Пір’їнка кружляла повільно, мовби граючись. То падала вниз, то на мить зупинялася, щоб знову піднестися вгору. На тлі її витанцьовування закон земного тяжіння втрачав невідворотність.
Якби він захотів зловити її, вона вивернулася б і його долоня хапнула би пригорщу надвечірнього повітря. Зачарований вальсуванням, безтурботним паданням і легким, невагомим злітанням, він дивився на неї, намагаючись не проґавити жодного па, підбігав і підводив голову, опускав і подавався то в один бік, то в інший, підстрибував і линув, відриваючись від асфальту.
Тепер, коли непомірно схуд, він відчував у собі не знану раніше легкість — так, наче сам був пір’їнкою.
— П’яниця.
— І не соромно, такому великому.
— І не соромно Вам?
— Він не чує.
— П’яний ніколи не чує.
— В алкоголіків притуплюється слух.
— І нюх.
— Нюх ні.
— Нюх так.
— Зате зір подвоюється.
— Ганьба.
— Яка ганьба!
— Яке жалюгідне видовище!
— В такому людному місці!
— Він спеціально.
— Щоб подратувати нас.
— Насміхається.
— Глузує.
— Кпить.
— Гей, Ви!
— Ви за кого нас маєте?
— Хто дав Вам право?
— Ви на себе подивіться, перед тим як інших паплюжити.
— Кривляка.
— Він гадає, що це весело.
— Дотепно, ге?
— Кожний аж пнеться бути дотепним.
— О - риг- риг…
— Риг, риг.
— Тихо, ша. Людина сказати хоче.
— … риг-риг…
— Людина діло каже.
— … риг-ригінальним. О-ри-гі-наль-ним.
— Атож.
— Це ніяк не смішно.
— Вбого.
— Жалюгідно.
— Клоун!
— Блазень!
— Нікчема!
— Ви мене чуєте?
— Припиніть негайно!
— Ви що собі дозволяєте?
— На Вас діти дивляться.
— Який Ви їм приклад показуєте?
— До кого Ви говорите?
— Він же не чує.
— В нього біла гарячка!
— В божевільню його!
— А йому хоч кіл на голові теши.
— Таким, як Ви, море по коліна.
— Він усе добре чує.
— Прикидається.
— У нас на другому поверсі алкоголік жив.
— Сходами навкарачки ліз — знаємо ми це.
— І в нашому під ’їзді жив.
— У нашому двоє.
— Яке нахабство!
— Ви, часом, не один із них?
— Залишіть свої жарти при собі.
— А етилом таки посмерджує.
— Це не від мене.
— А Вас ніхто й не чіпає.
— Це все від того.
— У нашому підʼїзді також живе.
— Ви краще скажіть, у якому не живе.
— У моєму.
— Вам просто соромно зізнатися.
— А мені чого має бути соромно?
— Сусід сусіда не знає.
— На одній площадці живуть і один одного не знають.
— Яке збайдужіння.
— Дискретність.
— Облиште!
— В моїй брамі за останні роки половина жильців помінялася.
— А що Ви хочете?
— Колись усе було по-іншому.
— Колись не було хмарочосів.
— Колись сусідам можна було ключі залишити — пригадуєш, Єва нам квіти підливала, як ми у відпустку їздили?
— Ви ще Адама згадайте.
— І собачку можна було комусь довірити.
— Тепер нікому ні до кого діла немає.
— Заріжуть, і ніхто бровою не ворухне.
— Навіщо Ви так?
— Можна подумати, що навколо самі вбивці.
— Можна подумати : ангели.
— Ви хіба не прийшли би на допомогу?
— Я?
— У нас на п ’ятому поверсі пенсіонер мешкав. Ніхто так і не зауважив, що його не стало.
— Знаю я його.
— І я знаю. Про нього в газеті писали. Тільки подумати, скільки пролежав.
— А могли врятувати.
— Професором був.
— Професором чого?
— Фізики.
— Фізики! А то останнім часом професорів наплодилося.
— Ну що Ви таке розповідаєте!
— А Ви, колежанко, чого так хвилюєтеся?
