуєш, як хвилі клекочуть І вже не вертають назад.

Ти -бдаШ'Щ, як сад зацвітає — ^Безсмертного Леніна сад.

А в мім, молода і стосила,

У дружбі своїй не одна,

Вкраїна стоїть зорекрила, Радянська моя сторона.

Поглянь,— то не заграви в небі, Не клекіт весняний ріки,

То Партії стяги червоні,—

Як птиці, летять у віки.

І стелиться дальня дорога,

І сурмами кличе здаля.

По ленінських віщих завітах Підводиться рідна земля.

Й народи стрічають стосилу В гарячім труді, не в бою, Вкраїну мою зорєкрилу, Радянську Вітчизну мою!

ЯК ПРИЙМАЛИ В ПАРТІЮ

Не трава, не зелен сад В щирім слові стеляться, ■Єталівград мій, Сталинград, Вогняна метелиця.

Ні проїхать, «і пройти, Кілометрами — фронти.

Між доріг і між застав,

З блисками колючими,

Сивий вік в шинелі встав Над твоїми кручами.

Стій на смерть, як всі брати,

Час і в партію іти.

Там мене у партію приймали В партбюро у Красній Слободі *, Де за свідків — бліндажі-завали Та розбиті баржі на воді.

Не писали в протокол поміток, Чули серця молоде биття,

Чорне небо й вибухи зеніток Видали розписку на життя.

Хто батьки? І що мені казати,

Як батьки за тисяччю доріг У нужді, в безхліб’ї біля хати Виглядають сина на поріг;

Як чекає мати тої вісті,

Піднімає руки в пломені,

Руки чисті, в праці мозолисті, Золотисті у минулі дні.

Як старий мій батько сумовито Все обходить стежку неспроста, Бо від сина з бою друге літо Ні листа, ні слова на уста.

Звідки родом?

Встань, моя кохана, Через бій, через фронтів ряди, Україно,— серце моє й рана, Найсвятіша мати, підійди!

Підійди і стань отут між ними, Непоборна у тяжкій біді, Підлети не кіньми вороними,

Не човном кленовим по воді.

Не росою в розсвіти дівочі,

Де полів гуде вечірній дзвін,

Тільки громом в партизанські ночі, Тільки мстою спалених руїн.

Тільки гнівом в сиві снігопади,

Де мій день, мов квітка, промайне, Полум’ям надії і поради Обпали тривожного мене.

Ти моя порадниця і вчитель,

Біль і сни, й доріженьки круті,

Ти ж мені — партійний поручитель Ленінської правди у житті.

Інших я питань не пам’ятаю;

В тій хатині думалось мені,

Як вернуся до свойого краю У дніпровській дальній стороні,

Як зустріне хата необжита,

Батько й мати десь при каганці,

• Як колоссям молодого жита Залоскоче вітер па руці.

І не те щоб святом не відбилось Чи коханням в золоті волось,

Тільки щоб здійснилось все, що снилось, В муках квітло і не одцвілось.

Але й те гадав я, чесне слово:

Як уб’ють — то невеликий гріх,

Тільки щоб у серце, щоб раптово,

Щоб і мертвим бути між своїх;

І не впасти зразу під копита І на землю в лютому бою,

Хоч і мертвим крок чи два ступити На радянську, нашу, на свою.

І щоб друзі пригадали гірко,

Як, смішному, видилось мені З красною зорею із фанірки Ту могилку в полі, в полині...

Бо мені доволі хліба й солі Там, де смерть кладе свою печать,

Там, де танки стогнуть в синім полі,

Над Заволжям кречети кричать,

Бо мені бомбьожок сиві кросна Вже звичайні, як дихання трав. Секретар сказав:

— Одноголосно.

Що ж, вітаю,— і поцілував.

І обняв, поранений, рукою,

Але це вже лірика, либонь. Скільки літ минуло в неспокою,

А на серці жевріє вогонь,,

Може, вогник, як на те казати, Що не гасне в радості й біді,

Що узяв я з партквитком солдата В партбюро у Красній Слободі.

І не трави й зелен сад В щирім слові стеляться, Сталінград мій, Сталінград, Вогняна метелиця.

Між доріг і між застав,

З блисками колючими,

Сивий вік в шинелі встав Над твоїми кручами.

ЗАПОВІТНИЙ САД

Лягли удаль широким світом Не раз перейдені мости.

Яким же цвітом — неодцвітом Сорокаліття заплести?

Небес роздолиіце безкрае, Світанків юних зорепад,

Шумить, шепоче, виростає Мій заповітний рідний сад;

Та ще в житті,— в моїй долині,— Чи дні ясні, чи горяні,

І темні ночі, й ранки сині На душу просяться мені.

Де люди йдуть на добру раду,

Де.сяє щастя, не журба,

Мій заповітний вольний саду» Народу рідного судьба!

Тебе садили ми колись,,

Лиш не хились та не в’ялись! Твої тополі ген на волі І врожаї у чистім полі,

Дубів пагілля молоде І вогнищ маєво руде',

Стежки і роси лугові,

1 день встає в своїй надії, Клекочуть з грозами Росії Вкраїни грози трудові!

Були ж: зима й холодна хвища, Війни смертельний, злий удар, Були вогненні попелища, Фугасок лютий чорний жар.

Було: землі криваві жили В напрузі билися роки,

Як ми фашиста придушили І розтоптали на віки.

Було...

Не вернеться сваволя,

А все ж вчувається мені Той материнський плач із поля В святій, у рідній стороні.

І партизанський гнів розплати В своїм., у спаленім дворі.

Усі важкі, тривожні дати У тім людськім календарі Мені ввижаються.

Устань,

Зелений саду, не досаду,

Тобі ж несу я на пораду Жадливу спрагу сподівань, Устань, війни своїм крилом, Пролийсь цілющим джерелом На серце!

А з твоїх стежок

Я посаджу собі у хаті Той Білорусі яр-лужок І Волги падуби крислаті,

І запорізька лита сталь Тут заклекоче, ніби з горна,

На вікна ляже яснозорна Дніпра-Славутича кришталь,

Мій рідний саду!

І тоді'

Я, вже багатий у труді,

У дружбі, в радості, в шуканні,

Іду до тебе на світанні В гарячі літа молоді;,,

Твої пісні, твою мету В сорокаліття заплету!

Рости, пишайся, повен квіту,

Тебе не візьме воєн град, . Радянський, ленінський — для світу, Для щастя людського й привіту, Нема кінця твоєму літу,

Наш заповітний рідний сад!

БІЛОРУСІ

Не у снігах, не в важкій завірюсі,— Сонцем і медом наснажено спокій, Літо цвіте у садах Білорусі,

Літо стоїть на Вкраїні широкій.

Знову я руки тобі простягаю,

Плине до тебе думок моїх ноша, Здрастуй, долино братерського краю, Здрастуй, земля білоруська хороша!

Тут мене друзі сердечні чекали, Низько вклонюся їм щирим поклоном, В’ється безсмертна дорога Купали, Коласа 1 голос прокочує дзвоном.

Білоруська земля на границі,

А границі між нами й нема,

Мирні люди, і трави, і птиці,

І вечірніх полів зоряниці,

Як судьба, як свобода сама.

Тракторів золоте рокотання,

Нива Зелень-мережку снує,

Та високе безмежне світання Над борами до сонця встає.

Серце маючи добре і чуле,

Знаєш ти і труди, і бої,

Хай на хвильку загляне минуле На зелені світанки твої,—

Як вставала ти в грізній прикметі,

В пожарі колихалась блакить,

Всі сніги, всі льоди на планеті Можна б тим пожаром розтопить!

І гарматні важкі землетруси Вили в душу і в спів солов’я.

Білорусь ти моя білоруса,

Синьоока, як мати моя!

М,ногострадна! Близька в нас розмова, . Білорусь ти моя Білорусь!

. Хай посвідчать книжки Кулешова 2 І підтвердить це Бровка Петрусь 3

В нас одна судьба ї одна хода,

Як потік гарячий, кипучий,

«...а в поле вярба,

Под вярбой вада»,

Там, де стогне Дніпро ревучий.

Хліб і сіль — навпіл,

Все не оповім.

В бліндажах, сніжком занесение Був наш рідний дім.

В’ється вороння З ранку до півдня,^*-Білоруска українцю Подає коня.

Де Донець хлюпоче дзвінко,

В ніч тривожну, грозову,

Білорусу українка В’яже рану горьову.

«...а в поле вярба,

Под вярбой вада».

І одна журба,

І одна хода.

Т-а ще хліба .шмат.

Та ще рідний брат,

Щоб Украйну й Білорусоньку Визволять з-під грат.

Як нам світили вогні на розстанку В ночі тривожні під гул батареї,

Шану складаю Максимові Танку 4 — Другові й братові юні моєї. •

Голос поетів і дужий, і чистий Б’є мене в груди, як хвиля прибою, Пимона ГІанченка 5 слово вогнисте Взяв я у серце й несу із собою.

Пісня у нас ні для кого не лишня, Вчимось дивитись не мілко, не вузько; На Україні Остапова 8 вишня Жалить, немов Крапива 7 білоруська.

Як ми навчилися жити й дружити,

Ти ізі мною, і я із тобою,

Колос до колоса стиглого жита,— Судьби стають однією судьбою.

Серце гаряче повік не вміліє,

Жити.нам вічно в одному розгоні, Нести разом із синами Росії Партії нашої стяги червоні.

Славтеся щиро, і гори, і трави,

Люди, і птиці, і сонце, і квіти,

Слався, велика, безсмертна Державо, Славтеся, Леніна вічні завіти.

Вже ніколи важкі землетруси Не ударять у спів солов’я.

Білорусь ти моя білоруса,

Синьоока, як мати моя!

ВОГНИК

Максиму Рильському

До тих країв щоденно поїзди Відходять від столичного перону;

Бери, тютюн і вірші для їзди,

Хліб-сіль, тарань прив’ялено-солону, Гачки, й сачок, і вудочки складні,

Та ще нехитро зварену наживку —

І гайда в путь, бо літо в переджнивну На плесо вод веде погожі дні.

Біліє там будиночок між трав,

Шумний, привітний, не якась обитель,

В ній друг мій любий здавна проживав, Мудрець — у слові, у піснях — учитель.

Ну, словом кажучи, до тих країв Свою я душу із піснями вів,

Свої гарячі радості, й надії,

І несповиті думи молодії.

Чи день, чи ніч, чи посвисти зав’юг,

А він мене чекав, великий друг.1 Бувало, поле обів'є сльота,

І вже не літа гілка золота,

А ночі підосінньої година Тебе зустріне з поїзда в ліску,

І ти бредеш по мокрому піску На вогник той, немов мала дитина,

На вогник той, що жевріє в вікні І, тіні розганяючи лякні,

Тебе зове, як зірка понад світом,

Теплом людським і затишком-нривітом.

А в хаті тій, лиш ставши на поріг;

Що написав чи тільки бачить міг,—■ Клади дарунком друзям на помості,

В безжурний сміх Герасименка Кості1

Чи в щиру мову, повну, як ріка, Завзятого Олекси Десняка2.

А вже в пізніші літа, по війні,

Тут коло друзів ширшало вдвійні, Рибалки і співці прості, не пишні, Вслухалися в слова Остапа Вишні,

В Довженкові3 роЗдум’я вогняні.

І сміх, і пісня, й думка незатаєна Жила, цвіла, як червіньковий діл,

І Катерина рідна Миколаївна Садила нас, як голубів, за стіл,

Немов журила, й ставила вишнівку Чи й ще чогось рибалкам у мандрівку.

Неначе вчора, все отак було,

Привіти й жарти мов дзвеніли вчора, На дворик той весни пливе тепло,

І тихий вечір, і ясінь прозора,

Тут інші люди за вікном живуть,

Та й інші друзі теж, напевне, в колі,

Бо вогник той крізь ночі каламуть Усе горить, все блимає поволі,

Як я приходжу. Ніби із кімнати Господар вийде гостя привітати, Ласкаво-сивий, стане на порозі І руку дасть мандрівнику, мені.

Хай вам, Максиме, світить у дорозі,

У темний вечір, в хвищі чи в морозі, Той щедрий вогник з ночі в Ірпені4!

ДУБОВИЙ ЦВІТ

Ви побувайте в мас на луговині У весняній погожій, тихій днині.

Там в листвині рястовані мережки, В соку ліщина вішає сережки І навіть камінь сивий наяву Бере собі зацвітку мохову.

А дуб стоїть, а дуб не хилить віти, Старого листя не кладе в траві,

Суворим нелинем ще довго буде мріти Про посвисти зав’южно-снігові,

Як тут морози піднімали жала,

Як тут зима злобилась, і кружляла, і в’юнились, і слались довгі дні,

А він стояв у мідяній броні.

Прикривши стеблик, ряст і чебру пучку, Берізки ніжність, пагілля нове,

І навіть у ожини злу колючку Прикрив грудьми: нехай собі живе.

А вже як дав снагу листку і квітам, Загладив рани від зимових днів, .

Десь уночі скупим, недовгим цвітом, Немов людей соромлячись, зацвів.

Ч

* *

*

Ми удвох дивились «Катерину», Слухали тяжкі її жалі,

День її недовгий, злу годину В давнім у Шевченковім селі.

Бідна флейта плакала з Івасем, Скрипки дві тужили в заметіль,

І пізніш мені здавалось часом,

Що тобі на серце їхній біль

Перелився, кличе і клекоче,

І Катруся просить із села,

Щоб за неї ти життя дівоче Не в плачі, а в щасті прожила.

* *

*

Ти мені не мати й не сестриця,

Не роздолля погідне моє,

Не далека перелітна птиця,

Що крилечком душу, обів’є.

Ти взяла на себе іншу ношу,

Щоб зі мною, трудним у житті,

Щастя -йгемушк в зливу і в порошу Вдвох нести на узгори круті.

Слова й ласки таємничий трунок, Ніби цвіт малиновий в огні,

Ніби материнський поцілунок,

Десь малому хлопчику мені.

Щастя й біль .єднаєш воєдино,

Так,'як сонце й гілку молоду,

Дай же, дай, любов моя, зорино, Світ пройти,'.як стежечку в саду!

!|С *

*

Ти забрала все в своїм початку: Подих трав, омріяних колись, Кучеряві клени, мов хлопчатка,

За тобою віттям потяглись. -

Райдуги малинове вітрило,

Жар грози і подихи дібров,

Те, що мріялось, жвітло й говорило, Все забрала ти, моя любов.;

І сховала в посмішку щасливу, З.аплела у погляди ясні,

Так, як нива випиває зливу,

Щоб налити жолое по.в:есні,

Щоб заглянуть до ®о.єї хати, Сонечком осяяти поріг,

Воскресши -і віддарувати Все святе, без чого жить ж міг.

* *•

*

Я ^розкопаю високу гору,

Біля пшениці тебе посію.,

Неначеіквітку блакшгнозору.,

Моє кохання, мою надію.

Я розхлюпочу в лупах озера,

На етву .хвилчо з.н айшовши з л аду,

Пущу, як рибку червоноперу,

Моє кохання, мою' відраду,

Щоб зашуміло, як рунв, зелене,

З Дніпром заграло весняно-мило, Щоб не зів’яло воно у мене,

А хлопцям очі повеселило!

Ударять бубни в вечірню просинь, ІІопі весілля згуляє осінь На українській моїй-долині,

Де любі очі, де ночі сині.

* *

*

Глянь: піднімаються грози сині, Хилять березу — оту босоніжку,

В лузі калині й кожній росині Травень гаптує зелену меріжку,

Брості набухли, напоєні соком, Ковшик підставиш — і бризне сила, Обрієм тихим, ясним і високим, Ходить любов моя, молодість мила.

Ходить смуглявочка,

Білі рукавочка,

Щастям насичена,

Сонцем косичена;

Жайворів слухає над берегами,

Зорі шукає поміж травою.

Добре, як рідна земля під ногами, Батьківське небо над головою!

# *

*

Інші дні — то й інша стала звичка* Мірою пригоди і краси,.

Мчить і мчить гаряча електричка, Обсипає іскрами ліси,

За дніпровим віковічним Низом 16 Дихає вагранок сиза мла,

1 трава, напоєна залізом,

Ще ніжнішим цвітом зацвіла.

Міць землі навік не роз’єднати Клеветою й вибухом війни,

Там, де хліб і сталь — як два солдати, Як одної матері сини.

* *

*

Я люблю твої очі у мрії,

Ті, що глянули в душу колись,

В них мої сподівання й надії Дивним карбом навік запеклись.

Я узяв тих очей таємницю І зіниці твої золоті,

Наче воду з ясної криниці,

Щоб разхлюпати людям в житті.

І дивились на мене ті очі,

Як веселки, з-під маєва брів,

Тож диханням твоїм опівночі Я людей у житті обігрів.

І коли ти повернешся знову, Прочитаєш ти в людських очах.

Свою душу легку і шовкову По стежках, по лужках, по ночах!

* *

*

Так буває: в радості чи в тузі,

Жевріє на серці не біда,

З весняною повіддю у лузі Краспоталю гілка молода.

Що його й недосвітом глушило,

І сніжком згинало до землі,

Але сонця золоте вітрило .

Обгорнуло листячка малі.

Ні, ні, цього я людям не повім,

Як ти прийшла до мене в гості в дім І освітилась посміхом дитяти,

І слід повіяв сном від рути-м’яти,

Як перша ласка у житті моїм.

Ти в піч оту з собою принесла Весни дихання краплею з весла,

І вечорів заграви янтаристі,

І шепіт вітру в тополинім листі,'

Мій день, мій вік, без імені й числа.

На вікна падав зір зелений рій.

— Ну, здрастуй в хату.— Підійди, зорій!

— Ну, як живеш? — А серце б’є луною,

І світ устав своєю глибиною

В очах твоїх, у посмішці твоїй.

* *

*

Кличуть знов дороги в полі,

І здається все мені,

Що прожив я не доволі У житейському вогні.

Мало брів у снігопади,

Мало знав холодних злив.

Що не дав я друзям ради І любов не долюбив;

Що когось образив люто,

Що комусь чинив на зло,

Що було.вдовіль осмути й мало радості було.

Ти прийшла у дні погожі,

Хай без цвіту й солов’я,

Стала в серця на сторожі,

Як провісниця моя.

Освітила кожен кутик,

Кожну рисочку чола,

Медяного хмелю жмуток Біля серця заплела,

В нас нема відмітки на папері,

Подала і хліба й солі, Цілувала щиро знов. Щастя рідне, сонце в полі, Молода моя любов...

І не каже в паспорті печать Про світання й ночі сизопері,

Що гарячим спогадом звучать.

Ніби хвиля, сонечком розкута, Бережки заилюпуе круті, їй мені — не гріх і не покуга,

Тільки щастя, так, як є в житті,

Як повітря, що вдихають груди,

Як у спеку дзвінкова вода,

Вісточка хороша поміж люди, Пагінка у лузі молода.

Із твоєю чистою любов’ю,

З усміхом, із пахощами кіс,

Мій широкий день у Подніпров’ю, На півнеба райдуги підніс!

* *

$

Я забув, що й плачуть з поцілунку, Що й хороше слово є рідня,

Ждав твоїх очей, немов рятунку, Посмішки твоєї наче дня.

Дні за днями і за літом літо,

Три, й чотири, й п’ять предовгих літ. Буйне серце, снами не сповите, Погляд твій несло, як заповіт.

Всі мої сподіванки й надії,

Слова цвіт, посіяний колись,

І розлуки, й весни молодії В погляді твоєму заплелись.

Є в любові гіркота й порада, Може, в інших —зайва похвала, А твоя ж людська ласкава звада Вже мене навік оповила.

ПІСНЯ ПРО РУШНИК

(З кінофільму «Літа молодії»)

Рідна мати моя, ти ночей не доспала І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов’їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

МИ ПІДЕМ, ДЕ ТРАВИ ПОХИЛІ

Ми підем, де трави похилі,

Де зорі в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі Ночами насняться мені.

За річкою за голубою Дві чайки у хмару зліта,

В краю придніпровськім Ми стрілись з тобою,

Веселко моя золота.

Над полем зарошені віти Зелене верхів’я звело.

У парі з тобою ми будем любити Усе, що на душу лягло.

І стеляться обрії милі, ї вечір в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі Ночами насняться мені.

* $

*

Де вечорів настояні меди І врунь зелена кущиться за обрій,

До тих стежок, не думаючи, йди І клич мене в своїй надії добрій.

Там кожен дуб за мене відповість Шумним гіллям напругим проти бурі І кожна травка в подиху лазурі Тобі подасть за мене щиру вість.

І труд людський, пісень жаркий потік, Дніпровські далі весняного скресу Мойого серця подадуть адресу,

Бо я у них прописаний навік.

ФЕДЬКОВИЧУ

Дощ мине, відлине грім і спека, За вітрами зійдуть холоди. ' ,

В узголів’ї мертвого смерека ' Хилиться одна: туди-сюди.

Виросла вигиниста до неба, Станом рівна, вітами густа.

І хреста тобі зовсім не треба:

За життя важкого ніс хреста.

Не воздвигли монумента люди,-Хай співець легенько спочива, За життя йому давила груди • Тяжко, важко брила вікова.

Не шипшини пурпуроволикі Принесем із темних, курних піль, За життя топтав він терни дикі, Плач та біль несучи, плач та біль.

Досить з нього. У гарматнім гулі Ми приходим з ласкою в очах,

І земля, красуня, в караулі Вся в цвіту, і сонці, і в мечах!

* *

*

Увечері, де канівські гаї.

Співали голосисті солов’ї,

Співали так, що серце розривали, Вже натрудивши горлечка свої.

Вони сіреньким билися крильцем, Вони тремтіли серцем і тільцем, Що навіть мертве дерево в саду Черешню обіймало молоду.

А тут стояла вранішня пора,

А тут стояла канівська гора,

І вся вона, у солов’їнім свисті, Немов летіла у поля росисті.

Під чисте небо над Дніпром і далі І наче ті Тарасові скрижалі У солов’їних щебетах жили,

В зеленій руті, у барвінку, в м’яті, Де явори стоять немов на святі, Немов з’явились із нічної мли.

Ідуть зі мною друзі всі мої.

Я чую їх ласкаві тихі речі,

А солов’ї сідають нам на плечі, Співають і співають солов’ї.

І я вже сам у тихе розсвітання Весь перелився в їхнє щебетання, Тарасе, чуєш ти мене чи ні?

Я все життя горю в твоїм вогні, Якщо не так — то вибачай мені.

Я чув, Тарасе, шум твоїх гаїв,

Я бачив ранок, бачив мирні хати,

Де щебетали сотні солов’їв,

А не могли тебе переспівати.

Ми народились не в одній порі.

До тебе йдемо, як до свого дому. Витьохкують і мертвому й живому Ті солов’ї на канівській горі.

А літо йде полями і гаями,

І вітер віє, і цвіте блакить.

І як мені з моїми солов’ями Твоє життя у пісню перелить?

О солов’ї на канівській горі!

ІЗ ЗБІРКИ «ПОЛУДЕНЬ ВІКУ», 1960 р.

И< *

Середина двадцятого віку, іди І постукай людині в незамкнену хату Не зловісним пожаром, не криком біди,

І не клекотом бою у ніч розіп’яту.

Сонце краще горить — серединою дня, Доспівають сади — серединою літа.

Ти ж мені і товариш, і брат, і рідня,

Вік двадцятий, надія, не горем сповита.

Я з тобою навпіл все життя поділю:

Хліб, і сіль, і краплину гіркого жалю, Краплю щастя — на двох і дихання любові, Клекіт серця мого розпашілого в слові.

. У твоє, у столітнє, як хочеш, віллю.

Тільки йди поміж люди, ставай на роботу І чолО не втирай від солоного поту.

Вік прожити — не ниву пройти гомінливу, Ну, а ти вже із нами пройди тую ниву!

РЯДКИ ПРО ЛЕНІНА

* *

*

Прийшли до нього в гості ходаки,

У личаках, у армячишках сірих, Оті, що по Рязанях, по Сибірах Нужду коптили не роки — віки.

Оті, що знали кайдани, й батіг,

І вітер гніву, що надію сіє,

І їм в очах світилася Росія Майбутніх здвигів і нових доріг.

Поклали в дар — не золоту парчу, Поклали хліб — дарунок Іллічу, Важкий житняк із остюком колючим, Як знак землі свободам неминучим, Як плуга знак і як проклін мечу.

І він той хліб, помазаний пірцем, Поцілував, підняв не для розлуки, Немовби землю рідну взяв, на руки І не стемнів, а просвітлів лидемі

* *

*

Матерії і людства творчий дух.

Землі хода в своїм орбітнім колі Тоді з’єдналась в свисті завірюх В один порив, в одну жадобу волі.

І ритм життя, і пошуки сторіч,

І муки щастя, й думи в самотині — Усе зійшлося на одній людині З ім’ям простим і людяним — Ілліч*

Нехай не знав я тих грозових літ, Пізніших днів узнавши кров і піт,

Та він живий веде мене й сьогодні,

І світ, як велет, вставши із безодні, Його ім’я несе як заповіт.

5{і

*

Час гіркий не в золоті скрижалів,

Ніч' совину банда пойняла,—

Отамани чорних ідеалів,

Мракобісся, підступів і зла.

І нелегко крізь важкі остроги,.

Крізь підпілля, кайдани й л}си Бачить промінь дальньої дороги, Розпізнати віщі голоси.

І нелегко на чужій чужині,

Недругів долаючи удар,

Воскресити віру у людині,

Нести іскру, що спахне в пожар.

Щоб пізніше, в гомін революцій, Мудрістю, якій дивує світ,—

Сиву землю, спопелілу в муці, Повернути до нових орбіт!

* *

*

Далеких днів відкотиться луна,

І бронзи тон притишиться, й на плити, Що ними йшли літа, як слідопити, Різець нові вкарбує імена;

Все суєтне на вічну ляже тлінь,

І зродить серце поритми могутні,

Над іншим віком зорі п’ятикутні Світитимуть шляхи для поколінь.

Та не різцем, не золотом у спадку, Його ім’я бери собі, нащадку,

І мисль, і правду, й ленінську мету,

Щоб ти колись, у інші дні суворі,

В його житті, немов краплину в морі; Пізнав душі своєї ясноту.

# *

Хай буде так, як він того навчив:

Із іскри — жар, з зерна — важкий налив, З' граніту — шлях, із квіту — теплий мед І зір людський, що прагне лиш вперед.

Хай буде так, як заповів для нас:

Із праці — щастя, з ночі — світлий час,

Із мислі — подвиг, з мудрості — вогонь,

І подих віку — вітром біля скронь.

Хай буде так, як діяв наш Ілліч:

Усмішка людям. Доброта із віч,

І для людини — щастя повні ріки.

Не відступи І стій на тім повіки!

* #

*

Змалював би я його не в затінку, Тільки б там, де квітня міражі,

Як то він мою стрічає матінку На старій обухівській межі.

Як вона вгощає пиріжечками,

Ленінові руку подає,

І тополі хиляться вершечками,

І майбутнє встало, як своє.

І Дніпро широкий, мов сторіченька, Грає, дзвонить на нових ключах,

Матері моєї темна ніченька Світиться у ленінських очах.

Біля неї я стою дитиною,

І жіноче слово плине вдаль:

День — як осінь, вік — із хуртовиною, Злиднів'тих не жаль. Надії жаль.

Слухає Ілліч слова суворії.

— Будем, мамо, з хлібом за столом! — І шумлять, шумлять вітри історії Над його задумливим чолом...

ПОЛУДЕНЬ ВІКУ

* *

$

Не ганьте, друзі, за непривітність, Що ніби часто скупий на слові,

Що в мене інша стає заквітність І навіть зорі йе малинові.

Ні, то у фарбі, в душевнім тоні І струни, й птиці нові курличуть,

І на житейськім моїм пероні Теплушки інші у далеч кличуть.

І я, напружений їх луною,

І я, відсвіжений далиною,

Немов солдат, що іде до бою, Найкращу зброю беру з собою.

Щоб вам же, друзі, принести в слові Ті ж самі зорі, що малинові,

І подих віку з новітнім громом,

Як свист ракети над отчим домом!

