Він був чоловіком моїх літ, я йшов за ним назирці від миті, коли він вийшов зі своєї машини, здається, «Сітроена», замкнув дверцята й поклав в’язку ключів у кишеню штанів. Мою увагу привернула його постать. Я, власне, мав намір піти до музею, спершу поснідати, а потім до музею, бо вже залагодив усі справи й не мав знайомих у цьому місті, а на чоловіка звернув увагу цілком випадково, навіть не знаю чому, може, внаслідок руху голови, коли він почухав її, а потім запалив сигарету. Я помітив його тієї миті, коли й сам хотів запалити сигарету, а потім уже й не запалював. Я пішов за ним, навіть не побачивши його обличчя, викинув свою сигарету й услід за ним без вагань і поквапності повернув праворуч. Це діялося неподалік від Сорбонни, ще до обіду. Немов відчувши щось, він повернувся до машини і перевірив, чи справді замкнені двері, й шукав ключі не в тій кишені. Я тим часом удавав, ніби розглядаю афішу, й запалив собі, щоб відрізнятися від нього, люльку. Я вже боявся, що він сяде в машину й поїде геть, поки я читаю афішу з репертуаром Народного театру. Але почув, як хряпнули дверцята машини, і обернувся: він пішов пішки, тож я міг іти за ним. Я спостерігав його ходу, одяг, рухи. Впадало у вічі, як він вимахує руками. Він вочевидь поспішав. Я йшов за ним від кварталу до кварталу в бік Сени, нехай навіть тільки тому, що в цьому місті я не мав ніякої іншої роботи. Тепер він тримав у руках шкіряну течку, натомість, пригадую, першого разу виходив з машини без неї. Люди, що сунули по тротуару назустріч, відіпхнули мене вбік, я випустив його з ока і вже думав зректися свого наміру, як раптом мене понесло вперед, цілий гурт перехожих квапився перейти вулицю ще до червоного світла. Отже, я всупереч своїй волі пішов далі. Я достеменно знав, що мої зусилля зведуться нанівець: рано чи пізно кожен, до кого я приглядався, зникав у дверях або раптом махав рукою таксі; навіть якщо і я ловив собі таксі, то завжди запізно, і тому міг лише повернутися в машині до готелю, де в одязі та черевиках простирався на ліжку, виснажений безглуздою ходьбою... Це в мене якесь дивацтво! Тільки-но я відмовився від свого наміру, власне, навіть зрадівши, що не треба й далі стежити за чоловіком, я знову розгледів його, щоправда, лише завдяки тому, як він вимахував руками. Хоча наближалося до полудня, на ньому був темний вечірній костюм, наче він вийшов з театру. Можливо, саме костюм і пов’язував мене з незнайомцем, спогад про ранок, коли я в темному вечірньому костюмі повертався від однієї жінки. Чоловік ще не відчував, що я йду за ним слідом, а може, вже не відчував. А втім, він, як і я, не мав капелюха. Хоч і квапився, він ішов не швидше за мене: адже я не хотів, щоб комусь впадало у вічі, що я йду не повільніше, ніж він, тож я йшов, як і решта, і тому від перехрестя до перехрестя він трохи випереджав мене, інколи я був навіть ладен припинити безглузде стеження, але потім, перед червоним вогнем світлофора, ми щоразу опинялися в одному гурті. Я ще не бачив його обличчя, а коли одного разу, скориставшись прогалиною в юрбі перехожих, порівнявся з ним, він дивився в протилежний бік. Іншого разу він зупинився перед вітриною, тож я бачив його відображення в ній, проте не озвався до нього — а втім, про його обличчя не йдеться, — і я зайшов до першого-ліпшого бару, щоб нарешті поснідати... Друге, що впало мені у вічі, — його шкіра, таку міг мати тільки американець: молоко з ластовинням і ніби щойно вимита милом. І все-таки я йшов за ним далі. Ззаду я б дав йому років тридцять п’ять — чудовий вік. Я вже навіть замовив квиток на зворотний авіарейс і, власне, збирався протинятися кілька годин до літака, можливо, в Центральному парку. «Sorry!»[1] — кинув він, штовхнувши мене, а я відвернувся й далі дивився на нього тільки ззаду. Він був у темно-сірому плащі, й мене цікавило, куди він заведе мене. Інколи чоловік, здавалося, й сам не знав, вагався й видавався немов розгубленим посеред Мангетена. Що довше ми йшли, то більшу прихильність відчував я до нього. Я міркував: з чого він живе, що робить, як живе, що вже сталося в його житті, а чого ще не було, що він думає, йдучи отак поміж мільйонів людей, і за кого вважає себе. Я бачив його біляву голову понад сірим плащем, ми щойно перетнули 34-ту вулицю, як він несподівано зупинився запалити сигарету; я запізно помітив і тому, через свою неуважність, пройшов повз нього саме тоді, коли він уперше затягнувся, бо інакше, мабуть, скористався б нагодою й чемно запропонував би запальничку, щоб заговорити до нього. Озирнувшись, я побачив, що в нього на голові немає волосся, і, звичайно, зразу сказав собі, що це, мабуть, уже не той чоловік, певне, я загубив його серед натовпу і сплутав із кимсь іншим, темно-сірих плащів багато. А проте злякався, бо він раптом виявився п’ятдесятирічним чоловіком. Я не міг отямитися. «Can I help you ?»[2] — запитав він, а оскільки я був безпорадний, пішов собі далі, пустивши димок понад плечем. Був синій, сонячний день, але в затінку пекло холодом і дув вітер, осяяні сонцем хмарочоси відбивались у скляних затінених стінах, і годі було встояти на місці серед холоду тих ущелин. А чому він не може бути п’ятдесятирічним чоловіком? Тепер уже йшлося про його обличчя. Чом би не мати лисину на голові? Я б охоче ще раз глянув на нього спереду, але такої нагоди вже не трапилося, щоправда, він тепер ішов повільніше, ніж той, молодший до нього, але несподівано зник у дверях, і, хоча я кинувся за ним, завагавшись на дві-три секунди, я лише встиг помітити, як він заходив у ліфт, бронзові двері якого обслуговував негр в уніформі; двері повільно, невблаганно зачинялися (мов у крематорії), дарма що я одразу, встромивши недопалок у звичайне в цій країні відро з піском, скочив у сусідній ліфт, стояв у тлумі разом з іншими людьми, що, тільки-но зайшовши, називали свій поверх і виходили, коли оголошували той поверх; я стояв і дивився, як спалахують миготливі цифри, аж поки зрештою опинився наодинці з негром і стенув плечима, коли він запитав, куди мені треба: будівля мала сорок сім поверхів...

