— А я не читав, — позіхнув Ігор. — Кажуть — цікаво.
Шофер опустив спеціальний козирок; на його обличчя лягла темно-жовта тінь. У шофера була міцна, вгодована шия.
— Мені бабка читала. Вечорами. Давно, правда, — мовив він, обертаючи на якусь мить до Ігоря своє дівоче, чорнобриве обличчя. — Це — як казка.
— Я дисертацію готую. Про суперечності в Біблії, — сказав, ніби виправдовуючись, попутник. — Мені треба знати.
Ігор знову позіхнув.
— Хіба ви не з Товариства?
— Ні. Я з педінституту. Дали відрядження… Шефська допомога…
І знову він говорив так, наче виправдовувався перед Ігорем і перед шофером у тому, що ось, мовляв, доводиться їздити, вас турбувати, що поробиш, місце на кафедрі зобов'язує, чи не правда?
— Чи є життя на Марсі? — підморгнув шофер, не повертаючи голови.
— Авжеж, — підтвердив лектор.
— Гони, ямщик, — меланхолійно сказав Ігор, — быстрее вдаль. Авось развеешь грусть-печаль… Дай, Вітю, першу космічну.
Шофер збільшив швидкість, і їхній закурений, невизначеного іржаво-підзолистого кольору ЗІМ помчав добре второваним путівцем. Шофер збочив з головної колії та ще трохи збільшив швидкість. Наближався вечір. В машині було гаряче. Шибки вони опустили, вітер прискав пилом, і курява, освітлена сонячними променями, сяяла; добре було б привезти це світіння додому і подарувати його Наталці: ти розумієш, це сільська екзотика — курява, освітлена сонцем, розжарені молекули землі та повітря, запах бензину та згасаючого життя в траві, яку було скошено вчора, — журний запах, що переслідував їх сім кілометрів, — Ігор перевірив за спідометром. Цього не привезеш з собою додому. Завтра вранці шофер згорне це сяйво лопаткою та й викине в ящик для сміття, який стоїть біля гаража. Ігор сидів поруч з шофером, а позаду трусився отой лектор, якого вони підібрали поблизу Горобців.
— Я бачу, ви по медичній лінії…
— Я з інституту науково-дослідного, — мовив Ігор. — Теж у відрядженні. А машина — із санстанції.
— Шикарна у вас машина, — захоплено сказав лектор. Щоправда, в його захопленні відчувалося бажання казати людям, що взяли його з собою, тільки приємні речі та в усьому згоджуватися з попутниками.
— Згоріла б вона. Гуми ніде немає, — обізвався шофер.
— О, це історична машина, — втішаючись наперед лекторовим здивуванням, зауважив Ігор. — Вони просто з Москви її отримали. На ній сам Плахін колись їздив.
— Плахін? — Лектор і справді здивувався. — Ось так! У вас, можна сказати, історична машина.
— Два історичні недопалки знайшли, — сказав шофер. — Дамські. З помадою, його краля, мабуть…
Лектор зареготав перебільшено голосно; шофер подивився в дзеркальце, що висіло над головою, і побачив, що у лектора сумне, пооране зморшками лице служивої людини, жорстке підборіддя, білясті очі, — лице лектора видалось шоферові сірим, нудним, як подорожній лист, в якому все знайоме: Горобці, Яблунівка, Гриців, Ставки…
— Послухати приймач, чи що, — ліниво мовив Ігор і повернув ручку.