— Я Вам не колежанка.
— Яка фамільярність!
— Уявити собі — вперше Вас бачить.
— Вас якраз не вперше. Ви часто тут їздите.
— А Ви що, мене вистежуєте?
— Він у Вас закохався.
— Я Вам співчуваю.
— Кому — Вам?
— Вам, саме Вам.
— Може, вона професор.
— У неї чоловік професор.
— Либонь, із тих липових.
— Сам липовий!
— Ну що Ви так одразу.
— А він чого?
— Дами би посоромився.
— Не той час, щоб соромитися.
— Навпаки.
— Штурхоне і навіть не вибачиться.
— Дивиться, мов теля на нові ворота.
— Баран.
— Сам баран!
— Я кажу : не теля, а баран.
— По ногах потовчуться та ще й визвіряться, ніби не він тобі, а ти йому винна.
— Місцем не поступляться.
— Я оце їхала, дідок зайшов, руки-ноги тремтять, а перед ним лоботряс сидить у навушниках і в вікно тупиться — нічого не чую, нікого не бачу. Я йому зауваження роблю, а він мені: «Слиш, карга, чо пристала».
— І зовсім Ви не карга.
— Синочок, нічого не скажеш.
— Виховали.
— Цікаво, хто?
— Хто ж іще.
— Я своєму за таке вуха надер би.
— Та Ви що!
— А що?
— За рукоприкладство тепер батьківства позбавлять.
— Цих уже комісій розвели.
— Дармоїди!
— Скоро на голову вилізуть.
— Батогом звідти цвьохатимуть.
— Батьків — у рабство, дітей — на трон.
— Ви побільше збоченських книжок читайте.
— Нащо мені? Куди не глянь — збоченство. Вмикаєш телевізор — збоченство. Сьогодні увесь світ — одне суцільне збоченство!
— Оце так сказано!
— Браво!
— Можна ще раз?
— До чого дійшли!
— Взимку людина в парку замерзла.
— Безхатченко.
— Хіба безхатченко не людина?
— Помреш, і навіть поховати не буде кому.
— А тоді вже й так усе одно.
— Як Ви можете таке казати!
— А хіба що?
— Це ж брутально.
— А стояти тут не брутально?
— Він каже, як є.
— Ніяке не є.
— Як кішка здохне — Ви що, її ховати будете, так?
— І буду.
— А якщо у дворі, не Ваша — теж будете?
— Теж буду.
— Не будете. Закладаюся, що не будете.
— Ви по собі судите.
— А я її на смітник викину.
— По Вас і видно.
— Гицель!
— У нього гарячка.
— Це у Вас гарячка.
— Я такого не верзу.
— Це ж блюзнірство!
— Хотів би я побачити Вашу доброту.
— І побачите.
— Ви мені погрожуєте?
— Боронь Боже!
— Як Ви взагалі могли порівняти людину з кішкою?
— А чим кішка гірша, ніж людина?
— Може, Ви ще з кішкою до ЗАГСу підете?
— Не треба так.
— Ви, напевно, ніколи не мали хатньої тваринки.
— Добре, що Ви мали.
— Тварина — надійніший друг, ніж людина.
— Філантропія, нічого не скажеш.
— Іноді здається, вона розуміє вас краще, ніж Ваші рідні.
— Особливо, коли Ви її кóпаєте спересердя, а вона винувато попискує.
— Підібгавши хвіст.
— Моя кішка сімнадцять років прожила.
— Кажуть, добре хатню тваринку завести, коли в сім’ї діти.
— Мій хом’ячка має.
— А моя — пару пацючків - альбіносиків.
— Тьху, яка гидота!
— Як противно!
— А Ви на себе подивіться.
— Я ніколи не тримала б такого мерзенства.
— Це ж треба дожитися!
— Колись щура шваброю періщили.
— Тепер цяцькають.
— Якби Ви бачили, як вони гарно бавляться.
— В альбіносів червоні очі.
— А шерсть біла.
— Мій вимагає змію.
— То купіть йому.
— Нізащо.
— А я своєму сказала: вибирай — або я, або вона.
— І що він вибрав?