Чоловік пережив щось тяжке, а тепер силкується розповісти про свій досвід, — здається, не можна жити з досвідом, про який ти не склав оповідки, і часом я уявляв собі, ніби хтось інший докладно розповідає про мій досвід...

(Бармен — ні.)

Світанок перед відчиненим вікном невдовзі по шостій годині ранку постає, немов стіна урвища, як сірий і суцільний граніт, і з того граніту виривається неначе крик, проте безгучний, зненацька виринула коняча голова з виряченими очима, запіненою мордою, іржала, але безгучно, тварина, намагаючись вискочити з граніту, зазнала в першій спробі невдачі, й ніколи, бачу, ніколи не пощастить їй вирватися з каменю, тільки голова і розмаяна грива несамовито виткнулися з граніту, голова, сповнена страху перед смертю, тіло лишалося всередині, без надії, білі, безумні очі дивилися на мене, просили пощади...

Я запалив світло.

Лежав, але не спав.

Я бачив:

...зненацька заціпенів чоловік із червоної теракоти, безживний, теракоти або дерева, з білими, мов крейда, зубами і лискучо-чорними ніздрями, все намальоване вправною рукою, коняча голова безгучно поволі ввійшла назад у скелю, що безгучно закрилася, суцільна, мов світанок перед вікном, сіра, як граніт на перевалі Сен-Ґотард; у долині, глибоко внизу, далека дорога, повороти з барвистими машинами, всі вони мчать до Єрусалима (не знаю, звідки я знаю про це!), колона барвистих, мов іграшки, автомобільчиків.

Я подзвонив.

На вулиці дощ.

Я лежав із розплющеними очима.

Коли нарешті прийшла медсестра й запитала, що сталося, я попросив про ванну, але виявилось, що такої пори й без дозволу лікаря це річ неможлива; натомість вона дала мені соку й закликала бути розважливим; я повинен спати, казала вона, щоб мати завтра добрі дані медичного огляду і в суботу мене могли виписати; пішла й погасила світло...

Я уявляю собі:

Коли нарешті прийшла молода медсестра-латишка (її звали Ельке), то побачила пусте ліжко: хворий сам собі дозволив прийняти ванну. Він спітнів, а оскільки хотів скупатися, стояв голий у хмарі водяної пари, коли почув її докори, проте не бачив її, а Ельке обурилася й заявила, мовляв, він не знає, що чинить. Потім зачинила вікно, і, коли сірий туманець, що вкрив навіть дзеркало, мало-помалу розвіявся, хворий раптом збагнув, що він голий, і розсміявся. Він повинен лягти в ліжко, наполягала вона, слід одразу закривати кран, і нехай він не чинить, що йому заманеться, але голий чоловік заступав їй шлях і, тієї миті нічого не маючи напохваті, щоб закритися від дівчини, зарадив собі жартом: «Я Адам!» Але її ці слова не розсмішили. А хворий і сам не знав, чого він сміявся. Чому він захотів купатися такої пори, запитала вона професійно, та ще й без дозволу лікаря? Потім проворно дістала з шафи махрового рушника, щоб покласти край безглуздій ситуації, мовчки подала хворому, щоб той не замерз, а він приглядався до Ельке так, наче побачив її вперше. Дівчина з водяво-сірими або зеленавими очима. Він узяв її за плечі. Дівчина з русявими косами й завеликими зубами. «Що ви коїте!» — скрикнула вона, а він тим часом, узявши її руками під пахви, чув лише власні слова: «Я Адам, а ти Єва!» Ці слова звучали ще як жарт, і вона не наважилася гукати в лікарні серед ночі на поміч, а просто схопилася за ручку дверей, а другою рукою відбивалася від божевільного, але раптом злякалася, коли він обережно зняв з її голови чепчик, синенький із червоним хрестом. Її обличчя він знав уже кілька тижнів, а от коси були чимсь новим, русяві, тепер розпущені й сплутані. Він не хотів скривдити Ельке, а тільки приказував: «Я Адам, а ти Єва!» — і міцно тримав за коси, тож вона вже й головою не могла ворухнути. «Ти чуєш мене?» — запитав він. Їй треба було лише усміхнутися, — їй, Єві, як сестрі на нічному чергуванні, селянці-студентці з Балтійського узбережжя із зеленими очима і конячими зубами, тільки всміхнутися, щоб знову повернути все до жарту. Але вона прикипіла до нього очима. Він, здається, не розумів, що він голий. Вона вже не пручалася, він не відчував її ударів, а боролася тільки за свій блакитний чепчик, прагнула повернути його, але марно, хоча тим часом у коридорі вже з’явився черговий лікар. А хворий повторював — адже лікар, звичайно, взагалі не розумів, що діється, — мов учитель, який намагається щось утовкмачити: «Я Адам, а ти Єва, я Адам, а ти Єва!» — і Ельке тим часом, безпорадна, немов перед п’яним, накричала не на нього, а на лікаря: чому він стоїть і не допомагає їй. Але ж із нею нічого не сталося. Лікар, з руками в кишенях білого халата, не ворушився і всміхнувся, непевний, чи відповідає він за це неподобство; такий собі вуайєр, хоч і мимоволі. Що він мав діяти? Тільки тоді, коли голий помітив, що вони, дарма що Адам і Єва, не самі в коридорі, й підступив до лікаря, той уже не всміхався, але й далі не виймав рук із кишень білого халата. «Хто ви?» — запитав голий, наче ще ніколи не бачив того лікаря. З руками в кишенях білого халата, який відрізняв його від голого, лікар утнув штуку, ще гіршу за усмішку: назвав голому своє ім’я. По-дружньому. Саме тієї миті хворого й понесло. Без вороття. Ельке, позбувшись загрози, зібрала коси на голові. «Ви чорт!» — проказав хворий, і аж тоді лікар нарешті витяг руки з кишень білого халата, схопився за поренча сходів і задкував крок за кроком. «Ви чорт!» — казав голий, але не кричав, хоча промовляв твердим голосом, бо білий знову зупинився й начебто хотів заговорити: «Ви чорт, чорт!» — а тим часом Ельке, знов у безглуздому чепчику на русявих косах, спробувала заспокоїти хворого, але марно. А він, голий, навіть не думав повертатися до палати. Він хотів сісти в ліфт, якого, проте, не було на цьому поверсі, тож, не мігши довго чекати, шугнув сходами вниз, повз лікаря, і то так несподівано, що лікар і Ельке тільки зиркнули йому вслід... За дві хвилини, бо ж його вочевидь не затримав