Мене за­будь, моя дівчи­но!
Спокійно жий, щас­ли­ва будь,
Цвіти хоть ро­жой, хоть ка­ли­ной, -
Мене за­будь, ме­не за­будь!..
Мене за­будь - і тяж­ким смут­ком
Не роз­би­вай біленьку грудь:
Шукай собі ко­хан­ка хут­ко,
Мене за­будь, ме­не за­будь!..
Мене за­будь, ме­не не тре­ба!
Та як­би я ко­ли-не­будь
Тебе за­був… - о бо­же з не­ба,
Мене за­будь, ме­не за­будь!..

19 фев­ра­ля

ПІСНЯ

Не ди­вуй­тесь, добрі лю­ди,
Добрі лю­ди, ви, сусіди,
Що за­ду­му­юсь між ва­ми,
Що жу­рю­ся я завсігди.
Літа мої мо­лодії…
Що ж по то­му? Що ж по то­му,
Як без щас­тя, як без долі
Жити в світі мо­ло­до­му?
Моє щас­тя за го­ра­ми,
Може, дру­гим по­ма­гає.
Моя до­ля враз з Ду­наєм
В синє мо­ре уп­ли­ває.
Життя моє! Жит­тя моє!
Ти - по­ко­ше­ная ни­ва.
Не зос­та­лась, не приг­ну­лась
Жадна квіточ­ка щас­ли­ва.
Серце сох­не, сер­це чах­не,
Душа ра­да в хо­ло­до­чок;
Но де гля­ну, по­див­лю­ся -
Тільки камінь та пісо­чок.
Серце сох­не, сер­це чах­не,
Як в полі би­ли­на тая,
Поки йо­го не при­гор­не
Де мо­ги­ла си­ро­вая.
І при­гор­не мо­ги­лонька!..
Хто ж рідненький там зап­ла­че?
Хіба во­рон чор­нок­ри­лий,
Пролітаючи, зак­ря­че!..
І при­гор­не мо­ги­лонька!..
Хто ж за ме­не спо­га­дає?
Як по­ду­маю за сеє,
З жа­лю сер­це роз­пу­кає…
Не ди­вуй­тесь же ви, лю­ди,
Не ди­вуй­тесь ви, сусіди,
Що за­ду­му­юсь між ва­ми,
Що жу­рю­ся я завсігди!

29 июня 1854 го­да.

Кам[енец]-Подол[ьский]

ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ...

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де по­ки­нув я дівчи­ну,
Де по­ки­нув чорні очі…
Повій, вітре, з по­лу­ночі.
Між яра­ми там до­ли­на,
Там біленькая ха­ти­на,
В тій ха­тині го­лубонька,
Голубонька-дівчинонька.
Повій, вітре, до схід сон­ця,
До схід сон­ця, край вікон­ця.
Край вікон­ця постіль біла,
Постіль біла, дівча ми­ле.
Зупинися ниш­ком-тиш­ком
Над рум'яним білим лич­ком,
Над тим лич­ком зу­пи­ни­ся,
Чи спить ми­ла - по­ди­ви­ся.
Як спить ми­ла, не збу­ди­лась -
Нагадай їй, з ким лю­би­лась,
З ким лю­би­лась і ко­ха­лась
І ко­ха­ти при­ся­га­лась…
Як заб'ється їй сер­денько,
Як дівча зітхне тя­женько,
Як зап­ла­чуть чорні очі,
Вертай, вітре, к по­лу­ночі.
А як ме­не по­за­бу­ла,
Як не­лю­ба при­гор­ну­ла -
Ти розвійся край до­лині,
Не вер­тай­ся з Ук­раїни…
Вітер віє, вітер віє;
Серце ту­жить, сер­це мліє…
Вітер віє, не вер­тає,
Серце з жа­лю за­ми­рає.

НЕ ЗНАЄШ ТИ ГО­РЯ...

