НОТЕКА 2015
KONRAD T. LEWANDOWSKI
NOTEKA 2015
А ось які в країні ті світські звичаї (...),
через два дні після мого прибуття,
я був удостоєний аудієнції. Мені наказали
лягти на підлогу, повзти на животі та вилизувати
язиком підлогу, просуваючись до королівського трону.
(...) Якщо Король хоче будь-якого
поміщика або дворянина стратити почесним чином,
наказує Він посипати підлогу коричневим
отруйним порошком, від якого той
неминуче стає повільним і
вибухає протягом двадцяти чотирьох годин.
Джонатан Свіфт "Подорожі Гулівера"
(безіменний переклад 1784 року, доповнення Ян Котт 1953 рік)
День почався і похмуро, і дуже рано, все як у детективному романі. З ліжка мене витягнув дзвінок, а на порозі стояла парочка сумних типів.
Ну, не зовсім сумних. Побачивши мене, ці обоє посміхнулися, причому один навіть дуже широко. Відсутність чиновницької серйозності зрозуміти було можна. Неголена пика, бігаючі очі і скуйовджені патли напевно робили мене схожим на борсука в стані похмілля.
- Радослав Томашевський, співробітник тижневика "Сороміцькі Новинки"? - спитав найбільш похмурий.
Я подивився спідлоба.
- Так це я.
Вони витягли посвідчення, дуже дбаючи про те, щоб я, не дай боже, не подумав, що це револьвери.
– Міністерство Національної Оборони, – заявили вони хором.
- Знаєте, панове, на мою думку, все-таки це помилка...
- Ми можемо увійти?
Ясний перець, питання було риторичне. Коли вони вже ввалилися до мене і зачинили двері, той найвеселіший повідомив:
- Ми прийшли щодо ваших статей, що стосуються нашого відомства...
- Так я ж все вигадав, - важко було сказати, чи це було розумним аргументом у цій ситуації, але, в принципі, а що мені було ще говорити.
- Нам відомо про це, - сказав помірковано веселий. - Власне, через це ми й прийшли.
- Вітчизна вимагає вас, - додав сумний.
У мене в голові все перемішалося.
А все через те, що три місяці тому у "Сороміцьких Новинках" помінявся головний редактор.
Існувало кілька правил щодо переміщення задів на стільці головного. По-перше, довгі перебування завжди йшли після коротких, за принципом: тире-точка-тире-точка, як в абетці Морзе. По-друге, кожен головний редактор типу "тире" починав з ґрунтовної реформи журналу з метою його максимального наближення до ринку. А говорячи по-людськи: проводив у життя геніальні, на його думку, ідеї, щодо його перетворення на чтиво для напівграмотних ідіотів. Плодом подібних експериментів ставало різке падіння тиражу, в результаті чого, видавець різко сплавляв новатора і садив на його місце більш реалістично налаштовану людину, яка досить швидко доводила тираж до колишніх обсягів. Слідом за нею була каденція типу "крапка". Через якийсь час видавець знову замислювався, а як би зробити "Новинки" зробити більш ринковими. В результаті розпочинався новий цикл. У цьому не було б нічого неприємного, якби кожну реформу не супроводжував погром серед постійних працівників.
Цього разу настала черга "точки", тобто порції прогресу. Новий головний з порога заявив, що з цієї хвилини ми будемо не якимось зразком жовтої преси, але серйозним бульварним видавництвом. Серед авторів, які виробляли усіляку дуристику, почалася паніка. Хтось врубав комп'ютер і з ходу став переробляти селянина з Пьотркова, який зарубав дружину сапкою для буряків, у графа Луїса з Монако, який задушив коханку живим пітоном. Кілька типів завбачливо побігли шукати роботи в іншому місці, а мені стукнула в голову ця чортова задумка. Ведений нею, я відразу ж записався на прийом до головного.
- Чим ви займалися досі? — спитав той за півгодини, пронизливо дивлячись на мене.
Я повідомив йому назви парочки своїх ідіотських опусів. Згідно з моїми очікуваннями, головний несхвально скривився.