спантеличений воротар, він і справді опинився на вулиці, на яку не ступав кілька тижнів, проминав людей під блискучими парасольками, що якраз чекали автобуса й не йняли віри своїм очам: голісінький чоловік, незважаючи на дорожні знаки, навскіс переходить вулицю і йде в бік університету. Посеред вулиці, зупинившись, він став накручувати годинник, єдину річ, яку мав на собі, тож один водій, молодий пекар із люлькою, був змушений зупинитися, він вийшов з машини, поковзнувся на мокрому брукові й упав, а голий перелякався і раптом пустився бігти, хоча ніхто не гнався за ним. Навпаки, люди сахалися, зупинялися й дивилися йому вслід. Проте йому здавалося, ніби його переслідують. Ще коло університету він був змушений звести дух, нагнувся і вперся руками в бліді коліна, а потім знову випростався, підносячи та опускаючи руки через сторони, немов виконував гімнастичну вправу, і то довго, бо засапався. На щастя, накрапав дощ. Він не знав, у чому полягає це щастя, але відчував його. Він знав, що він не Адам, знав, де він перебуває: в Цюриху, при своєму розумі, але голий, тож тепер знову треба бігти, якомога вимахувати ліктями. Він не знав, чому він голий і як дійшов до такого стану. Згодом поправив, не зупиняючись, окуляри й помітив, що він голий, тільки побачивши, як бовтається член. Отож далі, якомога вимахувати ліктями. Якби не голий, він би вже виснажився. Отож далі. Бережучи силу, він мчав уперед, хоча йому хотілося б податись у ліси; отже, він біг у місто. Аж ось об’їзд, червоний сигнал, колонна машин, які не хотіли їхати до Єрусалима, обличчя за сновиганням двірників, поки голісінький, нічим не прикритий чоловік пробирався між лискучої бляхи: він не може чекати, якщо не бігти, людина ще голіша. Отож далі, повз поліцая-регулювальника, що, не ймучи віри своїм очам, застиг у будці з випростаною рукою. Голий, немов звір, знаходив, куди йому краще бігти, й забіг на будівельний майданчик, «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО», і тут знову перепочив за парканом, але недовго, його знову поривало бігти та й бігти. Куди? Промчав крізь громадський парк, такої ранньої пори ще безлюдний, тим паче дощило, він міг би там сісти на мокру лаву, і ніхто б його не тривожив, цієї пори всі лави порожні, непокоїла тільки власна оголеність, яка не наснилася йому, о ні, він бачить її, тільки-но припинивши бігти. Тут немає пробудження, як після сну. Він голий, блідий, із чорним волоссям у паху і членом, в окулярах і з годинником на руці. Він знесилів і засапався, але на мить щасливий, у нього земля між пальцями ніг, трава між пальцями ніг, він біжить повільніше, але не зупиняється, здригається від задишки, немов його шмагають батогом, повільно й дедалі повільніше, щасливий, мов ковзаняр, упершись руками в боки, мов ковзаняр, що спокійно виконує петлю, біжить він по громадських газонах, повертає то ліворуч, то праворуч, обминаючи платани перед собою, й мимоволі сміється: «Я Адам, а ти Єва!» Тільки вже не каже цих слів, бо й далі біжить і знову перетинає вулицю, якомога вимахуючи ліктями, аж поки побачив поліцію, вона їде не ззаду, а спереду, два мотоциклісти, і тут він сміється, вони гадають, ніби він дасться їм у руки, а вони зупиняють свої чорні машини коло найближчої бровки, опускають підставки, смикають мотоцикли назад, щоб вони стали на них, а потім ідуть йому назустріч, двоє чоловіків у чорних шкіряних куртках, чоботях і шоломах, споряджені, мов для занурення в глибини, незграбні, тож, поки вони знову сіли на чорні мотоцикли, поки запустили мотори, поки, впершись чоботом у брук, рушили з місця, він уже добіг до сходів, на які мотоциклам не вибратись. Тепер біжить саме його тіло. Знайомі двері з латунною табличкою замкнені. Отже, знову на шосе, наче він прагнув полегшити їм завдання, він біжить, біжить підтюпцем, аж поки чорні мотоцикли кружним шляхом знову наздогнали його, один ліворуч, другий праворуч, його тішить цей супровід, крики, що він повинен зупинитися, вони, здається, забули, що він голісінький...