«Гарний факт. Гарний факт. Гарний факт, — думав лектор. — Треба використати в лекціях, неодмінно використати. Якою технікою тепер оснащені санітарні станції. Зростання медицини. Яка машина! Подумати тільки: тут, ось на цій подушці, сам Плахін сидів… Чого тільки в житті не трапляється…»
«Як дивно сміється цей чоловік, — подумав Ігор. — Ніби його примушують. А сам, звісно, про командировочні думає. Командировку реєструє в райцентрах міського типу. Добових — два п'ятдесят. І все його життя зрозуміле мені… Можу закластися: йому стукнуло сорок шість років, але на кафедрі він працює недавно — був, либонь, до цього інструктором обкому або райкому; ось красується на ньому вишивана, зім'ята сорочка, хоча дружина поклала йому запасну чистеньку. Надіти чистеньку сорочку в таку куряву — все одно, що кинути її в придорожній рів; хоча в його Віри Максимівни (або Капітоліни Сергіївни) хвора печінка, але вона пере сама, боячись, щоб їхню білизну не порвали в пральні. А в його валізці лежать конспекти лекцій, пляшечка з валідолом, — бо в такому віці до людини вже навідується номенклатурна стенокардія, — а на самому дні валізки, прикрита чистою сорочкою, майками та рушником, неодмінно лежить книжка оповідань на моральні теми, переважно про дружбу, любов та товаришування. Книжка смачно пахне туалетним милом, і лектор читає її на сон грядущий у районних готелях».
— Чорті-що, — мовив Ігор. — В ефірі нічого нема.
— Так ви в Горобцях були? У Ткачука? — спитав лектор, відчувши, мабуть, що його мовчання можуть сприйняти за нечемність.
— Еге.
— Сильний мужик… Адже «ялинку» перший в області пустив, по п'ять тисяч дає… а ким був? Простим міліціонером. Я його пам'ятаю з сорок восьмого року. Приїхав на трьох колесах… Візок у нього був такий. Сівозміну дав, кукурудзу, цибулю в Магадан повіз… все як треба. Справжній голова. Корми, розумієте, у цього завжди є. А лікарню його бачили?
— Бачили.
— Палац! Справжній палац! — захоплено сказав лектор. — Кажуть, за взірець він узяв закарпатський палац графа якогось.
— Палац… — погодився Ігор. — Палац. Тільки каналізації в цьому палаці нема, Хворі надвір бігають. Ви всередині були?
— Ні, — сказав лектор.
— Тяжкохворим дають параші. Запах відповідний. Як у справжньому палаці. Шкода йому було кілька тисяч за каналізацію… Рекордист. Зажерся… І не скажи йому слова. Цабе великої «Я, — каже, — постанову випольняю».
— Хамуватий мужик, це так, — охоче погодився лектор. — Його на бюро слухали, вказали. Але хазяїн він міцний. Щоб усі такі були…
— Ви на коротких хвилях спробуйте, Ігорю Станіславовичу, — порадив шофер. — Зараз музика повинна бути, «Маяк».
Ігор крутнув ручку приймача. В ефірі спочатку стояв гомін, тріск; потім він надибав сумну пісню — чи то араб її співав, чи турок? — нескінченну та гірку.
— Хочеться ж вам таке слухати, — докірливо сказав шофер, і Ігор знову крутнув ручку — стрілка на шкалі зсунулась праворуч. І одразу ж задзвенів серед тріску переможний голос диктора:
— «Радянський космічний корабель продовжує свій славний шлях в зоряних просторах Всесвіту… (приймач страшенно тріщав)… слава народу-творцю… немеркнучий подвиг…»
— Чули? — збуджено спитав Ігор, повернувшись до лектора і вмощуючись зручніше. — Ось що робиться на світі! Уявляєте?
— Та-ак, — усміхнувся лектор і скинув навіщось зашкарублий од дощів капелюх з рисової соломки. — Чудеса! Просто не віриться!
— Я як почув… сам не свій… Подумати тільки!
— Так… Могутнє це діло — людина! Дух забиває!
Шофер витер долонею спітніле чоло:
— А ви читали? Тепер машини без карбюраторів будуть. Все напівпровідники…
Лекторове обличчя помолодшало трохи, і вже не такий сумний та сірий він був, цей попутник у полотняних непрасованих штанях.
— В Біблії є таке місце, — майже урочисто сказав лектор, — людина — як трава, як цвіт у полі, так вона квітне. Пролине вітер — і нема його, цвіту… Хибна думка. Все ж таки щось залишиться од нас.
