Доля Френсіса Скотта Фіцджеральда, який належав до плеяди видатних американців, які прийшли в літературу США після Першої світової війни, була сповненою протиріч: блискавичний успіх у широкого читацького загалу вже перших публікацій письменника й досить скромні, а то й суперечливі відгуки респектабельної критики, яка так і не визначилася остаточно в його оцінці аж до самої смерті майстра.
Френсіс Скотт (Кій) Фіцджеральд народився 24 вересня 1896 року в католицькій родині, в містечку Сен-Пол (штат Міннесотта). У Сполучених Штатах, де не було аристократії як такої, батьки його належали до «верхнього середнього класу», отже, уважалися в місті дуже поважаними. Мати походила із досить забезпеченої південної родини, а батько, далекий нащадок колись могутнього ірландського аристократичного клану, був не дуже успішним бізнесменом. На єдиного сина (дві дочки Фіцджеральдів померли) мати, яка мала серед предків письменника й сама колись намагалася писати, покладала великі надії, та й сам він, мабуть, відчув хист до письменництва досить рано — перше оповідання написано в 13 років.
Хлопчик спочатку навчався в католицькій школі в Нью-Джерсі, а далі, склавши іспити, вступив 1913 року до вельми престижного Принстонського університету. Навчався він там не блискуче, проте й не прагнув до навчання понад усе. Згодом він визначив Принстонський університет цього часу як «найприємніший сільський (country) клуб в Америці», а собі поставив завдання через цей клуб увійти в достойне товариство. Цього він не зміг домогтися через спортивну кар’єру, адже у футболі виявився нездарою, натомість компенсував активною літературною діяльністю. Він був активним членом престижного університетського літературного клубу «Трикутник» (до президенства не дійшло, здебільшого, через невчасну хворобу), студентського видання «Тигру». Звісно, й сам писав.
Двоє тогочасних приятелів — поет Джон Піл Бішоп та критик Едмунд Вілсон стали його найближчими друзями й ангелами-охоронцями на все подальше життя.
Навесні 1917 року США вступили в Першу світову війну. Ф. С. Фіцджеральд був комісований до армії. Переконаний, що приречений на загибель, у військовому таборі, куди молодь послали на військове навчання, він гарячково працює над першим у своєму житті романом «Романтичний егоїст», бажаючи залишити людям сліди власної геніальності. Однак він не був навіть відправленим до Європи. Проходячи треннінг в Алабамі, молодий лейтенант зустрівся із дочкою місцевого судді, блискучою сімнадцятилітньою світською південною красунею Зельдою Сейр. Кохання було взаємним і бурхливим. Проте ані сама дівчина, ані її батьки й гадки не мали про шлюб із безвісним симпатичним незаможним юнаком. І, полишивши армію, Фіцджеральд вирушає до Нью-Йорка.
Написаний роман він пропонує видавництву «Скрібнерс» — як виявилось, назавжди зв’язавши з ним свою письменницьку долю. Молодий редактор видавництва Макс Перкінс, якому довелося стати «хрещеним батьком» кількох найвидатніших авторів повоєнної генерації американських письменників, відзначив твір як перспективний, але зажадав багатьох доробок. Фіцджеральд влаштовується працювати в рекламне агентство, а ночами пише новели, вірші, скетчі, сценарії, пише дуже швидко та інтенсивно (незрілі речі повертаються з видавництв). Але головне — доопрацьовує роман. І коли 1919 року він знов приносить його до видавництва, Перкінс умовляє старших товаришів видати твір. 1920 року під назвою «По той бік раю» (This Size of Paradise) роман побачив світ і молодий автор одразу ж став знаменитим і забезпеченим. Звісно, перший твір двадцятирічного письменника не був шедевром з точки зору літературної майстерності. Проте в ньому було висловлено емоційний досвід цілої юної генерації американців, які прийшли в життя після Першої світової війни і чия психіка ще сильніше, ніж у їхніх попередників, була враженою, як писав Фіцджеральд, «страхом перед убогістю і поклонінням успіху», які, подорослішавши, усвідомили, що «всі боги вмерли, всі війни відгриміли, будь-яка віра підірвана». Ніщо не зв’язує персонажів його першого твору зі світом праці, обов’язків, накопиченням, соціальною практикою, навіть боротьбою за виживання. Зневірившись у приземлених буржуазнах ідеалахи, герої пурхають життям мов метелики, багаті, розкуті, вільні... й спустошені, нещасні, бентежні, гинучі.
