З Гіроакі Куромією я познайомився влітку 1989 року в Донецьку. Він уперше приїхав до мого рідного міста попрацювати в архівах. Пам’ятаю, як він, поселившись в аспірантському гуртожитку, з’ясував, що в ньому немає гарячої води. «Гаряча вода влітку — це розкіш», — відповіли мої колеґи-історики. Але навіть вони не знали, що відповісти, коли одного дня раптово зникла вода холодна... З того часу Гіро майже щороку приїздив в Україну, кожного разу відвідуючи Донецьк. Багато що змінилося. Україна стала незалежною. Професор Куромія почав викладати в Індіанському університеті (Блумінґтон). Вивчив українську мову. В його сім’ї підросла донька Наомі і народився син Джун. Пережив він і пограбування в спальному вагоні поїзда «Київ-Донецьк», прокинувшись уранці з порожнім гаманцем. Постійними залишилися лише його феноменальна працьовитість, талант історика, добрий характер та ... відсутність влітку гарячої води у гуртожитку. Підсумком цих десяти років стала книга «Свобода і терор у Донбасі» — найкраще з того, що довелося читати про історію мого краю.
Тяжко писати про терор. Ще важче — про свободу. Саме тому такою важливою є думка, яку сам автор вважає головною: «Впродовж усієї своєї історії Донбас був утіленням свободи, і саме ця свобода визначила вкрай брутальну й жорстоку політичну історію Донбасу». Яка ціна такої свободи? Автор шукає відповідь на це запитання, використовуючи як концептуальні абстракції макроісторії, так і, майже хірургічні, інструменти мікроісторії. Останнє є особливо цінним, бо ґрунтується на масі нових джерел, знайдених Куромією в українських та російських архівах, в тому числі колишніх архівах КДБ по Донецькій та Луганській областях. Завдяки цьому читач має можливість подивитись на трагічні події 30-х років очима шістдесятидворічного безпартійного українця, помічника теслі Кадолби, сорокап’ятирічного священика Автокефальної православної церкви Мухи, артемівського робітника Петрова, колгоспного бригадира Кулешова, маленького хлопчика з Маріуполя Вови Козлова та багатьох інших, включно з безіменними авторами доносів.
Що таке Донбас? «Дике поле», «всесоюзна кочегарка», «індустріальне серце України», «проблемна дитина Москви і Києва» чи просто «етнічно строкате прикордоння, об’єднане економічними факторами»? Серед багатьох визначень Куромія віддає перевагу порівнянню Донбасу із «виходом», стверджуючи, що Донбас «завжди був “виходом”, порятунком, альтернативою політичному конформізму чи протестам». Гіроакі Куромія вважає, що його книжка належить до жанру краєзнавства. Це так і не так. Здається, перед нами саме той рідкісний випадок, коли новий погляд на минуле окремого реґіону відкриває нове у сприйнятті історії цілої країни. Цікаво, що Олександр Довженко в 1945 році назвав усю Україну «диким полем Європи».
Хай там як, але можливість подивитися на історію країни через збільшувальне скло історії її реґіонів — від краю до краю — дозволяє відчути спільне у розмаїтті часів і побачити особливе у зовнішньо подібних подіях. Стає зрозумілим, наприклад, завдяки яким суспільним механізмам терор, що насаджувався зверху, з ще більшою енергією підхоплювався знизу. У книзі є безліч прикладів відродження латентних місцевих конфліктів під впливом загальної атмосфери пошуку спочатку «класових ворогів», а згодом уже й «ворогів народу». Атомізоване й залякане суспільство, в якому накопичувались конфлікти, швидко вчилося новим кодам легітимації, аби вижити в умовах політичного та правового свавілля.
Конверсія дозованого насильства, як форми правління, і психології страху, як живильного середовища тоталітаризму, не може не бути тривалим і болісним процесом. Можливо, саме в цьому розтягнутому в часі подоланні спадщини терору й неволі і криється одна з багатьох причин негараздів і втрачених можливостей сучасності? Адже історична пам’ять, детермінована культурою, може діяти не лише як прискорювач або каталізатор, а й як гальмо. Тим більше в такій реґіоналізованій державі, як Україна. Ось чому, як на мене, особливу вагу в історичних розвідках свободи і терору в Україні має висновок Гіроакі Куромії про те, що «в сталінські роки жоден інший український реґіон навіть не наближався до Донбасу за рівнем привабливості для шукачів волі». Чим не виклик для істориків, що досліджують інші реґіони?