* *

*

Вже часто люди почали казати: чНа трьох дорогах в нього височінь; Зелена юнь, а там війна й гармати, А далі — мир, і жито, й далечінь, Мовляв — кружляє в певній течії, Мовляв — вертає на круги свої...

А що ж мені: забуть свої літа,

Ті янтареві, прозірні, дитячі,

Де лан кладе тугі снопи гарячі'

І вишнячок в долині зацвіта?

Де сніговиць важуча крутія Курить, мете шляхи на небокраї,

Сопілка в хаті грає, серце крає,

Тужиль моя і посестра моя...

І де я вперше вичитав слова,

Моєї мови золоті скрижалі,

І материнську пісню в тихім жалі,

Що й по сьогодні в серці як жива.

Хіба ж, скажіть, у тім моя вина,

Коли у груди вдарила війна?

Я, автомат узявши в тверді руки,

Сльозу ковтав, відчувши біль розлуки,

І гнівом жив, і горе пив до дна —

За хліб, за сіль, за кожен колосок,

І за тремтячий тихий голосок Дитячої жалоби, за криницю,

Завалену тілами у крові,

За те, що мертві встануть, як живі,

І принесуть тортурів багряницю На суд людський.

За все я горе пив: За попіл міст і за ридання нив,

За чорний холод в мерзлому окопчику,

За шлях бомбьожок вдаль без вороття, Де довелось мені, по суті, хлопчику, Також вбивать — і тим робить життя.

Те все на серці врізалось мені На довгі літа і на довгі дні.

І встане щастя і загоїть біль,

Я полюбив ранковий шепіт піль,

Мелодію заліза в дрбрім плузі,

І на рахманнім синім виднокрузі Зелену рунь, дихання мирне хати,

І гук весіль, і перший крик дитяти В народженні. І навіть ту сльозу,

Що зве любов, а не війни грозу!

Дерзань і мрій клекоче в серці грім,

І знов дорога, сонце чи негода,

І знову труд, бо я лиш син народу,

Малий листок па дубі віковім!

* *

*

Не заздрю ницим, і духовно вбогим,

І хитро ситим в сонній тишині —

Нехай вони позаздрять тим дорогам, Тривогам тим, що суджені мені.

Не кваплюсь я на їх дрібну розмову,

На лсстощі й на іншу крутію —

Нехай вони моєму заздрять слову,

Що радістю чи горем обів’ю.

Його навчила рідна моя мати,

Наливши крові й моці до руки,

Щоб я в жару умів його кувати,

Не розміняв на мідні п’ятаки.

* *

*

Якби мені у серце всю потугу,

Енергію від атома вселить,

Яка людей тривожить кожну мить І насуває хижу злу зав’югу,—

Я б вибухом важким зірвав підлоту І лицемірства й зради чорний плин,

Нужду людську гірку, немов полин,

І кривди короновану істоту,

І тим би вибухом трощив би ложе Безчестя й панування. Гори зла Моя б потуга із землі змела,

Як знак ганьби, як сім’я зловороже.

А кровопивць, убивць, узявши в руки,

І деспотів кривавих лихоліть,

Немов скажених псів, посадовив би в кліть І виставив на зрище, як на муки.

На роздоріжжі літ полум’яних —

Не для захланних, підлих і лихих —

Сади зростив би людям не в закові,

1 серце, повне ласки і любові,

Поставив на сторожі біля них.

* Ні

*

Питатиму доріг у роздумі й неспокою,

Поглянь — дубок малий, а звів круте плече, Струмок мілкий, а глянь — він річкою широкою, Набравши глибини, століттями тече.

І ти, напружений, як учень над абеткою, Шукаєш все, що-міг, і те, чого не зміг,

І все, що ти співав, здається, лиш чернеткою,

А пісня справжня десь шукає твій поріг.

* *

Ніхто не міряв серця глибочінь,

Ніхто не знає меж його, ні краю.

Сьогодні гнів з любов’ю підіймаю,

А завтра із цвітком — війни криваву тінь.

Із смутком — щастя жар, з коханням — біль

розлук,

І тишу, й моря шум, що дихає солоно,

І все кладу, кладу в його маленьке лоно,

Таке беззахисне і дороге від мук.

Та, мов мале дитя, стривожене в біді,

Враз вироста воно і велетнем тоді Клекоче клекотом погордо-бунтівниче,

Коли Вітчизни біль його на поміч кличе!

* *

Радив чаето мені Олександр Петрович:

Не малюй мені сонце, як вистиглий овоч, Покажи мені сонце, що в бурі суворе,

Покажи ту людину, що бурю поборе.

До людських почуттів із снагою й наснагою-Припади вже устами, не міряй баклагою,

Не дрібни собі душу, смуглявий юначе, Перековуй на слово залізо гаряче.

Сам посивів, як голуб із отчого дому,

Від тривог і дерзань, від симфонії грому. І над серцем його, де калина у цвіті,

Сяє сонце Вкраїни, як щит у зеніті.

* ' *

*

Відсій кукіль і відбери зерно,

Посій його й не жди, як зійде ряснотою, Л прагненням своїм і працею крутою Доглянь і перевір, яке на зріст воно.

І ночі не доспи й світанку не прогай,

Щоб з того зеренця зелена рунь, як гай, Здолавши лють зими, "важкі морозу пута, Захмелиста й густа, і сонечком розкута В блакитнім поливі текла за небокрай.

Тоді вже витри піт, любуйся із краси, Тоді вже знатимеш, який ти хліб їси.

Ф Ф

$

Судьба моя, не обійди Мене, де шлях простелиться,

Де не протоптано сліди Важкої заметелиці.

Де злива сива, як орда,

Гуде з дощів накрапами І де людині зла біда Стискає горло лапами.

Щоб я узяв її собі,

Хоч не вповні, то часткою,

І рвався в далі голубі,

Хоч не орлом, то ласткою.

Судьба моя, не обминай Мене, бува, турботою,

Ні пилом сивим, як курай,

Ні чорною жаротою.

Ані слізьми,, ані людьми,

Ні жалощами-болями,

Ані зірницями з пітьми,

Ні полем за тополями,

Ні криком сурми в бездорож,

Де в полі ворон шастає.

А щастя ж як? А щастя що ж?

А може, в цьому й щастя є?

* *

*

Буду я навчатись мови золотої У трави-веснянки, у гори крутої,

В потічка веселого, що постане річкою,

В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.

Буду я навчатись мови-блискавиці В клекоті гарячім кованої криці.

В корневищі пружному ниви колоскової,

В леготі шовковому пісні колискової;

Щоб людському щастю дбанок свій надбати, Щоб раділа з мене Україна-мати;

Що не знався з кривдою, не хиливсь під скрутою, В гніві — бився блисками, а в любові — рутою!

* *

*

О. Прокофьеву1

Ах, які вишневі ті світанки,

Наче птиці ходять по землі.

Ленінградські квітнуть полустанки, Ладогою плинуть кораблі.

Жду тебе на раду і пораду,

Дням чекання загубив число.

Чи не йдуть листи із Ленінграда?

Чи дороги снігом занесло?

Чи в ремонті дальня залізниця Дням розлук намотує сувій?

Чи твоя черемуха-сестриця Не пускає в гості, друже мій?

Я ж тобі наготував дарунки.

Розповім, бо серцем не втаю:

Хвиль дніпрових луни і відлунки,

Семкцвітну райдугу в гаю,

Дніпрогеси в золотій підкові,

І пісень Вкраїни жар-потік,

І хліб-сіль на тому рушникові,

Що нас двох пов’язує навік.

# *

*

Іди під зорями ярчатими,

Що небо виздоблять разком,

Де свіжа паморозь кричатиме,

Співатиме під полозком.

Іди лихою хуртовиною,

Де сиві котики в гіллі,

І під осінньою годиною Шукай зерно своє в землі.

Зігрій тугі маленькі парості,

Налиті соком через край,

І не ховай його до старості,

А людям колосом віддай.

* #

*

В путі карбованій душею не змілій І днів заобрійних нечитаний сувій Неси у пам’яті, як давкі заповіти,

Де рідний сік землі, де голубині віти,

Де яровиста рунь не жовкне від завій.

Впадеш — не засмутись, згубивсь — шукай-но

слід

І серця не в’яли од випадкових бід,

Бо велелюдний шлях веде в похід великий. Поглянь: стеблинка й та — ламає камінь дикий, Щоб ніжним вінчиком зустріти сонця схід.

* *

*

Осінніх вечорів розмаяне вітрило Колишеться й пливе під багрецем зорі.

І все, що виспіло, що колос похилило, Ввібрало сонця жар, з вітрами говорило,— Живе з твоїй душі, а не в календарі.

Вона й сама, мов кущ, земного спивши соку, Пильнує дум політ у далечінь високу,

І рветься, як дитя, жагою вся тремтить,

І кожен день життя здається їй за мить,

За півхвилинний бій; а їй же треба злету* Мов яблуко в саду, обнявши всю планету, Зігріти, розцвітить, заколосить в порі, Вітрилом рвати даль під багрецем зорі!

-І* Ф

N

Осінні вечори прозорі, як янтар,

У запашнім меду та у задумній втомі, і журавлів ключі у далі невідомі Виводить в небеса той вересень-владар.

Заліза і зерна злітає тихий дзвін,

І трактори, в ріллі загрузши до колін, Встеляють світло фар до іншої планети,

І множить в рясноїі земля свої прикмети, Де інший серця тон і днів новий розгін.

Бери той скарб собі і не давай на злам:

І цвіт, і пісні згук, і щебет немовляти.

Ще виросте мале, ще вилетить із хати І землю заквітча людським своїм ім’ям.

* *

Я*

Стачає у тебе і хліба, і солі,

І спілого колосу в орному полі,

І друзі з тобою, як люднеє віче,

Чого ж тобі треба, чудний чоловіче?

До щастя ти прагнув — бери його в гості,

Ти зросту хотів — наливайся у зрості,

Любов і надію єднай воєдино.

Чого ж тобі треба, смішна ти людино?

Залізо і камінь, людина і птиця,

І дальня дорога, і тиха криниця,

І ночі, й світанки шептали юрбою «Чого тобі треба? Бери із собою».

Хіба в тім випою світанки і иочі,

Що знову жадобою повняться очі,

Щоб серце палити, стояти як треба, Обличчям — до бурі, очима — до неба!

* *

*

У літах, де маєво зелене,

Де небес глибока течія,

Ти не раз приходила до мене, Посестро, поезіє моя.

У лігах, иа дальніх перегонах,

У ночах, на збитому льоду,

Пізнавав у незвичайних тонах Подих твій, усмішку і ходу.

В дні щасливі і в- часи розлуки,

В доброті, не мавши крихти зла,

Всі мої боління брала в руки,

Все моє зростання берегла.

Щоб не брів на стежки випадкові, Падав і підводивсь—на круті,

Щоб ніколи я у ріднім слові Не кривив душею у житті.

І твоїм диханням обігрітий,

В совісті твоїй набравши прав,

В світ великий, снами несповитий,

Я летів, мов серце розривав.

Ти прости мені, як добра мати,

Що вливає синові снаги,

За мої гріхи — їх небагато,—

За мої несплачені борги,

За мої тривоги необжиті В клекоті, у зорях, в ніч німу*

І якби ще бог ходив у світі,

Я б тобі моливсь, а не йомуі

* *

*

У твоїм диханні всі початки Тих доріг, що полишили .слід Літ минулих радості .і згадки,

Що жили й не обминали бід.,

Кожна квітка в цвіті ясно-рожна, Жар лугів і хвилі течія,

Блиски грому, і стеблинка кожна, І, звичайно, молодість моя.

То твоїх мелодій віщі згуки , ,

І твоїх орбіт ясні вогні,

Мов дитя, беруть мене на руки,

У майбутні, у високі дні.

На широкім нашім Подніпров’ю, Де пливуть світанки голубі,

Я б лише назвав тебе любов’ю, Але й та вклоняється тобі!

* *

*

В війни годину, в нічку зловорожу Побачив я, чого забуть не можу.

В розбитій хаті, у самотині,

Висів портрет Тарасів на стіні,

І рідні'очі, і уста закуті Порубані шаблями в дикій люті.

Колись царі йому бажали долі,— Труїли душу трутою неволі,

Лишень живим не встигли розп’ясти! Тепер же Гітлер порубав для мсти.

Удар навбік — і рана на чолі,

Удар по скроні — чорний, понад силу. І тільки очі — як живі, в жалі Усе пильнують ту Вкраїну милу.

А вечором дівчатка молоді Взяли портрет — зарадити біді,

І все зробили, як сказать, на славу:

Па полотні зняли іржу криваву,

І їхні руки, і меткі, і любі,

Зашили рани. І портрета в клубі Поставили. І я одвіяв жаль,

Бо справжню пісню — не рубає сталь!

СКАРГА РОМАШКИ

Всі бурчать наді мною, глузуючи тяжко,

Від критичних басів до газетного альту:

— Знову в пісні ромашка?

Куди ти, ромашко?

Ну-бо стань в стороні і не лізь до асфальту!

Тут без тебе мороки стача до півночі,

І в поемах, і в прозі б не трапилось маху,

А воно ще цвіте і розплющує очі,

А воно ще пищить — ботанічна невдахо!

Ну, а я ж бо не дуже, а я собі збоку,

Так стою собі тихо й дивлюсь на людину, Тільки трішки поп’ю із весняного соку, Тільки крапельку сонця на очі накину.

І куди ж мені дітись з планети широкої? Тут у мене і вітер, і сонце, і Друзі.

Всі живуть, наче люди, а я у неспокої,

Без житлової площі у темному лузі...

Хоч би ніжку зелену свою без остуди Десь поставить па чорні і мерзлі граніти.

Я проб'юся корінням, я вийду між люди, Щоб у вашому щасті цвітком пломеніти!

* *

*

Тихе літо змов насняться.

Даль, і синь, і все як є,

Соловейко — сіра птиця Пісню-золото кує.

Заплітає в пісню ниті Із струмків, лугів, дубів,

З вечорової блакиті Заклинає голубів,

І росою дзьоб полоще,

Мов готується до свят,

І шукає житлоплощі Для малих солов’їнят.

їм витьохкує тоненько І приховує жалі...

Сіра грудочка маленька З серцем матері землі!

* *

*

П. Майбороді

Знову дороги лягли поміж нами,

Знову любов як веселочка чиста.

Де ти, мій друже, проходиш полями,

Де тобі світить зоря промениста?

Ми подружили, до праці охочі,

Ми побраталися в доброму ділі,

Як ми співали осінньої ночі —

Карії очі та рученьки білі!

Добре, що серце не знає омани,

Добре, що наші дороги кипучі.

Хай над тобою ті білі каштани Вічно цвітуть, як днпіровськії кручі.

Хліб тобі здасться черствішим без мене, ГІісня про хліб — то зовсім не зле-бо. Дерева нашого листя зелене Знає, де корінь і де його небо.

За тим селом, де в полі бліндажі Колись гули залізною луною,

ІДебече дощик, сіє стороною,

І мак горить, і колос на межі.

Отут колись смугляві дітлахи Виносили иоднціо па шляхи В сорочечках подертих, без обновки,

Пив генерал з бійцями із коновки.

Із дітлахів — зросли як слід сини,

Із бліндажів — пшениця в довгій ниві,

Не малюки, дівчата чорнобриві На весілля нас кличуть восени,

І хлопці женяться, на щастя добрих літ. Багряні яблука спадають до воріт, Комбайни, як живі, клекочуть токовищем, І йде життя в своїм законі віщім.

* *

*

Падуби, закуті в панцири зимові,

Під замети стали в сніговій обнові.

М’язуватим тілом підійнявши кроння, Розметавши в небі чорне гайвороння.

Солов’ї над ними щебетали літом,

Атомна ракета пролетіла світом.

Молоденький місяць став шляхи верстати, Щоб могла людина ріг його дістати.

КІНЬ

Хтось розсипав овес у небесній лазурі. Кінь по-своєму думає думи безкраї,

Як возив революцію в посвистах бурі На Дніпрі, на Дону, на широкім Дунаї.

Як, хребет надриваючи, тягнучи плуга,

Чорні ріллі копитив на яре й на жито. Придалася врожаєві кінська потуга,

І зітхати ще рано. Життя не прожито.

Хоч уже й захлинаються різні поетики,

Що пора, мов, забути цю дику тварину,

Що у кінськім хвості щось замало патетики,

А йому наплювати. Він знає людину.

Тільки інколи ревність просвічує в зорі,

Бо не встиг усе поле зорать для планети,

Бо не серце його калатає в моторі,

Бо відстав па хвилину від вітру й ракети!

* *

Залетіла сива пташка, сіла край порога.

— Полетімо, друже, в вирій, саме час-дорога.

Сіре небо, жовті трави, в холоді озера.

— А на кого ж я залишу, пташко сизопера,

Землю-матір, жар калини, клени пелехаті, Недороблену роботу у великій хаті,

Ту дорогу, пилом криту, ген на видноколі,

І любов мою, й надію, як тополю в полі?

Ти сіренька та маленька можеш всюди жити, Не таке ж моє гніздов’я, щоб його лишити.

Я мостив його літами, зберігав без краю,

Я світив над ним зірниці з Волги до Дунаю!

ХЛІБ

Я навіть чую, як він дихає, Зеленим зводиться лицем,

Щоб серце радувать не крихою, Не перецвілим сухарцем

1 не закальцем із шкуринкою А наливає сік і цвіт, '

Щоб зрлотистоїр СТЄ0ЛИНКОЮ Оповивати цілий світ.

Щасливим, радісним і змученим Він є основою основ,

І короваєм на заручини Благословляє сам любов.

Ц# місяць, ніччю горобиною,

Зійде людина в синій млі І покладе його хлібиною,

Як дар від матері землі.

* *

*

Не забувай за отчий свій поріг,

Але й кермуй політ за обрії незнані —

І мі|слі, і часу закони невблаганн]

Неси в будучину, на плетиво доріг.

В сердечнім річищі, де пристрастей потік, Є іцший жар, і цвіт, і тони, і відміна, Розряд, і струм, і пісня солов’їна,

І серце з атомом карбують нині вік.

_Лцш одного не сподівайся ти —

Не жди, не клич собі спокою й самоти,

Бо день нових звитяг встає на оболоні,

І стискуй молота в натрудженій долоні, Де твій народ кладе дорогу до мети!

ВЧИТЕЛЬКА

(Пісня)

Сонечко встає, і в росі трава,

Біля школи в нас зацвітають віти. Вчителько моя, зоре світова,

Де тебе питать?

Де тебе зустріти?

На столі лежать зошитки малі,

І роботи час проганяє втому.

І летять-летять в небі журавлі,

І дзвенить дзвінок Хлопчику малому, „

Скільки підросло й полетіло нас В молодій весні, В КОЛОСИСТІМ'полі,

А у тебе знов та ж доріжка в клас, Той же явір паю Під вікном у школі.

Двох синів твоїх узяли фронти,

Бо на рідшії край впала чорна злива. В партизанську ніч посивіла ти,

Як в тяжкий мороз Неиожата нива*

Знов щебече юнь і цвіте трава, Пізнаю тебе в постаті несхилій. Вчителько моя, зоре світова,

Раднице моя На Вкраїні милій!

* НІ

*

Прапор* червони# був серед бою,

Там, де атаки несамовиті.

Він почорнів, як людина, журбою З того, що друзі упали вбіпі.

А за Дніпром, де Вкраїна мила,

Ярий багрець сивина покрила.

А за Дунаєм, у смертнім гулі,—

Вісім осколків, чотири кулі...

Тільки древко у руці не холоне,

Все, що за правду,— вічно червоне!

Заграви вітали на нього^ з блакиті, Важко-червоні вогні вагранки,

Зорі багряні, росами вмиті,

Віку двадцятого красні, світанки.

Дивляться з нього в темнії ночі5 Мудрістю мрійні ленінські очі.

зза

к

Під кайла скрегіт і під дзвін лопати Взялась людина джерела шукати.

Дробила камінь, різала корчі, Світанком — труд і труд важкий вночі,

Корунд, і глина, і валун-граніт З людської праці орошались в піт.

А їй казали:— Що то є за діло?

Тобі з натуги тіло почорніло,

І чорна ніч колишеться травою,

І чорне небо вже над головою,

І чорне все... Роботи тут навік! —

Та враз ударив джерела потік,

І вгледіла людина у воді Свої гарячі очі молоді.

І вгледіла, що в оболонь налиту Лягає небо, сповнене блакиту!

Як добре знать від джерела людині, Що небеса не чорні е, а сині.

* *

*

Г'еи за лісом., за морем Щастя билося з горем.

Горе чорні та сизії Виставляє дивізії.

Всі печалі — піхотно,

Всі йожари — поротно,

Сльози — ділить на взводи,

Рани — в перші походи, ’

На криваву мороку —

Ставить атомку збоку.

А вже щастя ніколи Людям очі не коле: Виставля на пісочок Із зерном колосочок.

Люто вдарили в хмари Всі печалі-пожари, Сльози, рани і атом — Горе буде зернятам!

А зернята поволі Лиш розсипались в полі, Встали ранком над краєм Стоколосим врожаєм!

НОВОРІЧНА ДУМА

Погожий день загляне в дім,

Те, що згадав я, розповім.

Зверну зі шляху на стежки Мого дитинства на Вкраїні,

Метуть, звиваються сніжки,

І вечори прозоро-сині Дзвенять підківками чобіт Біля засніжених воріт.

І я, було, тоді дитина,

Жив по своїм календарю.

Нового року вечорина Веде світанкову зорю,

І вже біжить юрба хлоп’ят,

Торбинки латані — до п’ят,

А в них пшениця-яровиця,

Бери у пригорщі сповіль,

На посівання — лиш пшениця,

А на підсівку вже кукіль...

І відчинялись теплі хати,

Благословіте посівати!

І посівали сівачі На тихе покуття вночі.

А там — Мамай ‘, за ним — Голгофа 2, «Авроры» залпи у вогні,

І поруч з богом Саваофом3 Будьонний скаче на коні.

І вже здавалось господині,

І малюкам здавалось нам* Зросте врожай на десятині,

Що нарізає комнезам;

Що на людській широкій ниві Жита вколосять буйний сік,

І нещасливі — вже щасливі Зустрінуть рік, а може, й вік.

Пішли удаль дитинства дні,

Та як то хочеться мені Вернуть ті замети кошлаті І посіванки в мирній хаті На щастя в рідній стороні;

Щоб людям посмішка в лиці Була, як тихі промінці,

І щедро б сипалась пшениця,

З ялинки капала б живиця І застигала на руці...

А шлях звертає в іншу сторону, Колись бойовищем поорану, Поорану, поволочену, Кривавицею сполочену.

Отут ішов машин потік,

Гули гармати-важики,

Отут заглянув Новий рік В засніжені бліндажики.

Сидів із. нами на межі,

Бійців назвавши — братики!

І пив горілку в бліндажі У півтора накатики.

І в нього, в нас — одна біда,

Бо шлях не слався рутою,

Одна їда, одна хода Понад Дніпром-Славутою.

І в нього, в нас — одні жалі,

І рани й біль — не нове ще,

І цей кривавий шмат землі Нам свято й пристановище.

і з серця, ніби із заков,

Немов лавина в кратері,

Росла обпалена любов До Батьківщини-матері.

До сліз її, її доріг,

Під попелом, під вітами,

І все, що міг ти і не зміг,

Ставало заповітами.

1 вже сухар був не сухар,

Шкуринка — не шкуринкою,

І вже фугасний злий пожар Здавався нам іскринкою...

Ні, не забудеться повік Ласкаве ймення братика, -І той солдатський Новий рік,

І ті в снігу накатики В моєму серці!..

В серці тім живе Добра і мрій жадання вікове,

Далеке горе зціпило вуста,

А день встає. А щастя вироста.

Я вийду в поле, в мрево вечорів,

Як новорічна настає година,

Зерно пшеничне диха, мов дитина,

В важкій ріллі, під шубами снігів.

Дерзька, напружна, як сочиста юнь,

У корневищі сплетена і гожа, Закільчиться, з земного зійде ложа Густа, рясна і золотиста рунь;

І потече за дальні міражі,

Захлюпає, заплеще яр-потоком,

На клекіт сіл, понад Дніпром широким, На ті стежки, де снили бліндажі.

І там за даллю, де горить мета, Розкрий-но серце на нові літа,

, На час горінь, на подвиг без відплати,

І кров, і душу — все віддать зумій,

Бо в тебе є земля — як рідна мати,

І є народ. І йди на подвиг свій!

ІЗ ЗБІРКИ «ВІЩИЙ ГОЛОС», 1961 р.

*

*

...І слово те огнисте і суворе В кріпацьку душу билося, як море*

Як вал дев’ятий, мчало з далини,

Рвучи заграти й куті кайдани.

Його хотіли троном залякати,

На нього слали муштру і гармати.

Піски пустель, неволі суховій,

І сам царьок звивався, наче змій»

Та все дарма у тім пустім труді.

Сліпі ставали зрячими тоді.

Спізнавши мову, плакали німії,'

І раб стрічав надію в безнадії.

А слово те, зламавши заборони,

Робило тліном трони і корони,

І попелом сердець — де впали люди — Новому віку стукало у груди.

* *

*

Запечені жаром вуста і реквієм туги,

Хвиля Дніпра посивіла,

І нива всивіла,

І руки дубів почорнілі,

Підняті в небо, як на Голгофу:

— Прийдиі

Вогнем опалені очі й світанки Залізнякові, Ножі освячені, як блискавиці вночі,

Колиска дитини й плужок у полі,

Кріпацька долоня у мозолиш,

Усе благало, билось мольбою:

— Прийди!

І він появився звідти,

Де горіла трава від проклять,

Де погасли свічки до бога За його сліпоту жорстоку,

Де кріпацька хатина, з нужди й терзань, Ваготою болю вгрузала у землю.

І він появився звідти, де сіють і жнуть —

І нічого не мають,

Де плачуть, затиснувши губи,

Де промінчик сонця ховають в очах,

Щоб не відібрали його за подушне *.

Сказав: буду з вами. Я син ваш!

І породив слово.

Щоб потім воно забряжчало в кайданах, Горіло у казематах,

Сліщю в пісках пустелі 1 кованим жаром палило уста України, Змітаючи трони Й скорботні голгофи!

* *

*

То ж мільйон сердець склали —

І зробили одне.

Обплели його щедрим промінням світанків, Наповнили кров’ю, зродженою в огні, Ритми і пульси мільйонів сердець Віддали в одне серце.

То ж мільйони очей поєднали в одні — Його очі.

Дали ще блакиту неба і гніву землі В тії очі.

Океани сліз згустили в одну сльозу Тії очі.

Чорні блиски журби, і проміння усмішки,

І кріпацькі плачі, й темний сполох Дніпра, Рокотання бандур і симфонію_гніву Увібрали ті очі.

І клекоче те серце — вогнедишний вулкан,

! зоріють ті очі в дорогах століть —

Тарасове серце,

Тарасові очі.

* *

*

Він писав «Кавказ» 1 серед темної ночі,

Він писав «Кавказ»,^розриваючи власне серце,

І сміявся, і плакав над сторінками Убогої книжечки на столі.

Під пером кайдани бряжчали, із потоками гір, Біла сакля 2 в пожарі тліла,

І над серцем розбитим,

Над помахом руки Прометея Чорний беркут ламав крило.

Він писав «Кавказ», і не знав, і не бачив ночами, Як годовані слізьми, в свитині полатаній Слава Стоїть під вікном;

Як вона піднімає руку І огнистими титлами пише в півнеба Його слова;

І дітей називає його іменням,

І пісні його травам дарує,

І вогонь його сииього зору Виливає у дзвін сокир.

І коли він підвівся, стомлений,

Прометей землі під’яремної,

Люди несли його заповіти,

Забуваючи слова молитов.

* V

*

Чи кувалось теє слово з крицею в горнилі,

Чи на пружнім корневищі бралося на силі,

Чи на ниві неозорій десь його начало,

Що гарячим добрим квітом землю заквітчало.

Що заходить щирим гостем в хату необжиту, Чорну хмару розбиває стрілами з блакиту,

Палить серце у людини іскрою живою,

Крізь століття промовляє ніччю грозовою,

Не сивіє, наче мудрість, наче літа гожі,

І стоїть, і не вмирає в правди на сторожі!

