Історія втраченої дитини
© Edizioni e/o, 2014
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021
* * *Вказiвник дiйових осiб
Родина Черулло (родина чоботаря):
Фернандо Черулло – чоботар, батько Ліли.
Нунція Черулло – мати Ліли.
Раффаелла Черулло, її називають також Ліна або Ліла. Народилася в серпні 1944 року. У шістдесят шість років безслідно зникає з Неаполя. У зовсім юному віці виходить заміж за Стефано Карраччі, але під час відпустки на Іскії закохується у Ніно Сарраторе й заради нього кидає чоловіка. Після невдалої спроби спільного життя з Ніно та народження сина Дженнаро, або ж Ріно, Ліла дізнається, що Ада Каппуччо чекає від Стефано дитину, і остаточно з ним розлучається. Разом з Енцо Сканно переїжджає до Сан-Джованні-а-Тедуччо, а через кілька років повертається до району з Енцо та Дженнаро.
Ріно Черулло – старший брат Ліли. Одружений із Пінуччою Карраччі, сестрою Стефано, від якої має двох дітей. Первістка Ліли назвали на його честь – Ріно.
Інші діти.
Родина Ґреко (родина вахтера):
Елена Ґреко, її ще називають Ленучча або Ленý. Народилася в серпні 1944 року. Авторка цієї довгої історії, яку ви читаєте. Після початкової школи Елена успішно продовжує навчання і врешті закінчує один із найпрестижніших університетів Італії – Вищу нормальну школу в Пізі. Там вона знайомиться з П’єтро Айротою, за якого згодом виходить заміж, і перебирається до Флоренції. У них народжуються двоє доньок – Аделе, або Деде, та Ельза. Розчарована шлюбом, Елена кидає дітей та чоловіка і зав’язує роман із Ніно Сарраторе, у якого палко закохана ще з дитинства.
Пеппе, Джанні та Еліза – менші брати та сестра Елени. Еліза, попри незадоволення Елени, наважується на позашлюбне спільне проживання з Марчелло Соларою.
Батько – вахтер у мерії.
Мати – домогосподарка.
Родина Карраччі (родина дона Акілле):
Дон Акілле Карраччі – спекулянт і лихвар. Його вбили.
Марія Карраччі – дружина дона Акілле, мати Стефано, Пінуччі та Альфонсо. На її честь назвали доньку Стефано від Ади Каппуччо.
Стефано Карраччі – син покійного дона Акілле, комерсант і перший чоловік Ліли. Незадоволений бурхливим шлюбом із Лілою, зав’язує стосунки з Адою Каппуччо і згодом починає з нею жити, не одружуючись. Має сина Дженнаро від Ліли та доньку Марію від Ади.
Пінучча – дочка дона Акілле. Виходить заміж за Лілиного брата Ріно й народжує від нього двох дітей.
Альфонсо – син дона Акілле. Довго зустрічається з Марізою Сарраторе і зрештою наважується з нею одружитися.
Родина Пелузо (родина столяра):
Альфредо Пелузо – столяр, комуніст. Помер у в’язниці.
Джузеппіна Пелузо – віддана дружина Альфредо. Після смерті чоловіка накладає на себе руки.
Пасквале Пелузо – старший син Альфредо та Джузеппіни, муляр, комуніст-активіст.
Кармела Пелузо, яку називають Кармен, – сестра Пасквале, тривалий час зустрічалася з Енцо Сканно. Згодом вийшла заміж за власника заправки на трасі, має двох дітей.
Інші діти.
Родина Каппуччо (родина божевільної вдови):
Меліна – удова, родичка Нунції Черулло. Тривалий час була коханкою Донато Сарраторе й ледь не збожеволіла після розриву з ним.
Чоловік Меліни – загинув за невідомих обставин.
Ада Каппуччо – дочка Меліни. Тривалий час зустрічалася з Пасквале Пелузо, потім стала коханкою Стефано Карраччі й народила від нього доньку Марію.
Антоніо Каппуччо – її брат, механік. Зустрічався з Еленою.
Інші діти.
Родина Сарраторе (родина залізничника-поета):
Донато Сарраторе – страшенний бабій, був коханцем Меліни Каппуччо. Елена в юному віці віддалася йому на пляжі Іскії. На цей крок вона наважилася, бо страждала через роман Ніно і Ліли.