ГРИГОРІЙ НЕМИРЯ
Директор Центру європейських і міжнародних досліджень,
Інститут міжнародних відносин
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка
Власні імена та топонімічні назви в лінгвістично змішаному реґіоні — проблема, відома всім історикам. На щастя, Донбас у цьому аспекті не такий складний, як сумнозвісні переназви Львова (Lemberg, Львов, Lwów, Leopolis). Хоча варіанта, який задовольняв би всіх, немає. Наприклад, Нікіта С. Хрущев (етнічний росіянин), Ніколай та Александр українською звучать відповідно як М. (Микита) С. Хрущов, Микола та Олександр. Російська назва Луганск українською передається як Луганськ (або Луганське), проте більшість місцевих мешканців називають своє місто по-російському Луганск (гортанний український г, а не проривний російський ґ) під впливом української. Місто Джона Г’юза для більшості його жителів було Юзовкою, проте місцеві українці називали його Юзівкою. У випадку з українськими топонімічними назвами та іменами справа ускладнюється тим, що були внесені кілька змін до правопису, серед яких найсумнозвісніша — скасування 1933 р. радянською владою специфічної української літери ґ. І в російській, і в українській мовах проблема поглиблюється ще й частими змінами офіційних топонімічних назв.
Для збереження послідовності в цій книжці я здебільшого дотримувався українських варіантів географічних назв для сучасного українського Донбасу і російських назв — для російського. З прізвищами та іменами важче, але я послуговувався російськими варіантами власних назв для росіян та українськими — для українців. В усіх випадках я керувався правилами транслітерації Бібліотеки Конґресу. Так, я брав Луганськ (Luhans’k а не Lugansk чи Luhans’ke), Донецьк (Donets’k, а не Donetsk чи Donets’ke), Харків (Kharkiv, а не Khar’kov), Таганрог (Taganrog, а не Tahanrih), М. С. Грушевський (M. S. Hrushevs’kyi, а не M. S. Grushevskii чи М. S. Hruševs’kyj), М. О. Скрипник (M. O. Skrypnyk, а не N. A. Skrypnik). Я вживав також усталені англійські аналоги таких поширених назв, як Москва (Moscow, а не Moskva), Санкт-Петербурґ (St. Petersburg, а не Sankt-Peterburg), Київ (Kiev, а не Kyiv чи Kyyv), та Чорнобиль (Chernobyl’, а не Chornobyl’).
Проте годі бути цілком послідовним, оскільки багато українців, наприклад, спочатку писали російською мовою. У суперечливих випадках я наводив і українські, і російські варіанти.
Нижче поданий неповний список важливих змін в географічних назвах:
Артемівськ: Бахмут (до 1924 р.).
Донецьк: Юзівка (до 1924 р. і під час німецької окупації 1941–1943 рр.), Сталіно (1924–1961 рр.).
Кадіївка: Стаханов (1978–1991 рр.).
Красноармійськ: Гришине (до 1934 р.), Постишеве (1934–1938 рр.), Красноармійське (1938–1964 рр.).
Краснодон: Сорокине (до 1938 р.).
Луганськ: Ворошиловград (1935–1958, 1970–1990 рр.).
Маріуполь: Жданов (1948–1990 рр.).
Шахти: Александровск-Грушевский (до 1920 р.).
Донецьку губернію створено 1919 року. Після низки складних адміністративних змін (зокрема й відходу крайньої східної частини території до російського Північнокавказького краю [Карта 1.2]), 1932 р. засновано Донецьку область. 1938 р. її розділили на Сталінську і Ворошиловградську області, які згодом стали відповідно Донецькою і Луганською областями.
За майже дев’ять років праці над цією книжкою я отримав величезну допомогу від численних організацій і окремих осіб. В дослідженні мені сприяли багато архівів, передусім у Москві, Києві, Донецьку та Луганську. Коли 1988 р. я почав працю над книжкою, мені й на гадку не спадало, що я матиму доступ до деяких із цих архівів. Я високо ціную щедру допомогу архівознавців із понад двадцяти організацій (поданих у Джерелах), з яких я брав матеріали для своєї книжки. Я також хотів би висловити вдячність бібліотекам, де я ознайомився з багатьма публікаціями, використаними в цій праці: колишній Ленінській бібліотеці в Москві, Національній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського в Києві, публічним бібліотекам Донецька та Луганська, Британській бібліотеці, бібліотеці Кембриджського університету, бібліотеці ім. Олександра Байкова Бірмінгемського університету, публічній бібліотеці Нью-Йорка, бібліотеці Індіанського університету та різним бібліотекам Гарвардського університету.