За твоєю далеччю — інша даль видніється,

За гіркою нивою — добра нива спіється.

Та була сутужная, вмита кривавицею,

А тепер — Тарасова — хилиться пшеницею?

Що з тією — рученьки й ніженьки поколоті,

А з цією — вік стоїть, в чебреці та в золоті;

Що з тією — чаєчка та будяк у поросі,

А з цією — в'космосі вся земля у колосі,

Оповита веснами, як громами в покоті,

Уставай, Тарасе наш, та сідай на покуті!

* *

\ ^

От прийшов би ти, невмирущий, через ночі і через гори, Як дивився б ти, задивлявся в наші космоси і простори!

Де Вкраїни лани шепочуть, сміхом повниться наша хата, Дослухався б гарячим серцем, чим в людини душа

багата;

Не в завихреній сивій далі, де Катруся бреде в сторонці, В іншій, в атомній завірюсі розпізнав би лукавий

стронцій

Фарисеям і чорним дукам потрощив би їх загорожі,

В асамблеях за нашу правду ставив слово б ти

! на сторожі!

Вічнотворне, полум’янисте, ке ржавіюче у закові!

І душа моя, комуніста, поклоняється кріпакові

За страждання і за світання, що від тебе цвітуть і нині, І за чисту твою зірницю, що палає вночі людині!

*

Є слово — паче мед, як хміль і як потік,

А є слова такі, що ломлять скелю дику,

З клітин вогшо і сліз, з важкого болю й крику Не зіткані, ні, ні!. — злютовані навік.

Те слово, наче мед,'солодку жде весну,

А те, як потічок,— його журба ке сушить,

Лиш знак вогню і сліз обпалює* і крушить,

І мертвих воскреща, й живих лишає сну.

Йому ясна мета, підвладний рух і час,

Йому зрідиі земля, а не вороння чорне,

Любов’ю роджене і кривдою незборне,

В грядущі наші дні несе його Тарас.

❖ *

*

Хотів би я стати явором в полі,

Що він по ньому тужив у неволі,

Явором сивим в морози люті,

Що він по ньому мріяв у скруті.

Та не хотів би я каменем стати,

Що він на ньому любив писати

Свої скрижалі, свої печалі,

Каменю чорний на Кос-Аралі!

Щоб з того явора зелен-віття Перехилялось через століття.

Щоб з того каменя біля кручі Не повертались літа пекучі!

Поета ж серце живе віками,

На явір схоже, а не на камінь.

*

День старий заглох, як темна пуща, Інше встало маєво століть.

Твого сердя мова невмируща Зводить крила, бронзою дзвените*

Слово добре, ніжне, і крутеє,

І глибинне, наче плин ріки,

Принесуть новітні Прометеї,

І Микули.'і Залізняки.

Навіть в муках є надії сила,

Навіть в смутку.— б’ється щастя птах, Пісня, що народ заколосила,

Вироста в симфонію звитяг.

І в людському, щедрому братанні,

У сім’ї радянській, з-під промінь,

Тая пісня, на найвищій грані,

Від Тараса йде до поколінь.

Не страшні їй ніч і осторога,

Ані лжа ворожа на біду.

...І дзвенить, дзвенить моя дорога У його у вічному саду.

* *

*

Тож скільки треба таїть любові В своїй, недолі, в солдатській* скруті,

І так затятись на віщім: слові,

Щоб з нього тліли й кайдани куті,

І крізь прокльони й важкі заграти Ясну будуччину пізнавати.

Тож скільки треба нести надії Крізь далі темні і невеселі,

Щоб* літа гублячи молодії,

Зорю Вкраїни стрічать в пустелі І сміхом гірко сміятись в-ночі,

Що в бога сліпнуть старечі очі.

Тож скільки треба в пітьмі днедавній Терпіти кару, як злу негоду,

В убогій книжечці захалявній Носить надії свого народу,

][ сині гори, й дніпрові шати,

И садок вишневий, що біля хати.

Та над.століття, над повінь лиха, Могутній голос говорить стиха:

— Нічого, брате, я не зрікаюсь, Караюсь,

Мучуся...

Але ие каюсь!

* *

*

Ішли з тобою, наче свідки днів,

Як сполохи і думи безбережні,

І Чернишевського великий гнів,

І «Колокола» 1 розмахи м’ятежні.

Крізь туч гряду ясніла неба шир, Вливала дума прагнення незборні У добру сталь гартованих сокир,

Де ти стояв, немов коваль при горні.

Стає легкою просторінь крута,

Коли є брат і спільна є мета,

В сім’ї одній, мов пломінь у горнилі, Побите серце чується на силі.

Коли є брат,— солодший хліба шмат І братнє слово чує братні тони.

І дзвонить, дзвонить «Колокол» стократ, І в лад йому — Тараса грізні дзвони.

ПЕНЗЕЛЬ ПОЕТА

Як свідок подвигу і мрії Лежить той пензель на столі, Він знав і літа молодії,

І потаємні ті жалі,

І чорні кольори недолі Серед журби й важких доріг, " І акварельну квітку в полі,

Яку домалювать не зміг...

Не зміг домалювати муки,

І цвіту, й поля — далини.

О, як тяглись до нього руки* Закуті в царські кайдани!

Поетів пензель у кімнаті В сухій столітній тишині.

Були ті обрії багаті,

Обвали днів були сумні,

І крик душі, і клекіт сили,

І помах крил, панам на зло,

Й слова, що фарби воскресили Вогнем живлющим.

Все було —

Й немов минуло в давній днині,

В швидкій з літами течії.

Лежить той пензель в самотині, Сховавши кольори свої.

Але торкнись його рукою —

І він, як іскра на мечі,

Як смолоскип посеред бою, Заблисне пурпуром вночі;.

Здійме ножів блакитні леза,

І намалює чорний біль І синє сяйво Веронеза 1 В печалі українських піль,

І Катерина в хуртовину Піде на вогник, що не згас...

Немов життя гірку годину, Немовби серця половину Лишив у пензлі тім Тарас...

* *

*

З України десь юрбою хмурою,

Як землі і клаптя не лишалось, Кодло те повіялось з Петлюрою,

А пізніше з Гітлером бр_аталось.

Наповзало із фашистським роботом, Панську кривду везучи з собою,

1 дітей топтали чорним чоботом Матадори зради і розбою.

Сподівались: буде їхній день таки Золотить корону на Вкраїні!

А тепер за центики-процентики Заморянській моляться богині;

До Шевченка кланяються свічами, Лащаться собачками під ноги,

А Тарас словами бунтівничими Палить їхні миршаві чертоги;

Знає діну зрадникам і воронам, Що Вкраїну рвали пересудом, Висіває думу полем ораним На Вкраїні з роботящим людом!

* *

*

Ночі глухої у Петербурзі Ти малював його очі,

І зацвітав твій садок вишневий В очах негритянських,

І небо Вкраїни росистою просинню Було у його зіницях,

І поля кріпацького чорні обвали В устах оживали...

Неначе ти серце Вкраїни тулив На груди гарячої Африки,

Дніпром обминав конголезькі плечі І наручники куті,

А неба полтавського,зорі ясні Єднав із вулканами.

Тарасе, Тарасе! В палітру твою Сьогодні ще кольори інші кладе Знуртована Африка:

Із ран — багреці, із ростріляних тіл — Опалений порох,

Сухий фіолет із покручених жил І темний пожар над мільйонами рук, Що встали з неволі.

Там доля і слово твоє на губах Мускулястої Африки:

З горбатих плечей, що напругі, як луки, Із ніг корчуватих, як гілля дубів восени, Те слово твоє Розриває кайдани!

В янтаревому тоні вечірніх полів, по стер.]й|

В малиновому присмерку, в тихій зеленій долині, Ходить рідна мелодія, з юності знана мені,

Пахне хлібом, і медом, і сном, не забутим донині

Наче скупана в чебрику, з курних осінніх доріг, Наче з буйних весіль наламала калинові грона,

І дзвенить, і бринить, і встеля мій життєвий по|)іг» Захисниця моя і світанків моїх оборона!

Через ночі й літа я відлуння її не згубив,

Годував її серцем, ніде не сфальшивив у ноті,

У Тарасовій долі бере вона щедрий мотив І стоїть, як зоря, у землі на важкім повороті.

ІЗ ЗБІРКИ «ЛИСТИ НА СВІТАННІ»,

1961 р.

»|: *

*

В житті своїм до всього маю діло:

До жита, що в полях не відшуміло,

І сипле зерно, й виляга, як дим,

До трактора з загущеним пальним,

До вченого в тривожному безсонні,

І яблуні, що сохне на осонні,

До ядер атомних у сховниках,

До зір, погаслих і живих в віках,

До клекоту й жаги лабора торій,

І гроз важких, і теплих розсвітань,

І до великих та малих історій,

Розлук та стріч, прощань та виглядань.

Але в житті я маю також діло До того, що не квітло й спопеліло,

Не вчувши десь поради на путі,

До сліз гірких, пролитих в самоті,

В дівочій ніжності, в старечій смуті,

Дого того, що вчиняють дуже люті І дуже добрі.

Серце, мій сурмач,

Моя струна, як треба — то подвійся, Вдесятерись, як треба плакать — плач, Пали, гнівись, лиш з правди не посмійся!

КОСМОНАВТОВІ

Напливають події, як хмари,

як блискавки в ніч горобину, Космонавте крилатий,

то слава твоя зроста,

І мільярди КВІТІВ

з’єднались в одну жоржину,

І мільйони рік

відкрили для тебе вуста.

І звисає сонце, мов яблуко,

на твої велетенські плечі,

А казали розумники,

що. не буває чудес,

Он земля піднімає руки,

помолоділі, до речі,

І підносить хліб-сіль тобі

на рушниках небес.

І навколо серця

у мене та дорога все полонила,

Все омріяне і почате,

що змальовував скільки міг,

Я продовжуюся у небо,

відчуваю невидні крила,

Як маленьке орля, що вперше залишає гнізда поріг!

* *

*

Протікають асфальти з міста — сизі стрічки в широкім

полі,

По шосейних важких накатах, в смарагдовій густій

' траві,

І снується зелений гомін на безмежному видноколі,

Де тополі стоять на волі, наче вічності вартові.

Кинь старі філософські мудрощі, набери собі в очі сині

Фіолетового крайнеба, як вертаєшся в отчий край,

Глянь, яке велетенське сонце,— а вмістилось в малій

росині,

Ну, а ти вже в одній долоні — землю-матінку піднімай!

Там, в колоссі, росте Поема,— припадай до рядків

губами,

І полотнища небокраю в білі руки взяла весна,

Там Довженкові кінокадри проросли на віки дубами

І Довженковими піснями зачарована снить Десна.

ЛИСТ МАКСИМУ РИЛЬСЬКОМУ

Веде нас мрія ніжна й строга,

І підросли малі сини.

Лежить ромаиівська дорога \

Як синя стрічка восени,

І біля отчого порога Усе цвітуть кохані спи,

І гііспі чар, і милий сміх,

І смагла юність, мої) горіх.

«Блажен, кто смолоду был молод»2,— Так вам поет заповідав,

Хто знав і хвищу, й лютий холод,

І жовту мідь осінніх трав,

Хто переніс руїну й голод Поміж беззоряних заграв І не стомився у путі,

Шляхи долаючи круті;

Хто розділяв черству хлібину На поетичну всю сім’ю 1 рідну землю, в злу годину,

У небезпеки на краю,

Носив у серці, як єдину Судьбу знедолену свою,

Бо в ній життя як грозовій І в ній останній подих твій.

І як мені ті дні забути,

І як не виспівать мені Ті чорні ночі в час осмути,

В грядущій сивій далині,

Де наш Дніпро і зелень рути В фугаснім корчились вогні І де родився гніву грім,

Як слово о полку своїм.

Та нас не полк, а ціла школа В Москві збиралась в час нічний,— Фадеев, Тихонов Микола 3 І наш Прокоф’єв дорогий.

У сніжних вулицях довкола Ходив лиш місяць — вартовий.

І там кресали слово ми Лихої лютої зими;

Від жарту — сміх ключами б’є, Від гарту — сталь міцніш стає.

Згадайте, друже, дні колишні, Бо дехто пише — просто жур,

1 рими стали нікудишні,

Немов болиголовний дур.

Нема в них цвіту й соку вишні Й симфонії мускулатур,

І плине ритміка в біді Човном дірявим по воді;

І словеса якісь бумажні,

Мов колючки біля воріт,

Ті інтонації стиляжні Й зелепоштанний колорит, Блідої немочі зпеважпі Плювки джаз-бандові у світ,

Де замість соку — лиш пісок, Де замість меду — лиш квасок.

А нам же треба, нам же треба Ростить поезії плоди,— Могутніх рим під гуркіт неба, Під колір поля і води,

І куте слово теж не зле-бо В горнилі душ мести сюди,

Де мудрість віку в дні круті Стоїть в величній простоті.

І де отій звичайній музі І до родин, і до весіль,

В труді, в степу на кукурудзі Потрібен вірш, немов хліб-сіль, Щоб він аж гнувся у напрузі, Немов рясний зелений хміль, Щоб бився в силі молодій Людського розуму водій.

І щоб за ним скучала мати, Немоз за сином в час війни. Максиме наш, великий брате,

У тім немає таїни,

Життя тривожне і завзяте Кричить: мене: не обмини! — Душа і колос, час і злет,—

Воно твоє — бо ти поет.

«Блажен, кто смолоду...»

Вірніше -Хто в сивині не постарів,

Для кого юнь плоди колише І світить мево вечорів,

Для кого грім і синя тиша,

Земна любов і гордий гнів Є суть єдина. Два крила -Підносить тіло у орла.

І от на тім крилі орлинім,

На тім жаданні висоти Гарячим помахом єдиним,

Сім’я поезії, лети,

У темну ніч і ранком синім Дорогу знайдете, брати,

Бо не боїться темних туч,

Хто не ламає в леті ключ.

І нам із вами, добрий друже, Мандрівка пахне, кличе даль, Вже зацвіло моє залужжя І ваше поле, мов кришталь.

І серце серцю не байдуже Дзвенить, як молотом коваль,

І медом віє від гречок,

І жайвір пробує смичок.

Пора в дорогу. В путь щасливу Нових незбагнених шукань, Колосить вітер теплу ниву, Збирайтесь, друже, в тиху рань. Вже день кладе на мудрість сиву Гарячий промінь розсвітань,

І проводжати вийшли в світ Пісні-сестриці край воріт... :

ЛИСТ ДО ГРЕЧКИ

Часто сняться твої килими, Білосніжні і медвянисті,

Діє тоненькі шершаві бджоли Колихаються на вітрах І, покриті у бронзу літа,

Тчуть на лапках весняну, легеньку гіряжу,

В мареві теплім гудуть, гудуть.

Ти була мені затишком снів,

Коли пахла в материнській долоні,

І моє волосся на голові Брало твої кольори в сизі ранки,

Голосок мій бринів, як твоє сте.бло Бурштиновими дзвониками над полями,

Я не кажу вже про очі дитячі,

Налиті по вінця, як дві тарілочки,

Твоєї росяної, живодайної,.

Твоєї гречаної доброти.

А в кістляві голодні роки,

Коли пухли людські обличчя,

Забуваючи день життя,

Чи в тривожні солдатські ночі Ти мене годувала кашею,

Замість хліба і молока.

Дочко моїх гречкосіїв,

Сестро Дніпра і плуга,

Через вік твої білі вершечки Нахиляються в очі мої!

І летить моє серце, немов бджола-

медоноска,

На твої загорілі гречані плечі,

Щоб разом із тобою колихатися на стеблі, Де колискою — всесвіт,

Де вервечками — дощики смарагдові,'

Де мої мотори над полем рясним Врізаються у майбутнє!

МЕЛОД,їЯ

Над оболонню тихої води,

Над заходом, в промінні вечоровім, Снувалася мелодія струнка,

В суворих нитях ткала білу хмару; Торкнулася води — і враз вода Ставала синім поливом коштовним, Торкнулася до заходу — і він Заповнювався ніжним фіолетом,

До яблуні лягала — й білий цвіт Спливав димком, немов фата моргана.

Все гомоніло, билося, цвіло, Переливалось в тоні, рахманіло,

І кільчилось напругим завитком,

І жебоніло сизим щебетанням У тій мелодії.

І враз вона У серце вдарила — і я заплакав. Неначе тисячі важких образ Пливли із нею і лягли па душу, . Неначе крізь мільйони воскресінь Вона сама, як видиво, воскресла.

Бо в інший час мелодія ота В доносах катувалась і вночі В гестапівських гратованих катівнях Ішла на розстріл гордо.

А пізніш,

Пов’язана хустинкою простою,

У ватнику, в кирзовому взутті,

Була мов Ярославна Ковпакова.

І я, її почувши в тиху мить,

У шістдесятім літі цього віку, Заплакав щастям і помолодів На півжиття, як з першої любові.

Бо так її співала мати вніч,

Бо так її мій батько в заробітках У Таврію носив. Бо так і я Шукав у неї захисту, й розради,

І поклику святого Україні В криваву й грізну сталінградську ніч. Тепер вона над заходбм пливла В човні кленовім, в тиші вечоровій, Моя мелодія, моя любов,

Моя повічна мрія кароока!

Травню синій, рік сорок дев’ятий, Ні, не рік, а весно з-під громів,

Я ділами не такий багатий,

Щось зумів, а більше не зумів.

Щире слово вів на вірні чати, Сповнене і смутком, і вогнем, Випадало й на коневі мчати, Випадало бути й під конем.

Та не цвів билиною в алеях,

Інший жар дали мені фронти,

На людських кривавих асамблеях Правоти і лжі — неправоти;

Де обходив ночами болота,

Слалася дорога в дальній світ,

І сичали заздрість і сволота, Блудословна, з-під чужих воріт.

Падав і вставав на ноги збиті,

Від пилюки умивав лице,

Критики, бувало, й знамениті І про мене тискали слівце:

Що, мовляв, і так і сяк у нього,

От якби поменше зоряниць...

І до мого вітру кругового Прикладали шум передовиць.

Тільки я кажу й за це спасибі, Крапля теж виходить із ріки,

Хліб черствий, порізаний по скибі,— Все ж солодкий з доброї руки.

Вийду я на чисті луки,

Наберу відерце між світань Від людського щастя і розлуки,

Від вогню, страждань і виглядань.

І в сердечній пристрасті, в горнилі, Що міцніше атомних напруг,—

Інші тони задзвенять на силі,

Інший колір виллється навкруг.

Вище стане стеля піднебесна,

Де ракетних мандрів течія.

Що ж, шукай, шрамована і чесна, Хліба шмат, поезіє моя!

КАЗКА

Ходить брехня, випинаючись боком, Бреше брехня, не моргнувши оком,

Сито жере і пре наодинці По кар’єристській своїй драбинці.

Правда ж виходить на гору круто, Стріне брехню, то плюється'люто,

Та ж бо від жиру сопе й лисіє, Правда ж кує та пшеничку сіє,

Сита брехня, мов змія очкаста, Правда ж мозольна та молоткаста!

Так і не сходяться між собою,

Так і живуть у важкім двобою.

* *

*

Я волошка, споконвік волошка,

Я земну енергію несу І не заздрю іншим анітрошки,

Лиш люблю завранішню росу.

От якби ту силу, що ховаю,

Що бринить, захована в мені, Повернуть людині для врожаю,—

Я була б стоколосом в зерні.

Радую людину гожим літом,

І під сонцем добре нам обом. Краще вибухати синім цвітом,

А не чорним атомним грибом.

ПРО ЗОРЮ

«І не вживай ще слово те — зоря,

Бо вже воно немов більмо на очі!»— Отак мені мудриголови радять,

Які очей не зводять догори.

Ну що ж, нехай, не буду.

Та й без мене Вона жила і житиме віки:

У час світань погожих — світанкова І вечорова — вечором. В жнива Вона зоветься зерниця, житянка,

У темну ніч — стожарнидя вона,

Над росами — то росянка, ясиня, Провісниця, віщунка — у біді,

В людськім коханні —.вірниця і лада,

І п’ятикутною назвали люди,

Біля серпа і молота, зорю.

І якби я забув її в житті,

То краще з мертвими вести розмову!

* #

*

Жовта охра врожаю,

акварельна, як ніжність,— по схилах, Тихе марево дня павутиння снує, Чорногузи, немов вертольоти,

білу хмару колишуть на крилах ■ І кладуть її в серце моє.

І гроза під вітрами,

і дуб чорнокорий на ниві,

Все забуте з дитинства — цвітком виграє; Хвиль метелики сині

і крапля найперша у зливі —

Все лягає на серце моє.

І тривога незнаного,

й дзвони майбутнього віщі,

Ноч^і темних розпуть — я беру, як своє, Ти віддай мені, людство,

і квіти, й ридання-на попелищі,

Я знайду для них місце,

Приймаючи в серце моє!

ЩЕДРІСТЬ

Пливе, нуртує, б’ється і шумить,

Тугим колоссям повнить безгоміння, Вітри спиває і квітча проміння Мій урожай — труда найвища мить.

За ним комбайни стали за селом, ,

У нім втопає чаєчка крилом,

І навіть сонце падає з-під хмари,

Мов крапелина, в колосу пожари.

Він залива Вкраїни береги,

Як велетень, підводиться помалу,

У клекоті могутнього хоралу Зерна і злота, соку і снаги.

Мій хлібе рідний! Був ти на ціні В важкі літа, у бідні трудодні,

В скупім пайку, у фронтовій траншеї, Залий весь край від щедрості своєї!

Бо часто крихтою лягав тому,

Хто умивався потом від роботи.

Мій хлібе рідний, зерна не візьму,

А все віддам людині за клопоти.

У комбайнерів усміх на лиці,

А над мотором мла золотувата,

І пирогами пахнуть пшениці,

І короваєм світить кожна хата.

І місяць висне колосом вночі,

І в колосках встають Волосожари,

І, колос обірвавши, сівачі Несуть його, як найсвятіші дари.

І вже я сам, мов колос край села, Перезернився піснею до хати,

Де колосистий пояс одягла На.день обжинків Україиа-мати!

ЯГОДА

В саду шумнім, на вишні молодій Звиса ягіддя, кругле й соковите,

Над ними хмарки ведуть свої човни, Розписані блакиттю, ніч ночує На чорних подушках, і сивий птах Як п’яний ходить з солодощів ягід. В середлітку їх зірвуть дітлахи На пироги й вишнівку:

в темних бутлях Бродити буде крутошумний сік, Симфонією сонця молодого і пахощами вітру.

Лиш одна,

Туга, як жолудь, дзьобана птахами, Аж чорио-сива стиглістю важкою, Міцна й солодка ягода висить; її забули випадково люди На дощовицю й паморозь в саду.

Ах, як мені б хотілось написати Достиглу пісню, з ягодою схожу, Щоб і вона, подзьобана в ночах,

В дощі осінні, в паморозі сині Таїла найсолодший, теплий, сік .

І в сивині, людьми напівзабута, Нагадувала серцю інші дні,

Сповиті літом, травами й коханням.

* *

*

Ні, не стомлюся на дальній межі З віком світити

в його стоокості,

Лягати пластом

на -розпуття чужі, Тягнути доброго

від одинокості.

Горю тяжкому —

сонце віддам,

Ревній сльозі

я стану загатами,

З бідним —

шкуринкою напополам. Сіллю на очі —

поміж багатими.

Скупості чорній —

пельку заб’ю, Ситій захланності —

етапу трутою,

Друга в біді —

як хміль, обів’ю, Ворогу лютому —

буду Малютою !.

А що ж собі

на отій путі?

А що ж собі

иа деньки круті?

Щоб друг —

Як брат,

Бо у тім потреба,

Та хліба шмат,

Та хустина неба!

* *

*

Там, де ночі слалися імлистові І котився воєн перегук,

Там дороги сняться комуністові І майбутнє —

проситься до рук.

І не злото, викуване злитками,

І не славу, що в пісні тече,—

З хлібом-сіллю, з іншими пожитками Звалює вій землю на плече.

І вона, поранена загравами,

Кривдою поколота, як дзвін,

З небесами, ріками і травами, Крутиться,

куди ступає він!

НОВІТНЯ БАЛАДА

Мій друг сердечний, Олександр Фадеев, Ще за життя розповідав мені,

Як у Норвегії, поміж фіордів,

Зустрів могилку нашого бійця,

Порослу ружами й червоним маком.

Ті ружі й маки посадила жінка, Норвезька мати, в скорбній самоті Й насіння квітів віддала йому,

Щоб він знайшов на Україні матір Того бійця і їй віддав насіння,

Як серце сина, як очей лелітки,

Що воскресають в сонці кожен рік.

І він знайшов.

І українська- мати Під вікнами посадовила квіти,

Що виросли із сина: ружі з серця,

А із очей лелітки.

І щоранку

Вона стає, маленька у дворі,

На тихому, зарошеному ганку,

Сама, у сяйві, схожа до зорі;

У ватнику, у черевичках скорих,

Така, як мати; в зморщечках суворих,

В журбі невидній.

— Хочеш їсти, сииу? — Звертається до ружі.

— Я вже їв,

Мені поля поклали тут хлібину,

І' голова артілі мову вів,

Що не встаю.—

То мати до лелітки:

— А може, хочеш, сину, краплю питки?

— Уже я пив, моя матусю, з дому Дощів краплину, блискавки із грому,

Із яворів — росину, а з душі

Твоєї, мамо,— смуток.

— Хочеш, сину,

Я розчешу твій волос?

— Комиші Мені чесали чуба до загину Свинцем гарячим.

— Я сорочку дам?

— Не треба, мамо, видавали нам У старшини в хозроті чисту, гожу, Скажіть йому, що повернуть не зможу.

— То, може, дать тобі чарчину?

— Ні,

Бо сліз і куль" сповна дано мені,

Немає місця в серці! —

Вітер віє, Достиглий мак, як серце, рожевіє,

А зір синовній у лелітках має,

А мати з сином тихо розмовляє...

ОЛЕКСАНДРОВІ ПРОКОФ’ЄВУ

Десять повних, двадцять повних років — Не така й велика давнина,

Від твоїх приладозьких потоків У моєму серці б’є луна.

■7*

Зупиняю погляд на обличчі,

Дорогому, світлому в ночах,

Бо твої черемхи в синьоріччі Кучерявляться мені в очах.

І лужків березових обнова,

Де балтійський плеще вітровій,

І твоя приладозькая мова В українській заплелась моїй.

Камінь крошить вітер і негода,

Дуб столітній хилиться від них, Тільки наша дружба, иаша врода Вся в цвітах іде полум’яних. '

І цвіте, і гоже зерно сіє, .

І в любові припада стократ Синіми очима до Росії,

Карими очима до Карпат...

Вишиває зорі в виднокрузі,

Простеляє маки на межу.

Я б іще сказав, які ми друзі,

Тільки більш не треба, не скажу.

Не скажу, бо слів таких замало Для того, чому я вічно рад,

Що на смерть плече в плече стояло І в життя верталося назад. _

Щоб Вітчизни далі пурпурові Нам світили подвиги нові І ходили Насті і Любові У піснях, неначе по траві.

Щоб одна криниця нам із поля,

Щоб одна шкуринка в ніч німу,

Щоб твоя пісенна щедра доля — Вічний гість у серці мойому!

*

*

Не скажу я, що у мене книжність В окулярах ходить за пером,

Слово ласка — переводжу в ніжність, Ніжність називаю лиш добром; Найскупіші та малі привіти,

Як подію, часто бережу,

Посмішці людській встеляю віти Так, як дуб па осені межу.

І легку, незраджену розлуку,

Між її буденних, тихих справ,— Віддаю на невідому муку,

Де б хто інший слово не сказав.

І душа чутливо — невтишима —

В тишині вчуває бур мотив...

Хлопчику з монгольськими очима, Десь ти, мабуть, серце натрудив!

ПЕЙЗАЖ

Блакитна осінь сяє в берегах,

І помідори спіють, як пожари;

Буй-тури вітру мчаться на лугах, Рогами заплітаючися в хмари.

Хмеліє мед у вуликах сухих, ч Бджола бринить, як промінь, віковічно, І плід, мов серце яблунь молодих,

У груди саду гупає ритмічно.