Лідія Сарраторе – дружина Донато.
Ніно Сарраторе – старший із п’яти дітей Донато та Лідії. Тривалий час таємно зустрічався з Лілою. Одружений з Елеонорою та виховує з нею сина Альбертіно. Зав’язує роман з Еленою, яка також має чоловіка й дітей.
Маріза Сарраторе – сестра Ніно. Одружена з Альфонсо Карраччі. Стає коханкою Мікеле Солари й народжує від нього двох дітей.
Піно, Клелія та Чиро Сарраторе – менші діти Донато та Лідії.
Родина Сканно (родина зеленяра):
Нікола Сканно – зеленяр, помер від запалення легенів.
Ассунта Сканно – дружина Ніколи, померла від раку.
Енцо Сканно – син Ніколи та Ассунти, теж зеленяр. Тривалий час зустрічався з Кармен Пелузо. Дбає про Лілу та її сина Дженнаро, коли вона вирішує покинути Стефано Карраччі, і забирає їх до Сан-Джованні-а-Тедуччо.
Інші діти.
Родина Солар (родина власника бару-кондитерської з однойменною назвою):
Сильвіо Солара – власник бару-кондитерської.
Мануела Солара – дружина Сильвіо, лихварка. У літньому віці її вбили на порозі власного будинку.
Марчелло та Мікеле Солари – сини Сильвіо та Мануели.
Через багато років після того, як Ліла йому відмовила, Марчелло бере собі за коханку Елізу, молодшу сестру Елени.
Мікеле одружений із Джильйолою, донькою кондитера, і має від неї двох дітей. Коханець Марізи Сарраторе, яка народжує йому ще двійко дітей. Попри це він і надалі відчуває несамовиту пристрасть до Ліли.
Родина Спаньйоло (родина кондитера):
Синьйор Спаньйоло – кондитер у барі «Солара».
Роза Спаньйоло – дружина кондитера.
Джильйола Спаньйоло – дочка кондитера, дружина Мікеле Солари та мати двох його дітей.
Інші діти.
Родина Айрот:
Ґвідо Айрота – викладач грецької літератури в університеті.
Аделе – його дружина.
Маріароза Айрота – старша дочка, викладачка історії мистецтва в Мілані.
П’єтро Айрота – молодий викладач в університеті. Чоловік Елени, батько Деде та Ельзи.
Викладачі:
Ферраро – учитель і бібліотекар.
Олів’єро – учителька.
Джераче – викладач у гімназії.
Ґальяні – викладачка в ліцеї.
Інші персонажі:
Джино – син аптекаря та перший хлопець Елени. Ватажок фашистів у районі, його вбили перед аптекою під час вуличної сутички.
Нелла Інкардо – двоюрідна сестра вчительки Олів’єро.
Армандо – студент-медик, син викладачки Ґальяні. Одружений з Ізабеллою, з якою виховує сина Марко.
Надя – студентка, дочка викладачки Ґальяні, зустрічалася з Ніно. Під час політичної діяльності зближується з Пасквале Пелузо.
Бруно Соккаво – друг Ніно Сарраторе, спадкоємець багатого промисловця. Його вбили на власній ковбасній фабриці.
Франко Марі – хлопець Елени в перші роки її навчання в університеті. Згодом став відомим політичним діячем. Під час вуличної сутички з фашистами втратив око.
Сильвія – студентка університету, політична активістка. Має сина Мірко, якого народила після короткого роману з Ніно Сарраторе.
1
Із жовтня 1976 року і до мого повернення до Неаполя в 1979-му я уникала будь-яких контактів із Лілою. Але це було нелегко. Вона майже відразу знову спробувала силоміць увійти в моє життя, а я не зважала на неї, ледь витримувала її та мучилася через це. Хоч вона поводилася так, ніби намагалася підтримати мене у складний життєвий період, я не могла забути ту зневагу, з якою вона поставилася до мене раніше.
