ули у мене за дитячих літ
такі блакитні очі,
як згадати,
що часто навіть білий світ
мені здававсь голубуватим.
І в тому світі не було
ні тіні чорної,
ні плями, —
лише довір’я, і тепло,
і щедре сонце над полями.
Але ввійшло в дитячі дні
небачене
і неймовірне доти —
червоний колір крові на війні
і чорний колір людської скорботи.
Ввібрали очі відтінки нові.
Зробились очі темні і похмурі.
Вони були,
як хмари грозові,
коли на світі підіймались бурі.
Вони ставали сивими, як дим,
коли пожежі землю шматували
і чорні кулі хлопцям молодим
холодну смерть поспішно роздавали...
Змети,
Майбутнє,
горе і жалі,
Живі живих не будуть убивати.
І цілим поколінням на землі
здаватиметься світ голубуватим.
Останні квіти.
Перший іній.
Свинцеве листя.
Срібний ганок...
Поштову скриньку в колір синій
дідусь фарбує цілий ранок.
Погріє руки у рукавах,
на скриньку збоку поглядає.
Яскрава скринька, ой яскрава!
Від кого ж він листів чекає?
Такий старий і одинокий,
чоло скорботою вгорнулось.
Година.
Тиждень.
Місяць...
Роки!
Сини з війни не повернулись.
Спустіли храми голубині,
і розхитався ветхий ганок...
Поштову скриньку в колір синій
дідусь фарбує цілий ранок.
Руки людської владний порух —
земля розрита в глибину.
Оранжовий цегляний порох
лягає шаром на стіну.
Стоять бараки опустілі,
фанера сухо шарудить...
Які ж то руки,
чесні,
вмілі,
будинки вивели в блакить?!
Дали їм колір лебединий
і зріст високий — до хмарин.
Торкнулись кожної цеглини,
а тут же — тисячі цеглин!
Всі на долонях робітничих
лишали садна і рубці...
Хай невідомих будівничих
достойні будуть пожильці!
Погасло багаття сонця,
і вечір,
як сивий попіл,
осипався з неба на місто
і в сяйві ліхтарному зник...
Скінчилася денна праця.
Почався вечірній поспіх.
На розі, біля заводу,
ввійшов у трамвай робітник.
Спецодяг в цеху залишив
і чистим їхав додому.
Але невід’ємні від нього
сліди трудових років:
веселе його обличчя
покрила тінями втома,
і руки його зашкарублі
до крові цемент роз’їв.
Дівча уступило місце.
Хтось вийняв свіжу газету.
А інші відпочивали,
схилившись на спинки лав.
І тільки юнак вузькогрудий
у чудернацьких штиблетах,
плечем заслонивши даму,
«Яке неподобство!» сказав.
Вона повела плечима.
Зняла з рукава порошинку.
Обурено відвернулась,
засяявши блиском прикрас...
А я пропоную зробити
позачергову зупинку:
нехай обурені вийдуть,
щоб не бруднили нас!
Пригадаєш забуту казку,
цяцьку, знайдену в лободі,
на озерах зелену ряску
і кораблики на воді, —
і душі дитяче начало
(найчистіше, що маєш ти)
потяглося до тих причалів,
де твої почалися світи,
звідки виплив ти якось вдосвіта
у простори, такі голубі,
ані хліба,
ні сили,
ні досвіду
на дорогу не взявши собі.
І маленькі були неполадки,
і великі були нелади,
і ніщо не здавалось випадком,
бо лишало на серці сліди.
Давно створились ріки повноводні.
На картах намальована їх путь.
Хоч обміліли деякі, —
сьогодні
їх все-таки великими ще звуть.
Чи сила звички,
чи гіпноз наймення, —
яка різниця? Тільки б мілина
не затискала у піщаних жменях
борти човнів і лопаті судна.
Давно створились ріки повноводні.
Та й зараз пробиваються струмки.
Десь, може, починається сьогодні
русло нової на землі ріки.
Дзвенять потоки в дощовому квітні.
Булькоче нетривале джерело!..
І тільки ті джерела непомітні
які глибоке створюють русло.
О друзі мої!
Із рідних домівок
вітрила ввижаються дальніх мандрівок...
А в дальніх мандрівках
ввижається в млі
коріння дерев у рідній землі!
Заведіть мене, дороги,
у моє кохане місто.
А щоб ви не заблудились,
дам прикмету дорогу:
там хлоп’ята босоногі
продають лілеї білі,
продають важку брунатну,
придніпровськую кугу.
Я візьму лілею в руки,
розгорну її пелюстки.
Думать буду про мандрівки,
спокій ляже на чолі.
Не оплакуйте розлуки!
Я напевно повернуся...
Навіть плаваючі квіти
мають корінь у землі.
Я пам’ятаю все —
дощем залиті ниви,
шорсткі понад шляхами полини
і відтінки на обрії мінливі —
від пурпуру до сивизни.
Розтерзані снарядами дороги,
і зойк дротів,
й розчахнуті стовпи, —
А під колеса,
гусениці,
ноги
чужинцями підмощені снопи.
Їх волочили.
Їх байдужо несли.
Немов живих, тягнули по стерні.
Під шинами тріщали перевесла,
і колоски тонули у багні.
Чужинець нахилився до вибоїн.
Змахнув сльозу.
Напевно, селянин...
Могло б не бути на планеті воєн,
якби отак заплакав не один.
Стояла самотня жінка,
на березі моря стояла.
Схилялася в ноги хвиля,
неначе трава зів’яла.
І плакала жінка:
— Еесті!
Країно моя чудесна!
Не відала я безчестя,
бо ти споконвіку чесна.
І кажуть, що я вродлива.
Ти знаєш, чому вродлива?
Бо ти у мене красуня,
земле моя нещаслива.
І кажуть, така я світла,
неначе вранішня зірка...
Еесті! Над чужиною
тій зірці сходити гірко.
Еесті моя, Еесті!
Я руки свої ламаю.
Я руки свої ламаю —
я крила зламані маю...
Стояла самотня жінка,
на березі моря стояла.
Схилялася в ноги хвиля,
неначе трава зів’яла.
Якісь кораблі даленіли,
і крилами птиці шуміли...