І сам я тут, обнявши далину,

Ряснію, множусь, дихаю травою,

І вся земля натягує струну Між сонцем і людиною живою.

МІСТОК

Я ще й про тебе не сказав, місточку В ожиновій долині, край села,

Де дід вітряк з-під сивого крила У мливі теплім висивсь в одиночку.

Там коней пасли хлоп’яки одні, Немов хрущі, смугляві й бронзотілі, І ніч брела в отави посивілі,

І пріла каша в чорнім казані.

А через тебе мчали весілля І чаркувались п’яні весільчани,

А ще давніш сумні заробітчани З таврійських піль верталися здаля.

Везли снопи найперші у артіль,

Коли кінчалось комнезамське жниво,

І пирогами пахло тепле мливо,

Мов крихта щастя з давніх потерпіль.

Я біля тебе пшз весняний сік,

Учивсь косить, в жару картоплю пік, Колючий терен гнув при оболоні,

Аж доки стало молодості жаль,

Твої дубові, тесані долоні Мене з нужди перенесли у даль.

Як кажуть в нас: великому — велике, Високому — високе. Так бува...

Весна бринить, і журавлині крики Мене з дитинства кличуть — па жнива,

На кашу й хліб, де пісня і розмова,

Де від багаття світиться блакить,

Де знову й знов твоя душа дубова, Немов людська, зі мною гомонить.

І дзвін, і гук, і міць твоя горбата,

Чому, скажи, на споминку мені? Можливо, юнь,— поети звуть,— крилата, А в нас, як дуб, корінням вузлувата,— До тебе мчить на змиленім коні?

До снів і мрій, до згадок, повних сили, До поцілунку першого в устах,

Де по тобі дитячі ноги били,

Щоб світ пізнать по інших десь мостах.

ВОГНИК

В вечірню годину, де в зорях долина, Де вогником світиться дім,

Шумить під вікном молода тополина, Неначе у серці моїм.

Там юність ходила у росах до. хати 1 жевріла цвітом вона,

Там батько не спить і задумалась мати Ота, що у світі одна.

Синів виростали, не зводили з ока, Любили в житті над усе,

Шумить під вікном тополина висока, Мов звісточку дальню несе.

А вогник їм сяє, мов спогад про сина, Не все ж повертає назад.

І жмуриться вікнами наша хатина,

І шепче задумливий сад.

Та де б не ходив я в далекій дорозі,

В чужім чи у ріднім краю,

Я згадую вогник у тихій тривозі І рідну хатину свою.

Бо дивляться в далеч засмучені очі, Хоч тінь там моя промайне,

Бо світиться вогник у темнії ночі,

Мов кличе додому мене!

Я ще, казати правду, не ввійшов Ані словечком в тиш лабораторій,

Де наростає електричний шов,

Сполук і формул б’ється пульс суворий,

Де молоді й старі товариші Дерзання мислі гонять на орбіту І прагне діалектика душі До діалектики нового світу.

Там простоті і мудрості ціна Висока й точна, з руху чи з півтона, Там запахущі корені зерна Вплітаються у пружність електрона.

І відкриттів сягає кожна мить—•

До хліба й сталі, до мостів і кранів,

І лірика ученого бринить Масштабністю нових меридіанів,

І цвіт не в’яие й час не поспіша,

Де тиснуть стронцій, як покірну глину.

Отам, отам поезії душа

Крізь атом бачить мудрість і людину!

НБ ВІДЦУРАЙСЯ

Не відцурайся в слові простоти 1 мудрості невидної роботи,

Ти ще малий, тобі ще довго йти Па шлях людський, де гори й повороти.

Ти тільки сув’язь цвіту, а не плід,

Ти ще як тінь, а не важучий слід, Маленька хмарка — не родюча туча,

- Ти звук, а не симфонія кипуча.

Із ран—воскресни, із вогню — зійди, Хай пил січе І допікає хвища,

Веди свій плуг на темні попелища, Рости свій корінь і не бійсь біди.

А ти ж як думав? Лестощі й хвала — То вся поезія? Усі її висоти?

Лиш трутень звик солодкі жерти соти, Бджола ж для меду й серце віддала.

НЕ НАРІКАЮ НА ЖАРУ ПУСТЕЛЬ

Не нарікаю на жару пустель,

На дебрі й болота і на негоду й скруту, На втому ніг в морозну північ люту,

На вогники блякні невидимих осель.

Я просто мало жив. Я тільки віть Людських шукань, врожаїв та політь,

Я тільки іскра ватри молодої,

Суремний крик у сніжному завої, Клітина вибуху нових століть.

Пожадний зір опалює мета:

Куди послати тінь на піски й. болота.

Де пісню висіять, де розтопити кригу, Де щедрістю заколосити книгу,

Я просто мало жив. Скупі літа...

Ще треба з іскри запалить вогні,

Від попелу обтерти ночі й дні,

Із деревцем навчитись розмовляти І мудрість інших запросить до хати,

Я просто мало жив. Повір мені.

Мені б сто рук — звільнити світ від мук!

І сто очей — у темряву ночей!

А серце хай одне, гаряче, як і нині,

Воно — не сирота, воно ж бо при людині.

ВОГОНЬ НЕ ГАСИТЬСЯ ВОГНЕМ

Вогонь не гаситься вогнем,

І иіч не здовжується днем,

І на любов не кида тінь Весняних днів палахкотінь.

І не питає лету птах,

Немов розп’ятий на вітрах,

Не пнеться з вірності біда, '

Не ллється з кременю вода...

Все ніби в колі віковім:

Любов, розлука, весни, грім,

Все ніби вічності луна,

Прадавня тиха таїна.

Але з розкутих таємниць —

Політ людини — вище птиць, Вогонь заходить у життя, Покірним ставши, мов дитя.

Але з минулих протиріч —

Мої світаики гасять ніч,

Мій труд важкий кладе сліди, Щоб взяти й з кременю води!

СВИСТУНИ

Памфлет

Всіх дармоїдів

зібрати б у зал,

Я б їм почав

отакий хоралг

— і Слухайте в», которі

з чубами, як дереза,

І ви, мамзельки з хвостами, захриплі на голосі,

Чи вам сниться ночами небес бірюза І так звана пшениця

на так званому,колосі? Слухайте ви, бродвеіічики

па Хрещатицькому завулку, Свистуни й соловейчики

на захмелених вечорах, Гадаєте, земля вам

намазує булку І звисає ковбасами

на яворах?

І корови ростуть в буфеті,

і котлети падають з неба? —

(Л мамаша сотнягу видасть,

бо в синаші на те потреба).

В залі вірші читаю —

як свиням! — горохом об стінку. Тут би джазику вшкварить,

підсунуть з притону пластинку.

Почитати б Ремарочка 1 Без ідей,

Та одну контрамарочку На Бродвей,

Та стакан кальвадоски Не без гріха...

Ах, обноски, обноски,

Людська їруха!

БІЛА ВОРОНА Памфлет

Здоров був, друзяко,

привіт, привіт!

Ну, як заорав

критичну земельку?

Книгу напишеш —

мовчить десять літ, Слово ие так поставиш,

хрипить па всю пельку. Портфель — як пузо,

і пузо — як портфель. Малюй, Дерегусе \ цю акварель! В портфелі цитати,

як оселедці,

Під нумерочком, любо-мило, Молодший напише —

помітить ледь це.

А для іменитих —

масло і мило.

Маслом намаслить,

намилить римки,

Щоб пролізти, знаете,

без затримки;

В одну прикмету

вкладе планету, Іменитого ставить ,

конем на цоколі,

А потім чалапає

до кабінету Впізнавати людину

у два біноклі.

Вивчив життя він

глибоко й давно, Особливо кукурудзу

в спілості скорій: «Буковинка-3»—

це, каже, вино,

А «одеська-10»—

це, каже, санаторій...

І щоб не було

забагато мороки, Різних там, знаєте,

кумедійок,—

Із сталі —

описує шлакоблоки І хвалить корову

на вісім дійок... Змалечку на нього

дощик не капав, Літечка котились,

мов кругла рама,

Тільки на Пушкіна —

планував його папа, Тільки на Бєлінського —

планувала мама.

Не вийшов Бєлінський,

не вийшов Пушкін,

А вийшов

критичеський двоєдушкін! Коли ж загриміла

війна в тумані,—■ Опинився в тилу,

у якімсь-надзорі,

А тепер гуляє,

мов кіт у сметані,

По літературній

широкій коморі,

І чорнить поезію,

мрію єдину,

Черевовіщає

і темку, й тему І під схему

рубає

живу людину,

Із каліки —

виводить ще іншу схему. Ах, який потурнак

не насниться ночами!

Але цей —

живий

і живе по закону. Друзі мої критики!

Що ж це з вами?

Та спіймайте ж нарешті білу ворону!

РАДІЮ я, коли ЗНАХОДЖУ слово

Радію я, коли знаходжу слово Із пахощами й кольором, воно Із глибини весняної давно Тебе шукало, дихало й раптово

Із серцем стрілось. Тепле — значить хліб, Перга і мед, вогонь вечірній в хаті

У заметілі зимні і кошлаті,

І сон, і спогад серцю милих діб.

Приске й гаряче — значить битви жар, Окопчик спопелілий, давня мука Твоїх шукань, твоїх ночей розлука, Змагань людських сяйний Волосожар.

У кольорі черленім — днів гроза,

У кольорі бузковім — щира мрія,

У сивому — суворих літ завія,

Кохання хміль — то з рястом бірюза.

Знайду те слово — радий, мов дитя,

І сяє ніч, і рожевіє туча,

І вже я сам, немов бджола летюча, Обмазаний у кольори життя.

ІЗ ЗБІРКИ «ПРОЗОРІСТЬ»,

1962 р.

* *

*

Соковиту, напоєну зеленню порість Розметали степи далечінню широкою.

Я прокинувся й вийшов у тиху прозорість Бурштинового неба, і кленів, і спокою.

Крапелини дощу формувались в кришталі, Сині крони дубів розбухали чимдалі,

1 рахманна дорога, в димках, наче віхола, У прозорість повинута, дихала, дихала.

Вибухали бруньки, і, папруглі, як луки, Очерети стріляли, і цілились буки,

І світилися хмари, здійнявшись наметами, Молодими, як сон і життя, фіолетами.

Де прозорістю взявся і камінь, і корінь,

Де від борозен чорних снується прозорінь, У рентгенах від донця,-в симфоніях соку,

І душа запрозорилаїь в думу високу.

І до мене зіходились, наче в безсонні, Трактористи, й дівчата, й дуби на осонні, Щоб напитись зі мною із чаші глибокої Бурштинового неба в прозорому спокої!

НИВА

Радуйся, ниво неполитая...

Т. Шевченко

Радуйся, ниво моя, не полита Стронцієм білим і жар-сльозою, Радуйся, ниво моя, не покрита Чорною атомною грозою.

Хай тополі, немов захмелені, Вічно хиляться над долинами, У законах дощів і зелені,

З інтермедіями перепелиними.

Радуйся, ниво моя, у соках,

У семидвіттях, у сизих птицях, Наче посестра хмар високих, Хліба теплого скарбівниця.

Посмугована вся квадратами, Як діжа золота опариста, Зеленій над морями й гратами Симфонічна моя, Хоралиста!

Зеленокосна і сонцеиосна,

Про майбутнє моє здогадуйся, Радуйся, ниво моя високосна, Радуйся!

ЯБЛУНІ

Як посадить яблуню кожна людина,— Заваляться війни й важкі фронти!

То була в Довженка утіха єдина,

В мудреця поезії і доброти.

І я вже бачу, як вони йдуть,—

Раби, й астрономи, й іюети чулі, Важкі сталевари, і жваві, як ртуть, Діти негрів, і кулі

Плугатарі На зорі,

Матері довгокосі і тихі, як завше,

І діди протоптали сліди, -Епохальні бороди розіславши;

Білі, і жовті, і чорні І напівчорні — єдина сила,

А за ними, за ними у далі озорні Білі яблуні стелють вітрила.

Білі яблуні у високості,

З медвяиистою звабою,

Над захланністю і жорстокістю, Над підлотою й зрадою;

Над сльозами й твердими ранами, Де зажуреність в сповиточку, Понад атомами і кранами,

Над ув’язненими в одиночку.

І земля налилась яблуневим соком, І вклонилась яблуня хлібу,

І дарує небо дарунком високим Яблуневого місяця скибу.

Затихає робота поволі, поволі,

Неба ллються потоки, як молодість наша,

На вогні корчуватім,

у широкому полі,

В казані допріває, булькочучи, каша.

ГІахпе смажспим салом,

цибулею і материнкою;

Пахне теплим автолом,

любов’ю і смутком потроху,

І з’являється пісня

недочитаною сторінкою, -Та, що йде біля серця

з епохи в епоху.

Комбайнери її підбирають на губи,

І дівчата кладуть її

син-ім шовком на плечі,

І старому Іванові любо до згуби Сивим блиском воложити очі старечі.

Аж за північ спочинуть,

і сни ті ввижаються чисті,

Про літа, що, мов коні,

промчали-протопали,

Тільки пісня в безсонні

шепочеться в листі,

І тремтить на устах,

і жаріє у попелі;

Підбирає вуглини

і пахощі, встояні стернями,

із любов’ю жартує

і сниться, як мрія, дівчатку.

Де ж ти, слово моє? Може, знову повернемо І почнемо прожите з початку?

* *

*

Он зелені пітандарти вітрів розіп’яті у небі,

Якщо йдеш переможцем — бери їх собі при потребі.

Он смарагдові жили струмків заплелись воєдино, Якщо будеш притомленим — пий і вмивайся, людино!

Геніальні тополі, як шаблі, хитаються в полі,

Якщо будеш знедоленим — тут пошукай собі долі.

Обсипаються дні, як троянди, і нові наливаються

знову,

З ними серце навіки веде свою довгу розмову,

Все почате кінчає, незбагнене знов починає,

Бо воно — наче куля земна,

Що спочинку не має...

* *

*

Ритиму землю,

ритиму гору,

камінь світитиму, наче зворінь,

А докопаюсь, у чому сутність,

у чому правда

і в чому корінь.

Сьомого поту зітру краплини,

темної ночі додам до днини,-А докопаюсь-таки до щастя,

щоб не було міражем в людини.

Може, воно у клітинах болю,

може, у зустрічі з добрим другом?

Може, в двобою з самим собою,

може, в зорі над вечірнім лугом?

Може, у криках душі людської,

в нових народженнях гне колиску?

Може, у клекоті серця й крові,

що блискавками палить без блиску?

Ніби сяйнуло і стало поруч:

дихання чую я невмируще,

А люди кажуть, а люди радять:

— Шукай-но глибше!

Шукай-но дужче!

Ж И»

*

Гнізда хитаються на осокорах,

В синьому небі рогаті віти.

Добре літать по шляхах суворих,

Потім гніздо хоч пташине звити.

Хоч.необжите воно, як хата,

Хоч жовтороті іще пташенята,

Хоч не стачає зерна доволі —

Тільки ж воно па своєму полі.

Хай на вітрах, а не в тихім затінку,

Хай пташенята здіймають бучу,

Видно ж із нього всю землю-матінку, Видно людей і весняну тучу!

ВУЛИЦЯ костя герасименка

Костю мій, Костю, синьоокий бродяго,

Он весна викреслює шлях по птицях,

І виилескуе сонце блакитну брагу,

І зелені луги у твоїх зіщщях.

Чудодії оті, лікарі з медсанбату,

Написали,

ну, словом, посмертну цидулу»

Що тобі вже, мовляв,

4 не вернуться в хату,

Б нашу хату — по Ленінській,—

в тишу заснулу,

Я не вірю,— ви чуєте? —

не вірю до краю,

Ні печатці, ні слову

з гіркою луною,

Двадцять літ перекреслюю,

двадцять зим обминаю

Між життям і могилою.

Між тобою і мною.

Почитав би ще вірші

і поскаржився б ти мені На любовну невдачу,

на сум кароокий.

Ти виходиш на вулицю власного імені, Молодий, як земля,

і, як небо, ВИСОКИЙ. '

І за кожним вікном виростають дочки,

Біля кожних дверей забуваю втому,

І на кожнім будинку — твої нумерочки,

Де приходить із вічності Лист додому.

І асфальти твої,

твої кроки з ними,

І кіоски твої,

і вітрини-очі,

І зелених тролейбусів ковані рими З недописаних віршів Твоїх у ночі.

І виходиш ти сам, і хода не сутулиться,

Ти — людина і иебо,

Тополя і вулиця.

Що ж, бува, й лікарі помиляються вперті, Стань до помочі їм, молода звитяго!

І щебече вулиця, далека од смерті,

Костю мій, Костю, синьоокий бродяго...

* -І!

*

Не можу бачить, як людина плаче, Здригаючи плечима безутішно,

Ковтаючи важкий клубок гіркоти Чи болю й смутку. Не виношу сліз,

, Скупих .і незриданних в самотині,

В нужді, буває, у тяжкій образі,

Гірких і сивих не виношу сліз.

Це, мабуть, з того, що малим дитям Я їх багато бачив: нас шестірко

Дивилося, як мати біля печі Картоплю чистила й скупа сльоза їй по щоці повзла і вже зникала В начищеній картоплі, потім друга З’являлася і, стерта кулачком,

Ще довго червоніла на обличчі.

І вже тепер, як десь її загледжу, Оту сльозу, то затремчу руками,

І-сам не свій, і вся душа болить І хмуриться, немов тісна кутина У нашій хаті, де палає вогник І клекотить картопля в казанку, Присолена не сіллю, а сльозою.

РОЗЛУКА

В югославськім Дубровнику 17 в ранній рані, Над столітніми плитами, як в Колізеї18, Трамонтана19 свистить «а блакитнім Ядрані20, І хитаються зорі, мов орхідеї.

І дівчаток схиляються голови русії,

І ведуться з поетами довгі дискусії,

Реалізм і романтика, повна цитатами,

І десяток ще ізмів,— одна морока!

Тільки ти, любов моя, десь за Карпатами Все бриниш і тривожиш, струна одинока.

За Карпати, за плаї, за поля сивуваті Посилаю надію щодня опівночі,

Ти, можливо, заснула в малій кімнаті,

Моє серце поклавши Під заплакані очі.

Плеще хвиля ядранська в вечірній заграві, Піднімає бурунчики білі-білі,—

Ні, то руки твої, молоді і ласкаві,

В українському сонечку позолотілі.

У трамвайних дзвінках,

в приймачах,

у- локаторі

Голосок той бринить,

як сирітка без матері:

— Чи тобі ж там (не холодно в зношенім світрі?

— Чи тобі ж там...—

І рветься,

як вічність, на вітрі.

1 не сплю, і не їм,

і не йду до готелю,

Світ зім’явши

і серце покривши мукою,

Авійоии ревуть

і небесну стелю Рвуть надвоє печаллю й моєю розлукою.

Так суха блискавиця згорає блискою,

Так підбитий пташок ячить в Понизов’ю,

Так стривожена мати стоїть над колискою,

Так згораю один над своєю любов’ю.

І надіюсь, і жду, що настане година,

З молодими вітрами,

з барвінком у ночі,

Бо на світі,

у Києві

є ще людина,

Що кладе моє серце Під заплакані очі..

ЕЛЕГІЯ

Отак пролечу сніжком над долиною, Вересневим дощиком в щедрім полі, Стану в житті малою хвилиною, Чорною гілкою на тополі;

Чорною гілкою, гілкою синьою, Яблуком. Променем. Просто росиною. І запишуть трави мою іменную,

І побачить серце — мов кулю земную.

Розгойдає сонце свої качелі,

І бджолині вдарять віолончелі;

Над тими шляхами — де так ходилось! Над тими літами — де так любилось!

Не доїдено хліба свого до останку,

Не доціловаио очей на світанку,

Не докуто словечка, бо впала туча,

Не доміряно правди: вона колюча.

Написав ці рядки жартома неначе,

А мій друг сидить і над ними плаче.

* **

*

За літами і за ракетами Все шукаю своїх ознак, Вечоровими фіолетами Зацвітає на серці мак.

Та сказати б усе по щирості,

Та все лихо спалить в огні,

Та іще б на вершечок вирости,

' Щоб ходити з людьми врівні.

Тільки кривду купують золотом, Тільки в сріблі несуть гроби, Горде слово, розкуте молотом, Переважує всі скарби.

Не братаю його з туманами [ гартую не на біду,

Молодими меридіанами Я на карту його кладу.

Та з собою самим не в згоді я, Рву те слово напополам. Обізвися ж, моя мелодіє,

Я за тебе й життя віддам...

* *

*

Дерево вміє жити,

Вміє землю корінням рити,

А в безсмертя іде з художником,

Якщо будуть дереворити.

Звиснуть яблука пурпурові,

Чорна кора під небом високим,

Якщо в художника вибухне з крові Щебет гілля із весняним соком.

Буде картина жити без старості,

Схожа на біль, на солодку муку,

Якщо художник од земної парості Та не відніме в мозолях руку І

* *

*

А коли зацвітали бузки багаті,

Я маленьким виходив на стежку биту,

І найперш помічав стовбурці корчуваті, Із яких набирались бузки блакиту.

А тепер задивляюсь на цвіт до ночі,

До тремтіння у серці,

До тихої муки,

А бузок піднімає блакитні очі І вдивляється в мої Корчуваті руки.

* *

*

Пароплав іде по важкій воді,

По синій воді, по весняній воді,

З кручі Шевченко підводить очі Мудрі, задумливо-молоді.

А на пароплаві сонце з півдня,

А на пароплаві хвацька гульня: Нейлонові мальчики в танці течуть, Пластмасові девочки джазики тчуть;

Всі наче стругані з-під рубанку, Серійно роблені на світанку,

Мов херувимчики, ліплені з воску, Жаль мені бога і матку боску!

Жінка сидить біля капітана В керзових чоботях,

Чорний хліб і жовте яблуко — Полуднує.

Чорний хліб і жовте яблуко В гудзуватій долоні.

Крутиться, мутиться танець-заблука В одному тоні,

Та'радіола, розкривши жабрики, Хрипить на скопі.

А нейлонові мальчики в танці течуть,

А пластмасові девочки джазики тчуть...

БАЛАДА

Мій дядько Васюта, людина проста, Любив не долини, а там, де круто, Борідкою схож на Ісуса Христа,

Губами ж смоктав самогонку люто.

До друзів був добрий — сорочку з плеча, Дівчаток любив, а навіщо амбіція? Персонально в особі Матюші Грача Його поважала сільська міліція.

Мав собі хату на три кути,

В четвертому кутику — хід до печі,

Земля йому й вітер були як брати І небо сестрою було, до речі.

Мав собі голос, як щедрий колос,

Та одну кожушинку, та один пояс,

Та одну лиш нічку на час розплати,

Та в партизанах аж три гранати.

Німці придумали кару люту,

Вішали Василика, Васю, Васюту,

І місяць торкався йому до плеча,

І земля у ватнику блідла видом,

І сльози лились у Матюші Грача,

Коли він із фронту прийшов інвалідом.

# *

*

По роботі у полі ударило било,

Полилось, попливло

повечірніми дзвонами,

І зіходились люди, закінчивши діло,

По міжряддях,

квадратах

зеленими гонами.

Комбайнери, як статуї,

в бронзу окуті,

І легенькі дідки,

мов сухенькі папіруси,

І поважні інспектори

в сивім мазуті,

Що усе їм відомо,

від хліба до вірусів, їх дівчата запрошують

вмитись, до речі,

І гаптованих півнів

кладуть їм на плечі, їм борщу насипають

до каші гречаної,

І розводять багаття,

як ночі клечаної.

Хочу,—

чуєте? — хочу,

до заздрості хочу,'

Щоб гаптовані півні

червоними крилами

Лопотіли на плечах

в годину робочу

І пахтіло для мене

дрівцями згорілими; Щоб хилилось до мене обличчя привітне І широкеє небо, як било блакитне, Розгойдавши громи

над зеленими гонами,

Гомоніло для мене

вечірніми дзвонами!

* *

*

Бери-но швидкості, і простору,

І поворотів, і високості,

А тільки вмій, не задершись вгору,

Так гальмувать, щоб тріщали кості;

Бери-но цвіту по власній змозі,

І хліба, й солі, і втіхи в хату,

Лиш не забудь заплатить в дорозі Людській любові звичайну плату:

Чи добрим зором, як бірюзою.

Чи щедрим словом, коли удача,

Чи як в нещасті,— плати сльозою,

Аби душевна. Аби гаряча.

* *

*

Солдатик сидів у глибокій траишеї,

В українському полі, під містом Дубно,

І тремтів його захисток з дерева й глею.. І гармати гриміли,

як архангели, трубно. На плечі в солдатика

лежали заграви, Над головою стояли зенітки;

Він читав Уїтмена про листя і трави,

Про людські обличчя,

як золота злитки. Книжка була потерта й поношена, Хована в мішечку із протигазу,

І долина землі,

молода й зарошена,

На кожній сторінці цвіла щоразу.

Десь у того солдата згоріла хата,

Є листи посивілі,

як попіл в окопі,

А над ним Уїтмена

тінь бородата Говорила про серце, а не про попіл;

ІДо поверне правда і встане право,

Що, їй-богу ж,

сонце зійде з туману!

І стелила солдатику листя і трави,

Як зелені бинти На пекучу рану,

* *

*

Як ішли солдати До своєї хати Із всесвітнього двобою Рідних повидати,

свої звичаї,

Викладай, солдатики,

хто що має,

Щоб не персні-камеиі

і не злато,

В. чергу стань, солдатики,

вас багато...

Той поклав олівці —

дітям подарунок,'

Той сорочку нову,

той лікерний трунок,

А останній, вусатий,

видать,

піхота:

— Що ж, дивіться,— каже,— як є охота.

А в мішку

не труночки,

не олівці,

А в мішку

не точені крем’янці,

Не приймач

і не грач,

не трофейне падло,

Розгорнули мішок,

а в мішку — ковадло.

Бо жона розстріляна — річ відома, .

Бо згоріла кузня в ковалика дома,

Бо чекають люди його з поклоном,

Щоб ковадло вдарило рідним дзвоном!

ПЕЙЗАЖ

Вечорами видніє,

і місяць похож до скорини,

Вечорами ясніють

калюжисті аквамарини,

Пахне печеним хлібом,

і сіном, в калюжах розмоченим, І рум’яним дитинством,

неначе весною навроченим;

Ген м’якішає обрій,

і ніби добрішають люди,

1 малюють асфальти

невидані дивні етюди,

Снігурі затихають,

шукаючи іншу постелицю,

Бородаті сніги

проводжають останню метелицю.

Так і ти проводжай

те, що холодом взятись хотіло,

І випростуйсь у плечах,

як дуб, що випростує тіло,

Головою — у небо,

мов кроною під високостями,

Серце вкутавши в зелень

і руки розкинувши бростями!

« І»

*

Пущу її, пісню, в люди,—

похвалюють всі охочі,

А ти похвали мене краще

за безсоннії ночі,

Де кожна рима — у нерві,

де кожне слово — в клопоті, Бо мудрість іде без блиску,

бездумність — у позолоті.

Не подвиг топтать доріжку,

як травень у воскресінні,—

Відвідуй мене ночами,

як дощики йдуть осінні;

Мені не вигадуй слави:

вона лише тінь недолуга,

А краще пригадуй в горі,

коли ні жони, ні друга,

Коли не летить на вогник

ні брат, ані птиця з гаю,

Коли, як то кажуть в пісні,

стелюся і сам лягаю.

Не подвиг сідать до столу,

де вина горять іскрицею,

А краще вділись зі мною

шкуринкою, ще й водицею; А краще терзай дерзанням,

а краще пали, де скуто,

А краще, як схиблю в правді,—

так бий мене в серце люто!

Так захотілося діду вмирати,

Груди прикрить руками дубовими! Сонце світилося в три карати,

Зерна здавалися не гатунковими, Вулиця рідна, гінка до роботи,—

І та посивіла в чотири скорботи.