— Мої обоє рибок розводять. Тіпа змагання влаштували.
— Не « тіпа », а « щось на кшталт ».
— Ой, я Вас умоляю...
— Звідки тільки такі зануди беруться?
— Я культурна людина.
— Я своїй черепашку купила.
— Кажуть, черепахи тисячу років живуть.
— А людина?!
— В нас австралійський папуга.
— Цікаво, як він до Вас потрапив?
— З крамниці.
— Контрабанда.
— Ви природу нищите.
— Якби Ви бачили, як він, біднесенький, у клітці сидів!
— Вона хоче сказати, що визволила його.
— І визволила!
— З однієї клітки в іншу.
— Наклепники! Він у нас по кімнаті літає!
— І в скільки Вам милосердя обійшлося?
— Інші дітям їсти не мають за що купити.
— Не заглядайте в чужий гаманець.
— Це я заглядаю?
— У Вас сумка відкрита.
— Мій гаманець!
— Не хвилюйтеся.
— Спокійно.
— Нічого не сталося.
— Розступіться.
— Дайте дорогу.
— Ви хто?
— Лікар.
— Нашатирний спирт!
— Хтось спирт має?
— Ви отого покличте, нехай дихне на неї.
— Хтось має з собою парфуми?
— Черрутті 1887, підійде?
— Хустинку, швидше.
— Тьху, яка зашмаркана!
— Ось одноразова.
— Здається, подіяло.
— Вона опритомнює.
— Слава тобі Господи.
— А то вже думали.
— Тільки не нагадуйте їй про гаманець.
— Хто сказав «гаманець»?
— Мій гаманець!
— Ваш гаманець на місці, ось.
— Це Ви його вкрали.
— Вона марить.
— Ніхто його не крав.
— Він лежав у Вашій сумці.
— Перевірте, чи все на місці.
— Останнім часом від злодюжок спасу нема!
— Читали, газети пишуть?
— Всі ці квартири були без сигналізації.
— Тільки дурний не полізе.
— Я сам поліз би.
— По Вас і видно.
— І Ви теж полізли б.
— Докотилися!
— Двісті тридцять сім пограбувань!
— І це тільки в одному місті!
— Вони, мабуть, ще й занижують.
— Куди вже занижувати.
— Такого ще не було.
— У нього револьвер!
— Револьвер!
— Звідки у Вас зброя?
— Справжній. Стріляє. Щовечора чищу.
— Під подушкою тримаєте?
— Я свій теж.
— Найкращий захист від грабіжників.
— Людина покинута напризволяще.
— Кожний сам коваль свого щастя.
— Звідки він у Вас?
— Купив.
— Отак пішли й купили?
— І Вам раджу. Він до Вас у темряві, а Ви його люфою до муру.
— Я його без розмов порішив би.
— Скрізь усе пообписували.
— Автомобіль побили.
— Підпалили.
— Побили.
— Ви бачили?
— Ні.
— А я бачив.
— Тисячу років!
— Що тисячу років?
— Черепаха живе тисячу років …
— Яка … яка дошкульна несправедливість.
— А що ви робили би тисячу років?
— Я всі романи перечитав би.
— А я в космос полетів би.
— І куди Ви, цікаво, залетіли б?
— Життя людське таке коротке!
— Чому Він такий немило …
— Автобус! Автобус їде!
Можна подумати, вони — живі істоти. До якого роду, виду і племені належали б? За Ліннеєм чи кимось іншим? У них немає крил і ніколи не виростуть. Ще менше вони подібні до риб — вода, тим паче солона, їм протипоказана. Якщо ж кимось у цьому світі їх уявити, то тваринками в живому кутку, факт смерті яких приховують :
— Вони вирушили до родичів.
— І я хочу з ними.
— Вони не можуть узяти тебе.
— Я слухатимуся.
— Це дуже далеко.
— Дуже-дуже?
— Дуже-дуже.
— В Африці?
— Набагато далі, ніж в Африці.