Зараз я вважаю, що якби йшлося лише про образу («Ти дурепа!» – кричала вона у слухавку, коли я повідомила про Ніно, а раніше такого не траплялося, ні разу вона не розмовляла зі мною так!), то я б швидко заспокоїлася. Однак мене вразило не те образливе слово, а згадка про Деде та Ельзу. «Подумай про своїх доньок!» – дорікала вона мені. І спершу я не звернула на ті слова особливої уваги. Але з часом вони набули вагомішого значення, і я часто їх згадувала. Ліла ніколи не виявляла анінайменшого інтересу до Деде та Ельзи, напевне, навіть імен їхніх не пам’ятала. Щоразу, коли я у телефонних розмовах згадувала про якийсь їхній гарний вчинок, Ліла мене перебивала і починала розмову про інше. А коли вперше побачила дітей у домі Марчелло Солари, то лише кинула на них байдужий погляд і промовила кілька загальних фраз. Не похвалила їх за гарне вбрання й охайні зачіски, за розважливість і розум, які дівчатка демонстрували під час розмови попри юний вік. Це ж я їх народила, я їх виховала, вони були частиною мене, її давньої подруги! Могла б віддати належне моїй материнській гордості – хай не через любов до мене, але хоча б із чемності! Однак вона не вдалася навіть до притаманної їй доброзичливої іронії, просто лишилася до них байдужою. Лише тепер – звісно, через ревнощі, бо я забрала в неї Ніно! – Ліла згадала про дівчаток і вирішила довести мені, яка я погана мати, адже заради власного щастя ладна зробити їх нещасними. Варто було про це подумати, як мене охоплювала лють. Хіба сама Ліла думала про Дженнаро, коли покинула Стефано, коли залишала малого на сусідку, а сама йшла на фабрику, коли відсилала його до мене, ніби збувала з рук?! Нехай мені було за що дорікнути, але я значно краща мати, ніж вона!
2
Отакі думки охоплювали мене в ті роки, ставши із часом звичними. Здавалося, що Ліла, кинувши ту підступну фразу, стала адвокатом Деде й Ельзи, а я щоразу, коли ставила свої інтереси вище за їхні, почувалася зобов’язаною доводити їй, що все гаразд. Але то були лише мої вигадки, викликані внутрішнім станом. Що насправді вона думала про мою поведінку як матері – я не знаю. Лише вона сама зможе розповісти правду, якщо дійсно зуміє проникнути до цього довжелезного ланцюга зі слів й переписати мій текст: уміло вставити ті ланки, яких не вистачає, і непомітно відчепити інші, щоб розказати про мене більше, ніж я хотіла би й аніж у мене вийшло. Я сподіваюся на її втручання, сподіваюся від самого початку, коли взялася описувати нашу історію. Але мені треба дописати її до самого кінця, перш ніж віддати Лілі на редагування. Якщо зробити це зараз, то далі справа точно не піде. Я пишу вже дуже довго і втомилася. За всім тим хаосом років, життєвими подіями – важливими і незначними, – почуттями й переживаннями мені дедалі важче не втратити основну нитку розповіді. Тому я час від часу або швидко перескакую через події власного життя, щоб зосередитися на Лілі та купі труднощів, які вона зазвичай тягла за собою, або – ще гірше! – більше зупиняюся на своєму житті лише тому, що про нього мені легше пишеться. Але треба вибратися з цього розпуття. Не слід рушати першим шляхом, адже, зважаючи на особливість наших із Лілою стосунків (я можу дістатися до неї тільки через себе), це призведе до того, що, менше описуючи власне життя, я і про Лілу розповідатиму менше. Та не можна йти і другим шляхом. Ясно, що вона тільки тішитиметься, якщо я писатиму про власний досвід. «Ану, – сказала б вона, – розкажи нам, який поворот зробило твоє життя! Кому яке діло до мого? Зізнайся, що й тебе воно не цікавить!» І додала б: «Я лише зайва закарлючка, аж ніяк не гідна твоїх книжок! Годі, Лену, про мене! Ніхто не розповідає про помилки!»
То що ж мені робити? Знову погодитися з нею? Прийняти факт, що бути дорослим означає більше не показувати себе, навчитися ховатися, аж до зникнення? Визнати, що з плином часу мені стає відомо про Лілу дедалі менше?
Цього ранку я намагаюся перебороти втому і всідаюся за письмовий стіл. Тепер, коли я майже дійшла до найболючішої частини нашої історії, хочу досягти необхідної рівноваги у розповіді про себе і Лілу – рівноваги, якої мені за ціле життя так і не вдалося віднайти бодай у самій собі.