А все животворне стелилось по сліду, Просило, кричало:— Вставайте, діду! Нате вам неба й вітрів у гони,

Нате вам посмішок три мільйони; Кулі, що з воєн засіли в плечі, Свинцевими слізьми ридали вночі;

Поле привело вороного коня,

У клекоті ржання й чорного жару, Давній ворон летів півдня,

Тягнучи діду врожайну хмару;

Явір поклав найдорожчу тінь,

1 вечорова зоря, як мила,

Вся знемагаючи з палахкотінь, Бороду дідові засвітила.

Дід розпочав свою мову гожу:

— Що ж, коли треба,

й пожити можу, Вже як без мене немає вправки,— Можна і встати з цієї лавки;

Кличте-но конюха,

кличте електрика,

Кличте людей,—

погуляєм на святі! — Так розвивалась подій діалектика,

В двадцятім віці

у дідовій хаті.

В дідовій хаті, де й я, півроку,

Ріс, як дубок, на людську мороку,

Де між смішним і гірким до краю Дзвони дитинства й тепер дослухаю...

«ЗЕМЛЯНКА»

На людній широкій площі,

в асфальтовому тумані, Хлопчина співав «Землянку»

і пригравав на баяні;

Оту, що мене пригріла

в окопі па довгі роки,

Оту, де любов далеко,

до смерті ж — чотири кроки. І в тембрі бриніла нота,

чіпала струну відому,

Що в батька глуха землянка,

далеко від цього дому;

І в зорі того хлопчини,

а з чого, то й сам не знаю,

Я бачив всесвітні межі

на тім переднім краю.

Дзвеніли авто й трамваї,

зима завивала люта,

і йшла золота мелодія,

у керзові чоботи взута.

БАЛАДА Відвідало сиву- матір

синів аж семірко,

Хай п’ють та їдять,

щоб було не гірко. Бо натоплена хата,

Бо дубова лавка,

Є по чарці па брата Та іще й добавка.

Пироги з капустою,

пироги із вишнями, Заходжайте, сусіди,

будете не лишніми!

Побратимів своїх Зустрічать упертих,

Трьох молодших — живих, Чотирьох же — мертвих.

Гри молодших сплелись У дзвінкоголосся,

А у мертвих з очей Виросло колосся;

Та свинців огняних Повнісінькі жмені,

Під погонами в них —

Кленочки зелені...

В трьох живих, молодих,

Є куди зростати,

А у мертвих — у них Інші атестати.

На столі пироги,

скатертини пілочка,

Сім дівчат ожидають,

кожна — як сопілочка. Сім весіль обростають

в бубни невгамовнії, Всі чарки висихають —

лиш чотири повнії!

- МОЛОДА

М. Чабанівськомі/

Темне небо лежало,

і хмара ходила навкісна,

Та шуміли тополі,

до непогоди байдужі,

А вона, в білім платті,

ішла, наче пісня,

Високими каблучками

переступала калюжі.

Дві подружки за нею,

з букетами квіту і м’яти,

Три хустини летіло

як сяйво зелене,

А вона уклонялася людям:

— Просили батько та мати,—

І посміхалася щиро:

—Прошу на весілля до мене.—

Від усмішки тієї

в Катрусі — чи, може, у Насті —

У людини в руках

закипало і ладилось діло,

ніби скупалася в щасті,

І тепер тее щастя

на ній промінцями горіло.

Сивій бабці — з поклоном,

і дітям малим біля хати,

Двом дідам і тополям,

воротам і саду з пагіллям:

— Просили батько та мати,

Просили батько та мати,

І я вас прошу на весілля,

Прошу на весілля...

Так пройшла по селу,

наче промінь,

тоненька і строга,

Наче бронзова бджілка

пролетіла з долини,

І подобрішали люди,

і рястом взялася дорога,

І заплелись у кучері

дідів столітні сивини.

І мені забажалось жагуче

в дорогу відому,

Де в вечірніх Стожарах

обличчя малюються прості,

До маленького щастя,

до рідного тихого дому,

До важких короваїв, . .

гарячих, як з грому,

До весіль молодих,

На дзвінкому кленовому мостії

ПРОХАННЯ Десь на міднім світанку,

у розводах гарячої просині

Я іду,

Я іду,

я ступаю асфальтами міста,

Площі кидають мево

червінцями осені,

І лежить тищина,

без людей тишина урочиста.

Юрби вулиць упали,

як нерухомі фонтани,

Сине небо застигло лапою,

І вмирають гудки,

і серцями залізними

корчаться крани,

І з колонок водиця

заржавлена капає.

Без людей. Без душі.

Без гарячого пульсу у скроні,

Нерухомі квартири

у картинах і килимах;

Не доїдено хліб на столі.

Не дописано книгу в безсонні. Не прикрито подушку дитині.

Жах! Жах...

Чорні більма вітрин.

Пухирі абажурів в електриці, Сині плями тролейбусів

проводжають мене.

Я іду одинокий,

неначе в незвіданій Мексіці,

Може буть, може бути.,

десь людина майне?

Може, в тихім саду,

на світанку чи нічкою глупою,

Стріне дід-садівник

у обійми живі?

Але яблука стиглі

з антонівок гупають, гупають,

І ніхто їх не підбирає в траві;

І ніхто їх не їсть,

і не квасить у діжечки криті, Бджоли лапками креслять

отруйні сліди,

Без людської руки

набирають меди медовиті І несуть невідомо куди.

І всихає пшениця,

невідомо для кого посіяна,

І зітхають в предсмерті

жител теплі вогні,

Я іду,

Я іду,

я іду,—

і самітність осіння 388

Чорні руки, як реквієми,

простягає мені.

Впала бомба воднева.

І глобальна о тій же хвилині.

Люди милі мої,

я ж люблю вас, як сонце ріку,

Не лишайте мене одного,

не лишайте мене в самотині, Під розколотим небом,

Па самітнім віку!

ЯБЛУКА

Я люблю, як, буває, осінню Пахне яблуками у хаті;

Он лежать вони, повні просині, Повні сонця, немов на святі;

Крутобокі і вітром точені,

На весілля десь приурочені, Повисають на гільце зрубане І самі бубонять, як бубони.

Звуться зорями і ранетами, Повні пахощів, соком гожі, Доспівали попід планетами,

І планети — па них же схожі;

Мились росами десь під'тучею, В землю падали в добрім літі,

І ставала земля пахучою,

Ніби яблуко на орбіті...

З МИНУЛОГО

І іо груди в воді стояли матроси, Плечима підтримуючи понтони, Падали бомби,

як чорні коси,

Були дрібненькі, були й до тонни.

На інший берег ішла піхота,

У інше життя,

до нового бою,

А мертві стояли вже без клопоту, Човни тримаючи над собою.

Ми вже гриміли десь за степами,

Рили окопчики із бійцями,

А вони лишились

крижаними стовпами,

Як обеліски

з людськими серцями...

« *

*

Інколи найде така хвилина,

Ніби я винен у всьому світі,—

За хліба шмат,

що не має людина,

За недорід на зеленій віті;

За вікову материнську муку І за посуху на ниві й.луці,

Хлопець любив,

а прийшла розлука,

Я ніби винен

у тій розлуці;

За суховії,

за град із грому І за ракетно-космічні невдачі,

Муж не вернувся

давно додому,

Я ніби винен,

бо жінка плаче;

Хтось замерзає за далиною,

Хтось повідає життя печальне,—

Серце моє, серце,

то ж ти випою,

Зліплене з нервів

і ненормальне! Пульсом прискорене

і напружене,

Б’єшся, як птах

у йосуху літом,

Може, то й добре,

що з болем здружене, А не прикрите рожевим цвітом!

Крізь темну ніч шумів весняний ДОЩ, І в унісон із ним шуміли сосни, Розгойдуючи бронзою своєю Садки і хмари; і густа трава Напоєна досхочу, до нестями, Веснянками бриніла молодими,

Трава і хмари, й сосни в темну ніч.

І я, мов дерево, і? ними ріс,

І даленів, як хмара; і росою Забрьоханий по пояс, без доріжки На вогник брів у теплому вікні, Щасливий з того, що мене зустрінуть Кохані очі, і ласкаві руки,

І пізньої вечері хліб та сіль.

Шуми, весняне дощове вітрило, Ярійте, трави, і хиліться, сосни,

І ти заходь зі мною, темна ноче,

На вогник той, де жде мене любов...

ЗЕРНО

Ні, не ямбами, не хореями Диха слово між масами,— Засекреченими батареям»

І глобальними трасами;

ІТебо ділене на квадратики, Як боєць наготові, Розрахунками математики І обчисленням крові.

Але вічністю наготоване, Поміж днями і роками, Виростає зерно, приховане Золотими потоками;

ДОРОГА ДАЛЕКА

Приходять у тиші, немов після бою, Приходять у непогоду і в спеку:

— Бери нас з собою,

Візьми нас з собою

. у дорогу далеку.

Шепоче розмова Залізнякова, Скатований Гонта збирається в мандри, Дзвенять під копитом залізні підкови, Мов залізні троянди.

Міцні кріпаки, одчайдухи з журбою, Повстанці, діди, пересохлі, мов деко:

— Бери нас з собою,

Візьми нас з собою

У дорогу далеку.

І ті, що взивалися єретиками,

І ті, що ставали на прю із богом,

І ті, що шукали шкуринку віками За високим порогом.

Приходять із небом своїм, із тяжбою;

З возами, із кіньми, з своїми лелеками:

— Бери нас з собою,

Візьми нас з собою У дорогу далекую..

В дорогу далеку з життям, із коханням, Без деспотів, зради, лихої облуди,

Де щастя — є щастям,

Світання — світанням,

А як люди —-ґо люди,

Та й сам я прошуся на людному вічі, Що буду залізним чи холод, чи спека, Народжуюсь тричі,

Палю себе тричі,

Бо дорога далека!

Дорога далека...

9 *

*

Дай мені, Земле, від своєї любові Хліба, і рясту, й зеленої крові,

Дай мені коней, щоб їздить в гості, Дужих' моторів У високості.

Дай мені, Земле, від чорного жару Світлого полум’я без пожару,

Щоб гуготів, лопотів по світу Синіми крилами Антрациту.

Сій мені, Земле, дубів на плечі,

Щоб налякались сноби й предтечі,

Як засвічу я своє горіння,

Як попущу я Твоє коріння...

Дай мені, Земле, в очі блакиту,

Дай мені мужність несамовиту, Сльози і щастя,— я все приємлю,

Так, як Микула,

Орючи землю!

покоління .

Відгриміло, грозою відблискало, Розлилося в гаряче проміння І над сивими обелісками Молоде піднялось покоління;

Не маленьким, у кучерях, хлопчиком, Без наруги, зітхань і облуди,

Не затемнене чорним окопчиком,

Не пробите свинцями у груди;

Гордовите у мужності, зрештою,

У піснях, у дерзаннях, у місіях,

На залякане вночі арештами,

Не допитуване на комісіях,

Зеленіє, напружено ключиться,

Не чекаючи фальшо-овації,

І як треба помучитись — мучиться, Без печаток і рекомендації;

Покоління із краю отецького, Голосами — як сурми у хмари!

І від тяжкого сну соловецького Не лягають на душу кошмари...

Видно, інші, що повною мірою Брали муки, де серцю згоріти, Умираючи пічкою сірою,

Віддали йому віщі завіти.

І воно із батьками-вожатими, Ненавидячи догми і тризни,

Наче поле зеленеє жатиме,

Доки й серце клекоче Вітчизни.

І воно— на дорогах на трасових, Де шумлять музикальні тополі, Дослухається мислів Тарасових, Виглядає Бетховена в полі!

* *

*

Ого, братки, понаписали книг, •

Пустили їх в незвідані мандрівки, Немов безбатченків, малих дітей, Неначе птиць до вирію безкрилих, Нехай, мовляв, шукають висоти, Вогню людського і людської хати.

Одні із них, як біженці, бредуть, Нудні та сірі, в дощики осінні,

А інші з них, як сироти бездомні, Тиняються під тинню й не знаходять Притулку в серці; інші одягли Рожеві окуляри, і рожевий їм світ ввижається, й сльоза рожева,

І зморшки чола, й руки в мозолі,

Рожевим лаком криті; навіть свині

Кувікають рожево у хліві

Над силосом з троянд, а не з бутвини,

І зварений з півправди сурогат У книгах тих — як патока отруйна.

Лише немногі, з тисячних писань,

Із нервів роджені, у лютій муці, Покладені рядками на папір І пульсом серця скровлені до краю,— Пекучі й строгі в мудрості своїй, . Живуть з людьми.

І палітурки в них Потерті й некрасиві, й сторінки Прокіпчені в диму із тютюну,

Немов траншея, де жили солдати.

Прийди ж до мене, щастя, в тихий дім, З’явись, моя скупа і мудра книго...

ІЗ ЗБІРКИ «ДОРОГА ПІД ЯВОРАМИ», 1964 р.

І коли цілували

каміння й сушу,

І коли вривались

у київські брами,

Ти слалась на серце й лягала на душу, Дорого під яворами!

Дорого під яворами!..

ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ДОРОГ И»

* *

*

Пам’ятаєш?

У камені, в колії добрій,

Чи літо на осінь

або дощик:пороща, Простеляла для мене далекий обрій,

Дорого під яворами. Моя найдорожча.

Пам’ятаєш?

Прбйшли ми тисячні і мільйонні По грудях твоїх, під великими небесами,

А я із тобою у ночі безсонні,

Дорого під. яворами.

З тобою так само.

Бачив я в світі

і полюбив їх навіки,

Дороги під евкаліптами,

інші — під пальмами. Дороги з пожарами, сповнені крику,

Покриті тучами та напалмами.

А тобі і любові мало.

ѵ Моя єдина.

Ти для мене — дихання, і шлях, і траншеї,

Ти зліпила мене із вогню України,

Із вечірніх зірниць,

із землі твоєї...

Спіткнусь об важке каміння—

не відчуваю болю, Небо твоє шукаю ранками й вечорами,

Пилом твоїм покритий,

іду по'людському полю,

Дорого під яворами,

Дорого під яворами!

СПОГАД

І

Дерева піднімаються, як мечі,

Дерева хитаються над обелісками,

Із зеленими кронами,

із зеленою кров’ю, і вдень і вночі,

Громом тавровані, зливами,

кутими блисками.

І як легко, як тихо,

поклавши безсмертя під голови, Сплять під ними солдати.

Небо, сиве, як олово,

Простила свої шати,

Трави ходять навколо Біля вічної хати.

І стоокий, сторукий

піднімається реквієм, лущений з грому,

Не ховаючи муки,

Не долаючи втому,

З-під зеленого дерева — мати,

З-під червоного вечора —

мати:

— Сини-соколята,

Верніться додому!

Додому...

А вони лежать на твердій постелі,

Під небесами й деревами,

Шд хмарами й птицями,

І не те щоб сумні,

і не те щоб веселі,

А з такими звичайними,

із такими людськими лицями. Під колосом поля,

.що наливає зернину,

Під асфальтами сизими

і темними, довгими нічками, Буйні руки схрестивши на мить єдину, На єдину годину,

із кулеметними стрічками,

Уже їхні жони

повиходили заміж і постаріли, їхні сини поженились і мають

* дрібненьких діток,

Атестати пожовкли,

двадцять літ не до діла, Військкомати не ставлять на них поміток,

А вони лежать на твердій постелі, Дерева корінням заплелися під боки, У ногах — небеса.

В узголов’ї — скелі,

Зупинились годинники не на дні — а на роки.

Тільки мати,

долаючи смуток і втому, Виходить на вічну дорогу мати:

— Ой сини-соколята,

звідкіль виглядати?

Верніться додому,

Та до рідного дому...

III

Вгору звернуті їхні обличчя, Попід траншеями і накатами, Очі заплющені на многоріччя, Слово заглухло,

не карбоване датами.

А тії очі вдивлялися

в темні бомбовані далі,

А тії очі горіли ж

від гніву, любові й печалі.

Чола повернуті к сонцю вгору,

Скроні покільчились буйним житом,' Вічність поклала думу сувору Усім недомовленим

і недожитим: Стежками несходженими і тропами,

Боєм нескінченим і окопами,

Цвітом нестоптаиим у долині,

Словом обірваним на половині.

Білим листом,

не дописаним вночі,

Краплями крові,

що так і не Ьтерті,

Давні кохання,

жіночі й дівочі,

Тут, наче сироти,

посивілі в безсмерті.

І настроюють хмари велетенські оркестри Сонця теплого,

злив

і розкутого грому,

І земля піднімає руки:

— Чого ж вам принести?

Поверніться додому!

Верніться додому...

*

В житті є сонце і мета,

Живі дерева й сталактити,

І правота й неправота,

Кому як жити і ходити.

Я аж тремчу, коли на клич Ніхто не прийде в самотині, ї не люблю я двох облич,

Коли вони Б одній людині;

Одне тобі, друге — мені,

Під компліментами й листами. Блукають люди кам’яні,

З різноманітними устами;

За стіл сідають при тобі, Байдужі в радості й журбі І патріоти щодо мови, Лякливо-мирні суєслови!

Мені б їх знати наперед, Дрібненькі помисли збагнути, Щоб хліб і воду, сіль і мед Оберігати від отрути!

ПРАВДА

Мене навчала мати ще колись:

— Як виростеш, моя мала дитино,

То мудрим будь і мужнім будь в житті.— Скупі два слова. Нелегкі два слова.

У мудрості свої закони є:

І цвіт, і злет, і несходимі пущі.

Пізнай краплину і течіння зір,

Зерно, і камінь, і могутній всесвіт,

А правда лиш одна — вона колюча,

Гірка й жорстока. І завжди в біді.

Тож мужнім будь —

оборони її,

Карай себе і серце рви на частки,

Збивай коліна в кров,

Упавши, встань,

І знов іди, і знов шукай її.

Як проклянуть лукаві — проклянися!

Як од речуться друзі — що ж, даремно, Залишать рідні одного — хай так!

Як треба вмерти — тілом ляж за неї,

Ох, нелегкі два слова.

Нелегкі!

* *

*

Вихопивсь дощик поміж заграв:

Чоботи сині, синя сорочка,

Сині мелодії понапинав З неба широкого аж до лісочка;

Синіми стрілами закресав,

Сині листочки дрібно писав — Людям, озерам, лукам за обрій, Ох, і смішний же!

І добрий-добрий!

І запрозорились водні гущі,

І посміхнулися темпі пущі,

Навіть дуби, із важкої породи, Чухали голови від насолоди. ...Вихопивсь дощик поміж заграв.

# *

«

Чогось не'вгледів наостанку,

На іншу тему десь пристав,

Так, як минає полустанки Покрай вантажений состав.

Л там картина розмаїта: Гармошка грає. В’ється дим. Вдова у хаті лічить літа Із трудоднем своїм тугим;

І весілля бредуть у бубнах,

І партизани чарку п’ють,

Світанки в сурми грають трубно І сушать ночі каламуть.

На них не світять семафори, Здійнявшись в небо грозове, Кохання й сльози,

Щастя й горе На полустанку тім живе.

А ти не вгледів, не помітив,

Чи то навмисне обійшов,

Де в серце просяться, як діти,.

І щастя, й смуток, і любов.

ТАРАСОВА ГІЛКА

Гілку верби від Тараса з неволі Везли на Вкраїну, на самольоті, Вона почала проростать поволі Серцем зеленим

В СВОЇМ клопоті.

Через мотори і хмари-гори Кинула пагони, як у діброву,

В радіаційні важкі простори Сипала жовту пергу медову,

Прагла землі у її озонах,

Не зів’ядала в ядерних зонах Гілка вербова,зеленолиста,

Віком розкована,

Чиста й росиста!

Вкрила мотори з їхнім горінням, Промітала зорям Шляхи смугасті.

У моїм саду зачепилась корінням,

Щоб мені ночами Плакать у щасті!

*

Знаю від листя немало слів,

З ріками родич в таємному слові, Біло-білену мову снігів,

Гімни осені малинові

Знаю... Навчався блакитних собі промов

З плескоту хвилі й людських розмов.

З хліба узяв запахущий сік Землі, дощів і залізного плуга,

Ніби я жити сто літ зарік,—

Прибуває потуга.

І все те по крапельці, як на меду,

В свою українську мову кладу.

Нехай лиш не лаються хвалюки,

Що маю у серці своїм потребу,—

Хотів би її розписать на віки По травах і людях,

По землях і небу!

КАРТИНА

їдуть колгоспники в киїйський зал Слухати Лисенка1 і Чайковського 2, Теплі мотори автомашин Дихають небом, пилом і житом;

Над жовтими урвищами Трипіль,

За Богуславами й Кагарликами,

Де відьмою й чортом лякали дітей У сивій вільшині; їм видяться тихі Снігурки в бору, Новітні Остапи й Тараси Бульби,

І гуки литаврів, і золото флейт,

І мудрих симфоній ясні голоси їм душу тривожать.

В них руки, зашерхлі від трудоднів, Від калібрації і автолу,

Лягають на струни, на клавішів крик, На біль і трагедії нового віку.

В них очі яснішають,

Плечі важкі Зростають під небо.

їдуть колгоспники в київський зал Слухати Лисенка і Чайковського.

ПАМФЛЕТ

Не вивчав це святами,

Що далося взнаки:

Звем синів — хлоп’ятами,

А у них — чуваки.

В нас і сміх прозориться, •

А що в них — то чмихи,

В нас дівчата — горлиці,

А у них — чувихи.

В нас пряме,— в них горблене, Мов каліка в хату,

Ми їмо зароблене,

А вони — по блату.

В нас зарплату висічи Працею на душі,

А у. них — щоб тисячі,

Рвуть куски і куші.

Мертвих кличуть — жмурики, Валять все докупи,

А самі ж то жмурики Хоч живі — а трупи!

403

З мамами й папашами — Ах, ті папи й мами! —

У мистецтві нашому Ходять вверх ногами;

Дьогтемазні вибрики На нові ворота,

Та нудні верлібрики З блиском сухозлота.

Он яка фундація!

Он яка робота!

Дай їм шалі газові, Славу, повну крику, Барабани джазові,

Щоб під саму пику,

Та гундосу пісеньку В моднім кабінеті... Душно, братці, тісненько З ними на планеті!

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ

Все минуле — землею, віттями, Сизим словом приходить в ночі, Над гарячими вдаль століттями Підвелись твої сині очі;

Над озерами, де Поліщина І Волинщина квітне айстрами,

Де життя твоє не заміщене Ані майстрами, ні підмайстрами.

Мліє вечір над сторінками,

Час гортає ті Заповіти,

Встала квіткою Ломикаменем, Щоб імперію розвалити:

Всю напудрену, із начосками,

Із царевими недоносками!

Ломикаменю, цвіте зоряний,

Бідне серце з важкими мандрами! То бриніла, як Мавка,— горяно, То залізом була — Кассандрою...

За громами, за даллю віщою,

Не журбок? на синь-доріжки —

Прометеївськими огневищами На вкраїнські сухі обніжки; Словом кутим Та жалем лютим Людям, небу, зеленим рутам, Синім паводям, сивим літерам, Що складали батьки руками, Трагедійними палітрами Засвітилася над віками. Ломикаменю мій м’ятежний, Днів скалічених, сліз і мроку, Обів’ю тебе мрій мережами, Дам живучого серця соку;

Вкрию кроною — і так само Будеш квіткою в вічнім плесі, Термоядерними небесами Не затемнити слово Лесі.

І на полі в нас не з обжинками, Будем далі трощити камінь, Щоб росло воно Українками,

І Тарасами, і Франками.

Я не бачив тебе нездужою І не чув про жалі і втому, Серед літа Ідеш із ружами На Вкраїну, до свого дому;

Де Волинщина і Поліщина, Грає зорями синь обічна,

Де життя твоє не заміщене, Лесю, Лесю, легендо вічна!

* *

*

Георгію МайбородІ1, Платону МайбородІ

Бачу літо у високім цвіті, Янтареві доли і поля,

Є в людини молодість на світі, Як полтавське небо і земля.

Є в людини стежка чи дорога Із юнацьких, із далеких гін —

Сто разів вертає до порога І приводить серце на поклін.

Тій долині у проміннях косих, Джерелу з-під сивого моста І коханню першому у росах,

Що лягло цілунком на уста,

Поклонитись доля не боронить, Пригадати юність до ладу.

Ходить, дзвонить, тихо листя ронить Пелехівсышй 21 вітер у саду.

Пелехівський вітер мій високий, Пружносиній, в заводях, як дим, Чародій в мелодіях і в соках,

Як і ті, що виросли під ним.

Ті, що стали людям на приміті Ритмами і сурмами в світи, Лисенкові учні знамениті,

Два хороші хлопці — два брати.

Нас не кров’ю кликано до діла,

А любов’ю в ласці звідусіль,

До землі, що серце полонила,

До людей, що нам дали хліб-сіль,

До своєї мови, що, розкута,

Підвела у мудрості чоло.

І тому у пісні пахне рута І Вкраїни б’ється джерело.

Ах, мої братове — красні маки,

У завію, в літо, в листопад Заспівайте, щоби я заплакав І не спав четверту ніч підряд...

ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ЯВОРІВ»

Пам’ятаєш?

І не забула розмаяні боєм знамена, Прошиті дощами,

Осколками палені в полі?

І я біля тебе, і ти біля мене, ' Дорого під яворами,

У таврах неволі.

Я приніс тобі мужність.

А в тебе й своєї доволі.

Я поклав тобі болю важкі загати,

А ти і своїми була багата На рани та лати.

Дорого під яворами,

під осінніми тучами,

Де поля лежали,

мов картини затерті,

Уся посмугована та покручена, Фугасками рвана,

в своїм безсмерті Із сиротами біля тину,

З руками, як чорнолісся,

Де плечі випростувались

і неба зростала площа,

І заплакані очі '

з землі підвелися,

Дорого під яворами!

Моя найдорожча...

Ішла з Полтави,

лягла з Донеччини,

Під Києвом слалася за туманом,

Не засекречена

і не.онімечена,

Схожа з закривавленим меридіаном. Ми їли кашу на твоєму лоні, Тамували рани

твоїм осотом,

І навіть мертві

клонились в поклоні Нєспаленим синім

твоїм висотам.

І коли цілували

каміння й сушу,

І коли вривались

у київські брами,

Ти слалась на серце

й лягала на душу, Дорого під яворами!

Дорого під яворами...

ДІВЧА

Дівча стояло і співало, Сріблясту ниточку вело Про те, що радості замало І зло людині — всюди зло;

Без батька й нені, в самотині, Убогий вичахне обід,

Що тяжко жити сиротині,

І шлях — не шлях,

І брід — не брід.

А від Петрівців, з Синьодолу, Із трав, із неба — звідусіль Нам осінь винесла до столу Солдатський хліб, росу і сіль. І так хотілось, як на свято,

В людському щедрому гурті Всю землю з радістю віддати Отій маленькій сироті;

Щоб стала осінь біля тебе Весною щедрості, дитя!

Ревло над шляхом сиве небо Про світ, сирітство і життя.

МАТИ

Під димне маєво руде Вдивлялася з турботою.

— А мій Іванко з вами йде?

— Іде, іде з піхотою.

Вставала мати в ранній час,

Брела стежками млистими.

— А мій Іванко тут між вас?

— Отам іде з танкістами.

До бойових брела застав,

Де сонце сяло русенько.

— А мій Іванко не відстав?

— Ні, ні, іде, матусенько...

Хоч він уже не знав доріг В пороховому сутежі,

Хоч він упав, як з боєм біг,

Під артнальотом в Лютежі;

Не пив води, не чув трави,

Не дихав під загравою,

Русявий чубчик голови Уже зростав отавою.

А їй здається із приміт,

Що він іде, агукає,

І десять літ, і двадцять літ У рідну шибку стукає...

ПІСНЯ

Запалити б світелко — гільзу снарядну, Та послухать пісню оту трьохрядну У бліндажику, що під яром,

Весь обкурений злим пожаром,

Та ще кухнею випадковою,

Та ядучкою махорковою.

Запросити б друзів до хліба-солі,

І живих і мертвих в далекім полі,

І бліндажик той, що в долині,

Де жили ми у ночі сині,

Під бомбьожками та під тучами,

Під дощами, як біль, колючими.

Та згадати в штурмі човни моторні,

Та побачити лютізькі ночі чорні —

В тім бліндажику, що під бором Похилився вікном суворим,

Весь покритий старими віттями Поміж небом і між століттями!