Найкраще внести ясність відразу: фрутхен — не жива істота. Хто ж тоді? Варіантів напрошується чимало. Перстень із діамантом у вітрині ювелірної крамниці, який-небудь нефрит у музеї інституту гірництва, деталь, що використовується в нанотехнологіях, рідкий кристал, модна зачіска, плюшева іграшка, гімнастичний тренажер… Ні, фрутхен — щось зовсім інше. І взагалі не фрутхен, а фрюхтхен, просто від фрюхтхена язик зламається.
Утім, втрата букви жодним чином не вплинула на по казники самого фрутхена — на його розміри, форму, властивості, тож за нього можна бути спокійним: він є, а його наявність додає до розмаїтого буття колоритний штрих. Зникає слово, зникає квітка, зникає пагорб… Зникають фрутхени… На щастя, вони не зникають надовго, а закономірність, що проглядається в їхньому зникненні, несе в собі щось заспокійливе.
Зникаючи ввечері, вранці фрутхени з’являються знову, мов Фенікс, що воскресає з попелу. Наче квіти, що, розпелюстившись на світанку, в сумерках заплющують келих. Порівняння з квітами має вагомі підстави. І квіти, і фрутхен покращують настрій. Квіти і фрутхен можна подарувати і можна купити. Квіти і фрутхен люб’язно за горнуть в папір. І квіти, і фрутхени духмяно пахнуть. По стоявши, квіти і фрутхени втрачають вигляд.
Щоранковою появою і щовечірнім щезанням фрутхени нагадують сонце: ввечері воно зникає, вранці ж вигулькує з-за тополь. Хоча фрутхени не вигулькують з-за тополь, зате з’являються також у сірі, похмурі, непривітні, як, приміром, оцей, дні. Від них, менших за сонце, стає приємно і райдужно. І вже зовсім поодинокі ранки, коли немає ні сонця, ні фрутхенів, — жахітливі, сповнені безнадії та депресії; хочеться забитися в найдальший куток і нікого не бачити.
В прагненні співчуття ми згадуємо тоді про одвічного приятеля. По тривалих пошуках, що свідчать, яка занедбана ця важлива дружба, ми, нарешті, знаходимо його адресу, без вулиці та будинку, міста та індексу, ні ім’я, ані прізвища. Ми звертаємося до нього з великої літери: Він, Його, Йому, маючи привілей телефонувати Йому безкоштовно, будь-коли і хоч би звідки. Від більшості співрозмовників, зокрема родичів і знайомих, Його відрізняє вміння слухати не перебиваючи. Позаяк Він нічого не каже, невідомо, чує він нас і чи взагалі слухає. Він, який створив нас, тендітну травинку й німотний камінь на розраду своїй самотності. Ми шукаємо Його на далекій планеті, тоді як він зовсім поруч. Ближче, ніж фрутхен.
Небо вкривають хмари, і падає дощ. Проте якщо з сонцем до кінця не ясно (не вносить ясності й гідро-метеоцентр), то в появі і зникненні фрутхена проглядається закономірність. Апогей фрутхена припадає на ранок, до вечора поступово зменшуючись: між дев’ятнадцятою годиною вечора і восьмою годиною ранку наступного дня лінія фрутхена перебуває на фатальній позначці нуль, звідки її не зрушить ніяка сила. О восьмій годині ранку лінія раптово й різко стрибає вгору й упродовж дня знову повільно опускається. Так триває від понеділка до п’ятниці. Від дев’ятнадцятої години п’ятниці до восьмої години ранку понеділка лінія фрутхена незмінно перебуває на нулі. Тим вище, здавалось би, вона повинна підскочити в понеділок, проте нічого подібного не відбувається — вона сягає тієї високої позначки, що завше, — тиждень у тиждень, місяць за місяцем і так увесь рік.
Разом із першим снігом перед очима постає картина в її філософській довершеності, названій поправками фрутхена, за якими ховаються ті декілька по-святковому вихідних днів, в які їх марно шукати, якщо, звісно, не подбати заздалегідь, адже без фрутхенів — усе одно, що без Ньютона: людина літала би разом із деревами, носорогами та будинками, годівниці для птахів ненастанно гойдалися б, а книжки не затримувались би на полицях бібліотек.
