«Огортають землю замети...»
Огортають землю замети
і обтяжує горе зайве.
А земля, як годиться планеті,
випромінює тепле сяйво.
Я землі не бачила збоку,
не вела спостережень в но́чі,
виміряю віддалі кроком,
бачу сяйво на власні очі.
Коли серпень у росах іскриться,
я тону в степовому теплі,
і здається мені пшениця
золотим промінням землі.
Коли маки у травах же́вріють,
коли хвилями грає море, —
голубе, зелене, рожеве
підіймається сяйво вгору.
А буває, ідеш по світу,
і проходить повз тебе людина
так, неначе проносить квіти
і тобі віддає половину.
Ще і стебла від рук гарячі.
Озирнешся на неї здаля
і збагнеш — на промінь багатша
стала раптом твоя земля.
«Я виростала у садах...»
Я виростала у садах,
де груші достигали теплі,
і курявою лист пропах,
і соковиті пахли стебла.
Я виростала у полях,
де сонця схід — неначе спалах,
де потривожена рілля
опівдні м’яко парувала.
Я виростала у лісах,
де сосни рожевіли станом,
де важко падала роса
на голубі лісні поляни.
Я виростала на Дніпрі,
де височіють сині кручі,
де на ніч ставлять ятери
рибалки — люд небалакучий...
І барви тих далеких літ —
куди б не ділася тепер я,
що б не писала, — як відсвіт,
лежать на білому папері.
Лист
На одному з малих полустанків я чекаю поїзда зранку. Влаштувалась в кутку на лаві щоб мене не знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного сизого диму і стоїть неумитий присмерк за розхитанимі дверима.
Десь там брязкіт і скреготіння, залізничниі постійний шум...
Я поклала папір на коліно, я стривожені вірші пишу. Наче прозу пишу — без розбивки на рядків розмаїті пласти, щоб здавалось на перший погляд, що пишу я звичайні листи.
Власне, це недалеко від правди.
Інша форма — той самий зміст. Адресовані людям вірші — найщиріший у світі лист.
Сміх
На вулиці — я чую крізь вікно —
сміється жінка штучним сміхом.
Мабуть, їй сумно, але жінка хоче,
щоб їй хотілося сміятись.
А я дивлюсь на ріки темних вулиць,
на голови,веселих ліхтарів,
одягнені в малі кашкети з жерсті,
і на моє високе підвіконня
каштани білі квіти подають...
А я дивлюсь і думаю про вірші.
Коли їм сумно — хай вони сумують.
Хай тільки не сміються штучним сміхом,
бо щирі люди закривають вікна.
«Справжня сила — довше під спудом...»
Справжня сила — довше під спудом,
наростає, гартує волю.
Хай міцнішають руки й груди,
щоб підняти велику долю.
Щоб як вийти вже на дорогу, —
не спинятися ні на хвилю,
здобувати тяжкі перемоги
тільки силою — не зусиллям.
Непоспішно йдуть урагани.
Тишиною гроза починалась...
Метушня слабким притаманна.
Безголосим властивий галас.
Ранком
Світанок. Перша електричка.
Вікно рожеве і зелене.
А дівчина з худеньким личком
схиляється весь час до мене...
Ніяковіє, червоніє:
«Даруйте, зміна уночі...»
Та раптом обважніли вії,
заснула на моїм плечі.
Така чутлива, як билинка.
На косах промінь виграє...
Дорогі мої друзі! Скоро моя зупинка.
обережніше, тихше, пересядьте на місце моє.
В краєзнавчому музеї
Квіти, що втратили запах,
вироби із самшиту,
види безмежного моря,
жужмом кинуті ванти,
рідкісні риби і птиці,
підклеєні і зашиті...
Словом, екзотика півдня
в музейному варіанті.
І раптом в одному залі —
найтяжча прикмета краю:
стоять юнаки і дівчата
од прірви в одному кроці,
їх били, їм руки в’язали,
штовхали прикладами в прірву —
«Розстріл п’яти комсомольців
у дев’ятнадцятім році».
Видно, місцевий художник
не відав таїнства красок,
йому не дуже вдавались
відтінки і напівтони:
трава — надмірно зелена,
в морі аж чорні баркаси,
і небо — занадто синє,
і кров — особливо червона.
А може, не в цьому справа.
А може, море шуміло,
баркаси в даль відпливали,
буяли живучі трави.
І просто в останню хвилину,
од смерті в одному кроці,
життя, яке покидали,
здалось особливо яскравим.
Художник
Жив колись художник Верне́.
Він друзям своїм сказав:
«Прив’яжіть до щогли мене,
коли буде на морі гроза».
Його прив’язали справді...
Хмари — як чорні віхті,
мечуться хвилі горбаті,
гострять об палубу кігті.
З голови заливають до ніг.
А він вдивлявся — як міг.
Страх мимовільний боров:
химерна була глибина,
і сам корабель — немов
потвора морського дна.
Чутно у реві морському
дикі розкоти грому.
Видно в огні блискавиць
рифи лежать горілиць...
А коли втихомирився вітер,
уляглося море внизу,
взяв художник свою палітру
і почав писати грозу.
Він писав її барвою моря,
шумовинням білої піни,
він робив ескізи суворі
олівцями порід камінних.
На обличчі мінився з муки,
приголомшений, падав ниць,
бо йому обпікали руки
горді спалахи блискавиць.
Кораблі тримав якорями,
а гроза не втрачала снаги
І насилу втислася в рами,
не зумівши ввійти в береги...
Є на світі багато історій,
а прохання у мене одне:
«Коли буде гроза на морі,
прив’яжіть до щогли мене!»
Шлях
Агей, передні!
Не робіть затору.
Чого спинились?
Вирушайте в путь.
Якщо вам тяжко їхати під гору, —
ті, що за вами, вас переженуть.
Обійдем шлях по висоті обочин,
де квіти мають бурштиновий мед.
...Пробачте, бджоли, ми їх потолочим,
нам конче треба рухатись вперед.
Аби ніхто від ноші не схилився
і не пристав, не вибився із сил...
Бо хто в путі надовго зупинився,
на того шаром осідає пил.
Глядач
В атаку кинулась рота —
аж почорнів екран.
Під амбразурою дзота
Матросов помер від ран.
Припав до землі плечима,
відкинув руку бліду...
Тихо плаче хлопчина
збоку, в третім ряду.
А потім іде додому,
витирає сльози гарячі,
щоб не здалося нікому,
ніби він справді плаче.
Мати вийма скатертину,
хлопця до столу кличе.
У вічі глянула сину,
а син ховає обличчя.
На хліба пахучий кусень
сльоза скотилась маленька.
Із лоба пасемце русе
йому відгортає ненька.
«А що ж це з тобою робиться,
моє голуб’ятко миле?»
Голос тремтить у хлопця:
«Мамо, його — убили!»
Хай плаче. Не так все просто.
І ти його не чіпай...
Так плакав і Саша Матросов,
коли загинув Чапай.