Огортають землю замети
і обтяжує горе зайве.
А земля, як годиться планеті,
випромінює тепле сяйво.
Я землі не бачила збоку,
не вела спостережень в но́чі,
виміряю віддалі кроком,
бачу сяйво на власні очі.
Коли серпень у росах іскриться,
я тону в степовому теплі,
і здається мені пшениця
золотим промінням землі.
Коли маки у травах же́вріють,
коли хвилями грає море, —
голубе, зелене, рожеве
підіймається сяйво вгору.
А буває, ідеш по світу,
і проходить повз тебе людина
так, неначе проносить квіти
і тобі віддає половину.
Ще і стебла від рук гарячі.
Озирнешся на неї здаля
і збагнеш — на промінь багатша
стала раптом твоя земля.
Я виростала у садах,
де груші достигали теплі,
і курявою лист пропах,
і соковиті пахли стебла.
Я виростала у полях,
де сонця схід — неначе спалах,
де потривожена рілля
опівдні м’яко парувала.
Я виростала у лісах,
де сосни рожевіли станом,
де важко падала роса
на голубі лісні поляни.
Я виростала на Дніпрі,
де височіють сині кручі,
де на ніч ставлять ятери
рибалки — люд небалакучий...
І барви тих далеких літ —
куди б не ділася тепер я,
що б не писала, — як відсвіт,
лежать на білому папері.
На одному з малих полустанків я чекаю поїзда зранку. Влаштувалась в кутку на лаві щоб мене не знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного сизого диму і стоїть неумитий присмерк за розхитанимі дверима.
Десь там брязкіт і скреготіння, залізничниі постійний шум...
Я поклала папір на коліно, я стривожені вірші пишу. Наче прозу пишу — без розбивки на рядків розмаїті пласти, щоб здавалось на перший погляд, що пишу я звичайні листи.
Власне, це недалеко від правди.
Інша форма — той самий зміст. Адресовані людям вірші — найщиріший у світі лист.
На вулиці — я чую крізь вікно —
сміється жінка штучним сміхом.
Мабуть, їй сумно, але жінка хоче,
щоб їй хотілося сміятись.
А я дивлюсь на ріки темних вулиць,
на голови,веселих ліхтарів,
одягнені в малі кашкети з жерсті,
і на моє високе підвіконня
каштани білі квіти подають...
А я дивлюсь і думаю про вірші.
Коли їм сумно — хай вони сумують.
Хай тільки не сміються штучним сміхом,
бо щирі люди закривають вікна.
Справжня сила — довше під спудом,
наростає, гартує волю.
Хай міцнішають руки й груди,
щоб підняти велику долю.
Щоб як вийти вже на дорогу, —
не спинятися ні на хвилю,
здобувати тяжкі перемоги
тільки силою — не зусиллям.
Непоспішно йдуть урагани.
Тишиною гроза починалась...
Метушня слабким притаманна.
Безголосим властивий галас.
Світанок. Перша електричка.
Вікно рожеве і зелене.
А дівчина з худеньким личком
схиляється весь час до мене...
Ніяковіє, червоніє:
«Даруйте, зміна уночі...»
Та раптом обважніли вії,
заснула на моїм плечі.
Така чутлива, як билинка.
На косах промінь виграє...
Дорогі мої друзі! Скоро моя зупинка.
обережніше, тихше, пересядьте на місце моє.
Квіти, що втратили запах,
вироби із самшиту,
види безмежного моря,
жужмом кинуті ванти,
рідкісні риби і птиці,
підклеєні і зашиті...
Словом, екзотика півдня
в музейному варіанті.
І раптом в одному залі —
найтяжча прикмета краю:
стоять юнаки і дівчата
од прірви в одному кроці,
їх били, їм руки в’язали,
штовхали прикладами в прірву —
«Розстріл п’яти комсомольців
у дев’ятнадцятім році».
Видно, місцевий художник
не відав таїнства красок,
йому не дуже вдавались
відтінки і напівтони:
трава — надмірно зелена,
в морі аж чорні баркаси,
і небо — занадто синє,
і кров — особливо червона.
А може, не в цьому справа.
А може, море шуміло,
баркаси в даль відпливали,
буяли живучі трави.
І просто в останню хвилину,
од смерті в одному кроці,
життя, яке покидали,
здалось особливо яскравим.
Жив колись художник Верне́.
Він друзям своїм сказав:
«Прив’яжіть до щогли мене,
коли буде на морі гроза».
Його прив’язали справді...
Хмари — як чорні віхті,
мечуться хвилі горбаті,
гострять об палубу кігті.
З голови заливають до ніг.
А він вдивлявся — як міг.
Страх мимовільний боров:
химерна була глибина,
і сам корабель — немов
потвора морського дна.
Чутно у реві морському
дикі розкоти грому.
Видно в огні блискавиць
рифи лежать горілиць...
А коли втихомирився вітер,
уляглося море внизу,
взяв художник свою палітру
і почав писати грозу.
Він писав її барвою моря,
шумовинням білої піни,
він робив ескізи суворі
олівцями порід камінних.
На обличчі мінився з муки,
приголомшений, падав ниць,
бо йому обпікали руки
горді спалахи блискавиць.
Кораблі тримав якорями,
а гроза не втрачала снаги
І насилу втислася в рами,
не зумівши ввійти в береги...
Є на світі багато історій,
а прохання у мене одне:
«Коли буде гроза на морі,
прив’яжіть до щогли мене!»
Агей, передні!
Не робіть затору.
Чого спинились?
Вирушайте в путь.
Якщо вам тяжко їхати під гору, —
ті, що за вами, вас переженуть.
Обійдем шлях по висоті обочин,
де квіти мають бурштиновий мед.
...Пробачте, бджоли, ми їх потолочим,
нам конче треба рухатись вперед.
Аби ніхто від ноші не схилився
і не пристав, не вибився із сил...
Бо хто в путі надовго зупинився,
на того шаром осідає пил.
В атаку кинулась рота —
аж почорнів екран.
Під амбразурою дзота
Матросов помер від ран.
Припав до землі плечима,
відкинув руку бліду...
Тихо плаче хлопчина
збоку, в третім ряду.
А потім іде додому,
витирає сльози гарячі,
щоб не здалося нікому,
ніби він справді плаче.
Мати вийма скатертину,
хлопця до столу кличе.
У вічі глянула сину,
а син ховає обличчя.
На хліба пахучий кусень
сльоза скотилась маленька.
Із лоба пасемце русе
йому відгортає ненька.
«А що ж це з тобою робиться,
моє голуб’ятко миле?»
Голос тремтить у хлопця:
«Мамо, його — убили!»
Хай плаче. Не так все просто.
І ти його не чіпай...
Так плакав і Саша Матросов,
коли загинув Чапай.