3
Про перебування у Монпельє я пам’ятаю все, за винятком самого міста, наче я там узагалі ніколи не була. Окрім готелю й величної лекційної зали, де відбувалася наукова конференція Ніно, можу згадати лише вітряну осінь і блакитне небо з білими хмаринками. А от назва міста – Монпельє – викарбувалася в пам’яті з багатьох причин як сигнал до втечі. Я вже бувала за кордоном – у Парижі з Франко, і тоді мене збуджувала власна сміливість. Мені здавалося, що мій світ завжди обмежуватиметься нашим районом і Неаполем, а все решта – то лише короткий епізод, коли я можу побути такою, якою ніколи не стану. І саме Монпельє, хоч це і не таке чудове місто, як Париж, змусило мене відчути, що межі стерто, а я сама ніби розростаюся. Уже сам факт перебування в тому місті був для мене доказом, що район, Неаполь, Піза, Флоренція, Мілан, сама Італія – то тільки окремі уламки світу, і я правильно робила, що більше не зосереджувалася лише на них. У Монпельє я усвідомила свою недалекоглядність і недолугість мови, якою говорила й писала. У Монпельє мені стало очевидним, як жалюгідно у тридцять два роки обмежуватися роллю дружини та матері. І протягом усіх тих сповнених кохання днів я вперше відчула, як звільняюся від тягаря умовностей, пов’язаних із моїм походженням, здобутих під час успішного навчання та в результаті мого життєвого вибору, насамперед одруження. Там я усвідомила причини своєї давньої втіхи від того, як побачила власну книжку перекладеною іншими мовами, а також причини невдоволення, що для неї знайшлося так мало читачів в Італії. Перетнути кордони, наблизитися до інших культур, відкрити для себе недовговічність того, що раніше видавалося сталим, – то було чудове почуття! Те, що Ліла ніколи не виїздила за межі Неаполя і навіть життя в Сан-Джованні-а-Тедуччо наганяло на неї страх (я й раніше вважала це доволі суперечливим вибором, хоч вона завжди переконувала мене в протилежному), тепер здавалося мені ознакою розумової обмеженості. Я ніби подумки відповідала їй образою на образу. То ти гадаєш, що помилилася щодо мене? Та ні, дорогенька, це я помилялася щодо тебе! Ти так і сидітимеш на одному місці, поглядаючи на вантажівки, що мчать повз тебе по трасі!
Дні пролітали, мов одна мить. Організатори конференції наперед забронювали для Ніно одномісний номер у готелі, і оскільки я занадто пізно виявила бажання поїхати разом з ним, поміняти його на двомісний не вдалося. Ми жили в окремих номерах, але щовечора після душу я перевдягалася для сну, нишком ішла до нього, і моє серце ледь не вискакувало з грудей від хвилювання. Ми спали разом, притиснувшись одне до одного так міцно, ніби боялися, що якась ворожа сила розлучить нас уві сні. Уранці замовляли собі сніданок у ліжко, насолоджувалися тією розкішшю, яку бачили лише у фільмах, реготали як божевільні і почувалися щасливими. Удень я йшла разом із ним до зали конференції, і хоч лектори цілісінький день зачитували десятки сторінок таким нудним тоном, що самі ледь не засинали, мені подобалося там бути. Я всідалася поруч, намагаючись не заважати. Ніно дуже уважно слухав усі доповіді, робив нотатки, інколи нашіптував мені на вушко якісь іронічні коментарі та любовні словечка. Обідали й вечеряли ми разом з юрбою вчених із іноземними прізвищами, що приїхали сюди з усіх куточків світу та спілкувалися різними мовами. Звичайно, академіки-світила сиділи за окремим столом, а ми всідалися за довгим загальним, призначеним для молодших учених. Мене вразила поведінка Ніно як під час роботи, так і в ресторані. Як же він відрізнявся від того студента, яким я колись його знала, від того молодика, що захищав мене в міланській книгарні майже десять років тому! Він позбувся категоричного тону, тактовно долав академічні бар’єри, уміло зав’язував дружні стосунки з серйозним, але водночас приязним виразом обличчям. Звертався до співрозмовників то англійською (відмінною), то французькою (гарною) і дотепно починав розмову, висловлюючись ясно та підтверджуючи свою любов до цифр. Я так ним пишалася! За кілька годин він у всіх викликав симпатію, і його постійно гукали то з одного боку, то з іншого.
