Ховали діда Скрипника.
Отого самого Скрипника, котрого вже багато хто й забув, як на ім’я та прізвище, усе — Скрипник та й Скрипник. Так звали по-вуличному за життя, так звали і дідових онуків та правнуків, так хлопці розпеченим цвяхом і на хресті випалили: «Раб божий Савка Скрипник».
Був тоді погожий осінній день. Небо такою синявою світилося, що богомазові Тодору Трагірі можна було б умочати пензля не у фарбу, а просто в небо. Та богомазові було не до того. Він думав про діда Савку, якого все життя хотів намалювати, а от не вийшло, не наважився. Бо ликом дід Савка не вдався ні в бога Саваофа, ні в Ісуса, ні в пророків, та й не лик у нього був, а мужицьке обличчя, що його, звісно, святотатственно малювати дорогими фарбами на виструганій дошці, та й чи насмілилась би рука виводити замість звичних заокруглених святих кучериків нечесаного Савчиного чуба?
Тодор ступав за саньми з дідом, дивився на людей, які мовчки простували за парою чорних волів, що йшли, понуривши великі рогаті голови, а з їхніх очей текли справжні сльози, такі ж, як і в людей.
За відкритою домовиною ішло все село, всі Сугаки — старі й малі, бо не було в Сугаках такої людини, яка не знала б, хто такий був дід Савка Скрипник.
Дід Скрипник багато набачився на своїм віку. Обходив півсвіту отими неспокійними ногами, які нині, впокоївшись навіки, сумирненько лежали під полотниною. Бував дід в угорських краях, разом з уграми та сербами боронив від басурмана славний Білий город, чи Београд, як кажуть серби. Погинули в битві серби та угри, та й Савка ледве врятувався, втікши до італійців. Навчився в італійців він музики, ще й навчив його майстер-таліянець скрипки вистругувати, та таким же тямущим виявився його учень, що вже до кінця життя Скрипником його й прозивали… Був іще дід Скрипник за десятьма морями й океанами — в такій дальній стороні, куди цілий рік плисти треба; і люди там червоні, голяка ходять, віри і не нашої, й не турецької, а срібла всякого і золота у них там хтозна скільки… А як заграв їм дід Савка на скрипці, то все ладні були йому ті індіани за неї дати, та він не схотів продавати свою музику, бо то була його перша скрипка і він з нею ніколи й ніде не розлучався, ще й казав: «Умру — з нею й поховайте».
Везуть діда Скрипника чорні воли, роги їхні вибіленими полотняними стрічками пообв’язувані, тягнуть вони сани по дорозі — вгору, до цвинтаря, а на землі — дві смужки від полозів залишаються, гладенькі, а подекуди аж блискучі, мов дзеркало. А за саньми несе дідову скрипку богомаз Тодор. А за Тодором онуки та правнуки дідові йдуть, плачуть, хоч казав колись Савка: «Не плачте, як умру, мені давно вже вмирати пора, сотню літ доживаю. Товариші мої давно вже там, у пана бога, вже й діти мої — Василь, Семен та Грицько — життя своє земне скінчили, вже й онуки постаріли, а правнуки повиростали — скільки ж іще чоловікові жити?!»
А поперед волів, підскакуючи та пританцьовуючи, біжить Дода й виграє щось дуже веселе на сопілочці — і тому Доді все здається на світі веселим і смішним, бо вродився чоловік без клепки, а може, й без двох. Що б ти йому не казав, усе ’дно не зрозуміє, а тільки вишкірить рідесенькі зубки:
— Г-ги-и!
Йшов, підтанцьовуючи, Дода і вигравав на сопілочці щось дуже веселе. І ніхто на Доду не цитькав, бо він був як дитина, і не до цього було.
Та й то — коли б ховали якогось там святого чи праведника, чи графа, чи князя, а то — ховали простого чоловіка, грішного, як усі люди.