Старше покоління було стурбоване самою тональністю цієї прози. Президент Принстона Джон Грієр надіслав своєму колишньому студентові обуреного листа, проте молодші читачі були у захваті. Щирість почуття, гострота сприйняття, насиченість і витонченість описів, емоційна переконливість, повнокровність образів, вишуканість стилю — усе це сприяло гучному успіху першого талановитого роману. За десять років Фіцджеральд писав, згадуючи початок своєї творчості: «Мене винесло хвилею, мене обсипали хвалою і грішми, про які я і не мріяв, — і все з однієї причини: я говорив людям, що відчуваю так само, як вони, і що треба знайти якесь застосування усій скупченій за ці роки нервовій енергії» (Ф. С. Фіцджеральд. Відлуння віку джазу // Писатели США о литературе. — М., 1982. — Т. 2. — С. 63).
За тиждень після виходу роману вони побралися із Зельдою Сейр, і життя молодої пари почало нагадувати нескінченне свято. За свято необхідно було платити. Незабаром з’ясувалося, що молоді багато заборгували. Заробляти можна було лише власною письменницькою працею. І Фіцджеральд інтенсивно пише новели, які замовляють вже популярному авторові не тільки інтелектуальний «Смарт сет», що платив 30 доларів за оповідання, але й фешенебельний «Сатердей івнінг пост», де гонорар згодом підвищився до 600 доларів за новелу. У грудні того самого 1920 року виходить друком перша збірка оповідань Фіцджеральда «Спокусниці і філософи» (Flappers and Philosophers), а наступну (1922) він назвав «Оповіді джазової доби» (Tales of the Jazz Age) і тією назвою чітко визначив цілий період американської історії.
Майже водночас (1921) виходить другий роман Фіцджеральда «Прекрасні й приречені» (The Beautiful and the Damned). Його романтичні герої прагнуть красивого безтурботного життя, а їхні творчі імпульси, не підкріплені почуттям обов’язку, залишаються слабкими і нездійсненими. Критики вважають цей твір невдалим, а дійових осіб — жалюгідними, безпорадними, ницими. І, справді, ця книга письменника є розтягнутою, художньо недосконалою, такою, що повторювала теми й мотиви його попередніх творів. Проте і в ній є свої художні знахідки, безумовно, цікаві моменти, пов’язані, зокрема, із образом головного героя — Ентоні Петча. На думку багатьох критиків, Ентоні Петч — людина слабка й жалюгідна. І це так. Проте Фіцджеральд розвінчує не просто безпорадну людину. Ентоні Петч — швидше зумисна пародія, ніж герой. Він — романтик, зовсім не пристосований до життя, відірваний від реальності і вже самою традицією свого виховання, світосприйняттям, що складалося у старій ієрархічній Європі, приречений на бездіяльність.
Здавалося б, усі герої, сама атмосфера, дух новелістики і романів автора-початківця далекі від реальних проблем американського життя, від його чіткого напруженого буденного ритму. Тоді звідки такий шалений комерційний успіх? Адже романи й новели Фіцджеральда виходили величезними тиражами й розкупалися миттєво, а сам він здобув славу речника цілої юної генерації. Безумовно, були причини і позалітературні. У двадцяті роки Америка вступала до десятиліття Prosperity. Процвітання, що ознаменувалося не тільки підйомом економіки, шаленими біржевими спекуляціями, надзвичайною фінансовою активністю, а ще й відчутним послабленням того тиску ригористичної пуританської моралі, культу праці та накопичення, що забезпечувала провідну ідеологему держави. До того ж за всієї своєї легковажності фіцджеральдівські коротко стрижені й у коротких спідницях «спокусниці» із добропорядних родин та їхні прихильники — «філософи», які жили у рваному змінюваному ритмі із синкопами та численними, нібито позбавленими сенсу повторами, нічого не виробляючи, а лише розтринькуючи накопичене іншими, несли відгомін великої катастрофи усієї західної цивілізації — Першої світової війни, яка, крім усього, примусила мільйони людей замислитися над плинністю життя, поставила молоде покоління перед реальною загрозою безглуздої смерті, що чатувала на нього на полях чужої війни. За кілька років (1936) Фіцджеральд пояснював: «Це була пора чудес, мистецтва, це була пора крайнощів і сатири… Всю країну охопила жадоба насолоди і гонитва за приємністю. Слово «джаз», яке тепер ніхто не вважає непристойним, означало спочатку секс, потім — танцювальний стиль і, нарешті, музику. Коли говорять про джаз, мають на увазі, перш за все, стан нервової збудженості, приблизно такий, який виникає у великих містах у разі наближення до них лінії фронту. Для багатьох англійців та війна все ще не завершилася, тому що сили, які їм загрожують, як і раніше, активні, а відтак, «поспішай узяти своє все одно завтра помремо». Такий самий настрій з’явився тепер, хоча й з інших причин, в Америці» (Ф. С. Фицджеральд. «Портрет в документах». — М., 1984. — С. 40, 41). Виразність джазової музики полягає не в законах гармонійного ладу та мелодійності, вона спирається на ритм, передбачає його різкі зміни, перебивки, синкопи. Так само вона не є обмеженою нотною партитурою, а орієнтована на імпровізацію.