- Ми ж вирішили, що настав час покінчити з вигадками, - заявив він. - Тепер ми станемо більш репортажним виданням. Крім цього, ми починаємо публікацію продовження "Пана Тадеуша". Але не книги тринадцятої[1]! – попередив він, бачачи радісний блиск у моїх очах. Є один молодий, дуже здібний поет, який взявся описати історію роду Соплиців до Січневого Повстання.
- Ага... - По-моєму, я знав, який поет мається на увазі. Без сумніву, це той, якому нещодавно в прискореному темпі довелося одружитися з донькою віце-президента видавництва. - Тож мені хотілося б запропонувати дещо зовсім нове, - заявив тепер уже я.
- Що конкретно? – Міна головного свідчила, що йому не до нових ідей.
- Я подумав, що "Новинки" могли б опублікувати кілька надтаємних документів нашого Генерального штабу.
- А звідки ви їх візьмете? - заїкнувся той і для рівноваги відразу ж знизав плечима.
- Вигадаю.
Я легко міг прочитати ієрогліфи, в які склалися зморшки на лобі мого співрозмовника. З одного боку, я псував йому нову концепцію його видання, а з іншого, якби мені вдалося влаштувати пристойну бучу... якийсь запит у Сеймі... Для "Сороміцьких Новинок" це було б чудовою рекламою!
- Що ж… - пробурчав редактор. – Вважаю, що, незважаючи на заплановані зміни, на передостанній сторінці знайдеться трохи місця. Видумуйте, - закінчив він, але без ентузіазму.
Я повернувся додому, дуже задоволений з себе. Мало тог, що я знайшов спосіб на головного, та ще й вперше у власній кар'єрі в "Сороміцьких Новинках" мені трапилася писанина, яка вимагала ангажування більше, ніж трьох сірих клітин. З завзяттям я взявся за роботу. І треба ж було, псякрев, такому трапитися, що через шість тижнів пан Президент розігнав Сейм и оголосив себе Начальником Держави[2].
В автомобілі той, помірно веселий, представився полковником Моращиком, після чого витяг зі сховку мою персональну папку з Відділу Військового Поповнення.
- Ви, часом, не служили в армії? – спитав він, розв'язуючи шнурки.
- Ні.
- А чому так?
- У мене було виявлено алергію на котячу шерсть.
Той, роздратовано зашелестів паперами. Його обличчя витяглося, коли він знайшов результати лікарняних досліджень.
- І справді, - зітхнув він. – Є алергія на кота, а на додаток, на пил та трав'яний пилок.
- Чи то на казарми і полігони, - підсумував я, роздумуючи, коли врешті вони перейдуть до речі.
- Маю надію, що пан не є пацифістом, - відізвався той, який до цього посміхався найширше.
- Ні, я не такий, але знаю багато анекдотів про трупи.
Провокація дала надзвичайний результат. Всі троє найвиразніше занепокоїлися. У мене склалося враження, що вони просто не знають, як зі мною розмовляти. Тут повисло незручне мовчання. Ми як раз минали Західний вокзал і звертали в напрямку Єрусалимських Алей. Саме в цей момент пацифістично налаштований голуб насрав на передню шибу. Добра прикмета, подумав я.
- Прошу зрозуміти, що для нас важлива панська співпраця, - відізвався врешті Моращик. – Ми не ваші вороги.
- А хто ж?
Той, найсмутніший, полегшено відітхнув і на мить відвернувся від керма.
- Бригадний генерал Ришард Янковський – протяг він руку.
- Я теж генерал, тільки дивізіонний, - представився найвеселіший. – Еміль Стебновський.
- І що ми маємо робити? – запитав я, намагаючись скрити здивування.
- Готувати оборону країни згідно з придуманою паном тактикою, - ознайомив Моращик.
- Ми могли б зайнятися тим і самі, але вважаємо, що пан буде цінним консультантом, - додав Стебновський.
- Не вірю!
Ми в'Їжджали до брами будинку напроти торгівельного комплексу ІКЕЯ на Єрусалимських.
— Конструкцію широкосмугового пеленгатора, про яку згадувалося у ваших статтях, ми вже розробили, — продовжив Стебновський. - Зараз триває монтаж двох тисяч таких пристроїв. Крім того, сьогодні вранці ми розпочали розосередження бронетанкових дивізій.