Він засміявся, і шофер знову подивився в дзеркальце. Сміявся лектор гарно. Усмішка переорала обличчя, і жорсткі, скорботні лінії підборіддя пом'якшали; шофер чомусь пригадав свого ротного капітана Стецюка.
— Стій! Гальмуй! — закричав у цю мить Ігор.
До машини бігли якісь люди, вони кричали і розмахували руками; їхні обличчя важко було роздивитись, тому що бігли ці люди з боку призахідного сонця: всі постаті здавалися незграбними та довготелесими.
— Що сталося? — Ігор вискочив з машини.
— Жінка… жінка вмирає, — захекано сказав один з тих, що оточили машину. Тепер можна було роздивитися їхні обличчя. У того, хто першим підбіг до машини, лице було старече, неголене, червонувате, ніби освітлене збоку рівним полум'ям. Був він у розхристаній гімнастерці та в сірих бавовняних штанях. Решта — їх було четверо — мовчали.
— Товариші лікарі… рятуйте. Помре жінка, їй-богу. Ми її на конях збиралися везти… Там вона.
Ігор, не питаючи нічого, побіг до маленької хатини, пофарбованої паризькою зеленню, — цей отрутохімікат шанували в тутешніх краях найбільше.
Шофер, не кваплячись, подався слідом за Ігорем, розгублений лектор залишився біля машини. Низьке сонце, червоне, як дитяча пластмасова кулька, купалося в курній імлі, що затягнула виднокіл. На схід, до самого земного пруга, простяглось кукурудзяне поле, над яким стирчали дві сторожові вежі. Вузький путівець — по ньому вони приїхали сюди — перетинали тонкі рахітичні тіні телеграфних стовпів, що стояли праворуч од шляху: стовпи були кривульчасті. «З лісом погано», — подумав лектор. Хатина, в якій зник Ігор, стояла на краю маленького хутора: звідси починався спуск у долину. Там, кілометрів за сім, жовтим металевим лезом поблискувало озеро. На його березі виднілися заводські корпуси, ледве помітні в сутінках. «Петрівський цукрозавод», — подумав лектор. На території заводу спалахнула електрика.
Нарешті з хатини вихопились люди. Вони не розійшлися, як це буває, коли виходять з приміщення, а ступали щільною групою. Вони несли жінку.
— Лікарю, може, операцію на місці зробите? — допитувався чоловік у чорному костюмі, що важко йшов поруч з Ігорем. Цьому чоловікові можна було дати років тридцять п'ять, а то й тридцять вісім; його обвітрене обличчя нічого не виражало, окрім злості. Костюм на ньому був новенький, але великуватий. Теніска застібалася на замок «блискавка».
— Може, на місці зробите?
— Не можна! — огризнувся Ігор. — Скільки повторювати? Тут не можна. Повеземо в Гриців.
— Кров'ю зійде.
— Витримає.
— Давайте в Петрівку, — втрутився в розмову шофер.
— До Дерев'янчука? — скривився Ігор. — Ні. Краще поїдемо в Гриців. До Костя.
— Скільки до Грицева? — спитав лектор.
— Здається — тридцять.
— Двадцять вісім, — сказав шофер,
— Півгодини ходу. Встигнемо. Заносьте. Ми її ззаду покладемо.
Лектор підійшов до чоловіка в гімнастерці, який не брав участі в загальній метушні, а покурював.
— Що з нею? — тихо спитав лектор.
Старий оглянув уважно цигарку, потім послинив вказівний палець і загасив пальцем вогник.
— Біс її знає… Гуляла, сучка, гуляла, ось вам, маєте… Чутки про неї давно ходили. Ніби з механіком із цукрозаводу злигалася. Микола в Кустанай їздив. Тракторист. А вона тут… Сучка, справжнісінька сучка, прости господи. Хіба догледиш?