* *

*

Як перший танк, в важкій температурі, Узяв Хрещатик і смертельний смерч Ударив Шолуденкові1 у груди,

То він, Ничипір, падаючи в землю,

Не закричав — прошепотів:

— О мамо!

Через десятки поминулих літ На цьому ж місці, стоячи в задумі,

Я чую, як земля у глибині,

І край небес, і камінь,

і дубов’я

Мені шепочуть П’ять великих літер,

Мов п’ять скрижалів кованих:

— О мамо!..

Отак мені б упасти в інші дні З цими словами на устах гарячих,

Бо в них колиска,

И материнський зір,

І наша пісня, й тая п’ядь землі,

Де я летів, як білий парус в морі,

Любив, і жив, і паленів:

— О мамо!

Не стій, мати, та й коло хати,

Не сій по каменю тієї м’яти,

Вже ж бо насіялась по зернині В довгім житті,

у малій хвилині,

І надивилась при рідній згубі,

Як сива зозуля

на чорнім дубі. Промітай доріжку, як є потреба, Відчиняй ворота у дзвони неба, Коли є турбота, коли скорбота, йдуть сини до тебе,

як вічна рота. Йдуть мореплавці і сівачі,

Під твоєю сльозою на кожнім плечі, Під благословеннями голосистими, Під твоїми долонями

росянистими І легко синам ті шляхи топтати,

І добре синам, як є рідна мати!

* *

йдуть по степах, по осінній руті Високовольтові ферми куті;

Понад криницями легендарними, Понад долинами синьохмарними

Від мармурових пультів, як завше,

В людства історії

плечі ввігнавши.

За Богуславами і Трипіллями,

За обелісками, в землю вкипілими, Силою пружаться,

гнуться луками Понад традиціями

і розлуками,

Понад трагедіями і війнами Перснями щастя сяють подвійними.

Жаром врізаються в хвищі люті Високовольтові ферми куті!

В поле вриваються,

в пущі забуті Високовольтові ферми куті.

Сяють людині, мов по весіллю,

У тихім домі,

над хлібом-сіллю!..

* *

Я люблю писать про дідів,

Що не гріються синь-віконцями,

То вони наорали слідів,

На землі

були комсомольцями.

То вони в пекельнім бою. Помираючи щогодини,

Не міняли любов свою На родини та на сивини.

І в гарячім житті своїм,

Серце здавши нужді і мукам, Принесли перекопський грім', Ніби атом,

синам і внукам.

І тепер, коли тихий івнук,

Не допитуючись до слави, Давню юність бере із рук,— Значить, їхнє безсмертне право,

І від неї йому рости,

Де пройшли революції коні,— Значить, добрі були мости І врожайні громи червоні.

ТАМ, ЗА РІКОЮ

Там, за рікою,

за ракетними мевами,

За космодромами злетів

і гордих падінь в неспокою,

Пахнуть смутки

і ночі грандіозні, з деревами. Там, за рікою,—

Молодість,

Там, за рікою...

Там, за гаями,

оповите траншеями,

Устає моє поле,

все порите століттям,

І розвихрені зорі,

із багряними шлеями,

Наче коні вогнисті,

Летять поміж віттям.

А над літами,

із земними температурами,

У круглястій росї,

не повитій імлою гіркою, Розспівався мій сад

молодими колоратурами,

Там, за рікою,—

Молодість,

Там, за рікою...

Сни, і кохання,

і шукання з розлуками,

І жита, як Дунаї,

за роздоллям озерним,

Серце моє, серце,

Не бийся із муками,

Ми повернем додомоньку,

Ми ще повернем!

Спади і злети

з надіями, з вічною зміною,

Де земля-горьовиця

ласкавого манить рукою,

Спіє сонце гаряче

Над моєю душею нетлінною,

Там, за рікою,—

Молодість,

Там, за рікою!

1 душа почорніє, як чорна толока, Значить, сам собі винен,

Такий ти, браточку!

Не умів, не зумів,

все із друзями, друзями,

В суєслов’ї,

в дискусіях,

з вічним пероном,

Ось тепер і самітність,

як пам’ять, водрузимо,

І як пам’ять,—

Любов заридає півтоном;

За вікном голубіє автобусна вулиця —

То симфонія смутку

зникає у ночі;

І кохання,в куточку,

ображене тулиться І звертає на мене задумливі очі!

ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА»

ТИ ПРИХОДИШ ДО МЕНЕ...

Ти приходиш до мене

не раз і не двічі Повідати про муки

глухі і заковані,

Як шаблі твої сяли

у клекоті січі, -Як росло твоє серце

в Шекспірі й Бетховені.

Ти приходиш із тучами

иалахкотючими,

З кайданами неволі,

З кріпаками, з мадоннами,

із тернами колючими,

Із хрущами в вишневому пол‘і.

І кричить Залізняк,

почорнілий, устами У повстання крутеє,

І бредуть неофіти з'важкими хрестами По шляху Прометея.

Все твоє— із тобою,

від травки — до нації,

Від ридань — до надії.

І двадцятого віку маніфестації,

Як літа молодії.

Все твоє — із тобою, як сонце з оазою,

Не закуте за грати;

Ходять Африки й жовті Азії Біля мудрих очей твоїх, брате!

Все твоє — із джерелами, снами, туманами, Біло-росами в квітні;

За вкраїнськими меридіанами —

Твої далі всесвітні.

Далі бронзові, вкриті порохом,

Далі сизі, як маки,

Де за Африку б’ються з ворогом

Молоді гайдамаки.

Де в руках твоїх, між негодами,

Зеленіє планета,

Ііепідкуплена і неііродана,

Як і совість поета!

* *

*

Ревуть твої сурми, рвучи все минуле луною,

А зорі твої рожевіють

крізь ночі, крізь бурі зі мною;

А дзвони твої все гудуть,

все гудуть, бо потужно відлиті З ножів і сокир,

із пожарів, з неволі й блакиті.

У дзвонах тих —

клекоти гніву на барвах скорботи, І леза жагучі й холодні,

і посвист голоти,

Кривава ропа і пожарів картаті мережі. Дихання Холодного Яру'.

Вороння в півнеба. І межі,

Як реквієм — межі,

покраяні часом і ліком.

Пливуть твої дзвони

над серцем моїм і над віком,

І гомоном кутають землю,

і збуджують траси.

Ти чуєш, Тарасе?

Я знаю, ти чуєш, Тарасе...

* *

*

Як жаль, я, парость інших літ,

Родивсь в далеку, іншу днину,

Не розділю твій чорний світ,

Собі узявши половину.

Щоб не раділи злі пани

І щоб не сохнути журбою,

Я б поділив тюрму з тобою На двох. Тюрму і кайдани.

І ніч, посивілу, як льох,

І грім ридань, і день неволі —

На двох. І хліб в твоєму полі — На двох. І смерть лише на двох.

Та й заплелися б інші дні,

Не в карцерній самотині,

І довше б сонечко світилось,

І, може б, довше серце билось, То, то спалилось у вогні!

Ж *

...І як ти міг крізь далі дикі Вкраїну вимріять свою?

Коли навкруг неволі крики, Догмато-монархічні пики

I світ прекрасний у гною;

Та біля царської гішлоти Ще одописні холуї З пейзапським 1 лаком.

Що твої Рядки надії та скорботи?

Усе не так. Але з літами Слова, що повні талану,

Братів з’єднали із братами,

А царства рухнули в труну Монархотрупами.

Розкута,

її не вкрила хвища люта,

Зійшла зелена вольна рута

II ;і українському лану...

* *

*

Вийду в степ, до синьої криниці, Де не ліг мережами туман,

В небі тучі, як за Остряниці,

І щербатий місяць-ятаган.

Там шумлять, в зеленому розвої, Сто дубів, як велетні круті, Сплять в курганах віковічні вої, В святості і в тихій чорноті.

Там у ніч — на вибалки козачі, Як ріка в могутній течії,—

Йдуть високовольтні передачі,

Молоді енергії мої,

Райдугами, снами вогняними, Надрами земними із заков, і Шевченків голос понад ними Просить людство Про сім’ю й любов!

* Ні

*

Ти живеш на планеті І йдеш по дорозі отій, .

Де ще підуть нащадки;

Де Шевченко, і Пушкін,

і думний ІПекспір У симфонію людства

вплели голоси,

Заспівали до сонця.

Потрудися, мій сину,—

Будь годен землі,

Де знайшла тебе мати,

Де Шевченко, і Пушкін,

і думний Шекспір У симфонію людства

вплели голоси,

Заспівали до сонця!

* #

*

Минув кривавий час. Зросло мале та голе, Змінився небовид і наше давнє поле,

На вбогість сіяне, заплакане ачей;

Змінилась суть людська й природа всіх речей.

Лиш не змінився звук і слово, повне гарту, Поставлене нести свою одвічну варту

Біля людських дверей і на душі отій,

Що хоче правду знать в своїй судьбі крутій.

Те слово вік живе в дубах і в сивих травах,

У хлібі і в воді, у мислях нелукавих,

Добром напоєних, негордих повсякчас,

Так, як знайшов його і як зростив Тарас!

ІЗ циклу

«ПІСНЯ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО»

* >11

*

Сиділа мати, ніби груша дика,

У сивому цвітінні,. поруч з нею Поет Максим і зірноокий Вишня, Обкутані піснями і привітом,

Де чарочка, цибуля й чорний, хліб.

— А нум, Остапівно, почнім тії,

Про молоду журавку й чорну ниву!

І вже стелилась нива у дворі З журавкою у гнізді веснягіому,

І щебетали дощики захмарні У фіолетах сонця.

До півночі

Отак вони сиділи за столом,

Поет Максим, і Вишня, й рідна мати,— Тріумвірат любові, й доброти,

І пісні нашої. Давно минуло,

А й зараз бачу: вечір стеле шати,

І облітає хмар червоний мак,

А Україна біля них стоїть,

На хліб та сіль запрошує до столу.

* *

*

І журавлині, в, небі крики,

І волохата сон-трава,—

Отак-бо, друже мій великий,

Усе минуле ожива. 1

І на старім кленовім, мості,

Де червень лащиться до скронь,

І брость ладнається, до брасті І вибухає, як вогонь...,

Були там люди — добрі й дужі* Росистим вквітчані, вінком*

І ті романівськії ружі,

Й гречки, що пахнуть молоком...

В стократий раз приходь, надіє,

І починай свої діла.

Летить, бринить і золотіє Твоєї вічності бджола.

* *

*

Згадайте, Максиме, як у Романівці добрі люди, не маючи на чому грати,— на мідних трубах зіграли мкш «Рушничка», і ви заплакали...

За романівським небом —сині причали,

За романівським полем — гуси кричали.

Попід хати слалася м’ята чиста,

Та ще грала музика урочиста.

Серед темної ночі біля Рильського хати «Рушничка» нам на трубах почали вигравати;

І співали соняхи, й нічка запала:

— Рідна мати моя, ти ночей не доспала!

І летів біля матері голуб сивий,

І сидів Максим Рильський,

як завжди,— красивил...

МОЛОДІ

Готують молодий пшеничний коровай,

В бджолинім вересні, в дубових темних діжах, Від хмелю бродить дух та від запарок свіжих,

Та дріжджів і медів плйве золотограй.

Із тіста вергунців готують на привіт,

Для юно-молодих і для дідів похилих,

І ліплять жайворів, і горлиць сизокрилих,

І золоті дива, що зачарують світ.

Весільних козачків І фуг пролине дар,

Як ніч проллє меди і стихнуть космодроми, ї гупають дядьки у бубни без утоми;

Йде заміж сирота і жениться вівчар.

Ану ж, посторонись,

З подонками лишень,

Усяк, хто живиться Із батьківських кишень,

Швалюги і шпана, чувихи і чуваки! — Йдуть наші молоді, немов червоні маки!

Хто свій народ забув — то відступи скорій, Для наших молодих земля встає на чати, їм треба відпочить, дітей собі зачати,

Дшматок і хлоп’ят, веселий дужий рій!

* 22

*

...А потім гуси потягли із півдня,

Як срібні лози на струнких вітрах,

З вологими валторнами 1 у грудях,

Вони кричали... ні, вони бриніли, Шовкові ниті тягнучи слідом Поміж землею й иебом; голоси У дивну пряЖу заплітали обрій, Прозору воду і рихкий сніжок,

Березові бруньки і жовті сосни.

Ах, друже мій, то гуси потягли! Спочатку захопили чвертку неба,

А потім половину, а вже далі Весь небовид, і синій виднокіл,

І небодаль, і зорі повечірні Під крила дикі, молоді й напругі,

В полон весняний.

Я тому радію,

Що знов тебе побачу, друже мій,

Під золотим гусиним перелетом,

Па тій старій романівській дорозі,

Де плеще жайвір і тече життя.

Що вітром дихають і пахнуть словом. Ті трави йшли барвисті й неголодні Від Запоріжжя до старої Кодні,

Вона співала. Дівчина. Одна Між иебом, і землею, і травою,

І ми з Максимом глянули — вона Враз пойнялась, як щастя й таїна,

Як спіла вишня Ніччю грозовою.

ЛИСТОК

Серед нашого лугу, де ходять мотори і зими,

Ще тріпоче листок, облетіли його побратими. Дев’яносто ночей його било,

морози грозилися сніжкою,

А йому хоч би ЩО'.

Сухожилий.

З рудавою ніжкою*

Біля чорного стовбура має лімітний притулок-, Крапелину від сонця.

Синиць білосніжний відгулок. Не тремтить, а чекає весни,

як людина по ділу,

І шанують тумани й вітри,

Захищають тумани й вітри Сорочину його поруділу!

* * я*.

Отак за доброю струною,

Де виростає гордий, дім,

Весь світ з тобою і зі мною І з кимось третім поділім.

Я ще не знаю, хто він буде І як повернеться в житті,

Але нехай цілують люди Того поета у житті.

Щоб нам була привітна хата І слала сонечко з чола.

...Дзвенить, бринить, гуде крилата Твоєї мудрості бджола.:

Я теж опухав

без хлібця шкоринки,

В тридцять сьомім

дивився на грати,

Я теж ходив на фашистські ринки

Невольничі стогони визволяти. Замерзав на льоду,

не відчувши муки,

У планшеті носив століття,

І від того у мене

двожильні руки,

Як обсмалене громом віття.

І від того в очах

зеленіє планета, Колихаючи цвіт і сушу,

І в народі звичайний паспорт поета Прописав мов власну душу.

Він не стертий

чужими візами,

Між житейськими берегами,

Він завірений соціалізмом,

Хоч обтяжений весь боргами.

А в боргах — і шляхи далекії,

І дитячі пісні з колисками,

І сліпий

материнським реквієм

За синами Під обелісками;

І_ кохання, й минуле з таврами,

Й гнівні Африки попереду,

І під сонячними литаврами Від майбутнього віку кредо;

Й тепла нива із міццю дужою,

Небо з хмарою голубою...

Чуєш,- серце?

Ми все подужаєм!

Чуєш, слово?

Ми вдвох з тобою!

* *

*

Сонцем зігрітий, дощами січений, Хлібом годований Черство-суворим,

Ти між людьми вже давно помічений Щастям і лихом,

Добром і горем..

Много збулось, що було загадано, і прилягло у спокійні очі,

Тільки в обличчя тобі покладено Колір подвійний —

Сонця і ночі;

Колір тривоги І знак любові,

Відгук шукання І знак двобою,

Смуток, затаєний десь в розмові, Сміхом дитячим ходить з тобою.

Кажуть: у нього життя — картиночка, Кажуть: в сорочці родивсь до тіла!* Тільки не знають,

Що та сорочиночка В дальній дорозі Може й зітліла.

Як ночував На людській толоці,

Як припухав В тридцять третім році.

Годі. Ще рано. Іще рануватенько. Розсуди потім, бо жде робота.

Літо стоїть,

Як ласкавий батенько,.

Світ молодий Відчиня ворота.

Та над асфальтами і дорогами , Ходять мелодії урочисті,

Та вдалині — золотими прологами Росяний ранок Шумить у листі.

ІЗ ЗБІРКИ «РУТА», 1966 р.

РУТА

Вона не пнеться високо до стелі І не красує пролисти свої,

Чи то в житті не бачили її,

Чи то забули наші менестрелі

Просту і скромну, ожеледдю скуту, Коли земля колише сині сни, Провісницю й провідницю весни, Мою земну, зелепо-чисту руту.

Така звичайна, в кольоровім блиску, Із цею легко молодість почать, її плекають в таїні зачать,

На злюб і зладу, на труну й колиску.

У поцілунках, сповнених зажури, Зеленоросна, горнеться до віч,

І пахне в ній Залізнякова ніч,

І кров, і сік, прокляття і тортури.

Зима ударить, холодом затята,

Чи день заносить марево руде,

Вона свої шовкові рученята Під білий сніг не в’янучи кладе.

А в дні весни, що зливою припали, Все кільчиться, і стелиться під грім,

І обгортає синю ніч Купали Зел'енокосим платтячком своїм.

Пругка і вперта, до людей не люта,

І день, і вік для тебе замалий,

Мій український кореню земний, Моя красуне, руто незабута!

Я з тих країв, де в сині оболоні Гарячі персні розкидає день,

ІЗ ЦИКЛУ

«СОНЕТИ ОБУХІВСЬКОЇ ДОРОГИ»

Де грузд» в землю революцій коні,

В очах відбивших завтрашню ясень.

Там знають мозолі людські долоні І даль стенів* ануртовааа лишень,

У партизанських- посвистах, а розгоні, Звисає неба зірна козубень.

Там слава, й труд, і мудрість троєкрата Ще вродять нам Шевченка і Сократа.

Аза Дніпром,, як дивну дивину,

Земля полтавська піднімає гули,

Бо йдуть новї поети, як Минули,

Щоб розорати серця цілину..

* #

Я' з тих країв, де в полум’ї зорі .

Високе небо не вбирає цвіту,

І люди там, немов богатирі,

Руками воду тиснуть із граніту.

Де устають до праці з передсвіту,

Синів десяток родять матері,

Живуть завзято, не 3і тісній норі, Двожиль-ні люди, сповнені- привіту.

Там в вечори, черлені і медові,

Горять серця з дівочої любові.

А, друже мій хороший,, там мета,

Немов струна,, що завжди із тобою.

І гомонять, в братерському двобою Блакитне небо і такі ж жита.

Я з тих країв, де за Дніпром кургани І ворохобна 1 тисяч літ хода,

Де бунчуки татарські без пошани Земля покрила чорна і руда.

А в паші дні німецька зла орда Ятрила людям невигойні раии, її ж здолала сила молода,

І над ордою вороння й тумани.

Така у нас на всіх одна потуга;

Трощити меч — і братися до плуга:

Як дуб з коріння, набирать снаги На трудний шлях, на вірні заповіти.

...В шовковій мові виростають діти У тім краю, де сонце і плуги.

* *

*

І ти з такого ж поля, по стерні,

З,полтавської застрішеної хати,

Пішов у світ, лишивши сни і лати,

Сухар і воду ув осінні дні.

Полтавський край в калиновім огні Тебе провів, неначе рідна мати,

І зріс митець з маленького дитяти,

Щоб загриміти в рідній стороні,

Над велетенським над людським простором Ловити мудрість карооким зором.

Через окопи, через бою грім,

Крізь погляди ласкаві чи ворожі Устало слово воїном твоїм З великим серцем, людям на сторожі.

І ти звідтіль, де сиві журавлі Курликають- у березневім вітрі, Полтавський обрій на твоїй палітрі, І щастя, й туга, й рода т землі,

Вселюдські здвиги й подвши малі,. Надії добрі і діла нехитрі,

Те слово йде не в золотому титрі,— Вишнево-каре, з мислю на чолі;

Воно живить, карбує щедру книгу,

Як тепле сонце, що ламає кригу,

І спіє плодом у липневу рань,

Вродливе слово, мудре на прикмети.

Хвала Вкраїні, де живуть поети,

Як аргонавти 1 дальніх мандрувань!

* *

*

Привіт тобі, обухівська дорого,

В дощі, в пилюці колій течія,

Тепер повз тебе радісно і строго Нова пішла. А ти усе ж моя.

Бо пролягала до життя нового,

Так як .веліла просторінь твоя,

В горбах, в місточках з каменю рудого, Де ще й тепер шумить дубів сім’я;

Де восени конячки рвали шлеї І в школу йшли маленькі Галілеї.

І небо сяло, добре та круте,

В шовках дощів, у полум’ї завії.

Тепер там інша памолодь цвіте,

А ти все та ж, як мати у надії.

* *

•І:

А ти все та ж, як мати у надії, Щирицею повита на землі.

Червоний мак щодня полум’яніє,

Птахи звисають на густім гіллі;

Дорого давня, у літа новії,

Де чаркувались теслі й ковалі, Чоботарі й хлібороби в мрії Топтали тихі простори малі,

І мати в найми проводжала сина. Дорогу іншу стеле інша днина,— Асфальтом крита, в молодих житах, Немов стріла, пробила пущі й гори,

І мріє крилом підхмарний птах її земні розгони і простори.

* #

*

її земні розгони і простори Я в серце взяв, з Карпат і по Сиваш, Посохли межі і мишачі нори,

І світ-новий, як кажуть, буде наш.

Задихала земля на повні пори, Звисаючи гіллям зелених чаш,

Синам і внукам запліта узори Могутня рунь, не танк і патронташ.

Рясні вогні, дорого розмаїта, Відсвічують, як мево, на півсвіта.

Мої пориви, помисли, й жалі,

І сни, й шукання — у тзоему лоні,

Де крають даль на батьківській землі Твої світанки, сині і червоні.

* *

*

У нас кохати — полюбить сповна,

І серце з милим вік не розлучати,

І кожен подих ставити на чати,

Щоб не міліла серця глибина.

\

Це вам не та хрещатицька шпана, Помадні зюзі — виплідок крільчатий: Сьогодні в загс — а завтра вже вона Розлуки просить. В нас не ті дівчата.

У них усмішок і пісень разок,

І сорок літ цвіте один бузок,

Напоєний любовною снагою.

Щоб чарувати щастя від біди,

Щоб покривати милого сліди До сивих літ габою дорогою!

& *

*

Ось ТОЙ МІСТОК, де Я ІШЛИСЬ ходив,

Де знав любов і тиху вів розмову, Встеляв день симфонію кленову В долоні хмар, у лоно теплих нив.

Кого я ждав? І що я полонив?

З далеких мандрів повертаю знову На вогник у вікні, на щиру мову,

Де крихта щастя, наче диво з див;

Де %тб черствий, солодший як н.а те,

І друг заходить, папороть цвіте,

І крає серце згадка незабута,

Густа і світла, наче ярий хміль,

Там давно стежку стеле до весіль Моя зелена, моя зелена -рута.

* »

*

Його змололи, і змісили вкрай,

І випікали вдосвіта у хаті —

Зерно тужаве, з піснею на святі, Стрункий, важкий, достиглий урожай;

На стіл поклали, як пахучий май, Надією старому і дитяті,

А вже в полях, у борозни картаті, Нове зерно кладе новий розмай.,

Отак і ти уперто вмій рости,

І звук, і знак клади, як ті мости,

Із чорним хлібом, з піснею під тучі,

І помисли незраджені веди,,

Бо з гіркоти проллються в ніч меди На труд і піт і на стежки колючі.

* *

*

Заводять пісню з клекотом розлуки Про Гонту й Швачку *, про 'чаеи війни, Що в космонавти десь пішли сини І їм услід вдивляються онуки,

Від, космодромів залітають згуки, Вплітаються' у пісню з далини,

А гречкосії ждуть оті ж лани,

Де вік зітер старі, дідівські муки.

Гай-гай, літа, літа полум’яні! Смуглясті чола в русій сивині Підводяться, і молодіють очі,

І гречка біла пролива меди На борозни, на хати, на сади Під круглим місяцем, ополуночі.

* *

*

Під, круглим місяцем ополуночі Горить, нуртує плетиво доріг,'

Не спить земля,, і тільки сад приліг, Вслухаючись у шепоти дівочі;

Бензоколонки, вставши на обочі, Електросяйвом світять переліг, Дніпро зітхає, хвилі шле до ніг. Тарас у бронзі думи снить пророчі,

0 рідна земле, в муках дорога, Кохана в людях,, холод чи юга, Зерно зерніє, пахне зелень рути,

1 довга дума мріється мені:

«Як паном бути в дальній чужині,

То краще вдома хоч і прахом бути!»

* *

*

Від помідорів рожевіє лан, Червоним соком бризкає навколо,

Густе м’ясиво чавиться прокволо,

З дубових діж пливе густий туман;

Від.помідорі®,, як від свіжих ран, Лисніє стежка. День підводить чоло, Забризкане червоністю. І голо Свистить вітрів- холодний караван.

Усе червоне: листя й небеса,

Сухе багаття і рясна роса

На моріжках сивеньких край дороги. Червона осінь сіла спочивать,

І місяць гріє руки від багать, Червоним золотом укривши перелоги.

. * *

*

В нас назви сіл — як кремінь на ударі, Як молотами куті якорі:

Безрадичі, Трипілля на горі, Кагарлики із Креничами в парі; Слобідки Красні, з місяцем у хмарі, Карапиші, у сяєві зорі,

Де половецькі урвища старі Укрилися в сади вишнево-карі.

І хилиться над гомоном століть В плодах важучих яблунева віть,

І люди там, немов залізо в горні, Іскристі та гарячі. То від них Беру собі я слів полум’яних,

Щоб заквітчати далі неповторні.'

* *

*

Тепер за стіл сідають гречкосії,

І руки в них — мов дублена кора, Нехай чи нива, чи важка гора,

Ті руки все розпушать у надії.

Минають дні і літа молодії,

А їх не в’ялить холодів пора,

Скупий врожай заходить до двора,

А гречкосій нову надію сіє.

Він на плечах тримає всю артіль,—

І небо, й світ, і теплий гомін піль,

І гук війни бере в кремезні руки.

Тепер вони сідають за столом,

І чарку п’ють, і хиляться чолом, Заводять пісню з клекотом розлуки.

У гречкосіїв є веселі дні,

На гульбища присвячені достоту: Зібрали хліб, утерши чола з поту,

І весілля клекочуть, як хмільні.

Під радіолу танці не сумні,

Але ж як бубни вдарять без клопоту Та задзвенять скрипиці — май роботу, Гуде поміст,і гнеться, як в огні.

На «Горлицю» летять молодики,

І молодиці в хлопців з-під руки Аж пурхають, аж в’ються, розпашілі,

1 добра чарка ходить по губах,

І коровай, в пшеничних голубах, Квітчається в калину із артілі.

* *

*

Квітчається в калину із артілі Жовтневий вечір. Пахне сяйво зір.

І на столах розлогих, вір не вір, Миски, як зорі, полив’яно-білі.

Капуста з перцем — добра їжа в ділі, І пироги, й качок примерхлий зір,

І квашення, й печення; все не мір,

А їж, та пий, та здоровій на тілі.

Куряться з танцю на землі сліди,

І поряд з місцем сидять діди,

Про Африку та Азію в розмові І про горіння швидкісних ракет.

Але вже пісня починає злет,

І в ній цвітуть дівчата чорноброві.

Я» Н»

*

А вже в роботі в них усе до ладу:

І трієри, й сівалки, й трактори.

Лиш березень дмухне весняну зваду І сонця пруг зажевріє згори;

Зерно в калібрі їм дає пораду,

Як сіяти ранкової пори,

Утерши піт, виходять ряд по ряду В блакитний степ, де мріють явори.

Веди ітлугЕГ і пропахтись автолом,

У бронзі поля стань бронзовочолим, Не спи ночей, кочуй десятки діб, Ночуй з дощем, усе рихтуй по полю — Та й будеш знати гречкосіїв долю,

Та й будеш знать, яка ціна на хліб!

ІЗ циклу

«СОНЕТИ ВЕЧОРІВ»

*

У вечорах, що встали як вітрила, Простелено шляхів зелений біг.

Природи гнеться соковита сила,

! пахне хлібом 'батьківський -поріг,

І суть речей міняється стокрила У таємничих явищах своїх,

Туди, туди, веде надія мила —

У вечори, під вогнища доріг.

