УДК 821-3(73)'06
ББК 84-4(7)6
П32
Видання, з якого зроблено переклад:
Thomas Pynchon. Slow Learner: Early Stories.
New York, Boston, London: Little, Brown and Company, 1985. First paperback edition. 195 p.
Переклад із англійської: Максим Нестелєєв
Редакторка: Богдана Романцова
Коректорка: Ніка Чулаєвська
Дизайнерка: Ірина Мамаєва
Пінчон Т.
П32 Нетямущий учень. — К.: Темпора, 2018. — 306 с.
ISBN 978-617-569-375-9
Copyright © 1984 by Thomas Pynchon
Ukrainian translation rights arranged with Melanie Jackson Agency, LLC
© Темпора, 2018
ISBN 978-617-569-375-9
Вступ • 7
Дрібний дощ • 32
Низовина • 67
Ентропія • 96
Під розою • 120
Таємна інтеграція • 170
Мала проза Томаса Пінчона:
контексти та підтексти
Максим Нестелєєв • 238
Наскільки можу пригадати, ці оповідання написані між 1958 і 1964 роками. Чотири з них я написав, коли був у коледжі, п'яте, «Таємна інтеграція» (1964), — це радше зусилля підмайстра, а не учня. Можливо, всім і так відомо, яким ударом для Я може бути перечитування будь-чого, написаного вами двадцять років тому, хай навіть ідеться про погашені чеки. Моя перша реакція, коли я перечитав ці оповідання, була «О Боже мій» і супроводжувалася фізичними симптомами, на яких не хотілося б дуже затримуватися. Потім я подумав про те, щоб геть-чисто їх переписати. Ці два імпульси поступилися місцем одному з періодів заспокоєності, характерних для середнього віку, і тепер я вдаю, що трохи зрозумів тодішнього молодого письменника. Ну, я ж бо не можу просто так витурити цього хлопця зі свого життя. Хоча якби завдяки певній, ще поки не розробленій технології я натрапив на нього сьогодні, чи було б мені зручно позичити йому гроші або бодай піти випити пива і погомоніти про старі часи?
Справедливо буде також попередити найлюб'язніше налаштованих читачів, що тут є декілька доволі занудних, до того ж неповнолітніх і правопорушних пасажів. Водночас я покладаю найбільші сподівання на те, що ці часом претензійні, дурнуваті та погано продумані оповідання з усіма їхніми вадами, які я не виправив, можуть бути корисними як ілюстрація типових проблем творів початківців, а також як застереження щодо певних прийомів, яких молоді письменники воліли б уникнути.
«Дрібний дощ» — моє перше надруковане оповідання, деталі для якого надав друг, що два роки відслужив у армії, поки я був на флоті. Ураган насправді стався, і мій друг із підрозділу зв'язківців був на завданні, описаному в оповіданні. Більшість із того, що мені не подобається в моїй писанині, є тут як у зародковому стані, так і в розвиненіших формах. Для початку — бодай таке: я не спромігся розпізнати, що головний персонаж має справжню і цікаву проблему, яку досить було лише розкрутити. Мені, мабуть, здавалося, що треба накласти цілий додатковий шар дощових образів і покликань на «Безплідну землю» і «Прощавай, зброє». Я керувався девізом «Зроби літературно» — поганенька порада, яку я сам вигадав і прийняв.
Так само мене бентежить мій Кепський Слух, який спотворив значну кількість діалогів, особливо наприкінці твору. У ті часи моє розуміння регіональних вимов було, в найліпшому разі, примітивним. Я помітив, як військові голоси перетворилися на єдиний і однорідний американський провінційний голос. Італійські дітлахи з вулиць Нью-Йорка починають згодом говорити, як твої домашні, моряки з Джорджії повертаються з відпусток, скаржачись, що їх ніхто не може зрозуміти, бо вони говорять, наче янкі. Я — з півночі, і те, що мені чулося як «південна вимова», насправді було вимовою військовослужбовців, та й по всьому. Мені здавалося, що я чув уу замість оу в голосі цивільних поблизу припливного регіону Вірджинії[1], але не знав, що в людей може бути багато різних вимов у різних місцевостях цього справжнього чи цивільного півдня і навіть у різних частинах Вірджинії. Цей огріх також помітно у фільмах про ті часи. У сцені в барі моя особлива проблема полягала не лише в тому, що луїзіанська дівчина говорила з дифтонгами припливного регіону, які я від самого початку хибно розчув, а й у тому — і це було значно гірше, — що я настійливо прагнув зробити це сюжетним елементом. Це мало значення для Левіна, а отже, впливало на те, що відбувається в оповіданні. Моя помилка полягала в тому, що, ще не маючи слуху, я намагався ним похизуватися.
