Слово до українського читача Тоні Джадта
Зазвичай, коли пишуть рекомендацію, починають зі слів: «Я маю честь і приємність рекомендувати вашій увазі». У випадку книжки, яку ви тримаєте в руках, ці слова прозвучали б чесно, але пафосно. Чесно, бо це справді честь представляти українському читачеві такого автора, як Тоні Джадт, — і, здається, я був першим, хто почав писати й говорити про нього в Україні. А приємність від читання Джадтового есею була, власне, тим, що змусило звернути увагу на цього автора й чекати на кожен його новий текст на шпальтах «The New York Review of Books».
Проте слова «честь і приємність» мають наліт куртуазної формальності. А це радикально суперечить способу мислення і писання Тоні Джадта.
Щоб найкраще окреслити цей спосіб, я звернуся до телевізійного інтерв’ю з Тоні Джадтом, яке на початку 2000-х провів Чарлі Роуз.[1] Тоді Ч. Роуз спитав у Т. Джадта, хто є його інтелектуальними гуру, і той назвав два імені: Альбер Камю і Лєшек Колаковський. А. Камю не потребує розголосу. Його повісті навіть входять до шкільної програми. Тут зауважу тільки те, що Ганна Арендт називала А. Камю «найкращою людиною Франції». Він був одним із небагатьох тогочасних французьких інтелектуалів, хто мав сміливість засудити злочини не лише нацизму, а й комунізму. Засуджувати нацистські злочини після перемоги над Гітлером було легко — навіть чи особливо тим, хто під час німецької окупації Франції співпрацював із ворогом (а таких була більшість). Про комуністичні злочини інтелектуали воліли мовчати, керуючись своїм розумінням історичної необхідності. Комунізм здавався їм єдиною розумною альтернативою варварству, уособленому в нацизмі, капіталізмі й американському домінуванні. Деякі з них вважали, що радянські танки так чи інакше дістануться Парижа, і питання, коли комуністичний червоний прапор замайорить над Ейфелевою вежею, — лише питання часу.
Для А. Камю ані благородні наміри, ані прагматичні розрахунки не виправдовували людських жертв. Він писав, що «є методи, які не мають виправдання». Через таку позицію А. Камю наразився на зневагу й насмішки своїх співвітчизників, передусім — Жана-Поля Сартра, божища французької інтелектуальної богеми. Схожу позицію «між двох сил» він зайняв під час алжирсько-французької війни. У результаті А. Камю прокляли всі, а передчасна смерть внаслідок автомобільної катастрофи стала для нього в певному сенсі порятунком.
Тоні Джадт написав кілька текстів про Альбера Камю.[2] Але, пишучи про нього, Джадт почасти писав про самого себе. Як і Камю, він починав із флірту з марксизмом, а закінчив його критикою. Подібно до Камю в Алжирській війні, Джадт у війні Ізраїлю з Палестиною виступав за компромісне розв’язання, створення двонаціональної арабо-єврейської держави, — і мав через це великі особисті проблеми.
Джадт, як і Камю, мав дивну долю: він став визнаним авторитетом, якого мало хто любив. Він не поділяв думки більшості, належав до незручної меншості — як і годиться кожному, хто шукає не успіху, а правди.
У Лєшека Колаковського схожа біографія. Щоправда, на відміну від Камю і почасти Джадта, він походив зі Східної Європи. Це додавало його життєвій історії особливого виміру. Його співвітчизник Александр Ват у спогадах «Моє XX століття» писав: хто пережив комунізм, той міг не вірити в Бога, але не вірити в диявола йому було неможливо.[3] Інший польський поет, згодом лауреат Нобелівської премії Чеслав Мілош побачив диявола в січні 1940 року на київському вокзалі, коли пересідав із поїзда з Бухареста до Вільнюса. Л. Колаковський передав цей досвід Східної Європи в особливому образі — у метафорі «диявола в історії».[4]
То була не просто метафора. Л. Колаковський вірив в існування об’єктивного зла. Це те, чого навчив його досвід життя й виживання під нацизмом і комунізмом. К. Маркс, як і його пізніші епігони, вважав, що людські проблеми закорінені в соціальних обставинах. Л. Колаковського ж його східноєвропейський досвід переконував: зло закорінене всередині людської натури. Тому воно не зникне після падіння нацизму чи комунізму. Воно просто набуде іншої форми.
Цей висновок був ідентичним до послання А. Камю: «Бацила чуми ніколи не вмирає». Різниця у формі, в якій вони намагалися викласти цю думку: Камю — у літературних творах, Колаковський — у філософських і богословських есеях. Джадт формулює цю тезу як історик.
Його історичні праці не є суто академічними. Навіть у своєму фахові Джадт був дисидентом. Він не дотримувався усталених форм наукового життя. Скажімо, у його бібліографії ви майже не знайдете жанру наукової статті. Основа Джадтового доробку — есеї. За своєю формою вони підносяться до рівня доброї літератури, за глибиною спостережень і висновків — до філософії. У будь-якому разі більшість текстів Джадта є варіаціями на одну тему, тему «диявола в історії»: про постійну присутність зла і про постійну потребу з ним боротися.
Ця тема дедалі більше захоплювала Т. жадта в міру того, як його увага рухалась із Заходу на Схід. Т. Джадт починав як британський історик модерної Франції. Але на початку 1980-х, роздратований, що британський академічний світ захопився новою інтелектуальною модою — французьким постмодернізмом, він покинув кар’єру і на рік поїхав підпільно викладати студентам у комуністичній Чехословаччині. Пізніше, переїхавши до Америки і ставши американським професором, Т. Джадт зблизився із професором Яном Ґроссом: той брав участь в антикомуністичних студентських протестах у Варшаві 1968 року, за що його вигнали із Польщі. Це знайомство відкрило для Т. Джадта Польщу, польську «Солідарність» і польську інтелектуальну традицію — ту, яку представляли Ват, Мілош і Колаковський. Т. Джадт відкрив для себе Східну Європу. Він вважав, що вона має багато чого сказати Заходові і багато чого навчити його. Він дійшов висновку, що світова історія твориться не лише на Заході, а й на Сході, хоча на Заході мало хто це розуміє і знає. Тому його інтелектуальний шедевр «По війні», написаний підо впливом оксамитових революцій і падіння Берлінської стіни, майже порівну охоплює Східну і Західну Європу.