Там не береться слово чорним тліном І далі вкриті злотом і карміном Там все знайоме із дитячих літ

І до пори дозрілості моєї

Так, наче сонце, що в багряні шлеї

Впрягає землю, змінюючи світ.

$ *

Ті вечори осінні — як напій,

Що пахпе грунтом, яблуком і гроном, Жовтавим листям, наростаєм червоним І вересневим смутком, друже мій.

Іще далеко до рясних завій,

Ніщо зимі не клониться поклоном, Штандарти хмар пливуть за небогоном, За шеломянем в ночі грозовій.

Рівняють шлях нічні дороговкази,

І світять фари п’ятитонні МАЗи,

У вечорах осінніх трунок є,

Йото вточи, напийся — і в дорогу,

Де серце рве самотності облогу І таємниче слово подає.

* 23

*

В нас вечори не знають суєти,

Але й не люблять лежнів біля печі.

В лугах палають ватрища малечі, Мисливцям час на зайчика піти.

І дід Матвій широкі горбить плечі, До клубу йде — послухать про світи Від лектора, що без цитат, до речі, Не знає й сам, як людство вберегти.

А партизани, дружним колом, в хаті, Кінця не знайдуть про діла завзяті; Із школи йдуть, по дощовім сліду,

Десятикласниці, в порі нівроку,

І трусить вечір в молодім саду Антонівку медову й круглобоку.

Заходять в гості люди й сивий дід З подіями, звичайно, не старими,

І їх приймає мій дубовий стіл, Обкований в метафори і рими.

І вибухає слово, як тротил,

Як атомом заряджена незримо Жива клітина серця. Несходимо Поезія, межована навпіл,

Снує свій шлях: на потрясіння й спокій, На день і ніч у тишині глибокій. Нехитра штука: ткать сувору нить

Та рими римувать — нехитра штука, Але тоді й почнеться справжня мука, Коли гаряча правда забринить.

Впізнає батько чи не кожну риску В тільці малому, з ніжок і до віч,

1, нахилившись до дитини, зблизьку Він занесе в думки найменшу річ.

Оту тісну дитячу сорочину,

Що мати довго шила для почину, Рівняючи на плечики малі,

Щоб він не заздрив па рясні мережі, Ходив життям, та не в чужій одежі, А в тій, що з льону нашої землі.

* *

*

У вечорах осінніх є принади Достиглості квадратно-вільних нив, Як сизий дощ веде один мотив 1 серце просить мудрої поради;

1 затихають гіркота й незлади Твоїх думок, що ти їх спорядив, Немов дітей, не на пусті поради,

А в дальні мандри пошуків і див.

І сам ти повен ваготи й спокою, Неначе клен столітній над рікою, Неначе птиця, що поміж прикмет

Крилу шукає иайтрудиіший обрій. Не поклонися легкості недобрій.

Хай краще мука, ніж бездумний лет,

* *

*

У хаті тиша, з димом від махорки,

В напрузі очі, сповнені надій, Школяр читає ніжне серце Лорки 1 1 смерть Лумумби 2 в Африці моїй.

Коли-то їй з лиця підняти шторки В жагучій силі чорно-молодій? Дитячі очі сяють, як лазорки,

І за вікном гуде вітрів прибій.

І хата—світ широкий* д& кжшшсці Ще сплять нові Бояни йлітошсці; їм- ПІДрОСТВ, змужніти до. ШР'И!,.

Всю Україну готувати к святу.

Течуть, ЯК мед, ОСІНИІ вечори.!

Червоним глодом заглядають в хату.

*

Не змокли на дощі порохівниці,

І даль степів ядучий стеле дим,

До уманської древньої дзвіниці Веде ватагу Залізняк Максим.

Його чекав Гонта-побратим,

І варнаки-готують, леза криці.

Палають в ночах віщі зоряниці За богуславським обрієм крутим.

Навкруг багаття; гомонить голота:

— Здобрієгвш, як пуствты пару з рота! — Із кулішем парують казани,

Списом владати дід навчає внука.

А вже на троні десь цариця-сука Залізнякові ладить кайдани.

* *

*

Його вели в кайданах до Сибіру,

Коли спіймали люті царські пси.

Неси, Максиме, свій тягар, неси Свій ревний біль, як рани понадміру.

Твої брати ще‘не: згубили віру,

Гзаиах вояі, й- гостру мету тсоєи, —

Ще в Гонти з тіл а виріжуть паси Й заплаче Кодня в ніч багряно-сіру,

Метуть сніги,' гуде сибірська мла*

І ниють руки, і пече хула,

З’ятришш>серще буйне та> гаряче,.

Але й^Сибір, що-тучами висить,

Твою жагу не в силі погасить,

Твій гордий зір, могутній Залізняче!

* *

*

І знову крик, і січа, і луна,

Через віки відлунюють гармати. Заходь, залізне -ймення Богуиа,

У наше коло подвигу і втрати.

Уже горять шляхетські чорні грати, Як знак мети, не пом-щені сповна,

Біля Богдана, ^в-сяйвгзтмеиа,

Твоя рука завзяття і розплати.

І карий зір, напоєний снаги,

Обводить раду. Мовкнуть вороги,

КОЛИ Богун И і Д'В ОД ИТЬ'С'Я1 'ПО во лі,

Перед полки виходить до воріт, Летить, і креше, і втирає піт,

Свій люд-і край рятуючи з-неволі!

* *

*

Сваволя й гніт в'ялили-край-журбою, Скорили душу сюзи-і нуда.

Пізнай людей, пізнайся сам собою,— По Україні йде Сковорода.

Сакви легенькі і легка хода,

І зустрічі з кріпацькою юрбою —

Мов крин цілющий після градобою, Коли веселка сходить молода.

Ціпок дзвенить, сіряк не давить плечі! І мудрості ясні, і темні речі Хвилюють серце чуйне, як дитя,

Зросте зерно і вкриє темні гони,

І все минеться — суєта .й прокльони, Але правічне дерево життя!

* *

Не поклонявсь оздобі царських врат,

Ні вівтарям, ні готиці в оздобі,

І лаяли святоші вузьколобі Його пісень премудрогожий сад.

Іди вперед і не вертай назад,

В труді — мета, іще — в земній подобі, В мужицькій хаті більший злюб і злад, Чим в орденах царевих преподобій.

Так жив мудр.ець, без лестощів і прав,

І грішний світ ловив, та не спіймав Його душі, повитої нуждою.

Та за літами не згубився слід,

І виспіває* і повніє плід,

Посаджений вночі Сковородою.

* *

*

Чекав добра на вибиті лани І не хилився від гіркої днини,

Бо дух шукань не знає самотини І мислі злет не знає сивини.

Вертався на Вкраїну з чужини Із орлім серцем, з поглядом дитини,

У панськім зорі бачив чорні кпини, -У титлах біблій — вогнища вини.

Вона жила в безхлібку, в крихті солі І на губах кріпацької неволі,

У брязках пут, у зморшцай чола,

Лани хрестила сірою бідою І тільки з ним ніколи не жила,

І гнулась перед ним, Сковородою.

* *

*

Не віддзвеніли повені блакитні,

Не відшуміла спогадів ріка,

Про Василя, поета Чумака \

Снують поему грози середлітні.

Він сам, як березень, у дні новітні Зашюменів жагою юнака,

На кремінь крицю кидала рука,

І раб — не раб, де обрії всесвітні.

Ведуть на допит юнака вночі. Білогвардійські шлюхи і сичі,

І він, як березень, іде в закові.

Та Україна помстою горить,

І наближає волі віщу мить,

І стеле шлях безсмертя Чумакові.

* *

*

І стеле шлях безсмертя Чумакові. Народ мій любий, мій гарячий біль. Підводяться від Ічні', з темних піль, Його надії квіти пурпурові.

І каламуть, і котики шовкові Весни повив зєленобуйний хміль.

То Чумакове серце в рідній мові Несе життя трагедій і весіль.

І гомонить, як у листві дерева,

Його натхнення повінь березнева.

Не для журби, не для важкої страти

Весну і щастя креслила рука.

І заздрять доморобні Герострата2 Дзвінкоголосій славі Чумака!

Встають мої світанки корчуваті, Життя, і праця, й помисли мої, Зростає внук, йому на рученята Кладуть дарунки сиві солов’ї:

Краплину щастя, роси небагаті, Дубів дихання, й сині ручаї,

І вікові мелодії свої,

Ті ж солов’їні. В горі і на святі.

Бо ж '.«просте, ішомужніє.ваук,

І візьме.слово, пане зброю з:рук В старішого і' старшого, по-зброх;

Бо пісня — то іне забавка,пуста.

І слово розпашить свої уста На клин і і труд Вкраїни молодої!

*

*

Крізь вечори,імов.корінь,.у-.С:аду,

Я повернусь до отчого .порогу,

Високих туч вітаючи облогу І росиий лист, що віє по сліду,

Обличчя вмию, хліб і сіль знайду, Візьму атораду, 'стриману 'і-отрогу,

(І *ку®»х«зиів фовжевренуїорду,

Мою надію і мою .підмогу

Та й знову в путь. Прощайте, теплі віти! Не дай же і бог в самотині старіти І квіт >ї евіт' цінити в -півціни,

Ве'загубяю і >не гамалю 'просторінь, Бентежну (душу 'виверну, мов/корінь,

І пропалю вогнем до глибини.

ІЗ ЦИКЛУ

«СОНЕТИ синього квітня»

Яя *

Я:;

Отак собі гарненько сам посиджу,.

Із молодим' дубком-погомоню,

Позичу в> хмар вечірнього'вогню Та привітг'аю'прохолоду свіжу;'

Синьовіконну-побудую хижу Моїх надій’ і*двері відчиню;

Нехай заходять мудрі па бЬріпо І'молоді, як цвіт, навдивовижу.

Усім тут буде-місце і'привіт, Хліб-сіль, вода і; світанковий'світ, Шовки небес і сині очі квітня,

І правди жар приляже на серця,

Аж поки втому прожене з лиця На обрії зоря моя досвітня.

*

*>

Вона стоїть і стожарииця; вночі;

Над милою, принишклою, землею,

По ній дорога снилась Галілею,

По ній знаходять поле сівачі:

Глибоких плес нуртовані ключі Одним диханням з’єднані із нею, Колись вона світила'нам траншею,

В багрець, важкий вбирала тягачі.

Тепер пливе'над молоденьким житом, Над пережитим і колись прожитим В промінні первозданному. А я

Хотів би хоч на мить її здогнати,

Але втікає обрій сивуватий,

Фата моргана. Вигадка моя.

« *

*

У квітні моложавіють діди, Вдивляються у траси під зенітом,

І зморщок біг, і ран старих сліди Розгладжуються сонцем соковитим.

Блискоче зір, як плесо перед літом, Двожильні руки пнуться на труди:

Чи яр-пшеницю сіяти в ряди,

Внучат із школи стрінути привітом,

Чи спогадом вести свої літа,

Де мудрості не збила суєта,

Мов росну квітку грозове світання.

А ніч заходить повагом з полів,

І гнеться сад, важкий від солов’їв, Нагадуючи юність і кохання.

* *

Ж

Черлений день, мов кутий у зброярні, Красує неба золоті щити,

Біжать зелені вруна у світи,

Квітневих далей обриси примарні.

Димлять, снуються ватри незугарні,

Де жовтолистю в попіл перейти,

З гармонії тепла і чорноти Постане квіт і парості прегарні.

Все оживає, міниться, тремтить. Бруньками пружно тягнеться в блакить 1 смокче сік багряними устами.

ї сивий дуб від жару розімлів,

А ген бринять валторни журавлів, Покривши небо крильми, як мостами.

* *

Весна і квітень. Сонце і дорога. Людині дальні мріються .світи.

Немає, кажуть, Саваофа-бога, Земних же є — хоч греблю загати.

Що перший хоче па чини піти,

А в другого до влад» засторога,

А третій — він заступник і підмога, Во інші, бач, немов сліпі кроти.

Я не люблю божків такої масті, Шаную плуг, долоні мозолясті,

Тепло і ласку від упертих рук. •

І якщо десь скривавлюся об камінь, То підведуть мене тими ж руками В тривожну ніч, рятуючи від мук.

* >н

*

У квітні в пас не грають весілля, Лише заручин стеляться привіти. Нехай осінні обважніють віти Та хлібом обзолотиться земля.

І хліб дозрів, щоб старе й маля На коровай поклали зерно й квіти, Тоді ударять бубни звіддаля, Гармошок запалають самоцвіти.

Там буде все, як треба до весіль: Вино в чарках, і любощі, й хліб-сіль, Поради хитрі й танці до півночі,

Дарунки шишок, зварених в меду,

І хмолодий обніме молоду,

Цілуючи при людях карі очі.

* *

*

Несуть боривітри вологу і відлигу, Торішній жовтолист відгоиячи із плес І розкриває день свою зелену книгу, Друковану вночі хмаринами небес*

В ній чебреці, гречки, і пшениці, й овес, Напоєні теплом, напружені для здвигу,

І чорний горішняк зламав зими хурдигу, В сережках золотих красує для чудес.

Навколо все живе промінням перетято,

І мислі глибина готує серцю свято Мандрівок молодих, шукань і воскресінь.

Спахне у ватрах жар і. полум’я жагуче,

І в колі друзів ти знаходиш неминуче Тепло своїй душі, прозорість і ясінь.

« І)!

«

Летять, пливуть і сурмлять ув імлі Шовкові, й жовті, й сизопері птиці Із континентів чорної, землі У рідні гнізда, на свої криниці.

Дуби сивіють, як порохівниці,

Фата моргана мріє до ріллі,

Хитаються гніздов’я на гіллі Під полум’ям зеленої зірниці.

Вони сьогодні оживуть вночі,

І їх осядуть стомлені ключі Із Африки, з єгипетської, брами.

Щасливий той,, хто має ласку йдім,

Чи хоч гніздо у леті грозовім!

Чи хоч гіллячку, схилену вітрами!

* #

*

Полин запах, і- кашка у меду Схилилася до стежки межової,

І проситься до музики живої Чорнявий квітень, ставши у саду.

Весь кучерявий, з громом по. сліду, Прогнавши хуги лютої завої,.

Тепер стоїть і вергає сувої Хмарин і цвіту в днину молоду,

Ще шлях бринить без літньої утоми, Важким пальним пропахли космодроми, Душа до цвіту в’ється, як орел.

І набухають соковиті брості Жаги й думок, і хиляться у зрості Дерева й люди від нових джерел.

* *

*

В,квітневі вечори долає серце смуток.

Іще одна весна — а ти всього не зміг,

Десь обійшов життя крутіший оборіг,

А десь у заметіль не йшов на первоиуток.

Не тих пісень додав і слів прив’ялий жмуток Із серця вихопив і кинув на поріг Людської доброти, неначебто на сміх,

А бути інший міг душі твоїй набуток,

І сумніви печуть, бо застаріла рана,

Аж доки сурми день засурмить спозарана Та промінь у вікно всміхнеться, мов дитя,

ІЗ ЦИКЛУ

«ПІСНЯ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА» ПРОЛОГ

Хлопчику русявенький, задеснянський кореню, За тобою птиці плинуть в молодім прискоренню.

Очі твої світяться молодими снагами,

Руки твої зводяться, сповнені відвагами.

Чолик тобі криється мудрістю і м’ятами Над живими в вічності і над розіп’ятими,

Не зберуся думкою, не віддам прикметою,

А зірниця сосницька світить над планетою!

* *

*

Як не любив ти скрипу тих дерев,

Що всохли на осонні. Наче відьми,

Сухастими руками в тишині

Усе снують, скриплять і кособочать.

А поруч з ними памолодь цвіте,

Сіножаті, зажинки і обжинки,

Снопи тугі, і черлеці, і полоть,

І замолодь, зацвіття і суцвіття,—

І все живе.

І все в красі тугій.

Лише сухі дерева все риплять,

Усе поскрипують у ніч осінню,

Немов неправду пишуть на людей Живих і мертвих.

Ти любив живе.

Багряносоковитих. І духмяний Малини плід під сивизною вій.

Усе живе, усе тривке і стигле, Усе напругле й соковите. Сік І ярий цвіт. Буяння і світання, Важучу брость, осоння і жнива. Лиш не любив дерев на бережку, Посохлих і скрипучих, як доноси.

ДЕ ЗОРІ ПАДАЮТЬ

Не руште дерев над ріками, вони продовжують життя людей і несуть зелену радість весни. Не руште дерев!

Де зорі падають в землю

і сонце снує мережі,

Стоять осокори, як люди, на золотім узбережжі — їх посадив Довженко колись,

півстоліття тому,

Дівчатонькам на прохолоду,

на тінь біля отчого дому.

їх блокували мінами,

їх окопали окопами,

Вони ж летіли пушинками

над Африками -

і Європами,

Робили з них перекладини

на шибеницях по полю,

Вони ж стояли — Довженкові — за нашу

народну волю.

Тепер шумлять осокори,

віщують нову зарічність. їх не чіпайте сокирами, їх не рубайте сокирами,

Немов Довженкову вічність.

ВІРА

Нехай і паморозь лягла,

І сивий день вклонився житу, Твоїх дощів осіння мла Рідніш чужинського блакиту. І та стежина, що у даль

З твоєю стелиться луною,

Як простір, щастя і печаль, Вона зі мною і за мною.

ї двоєборства люта ніч,

І ,день, що встав із протиріччя, Трагічний блиск твоїх сторіч .В мені новим живе сторіччям. Л серце б’є не на біду,

В надії, жалібно і круто.

...І виростає збита рута На .тім Довженковім сліду...

ЛЮБОВ

Як я любив жагу твого життя І слово.справедливості палкої, Подібне гро му .кутому!

Ти й сам

Весь був наструнчений, немов орган Земних тяжінь тривоги і шукання,

А вся твоя незраджена любов Ошпуйним вітром б’є мені у груди І не дає заснути уночі;

Неначе батько кличе в путь-дорогу, Немов тополі листям жебонять, Неначе чорнобривці за стіною "

У пахощах, заткавши синій день, Снують черлені квіти.

То любов

Твоя, єдина .до .землі й людини, Стоїть зі мною.поруч, біля серця, Довженкова, гаряча, Іскрометна, Вогнем і цвітом осяйнувши даль!

ПРОБАЧЕННЯ

Пробач, як в осінь цю погожу Не ніч виписую й сльоту,

А світлим словом потривожу Твого безсмертя.висоту.

І на роздолшца туманів.

Я-покладу рядки ясні Про., зачарованих Іванів На, зачарованій Десні.

Бо є для нас велика хата, Твоїх думок співуча мідь,

Бо є розплата і оплата — Співцеві в бронзі продзвеніть.

Де б’ють вітри нової ери,

До сонця зводиться дитя.

І хай.завидують Гомери Твоєму епосу життя...

ПІД ВАЛУЙ КАМИ 24

Мені й досі ввижаються ночі сорок першого. Дощі, розбомблені дороги, біженці. А Довженко сидить край дороги і карбує усе, як літопис...

Там, під Валуйками, в злім потоці Відступу нашого, горя й зневаги,

Ми ж бо страждали на кожнім кроці І воду пили з однієї баклаги.

Г сумували про відступ трагічний,

Спирт куштували поліграфічний,

Та ще співали про молодість нашу,

Та в казаночку варили кашу,

Ту круп’яничку, що родичка житу,

Сонечком криту, дощем обмиту.

Ставили каші свою дегустацію Ранами, кров’ю, солдатською працею.

Той казанок і сьогодні хитається В хаті і знаком, і совістю нашою,

Як журилися та побивалися Над українською долею нашою.

$ *

Ф

Любив ти землю,

теплу і рясну,

У яблуках багряноспілих, з літа

Налитих медом сонця.

Ще любив Стрункі дощі і сизуваті крила Осінніх нив із рунню молодою,

Покільчеиою, пружною, в соку,

Як власне серце.

Ще ж таки любив .

Снігів замети,

білі та горбаті,

1 паморозі куті візерунки На зеленавій руті.

РІ вітру свист,

Мов клич суремний в ночі й заметілі.

Твоя земля! Щедрота і турбота Людської ниви, де ти сам стояв,

Мов колос велетенський у зерні,

Налитому і стиглому на диво,

Не боячись ні хвищі, ні зими.

& #

*

Отак тебе пам’ятаю,

де небо ставить екрани,

У посмішці білозубій,

з очима, як океани.

А на чоло відкрите

століття кладе приміти,

А на долоні добрі

дуби похиляють віти.

Заходиш в малу кімнату і плечі розводиш дужі:

— Уже ж бо весна, Андрію,

Ходімо садити ружі.

ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ОСТАПА ВИШНІ»

# ж

#

Навкруги багатія любо й мило. Позбирались друзі, хоч не всі. Засиніло вечора вітрило, Кармінові трави у росі.

Я тобі, в затаєній прикметі,

Все скажу, як другу свойому,

Де шумлять качки на перелеті, Як шуміли і сто літ тому.

Я тебе, мов на картині, бачу,

Чую слово, і веселий сміх,

І твою красиву добру вдачу,

Що ділила помисли на всіх.

Де дзвенить земля, суха, як деко, 1 снується мови щедра нить,

Ніч широка подихом молекул, Атомними крильцями бринить.

І так само, як далеким літом,

Я й сьогодні б’ю тобі чолом,

Хто не був людині антисвітом, Тільки світом щедрості й теплом.

Ще посидим, а як хоч, постоїм, Перекурим у чужім дворі,

Під високим тихим небостоєм, При зеленій вранішній зорі;

Бо у нас на двох одна потуга І одна дорога, як в огні,

Ти в житті за радника і друга І за брата видався мені;

Всі мої незлади, і печалі,

І шукання, і тривог сувій У твоєму серці, як в причалі, Зустрічали зладу й супокій.

Щоб з тієї злади линуть вгору,

Де горить веселка молода,

Бо в любові горе — вже не горе,

А біда із другом — не біда.

Опустім нестріляні.рушниці,

Загудем, затягнем неважку,

Де в багатті тліють зоряниці І задумавсь Вишня на лужку.

*

*

За українським полем соковитим,

За небовидом з колосистим житом, Не знаю, брате, дня того й числа, З’явилась вишня в тепле безгоміння, Блакитним сміхом обвила цвітіння І вкоренилась, віттям поросла.

До неї йшли знедолені і чулі,

Завзяті й добрі, серцем не заснулі, Не знаю, брате, наче з дивини:

Вона з очей знімала чорну сушу І щедрим сміхом сповивала'душу,

За сміх отой чухралась без вини,

На неї, брат, плелись доноси зопалу, її хилили — уставала з попелу, Шукала віттям, де людські серця,-І відступала ніч, важка й холодна, Мій друже добрий,

Вишне всенародна!

Нема тобі ні краю ні кінця!

* *

Я!

Інша мали гомін і медалі,

Він же,від людей — одну любов; Полишив усмішки і печалі,

У мандрівку вічності пішов.

Наче бродить буйносоким літом,

Мружить очі карі і живі

Під високим атомним зенітом,

У пахучій озелень-траві,

І бринить, ясне його горіння,

І усмішки, сіяні з руки,

Заплелися у міцне коріння Па людському сорці повіки.

В вечорипу чи, буває, зрана,

В хуртовину чи під літній грім Йде до Котляревського Івана І Тарасів не минає дім.

Видно, треба вже; таким родитись І топтать осоння вікове,

Щоб вишневим; усміхом іскритись, Зворушивши мертве і живе.

>*< *

*

Ні, не забудеться Остапова сила, Каро-вишневі слова і діла.

Дякую, земле, що його породила, Дякую, ниво, що хліба дала;

Дякую водам; блакитно-прозорим, Що давали трупок, немов кришталь, її усім моторам, і всім просторам, Що його, мов птицю, несли у даль.

Бо немає зроду йому переводу,

Бо гарячу правду любив над усе, Дякую щедро людському роду,

Що ім’я вишневе у серці несе.

Дякую льону, що давав сорочку, Дубу, що слав прохолодну тінь,

Той, що пломеніє не в одиночку,— Двічі народжений для поколінь.

* *

ф

Дивиться небо очима, і земля зітхає иа вітрі,

Мружиться літо колосом,

Мружиться літо безкрає,

Стираються мертві догми,

куються новітні літери,

Лиш тебе, правдолюбця, немає,

Тебе немає.

Але корінь могутній пружиться і набирає соку,

І мислі твої по землях Ходять старими слідами,

Щоб перенести людям

душу твою високу,

Щоб гіркотою і сміхом Повиснути, як плодами!

* *

*

Дороги Вкраїни, долини і кручі,

І мудра усмішка шукає мотив; Погодився б жити в засніженій тучі, Щоб тільки народові промінь світив.

Щоб тільки в погожу чи в темну годину Співали закоханим птиці землі,

Ти згоден був гризти сухар чи скорину, Щоб тільки людині був хліб на столі.

* *

* !

Мороз чи спека, грози чи відлига,

'Для оптимізму й дальніх мандрувань — Живе вона, нерукотворна книга Прозорості усмішок і шукань.

Мов на картинці — буйний вітер віє,

І серце п’є ключі свої до дна,

І ожива тверда твоя надія,

Міцна, як дуб, і тиха, як струна.

Не так все просто: підлий корінь рити І виходжать до людства на мости, Гарячим жаром горе підкорити,

А посмішку до смерті донести.

Не так все просто: не піддатись славі, Дрібним охулкам, крику п суєті,

Пізнати псе — де праві і неправі, Атакувать — і впасти па путі!

* 25

*

Тут кожен камінь пише заповіт І кожна гілка шле адреси літу,

А ти, Остапе, взнавши дальній світ, Вертаєшся до рідного привіту,

Де обелісків легендарний міт Обвився в зелень роспо-розмаїту,

І хатніх вогників летючих рій Тобі рідніш рекламних веремій.

Тут якщо пісня — то на всю просторінь, На плин і злет, на три ясні лади.

А дуб росте— мозольний дужий корінь Через граніт кладе свої сліди.

А сміх дівчат, а тих очей прозорінь Веде до щастя й зводить до біди.

Й жива вода з-під явора в долині Тобі — як ліки, добрі і єдині.

Не відцурайся слова при столі,

Не пошкодуй півночі на розмову,

Де бронзові діди і ковалі Вплетуть до чарки мудру передмову,

І піднесуть дівчата від землі На короваї квітку чорноброву,

І в тихім смутку, там же, край стола, Заплаче скрипки золота бджола...

Кохання в’ється, наче, хміль на. мури, Розлука просить трагедійних справ, Часу і далі не. осягнеш, оком.,

Хоч стань горою чк пливи потоком.

Вогнистий Данта1 й бронзовий, Шекспір Сумний Тарас, важкий Буонарроті Перевернули землю з давніх пір,

Не бачачи кінця, своїй роботі.

В одному скельці — міліарди зір,

В однім смичку — симфонії стокроті, Душа ж людська схиляє темну віть Ридань і сміху, років і століть.

А ти малий, ти завжди зетрег Ііго 3, Виходь, як тінь бажання і крила,

Бери свій заступ весело і щиро, Крешй'об кремінь десь до джерела.

А-може, в нім’ проллється інша міра Твого життя, яка ще не була,

І, може, в нім засвітиться недремна Трудів і дум хоч'іскра потаємна?

* *

*

Дорога є, а друзів тих немає,

Що так її любили у житті,

Коли-снувалось марево безкрає,. Поля, луги та узгірки-круті,

І їхнє слово щире не лунає В привітній хаті не на самоті. Послалась їм стежина невидима,

Де В-ишні сміх і посмішка Максима *.

Де та хода юнацька Деснякова 2 І карий зір Юрка Мельничука?3 Лягає степу кована підкова,

Пливе Десна — Довженкова ріка,

І над. усім — веселка,тонкоброва Шатром високим, сяє. здалека,..

Де сіють хліб і зерну ставлять проби Мислителі, звичайні хлібороби.

Ой, вій-повій же, вітре, з-за лиману,

Мені на серце спокій принеси,

Вставайте, друзі, зрану-позарану На хліб та сіль, до чистої роси,

До щебету пташиного з туману,

До громової літньої яси.

Бо смерть важку добро перемагає,

А серце жде, а серце виглядає.