1

Не знаєш ти го­ря,
Не відаєш жа­лю, -
Щасливий ти, дядьку
Прохоре-ковалю!
Заліза пу­да­ми
І на­чин­ня маєш,
Сядеш у світлиці -
Думоньку га­даєш.
І га­даєш ду­му:
Скільки пудів взя­ти,
Щоб, на ди­во світу,
Штабу ізку­ва­ти.
І вдруг твої слу­ги
Вугля на­си­па­ють,
Широкії міхи
Вогонь роз­ду­ва­ють.
Горить чор­не вуг­ля,
Горить, не зга­сає,
Залізо ка­литься,
Іскри роз­си­пає.
Залізо збіліло -
Хватаєш кліща­ми,
Кладеш на ко­вад­ло,
Вариш мо­лот­ка­ми.
І го­то­ва шта­ба,
І не маєш. Жа­лю…
Щасливий ти, дядьку
Прохоре-ковалю!

2

Пішов і я, дядьку,
Від батька на во­лю:
Сиджу на чу­жині
Кую свою до­лю.
Заліза і сталі
Я не по­ку­паю,
Начиння і куз­ню
Свою рідну маю.
Сильні міхи ду­ють,
Залізо біліє;
Кладу на ко­вад­ло -
Рука мені мліє.
І тяж­ко, і важ­ко
Молот підійма­ти,
Бо ніко­му, вид­но,
Мені по­ма­га­ти.
Підійму я мо­лот,
По залізу вда­рю,
Но шта­бу до шта­би
Ніяк не при­ва­рю.
Та як при­ва­ри­ти:
Піску я не маю.
І ся­ду я з го­ря,
Думоньку га­даю.
І га­даю ду­му:
Ой бо­же мій, бо­же!
До ко­го я вдам­ся?
Хто мені по­мо­же?

3

Піду я до батька,
До рідної неньки…
"Но, батьку мій, батьку,
Голубе си­венький!
Шістнадцять літ ру­ки
На ко­го ро­би­ли?
Чи ж ти іще досі
Не ви­ро­бив си­ли?"
А бра­ти мо­лодші,
Сестра моя рідна -
До ко­го приг­неться
Головка їх бідна?
І німіє сер­це,
І не зно­шу жа­лю, -
Вдаюся до те­бе,
Прохоре-ковалю.
Прохоре-ковалю,
Моя ти ро­ди­на,
Я ги­ну в чу­жині,
Як тая би­ли­на.
Я ги­ну, а міг би
Ще си­лоньку ма­ти
І не да­ром зем­лю
Сирову топ­та­ти.
Поможи, Про­хо­ре,
На до­лю хо­ро­шу;
Рублів п'ятьде­сят лиш
У те­бе я про­шу.
Рублів п'ятьде­сят лиш,
А більше не тре­ба;
Пошле тобі гос­подь
Сто раз більше з не­ба.

4

Будь спокійний, дядьку,
Я те­бе впев­няю:
Не пу­щу їх мар­не
І не про­гу­ляю.
Не пу­щу їх мар­не
І не про­гай­ную,
Складу на на­уку
Свою до­ро­гую.
І як гос­подь зво­лить
Кілька літ нам да­ти,
Віддам тобі гроші,
Як за­хо­чеш взя­ти.
Но як, не дай, бо­же,
Згину на чу­жині,
Зумилосердися
На моїй ро­дині!
На моїй ро­дині
Ти зми­ло­сер­ди­ся,
А за мою ду­шу
Богу по­мо­ли­ся.
Тим ча­сом, ко­ва­лю,
Здоров зос­та­вай­ся.
Пришли, не ску­пи­ся
Довго не ва­гай­ся.
Довго не ва­гай­ся,
Не зав­да­вай жа­лю,
Бо й так мені го­ре,
Прохоре-ковалю!..

Читать книгу онлайн Пiснi - автор Степан Васильович Руданський или скачать бесплатно и без регистрации в формате fb2. Книга написана в 2012 году, в жанре Поэзия. Читаемые, полные версии книг, без сокращений - на сайте Knigism.online.