Але й витесувати та сушити, далі склеювати скрипки, а вже потім грати-вигравати на них ніхто краще за нього не вмів. Онде Тодор — теж чоловік не святий, а яких славних богів малює, дарма, що й сам іще молодий — якихось там сорок літ. А його шанують у Сугаках і люблять, і дід Савка любив Тодора, як сина, а може, й більше. Любив і печалився: «Ой Тодоре, боюся за тебе. Бо доля, як дає талан, то може щастя забрати. Не приведи…»
Тодорів син, вісімнадцятирічний Никодим, узяв собі за жону Скрипникову правнуку Устю. Позавчора було весілля.
Позавчора й дід Савка преставився.
А було ж так. Як молоді повернулися з церкви та почалося весілля з піснями й танцями, та як уже всі кращі слова було сказано й пісні величальні переспівано, — саме тоді й підвівся з-за столу старий-престарий Савка Скрипник. Він був уже п’яненький, але на ногах тримався міцно, його майже столітні очі блищали весело й молодо. Тримав він у лівій руці почорнілу скрипочку, а смичком легенько постукував Тодора по голові. Слухай, мовляв, я, дід Савка, щось сказати зараз маю.
— Любі мої Устенько й Никодиме! Хотілося б мені щось таке вам побажати… доброго побажати. Але чого побажати? Щоб ваше життя було славне й дружне? Так це ж уже вам бажали. Багатства побажати? Так не воно всьому голова. Чув я в чужих краях про одного святого, який був голий мов бубон, і єдине, чим він міг пригостити гостей, було світло його лампади. І йому всі дякували… Отож хочу подарувати вам таке, що його ніби й немає, а воно є; а без нього життя було б і невеселе, і сумне, і нелюдське… Хай вам буде моя музика в подарунок. Слухайте, щоб аж до дітей ваших дійшла…
Він змахнув смичком — полилася, закружляла по світлиці пісня. Всі її знали й любили, тільки на весіллях не співали, бо сумна:
Ой, як я умру в тім чужім краю,
Дам собі зробити зо злота труну.
Гей-гей, зо злота труну…
Скрипка грала-вигравала, так же голосно тнула, що могло здатися, буцім грають тут не одна, а цілих п’ять. Дідів чуб маяв на всі боки, скрипка аж стогнала, а люди й незчулися, як похилили голови.
Зо злота труну, сріберне віко,
Аби мні було на серці легко.
Гей-гей, на серці легко…
— Ну, ми не старці, щоб виводити кінці! — раптом вигукнув дід Савка й одразу ж перейшов на гопак.
— І не свині, щоб ставать на середині, — негайно прошамкав дід Меркурко, який був за Савку молодший на п’ять чи сім літ.
— Гей, хлопці, хто знайдеться серед вас такий, щоб діда Савку переборов? Га? — вигукнув Скрипник і урвав музику. — Ну? Хто береться танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?
Усі мовчали.
— Ех! — сказав дід. — Нема серед вашого брата таких, як ото турка під Віднем били. Наших було всього двадцять тисяч, а басурмана — сто двадцять. І побили! Нема!..
Всі мовчали. І вдруге ніхто не наважився вийти в коло.
— Ех-ех-ех, — аж застогнав старий Скрипник. — Переводяться люди. А колись же було!..
— Є, діду! — почулося ззаду.
— А що там за вишкварок озвався?
— Та я ж, діду!
Це був правнук Петро — Устин брат.
— Та ти ж не знаєш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку!
— А я до ранку танцюватиму!
— Оце по-нашому, по-козацькому, матері твоїй ковінька!
І знову застрибала, закружляла, затанцювала по хаті музика! Тільки тепер танцював один Петро, а всі дивилися, що ж буде з того змагання. Ось уже п’ять танців без віддиху відганяв малий, ось уже й шостий кінчає, а ноги в нього, як вітрякові крила при доброму вітрі, — крутяться, та й хоч би що…