В тісному колі відшукаєм зладу,

І мислі біг, і задуми одні І на лужку, біля мойого -саду,

Ще зварим кашу в чориі-м-казані,

Нехай минуле буде все позаду,

Нехай майбутнє буде при мені,

Як знак мети, як сонця сяйво мідне, Почуйте ДЗВІН;—

то дзвонить серце бідне!..

ІЗ ЗБІРКИ «СИНІЙ ЛІТОПИС», 1968 р.

ПОЕЗІЯ

її не купиш цвітом провесен,

Ані горлянкою, ні чином.

Поезія — це діло совісне,

Не грайся нею безпричинно.

Така собі, не знає старості І на чолі не ставить дати,

Із чорним попелом і паростю Стоїть одвічно біля хати.

І не легкими переливами — Важкою кров’ю серце крушить, Сяйне крилом своїм малиновим, А чи обніме, чи задушить.

ДУМА

Серед темної ночі Крізь пущі та гори Леніна голос 4 Лине в простори.

— Уставай,— каже,— земле, Україно-мати,

Будем твої рученьки Визволяти!

Бо вже ж твої очі пойняла кривавиця, Похилилась доленька, мов пшениця. Розіб’ємо пута,

В яких ти закута.

Вже не буде панувати Кривда люта! —

Ой вставала Україна рано-зрана

На цареву орду, на лихого пана.

Тільки гук на зорі,

Де ідуть зброярі,

Ленінську вітають правду Наші матері.

Мчаться коні вороні Полями, лісами,

П’ятикутні зорі сяють Небесами.

Гей, та гук весняний та по всьому краю: На Дніпрі,

На Десні,

На Дунаю.

Ще й на Чорному морі, де тополенька, Стала воля в України, стала воленька.

З веснами, з літами,

З хлібами й квітами,

Із Дніпром своїм ревучим,

Що пливе століттями.

Лепіпова ж слава,

В правді величава,

Йде на ясні зорі,

Та на тихі води,

На велику Україну,

Ще й поміж народи!

БАЛАДА ч

Коли він звільнив п’ять метрів землі, Сміявсь, як дитина, забувши жалі,

А півкілометра відбивши з бою,

Ще рану криваву поніс із собою.

А всеньку країну як вибив з неволі,— Народ пригорнувся до нього в полі,

До автомата із чорним блиском.

Та він вже не чув —

Стояв обеліском.

син

— Прийшов я, мамо, даллю-далечком До цих ворітець, що сиві плечиком,

По вашій сльозі, як по крутій горі,

По тому крику в календарі,

По тій жалобі в ночі вдовині,

По вашій долоні, як по долині.

Чотири Дунаї пливуть підвіконню,

Зросилась яблуня, була калікою,

Мати ж як мати, крізь віття чорне На очі синові все небо горне

І, щоб сина безвістю не корити,—

Починає заново світ творити

Із такою ласкою та привітом,

Що в воротях камінь зробився цвітом.

* *

*

А коли натомимось небо верстати По зодіаках і небосхилах,

Тоді нас потягне до тої хати,

Що змалку давала благання й крила.

— Дайте, мамо, цвіту, що вусом в’ється,

Бо без нього космос тісним здається.

— Дайте, мамо, хліба світанком гожим,

Бо без нього дихати й жить не можем!

$ *

*

Одкрий свої сизі,крила над пружним теплом долини, Крило — у,небесний клекіт, а друге — в земні глибини.

Одкрий свої зорні очі, свої молоді зіниці,.

Щоб я по них значив небо, печалі і таємниці;

Одкрий свою мудру пісню, стокольорову в палітрі, Клечанку і колисанку, заплетену в синім вітрі;

О днино моя несходжена,

Я вріс у твої початки,

, Отак, як дитя народжене,

Підводжу малі пальчата.

* *

*

До світанкової води, на пепротоптапі сліди,

Моя бурштинова годино, розкуте слово поведи.

Де у зернині мріє сад, і ходить осінь без досад, Літописання мудрі пише людського серця листопад.

І першій гілці молодій скажу, схиляючись при ній:

— Пагіль, пагілочко рум’яна, ти весняній, не кам’яній.

І першій травці неспроста скажу, що думав, дочиста:

— Зелена струнко при долині, не закривай свої уста.

І обеліску, край села, скажу, як думка повела:

— О мій закутий побратиме, проси для вічності крила..,

* *

*

Білі птиці снігів налетіли зночі,

Білі промені сонця лягли на обочі.

— Буде мені радості та рум’яності! —

Білі птиці снігів налетіли зночі.

Мружить вії пухкі зеленава сосна.

— Новорічна моя ноче, високосна,— Запрягайте коні, на мости кленові,

Новорічна моя ноче, високосна...

. Звіздослови-літа, верніться додому,

На дива й сизокрилля мені, молодому,

Та посієм ниву поміж Дунаями,

На дива й сизокрилля мені, молодому,

— Пошануєм тебе, як росу на віті,

Не даруєм тебе анічим на світі,

Ані теремом, ні вин-деревом,

Будь ти краще вогнем а чи тереном!

8„Білі птиці снігів налетіли зночі.

В завійну ніч з незвіданих доріг,

Від злих заграв і переправ жорстоких, Мене тривожать дальні голоси Живих і мертвих, знаних і забутих;

З обличчями, притертими, як пил,

З корінням рук, з півкулями зіниць,

В пороховім завзятті, як в надії,

Ті голоси вплітаються вночі У дерево, в невкриту сизу воду,

І спопеляють камінь жаром слів,

1 спопеляють серце.

— Не забув?

Не кинув нас на муку і розпуку? Вставай, іди! — І я встаю, мов клен, Пронизаний очима й голосами...

* *

*

Заборгував тобі я, чорний хлібе,

За твій шматок і за твердий сухар, Посиланий одрібчатою сіллю,

Як манною небесною.

Й тобі

Заборгував, моя низенька хато,

Що схожа на ведмедя в теплім хутрі,

В заметах цвіту, снігу і життя.

І ще й тобі заборгував, ручаю,

В музичних прожилках весни і хмари, За вікову мелодію. Тобі,

Зелена сосно, викувана з міді, б

За пахощі смоли й гіркого меду.

За пошуми боривітрів крутих.

А вже найбільше, чуєте ви, мамо,

Я вам заборгував і не віддав Ні шеляга,— за перше рідне слово, Промовлене в колисці із лози,

Щоб вічним окаянним боржником Його нести, страждати і любити.

* *

Приходять предки, добрі і нехитрі,

У бородах, простелених на вітрі,

Не руки — а погнуті чорні віти,

Не очі — а прозористі орбіти.

І кайдани подзвонюють з плугами, Зерно, і кров, і ночі із снігами.

— Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовірком, схизматом чи прелатом, Ярижкою нікчемним, псом на влові? Дитино наша, ягодо з любові!..

Дарують ласку, повну болю й змоги, Щоб у очах уздріть нові прологи. '

ПОЛИН

Десь по тобі гривасті коні мчать,

Десь над тобою лебеді ячать,

ХанівськІ стріли свищуть, як овлури Вітри гостюють та важкі буй-тури.

А ти встаєш із-під крутих копит,

Свій дух міцний, як ілюзорний щит,

Підносиш знов, хоча й століття лине, Дерзкий полине, мій гіркий полине!

Радіаційні краплі смерті й зморення Всихають люто біля твого кореня,

Всихає зрада з криками осінніми,

І виростає рута, що посіяна;

А ти стоїш, як воїн у завої,

Могутній квіте сивини земної!

ТІНЬ

Мені не раз казали мудраки:

— Найкраще жити в сутінку, без тіні.

А я сміявся з того, бо в природі Найтонший волос полишає тінь,

Орел під сонцем тінь свою несе,

І тіниться душа, дерева й трави,

Крило, й рука, якщо вона у праці,

І навіть крапля поту горьова Відтінює гарячу міць налиту.

І тільки, попіл попелом лежить,

І тільки зрадник затирає слід,

Щоб тінь свою прокляту заховати!

* *

*

Хата стоїть на краю села,

На дві половини поділена,

На двоє крил ув одній душі, .

Заплетеній цвітом, казками і громом.

В однім крилі — телевізорний рай, Блакитні розряди, блакитне щастя,

А в другім — лобаті горшки й рогачі,

З якими жінки ішли в гайдамаки.

В однім крилі — зошитки малі,

В другому — картопля в кутку й журавлі, А над усім — вітер!

Мамо, ви чуєте? Вітер з долини Цілує червоне серце калини,

Гойдає неба стрункі комиші І нашу хату, таку небагату,

Єднаючи крила в одній душі.

* *

Куди зникає щебет малюка,

Коли стає дорослою людина,

І кольори роси у теплу ніч,

І погляди закоханих?

Куди

Відлинули ті незриданні зойки Попалених у печах? Де живуть Мільйони ран двобоїща тяжкого,

Немов червоні квіти восени?

Мовлать батьки й не моляться сини.

0 трудне серце, поверни ж. назад,

1 вималюй., і воскреси, довіяно

Той щебет немовляти, й синь роси,

І поцілунки щирої любові;

І тільки не вертай пекельних мук, Понищених у тюрмах, в димних печах, І ран, і зойків не вертай назад,

Немов літопис темний і заклятий!

«К *

*

Мені ,не треба ж житті <б>атшго:

Чистого неба інколи в СВЯТО;,

Щирої пісні, щоб незабута,

Інколи посмішки, щоб не люта.

Та мозолів для всії -роботи,

Чорного хліба, щоб без гіркоти,

Та сорочину, та сіль-дрібчатку.

Та пережите, щоб це спочатку.

Нащо безмежжя .брати квадратами? Нащо вогонь мій креслити гратами? Може б, у дальні, печальні інеї Соком червоним побігли б лінії, Намалювалися б в снах і рутах Метаморфози облич забутих./

А від людей найсвятіше слово.

І проводжало, й стрічало м,рію:

— Доброї ночі тобі, Андрію!

— Доброго ранку тобі, Андрію...

! * *

&

Корінь кленовий на стежці моїй Вигнав три парості в піднебесся:

На одній — пташини зерна клюють,

А на другій парості Сині хмари ночують,

А на третій — сонце випікає хліби І сідає спочити.

І так гарно, так хороше в серці моїм Ожива триєдиність:

Крил пташиних, і хліба,

І не чорного сонця

На Вкраїні коханій, на стежці життя.

* ї|*

*

— Підведи мої вії зелені,—

Просить дерево в лузі.

— Понеси наші хвилі до моря далекого,— Заблагали озера.

Закували зозулями, задзвеніли дубами, Білим клекотом сонця луги подніпрові:

— Підніми нас на крила...

(...Буде тобі радості без розлуки,

Ярової пшениці иа теплі руки,

Вороних вечорів золоті жарини,

Молодого неба без пожарини!)

Простелились, затьохкали, зацвіли біля мене В віковічному злеті,

І від того у мене і серце зелене,

Як роса на планеті.»

СНІГОВІ МЕЛОДІЇ 1

Сніги, сніги на чорних килимах Осіннього роздолу. Налетіли Білоголові вершники зими,

Насипали синиць і синіх див,

Зіткали пурпур снігурам на груди,

І, стомлені, на серце прилягли,

І забриніли білими смичками.

Бриніть і війте, колисайте спи,

Сніги мої, зимовії предтечі,

Та лиш не збийте перший цвіт весни Розбійним, свистом дикої хуртечі!

2

Ще сніг мете в могутнім колиханні Дубів крислатих, сивого крайнеба И земного лона.

Ще гривастий кінь,

Ще білий кінь, повіддя попустивши, Летить в степи; і вже йому в очах Відблискують хати, річки, й дерева,

І хлопчаки, й синиці молоді,

Й душа моя, у кригу не закута,

Мов березнева гілка в заметіль,

Налита соку й пружцого чекання.

3

Морози б’ють важкі свої копита Останніми походами впівсвіта; Оста'нній подих рудуватих криг Рожевим ранком звівся і застиг, Пташок зимовий піднімає крила І відлітає. І стежина мила Снігів останніх замети круті Кладе собі в долоні в самоті.

Русявий день гаптує сни світанню. Принось, мій добрий, сонце і кришталь, Лиш ие принось мені весну останню,

Бо те не ніч. Не вечір. Тільки даль.

4

Не боячись зими-напасті,

Повільно ходять у дворі Ранкові зорі червонясті, Червоногруді снігурі.

І їхні крилечка вишневі Важку розпушують югу.

Мі, ні, то ходять спи рожеві По мармуровому снігу...

ВИЗНАННЯ

Я — камінь. Я зростати хочу,

Свої важкі підвести очі,

А тут непишно і невтішно На притолоченій обочі.

То ж дикий терен, при дорозі Зростивши листячко лапате,

Почав під каменем суворим Гаряче місце колупати;

Скрутивши пружно стебла гнучі, І ліз, і рив, забувши втому,

І роси, гострі та колючі,

Мов сім потів, були наньому.

Була -мета і мідь єдина,

І він, завзятий від знемоги, Сміявсь і плакав, як дитина, Терновим оком край дороги.

* *

*

Я — небо. Я — полотнище віків. Не знаю, де свої потайни діти. То від моїх розрядів і струмків Ростуть землі зелені заповіти,

Я радуюся, множачи життя У вічному блакитному розгоні, Коли земля, рожева, мов дитя, До уст моїх кладе свої долоні.

* *

*

Я — корчуватий без '.Я — фіолет рай-дереза. Бузкові марева цілунків і розлук.

Коли метелики тріпочуть над озерами,

Я струшую росу закоханим до рук.

Міняється земля,'нітри й світи в обгоні,

А я сто сот віків плекаю таїну,

Бо діти виростуть і візьмуть цвіт в долоні, Щоб матерям своїм прикрасить сивину.

Гляньте, жарі-очі, та в мою сторононьку, Я — береза. Я прикрашаю луки. Наробили з мене шибениць у війноньку, На траншеї-ламали руки.

Обпалили крону,, щоб облетіла.

Будь, березо, немов.ключина!

Ніби й сьогодні в листі гойдається тіло Із заплющеними очима.

Простелили, реквієм біля стежки,

Щоб хилилася під століттям.

І. від того мої ярові сережки Часто сняться вдовам і дітям.

*

*

Ми — сірі гуси в, хмарі,. Ми — дика дружина. Стокрилі й стопері,.якщо, до діла.

Розкидали пір’я в чужих лужинах,

По чужих небесах у сурми дзвеніли.

Не роса, на крилах, а сіль роботи,

І крівця па лапищах, і. мозолі,.

Летимо, летимо, летимо до поту — Лаштувати гнізда у ріднім полі.

Заворожить пісня поля і хати,

Не забудьте, люди, і те згадати,

Що летіли гуси та з далекого краю, Обмивали рани та в тихому Дунаю!

* *

*

Так робляться визнання цвіту й повіді, Простих речей і серця, як на сповіді.

Людська сльоза до хмар свої жалоби носить, І атомне ядро в трави пощади просить.

І попіл ожива, і небо пада ниць,,

Міняється душа від жару таємниць Народу рідного, якому на догоду,—

Не в, сутінь суєти,, не в ігрище пусте,— Виносиш свій, рядок, мов краплю у негоду, Яка- впаде, в ріллю і кетягом зросте.,

Д. Павличкоѳі

Задихав березняк зеленими устами,

І перший пролісок, аж білий до нестями, Тоненьку ніжку звів.

І вічно буйний хміль

Напружує тільце, морозний збувши біль. А сонце міниться і мліє на горбочку, Стара верба і та вдягла нову сорочку,

Гаптовану блакиттю. Дітлахи,

Рожеві ротики розкривши, як птахи,

З колисок зводяться, пручають рученята, І сяють снігурі, округлі, як горнята.

Пора. Моя пора. Задума і робота Широкий ставить стіл і відчиня ворота Людському березню, де з зоряним мечем Поезія стоїть у неба за плечем.

* *

*

Пробилося трави шептання і наріччя, Міняється води сумне, тверде обличчя Текучістю й життям.

І вітру жовтий плин Легенди весняні виносить з-під ялин. Прозориться душа, і кольориться врода,

І поглядом весни затаєна природа Охоплює твій шал і серця буйний біг, Даруючи чуття мандрівок і доріг.

Але тобі й цього здається ще не досить.

Тоді важка рілля скарби свої виносить, Мережані дощем і вруном теплих діб,

І пісня, як сестра, свій обнімає хліб.

Чи ти ж готов у путь, збагнувши мудру мову, Тривоги, біль і жар верстати знову й знову?

ВОЛОГИЙ ВІТЕР

Вологий вітер двоє крил Поклав на білий небосхил І дихає теплом, як молода жар-птиця. Дороги світиться весняна кладениия, Соляркою пропахлий пил Не куриться, а спить в долині. Задумливі і чорно-сині,

Ще моляться ріллі промерзлі трактори, І щебетом птахів і дітвори Закутані дерева на осонні,

У димовищі ватр, у теплому безсонні Ось-ось породять квітень.

Біля них

Сидять діди, сплітаючи билицю. Русявий вечір в молоду пшеницю Накидав тіней вороних.

Весна й надія, що подібна птаху, Тривожить знов

Біля плечей нового злету й змаху Ще не довершених будов.

* *

Ось жайворон ожив, трудар і ворожбит, Над гуком весняним моторів, і копит,

І поля сірого. Узявши в чистий ротик Сріблясті дві струпи світанку чистий дотик І крапелину щастя. Б’є крилом,

Ворушить небеса, захмарені чолом,

А потім рине вниз, у гніздя, як до хати,

На хліб зароблений, на крик жайвороняти.

— Дайте мені доли і шепоти нив, Зелені луги і дубове віття,

Я натворю з ними дивних див З вітру й небес, із ріллі й суцвіття.

Я запахну хлібом і соком руж, Кованими блисками вдарю в камінь, Твань почорнілу рябих калюж Переллю на золото своїми руками!

Так сказав? дощ, молодий трудар,

І, натомившись,в іпраці да» краю*

Сиві легенди, з-вісив із хмар,

Синіми стрілами обрій покраяв.

$ *

*

Так я про дощ.іще хотів казати:

Він,зупинився у вдови край хати*

А потім забринів до трав, і-теплих норок, І вибігли внучата в синій дворик,

І чолики, й. чуби мочили під дощем,

Та й почали рости з калиновим кущем.

А вже вдова спекла пиріг під ранок Та й винесла даруночком на ганок,

Бо їй здалось, від дощового гону,

Від шепоту схвильованих беріз,

Що повернувся муж з далекого полону, На шибці полишив краплини сліз...

ВЕЧІР

Вечір мій, вечір, критий асфальтом, Зводився вдаль березневим альтом;

Сонце, вмонтоване в синій цоколь, Билось, мов кров’ю обмитий сокіл.

Ліній автобусних пурпурні сплески З вечором-ткали свої арабески '.

Зелень підводила білі вічки, Сповнені нерукотворного хмелю, І по асфальту брели чоловічки Із бородищами, як у Фіделя2.

Мчала весна по колійці паристій, Рвалася хвилею до узвозів,

І від душі брунькували царості, Не боячися чорних морозів!

. РЕКВІЄМ

Брати мої, що впали у дво'бою,

Коли війни котилася гроза,

Літа стоять над вами із журбою, Пливе у вічність матерів сльоза.

І теплих уст не вкриє тепла згадка, Гаряче серце виточило кров, Передали ви внукам і нащадкам Лиш імена й земну свою любов.

То ваші руки зводяться уперті,

То ваші очі кличуть ув імлі.

Хто за свободу вийшов проти смерті, Тому немає смерті на землі!..

* *

Билася райдуга над водою Та своєю барвою молодою. Жовтогарячими диво-меда,ми, Сизоблакиттям в маленькій росині, Перепелиними вніч слідами, Порозкидала перстені сині.

У фіолети й карміни вранці Помалювала зорі сап’янці.

Землю тривожать галактик акорди. Транспозиційних енграмів 1 орди. Відеотрони. Протони. Фотони. Кібернетичні кричать Фултони. Синтези. Тези. Формули стислі. Цереброквантинфікатори в мислі Тр. Пр. Гр. Мж!

Тр. Пр. Гр. Мжи! — абревіатури,

Мов солов’їні пісні з натури.

З кутів і граней, із мислі й складності Шляхів шукаєм до невідкладності,

А більма жаху вкривають гору, Термоскопічну, атомнокору.

. (...Рости, рости, тополенько, Все вгору та вгору!)

* *

*

Я бачу, як ти, богатир в плечах,

Ідеш по ріллі за лискучим плугом,

На руки двожилаві, темні', як олово, Русяві дощі прихиляють голови, Сідають птахи, мов крилаті боги, Заплутані в щебет, і сто вітрів Ведуть за тобою свою симфонію.

А потім, притомлений в довгі дні, Знімаєш спітнілу стару сорочку, Вдягаєш нову, в зеленавих пружках, Пошиту з небес і дитячих снів,

З блакитного льону землі моєї.

А потім обідаєш, теплий хліб Парує, пахтить молодим дощем,

Мов куля земна, у твоїй долоні.

Давно я задумав тобі принаду, Вогнем і душею, на згоду й зладу,

І викував плуг із своїх потуг, Приходь орачем, мій двадцятий віку!

Всі кажуть: кривавий двадцятий вік. Всі бачать: жорстокий двадцятий вік.

І мало хто знає, що він Приходить світанком до океану,

І обмиває від поту чоло,

І гойдає мільйони колисок,

Щоб дітей не збудити.

я« 26

Не будуй, мій віку, тюрем за гратами, Не набивай їх зойками клятими,

Чорні полотна ридань в безнадії Поміняй на коні мої воронії.

За білим терном виростим,дерево, Повне квіту До мого світу,

Повне щебету з дитячого серця.

Буде над ним гроза кочувати,

Будуть всесвітні птахи ночувати,

І могутня крона закриє землю Молодими бростями щастя.

* *

*

Подай мені руки, о віку мій,

Якщо ти не маєш нічого проти,

Я з них розмотаю клубки підлоти, Підступництва й зради сумний сувій.

З меридіанів набряклих жил,

Рясних, і горбатих,і густокровних, Змию поранення гніту й страхіть Для інших надій і нових століть.

І гори горя впадуть із них,

І кратери попелу родять криницю,

І на долонях округлих твоїх Посадить сонце свою жар-птицю;

Ти даруєш проміння у темінь ночей, Всі світила запалюєш над дорогами, Та не обкрадай же, сяйва очей,

Щоб не бути убогими.

* *

*

І

За віками, як тінь за даллю Крик і, пісня, нужда й покоси. Коні вороні, над Каяллю,

Б’ють копитами чорні роси.

Не покриті важкою млою,.

Спіють зорі понад Сулою,

Сплять Бояни у сповиточку,

Небо гонить пожари стрічні',

На твою льонову сорочку ОсідаютБ лебеді вічнк

II

Усе, що билося світанням,

Лягало горем на лани,

Із гайдамацьким рокотанням Пішло під сполох далини.

І мрій палання: мерехтливі Нових шукань кладуть сувій,

Бо; те все та ж в* своєму диві,

У животворноеті своїй;

В своїх добротах і широтах —

І тлінь, і попіл — не біда,;

Так, як ріка на поворотах,-Де по каменю б’є вода..».

III

Не боюсь, що вдарять, темні хвилі Вибухівок-атомок, в біді,

Що впаду, як інші: люди милі,

В: попелі, в. отруті,.у ВОДІ,

Хоч захльосне тіло чорна піна На .землі., де есе людське жило,

Хоч півмертвий, а зведу коліна І до тебе поверну чоло. '

Мов останню хвильку рятівничу,

Як то буде, ще не знаю й сам,

Україно, я тебе покличу Лиш ім’ям єдиним. Лиш ім’ям.

І від того слова — не в печалі,

Не в громах ночей і голосінь —■

Оживуть попалені скрижалі,

Як пролог життя і воскресінь.

IV

То голос твій кличе,

наповнений синь-вітровищами,

То голос твій ходить,

не скутий морозом і хвищами. Повииутий чайками білими, нивами спілими,

Охрещений сурмами вніч

і окопчиками спопелілими, Риданнями сивих світанків,

розлук ке повернутими

меридіанами

І колисковою мовою,

що розмовляє з титанами.

О барви моєї Вкраїни,—

ви меч і розплата неситому 1

О голосе мого народу,

тебе я довіку носитиму!

Дай блакиту своїх Дунаїв

і дніпрову зелену вроду, Поведи їх поміж народи —

солов’їв од свого народу.

Щоб твоя молода робота

заповітом земним постала, Щоб твоя неспалима крона

біля серця мого зростала;

І хилилась на щедру ниву,

і братерства носила шати, Коли будем стрічать майбутнє

та зеленеє жито жати!

* *

*

Віку двадцятий, дні пережиті,

Інший світанок далі снує.

На молодім зеленавім житі Сонце гойдає тіло своє.

Макам і думам полум’яніти,

Трудна земля підведе чоло.

Знаю:

з попелу сходять квіти.

Вірю:

з каменю б’є джерело.

* *

*

‘Благослрвенна будь, земле, мати для всіх, Вікова журавка в небесній блакиті.

Я твоя пилина. Радість і гріх,

Так, як повелося матері в світі.

Я твій кущ вогшо у ряснім пломені,

І твій порух одвічний у дні уперті,

І коли ішлося до смерті мені,

Ти сама за мене вставала у смерті.

Ще яких ми в житті натворим, чудес: Жовтим колосом. Піснею. Соком у гроні,

І від того у сяйві Вкраїні небес Зацвіта моє серце у тебе в долоні..,

Благословен будь, світе мій, в небі й траві, Із любов’ю і снами дівочими,

З українською вишивкою на рукаві,

З африканськими чорними ночами;

З вогняними квітами і криком повстань,

З живою подою й людською глиною, Скажи мені, світе: «В кремпі возстань!»

І возстапу. І кремінь стане калиною.

Я твій жар малий. Твій скупий покіс.

Синя лиштвочка. Крапля мила.

Я до тебе як дуб до землі, приріс,

А благаю про білі крила.

РОЗДУМ

Чи встигну я цей камінь обтесати У дві руки, із молотом одним?

Бо поїзд мій вечірній у долині Не може довго ждати, в нього свій Маршрут і обрій. Лінія й робота.

Уже на камені засяли очі І налились блакиттю, вже на нім Уста людські жагою затремтіли І ожили, як небо ожива,

Повииуте грозою. А з путі Той поїзд кличе в дальню вечорину, Не може довго ждати, в нього свій Маршрут і обрій. Лінія й робота.

Різець і молот гупає в граніт,

Щоб викресати слово, хоч єдине,

І вкласти в очі, в губи кам’яні, Нехай вони б вогнем заговорили Моєї мови — матері життя,

Від колисання й до твердого ложа. Ще поїзд жде. І молот мій дзвенить, І оживає кремінь, мов істота.

СНІДАНОК

Ще мліє пруг степів. Ворони над потоком У сивих ковдрах бродять одиноко.

По трепету листви, по снах і ситих злаках Росте світанку тон у синіх зодіаках, Відзорюється шлях, із молодої мли Пора сніданку кличе за столи;

Пора наїдку, щоб іти по ділу Птахам, тваринам і людському тілу.

Вода змиває соп цеберками граичатими,

І лиштвочка кохань снується за дівчатами, Розшита уночі. Вже хлопці гублять спокій,

Бо каша клекотить в картоплі крутобокій, її підсмажила сальцем метка рука.

І золотіє хліб в свічаді молока.

Душе моя мала, стоустий мій ручаю,

Дитино, не сповита по звичаю,

Чого ж тобі? Чого, скажи, між нами,— Наїдків чи питва з жаданнями земними?

Чи, може, жар кохань, чи серця щемний біль, Чи пошуки людські покласти на таріль,

Чи краплю мудроти, таємну до останку, Долити у питво на цім людськім сніданку? Щоб ти, як дивний міт, у цій земній артілі Стократ цвіла в мені, підвівши руки білі!

ОБІД

Розпочався обід. За широкі столи.

Посідали дерева, і люди, і птиці.

Клен почав із дощу, що просолений вітром На азовськім лимані. А рай-деревця Куштували росу, підсолоджену сонцем, Щільником вересневим. А юний ручай Поглинав синю хмару шматками пухкими» Кінь вівсом хрумотів, і малі горобці Розклювали пиріг з ярової пшениці.