Вирішальним і найтривожнішим дефектом оповідання є саме те, як оповідач — майже, але не зовсім я — реагує на тему смерті. Врешті-решт, коли кажуть про «серйозність» у літературі, то говорять про ставлення до смерті — наприклад, те, як персонажі можуть діяти, якщо вона трапляється, чи як вони дають собі раду з нею, коли вона не така нагальна. Усі про це знають, але навряд чи цю тему колись обговорювали з молодими письменниками, бо марно давати таку пораду в учнівському віці. (Я підозрюю, що одна з причин, чому фентезі та наукова фантастика приваблюють так багато молодих читачів, полягає в тому, що в змінених просторі й часі про смертність говорять дуже рідко, щоб дозволити персонажам вільно мандрувати крізь континуум будь-куди, уникаючи фізичних загроз і хронологічних невідворотностей.)
Персонажі в «Дрібному дощі» зовсім не по-дорослому реагують на смерть. Вони уникають цієї теми: сплять допізна, шукають евфемізми. А коли все ж згадують про смерть, то жартома. Але найгірше, що вони пов'язують її із сексом. Наприкінці оповідання, як ви помітите, відбудеться своєрідна сексуальна зустріч, хоча із самого тексту про це неможливо дізнатися. Мова раптово стане надто вигадливою для читача. І, можливо, це була не лише моя підліткова нервовість щодо сексу. Пригадуючи, я думаю, що то могла бути загальна нервовість усієї субкультури студентів коледжів. Схильність до самоцензури. А ще то була доба «Виття»[2], «Лоліти», «Тропіка Рака» й усіх надмірностей правоохоронних органів, що призвели до появи таких творів. Навіть доступне тоді американське софт-порно вдавалося до безглуздого й символічного затягнення, аби уникнути опису сексу. Тепер усе це видається неактуальним, але тоді воно відчутно обмежувало наше письмо.
Тепер у цьому оповіданні мене найбільше цікавить не химерність та інфантильність ставлення, а класовий аспект. Якщо служба в мирний час і може дати щось хороше, то це чудовий вступ до розуміння структури суспільства загалом. Навіть для молоді очевидно, що невизнаний розподіл цивільних чітко і безпосередньо виражається у військовому розділенні на «офіцерів» і «людей». Хтось робить дивовижне відкриття: обтяжені важкими обов'язками дорослі, які закінчили коледж і тепер походжають поблизу в хакі з латунними значками, насправді можуть бути ідіотами. І робітничому класу в білих безкозирках, який теоретично здатний до ідіотизму, набагато властивіше виявляти уміння, мужність, людяність, мудрість та інші чесноти, що їх освічені класи асоціюють із собою. Конфлікт Салозада Левіна в цьому оповіданні — нехай і в літературних термінах — полягає в тому, до кого виявити лояльність. У 50-ті я був аполітичним студентом, а тому про це навіть не підозрював — хоча зараз гадаю, що опрацьовував саме ту дилему, яка так чи так непокоїла більшість тодішніх письменників.
На найпростішому рівні це пов'язано з мовою. Нас заохочували з багатьох сторін: Керуак і бітники, манера Сола Беллоу в «Пригодах Оґі Марча», поява таких голосів, як Герберт Ґолд[3] чи Філіп Рот — щоб ми побачили, як у літературі можна дозволити співіснувати принаймні двом дуже різним видам англійської. Дозволити! І що насправді так писати — нормально! Хто ж тоді знав? Проте цей дуже позитивний ефект захоплював і вивільняв. То було не або/або, а розширення можливостей. Не думаю, що ми тоді свідомо намацували якийсь синтез, хоча, певно, варто було б. «Нові ліві» наприкінці 60-х були приречені на обмежений успіх через невдачу створення політичної спілки між молоддю з коледжів і блакитними комірцями. Одна з причин — наявність справжніх невидимих класових силових полів на шляху сполучення між цими двома групами.
Один з багатьох тодішніх приглушених конфліктів. Його художня версія сформувалася як протистояння традиційної та бітницької літератур. Одним із віддалених театрів воєнних дій, про який ми постійно чули, був Чиказький університет. Там, наприклад, була поважна й шанована «чиказька школа» літературної критики. Водночас у «Чикаго Ревю» відбулася посадова чистка, внаслідок чого з'явився журнал «Біґ Тейбл», орієнтований на бітників. «Те, що сталося в Чикаго» стало умовним позначенням для якоїсь неймовірної підривної загрози. Тоді багато сперечалися. Усупереч незаперечній силі традиції, нас вабили такі відосередкові принади, як есей Нормана Мейлера «Білий негр», широкодоступні джазові записи та книжка Джека Керуака «На дорозі», яку я й досі вважаю одним з великих американських романів.