Я пригадую:

Про дальші події мені хтось розповів, — про все, що справді сталося з ним... З ним були приязні, казав він, виявляли розуміння. Він сидів на сцені, здригаючись за лаштунками надвечір’я. Завіса була піднята, але партер — порожній і темний, тільки спинки стільців блищали в тьмяному світлі дня, що сіялося над гальоркою, в оркестровій ямі теж пусто. А де ж робоче освітлення? Його ще не вмикали, поки що прийшли лише робітники сцени. Поліцай, у чорних чоботях і круглому шоломі, злякавшись, бо вперше в житті опинився на сцені, не наважувався сісти, хоча на стільці, поставленому, наче в коронаційній залі, він, коли нарешті запалили світло, якого не бракувало, все-таки видавався жалюгідним і поглядав угору на софіти. В залі відчинилися двері, зайшла прибиральниця, він звелів їй вийти, а втім, більше не мав ніякої роботи. Походжати по сцені, щоб скоротити чекання, він боявся. Не наважувався й на розмову з голим чоловіком, хоч у залі, як уже сказано, не було нікого, навіть прибиральниці; гортав свій службовий блокнот і сидів плечима до партеру, що вочевидь непокоїв його. Один робітник сцени приніс нарешті голому, що тремтів від холоду, костюм, який тхнув камфорою, здається, якийсь плащ, і хотів дізнатися, що сталося, але поліцай, заклавши великі пальці за пояс, мовчки спровадив його. Голий подякував, слова були ввічливо-буденні. Плащ був небесно-блакитний із золотими китичками — королівська мантія з підкладкою з дешевої мішковини. Ноги йому боліли, вони бігли по гудрону, гудрону з дрібненьким щебенем. Згодом з’явився добродій у цивільному, що всупереч сподіванням не запитував про персоналії, він, здається, був поінформований. Усе відбувалось у буденному ритмі. В машині — не кареті швидкої допомоги, але з водієм у шапочці з гербом міста — розмовляли про погоду й катастрофічні наслідки фену; попереду в машині сиділи: шофер у шапочці й отой водолаз, що поклав свого шолома на коліна, тепер він мав неймовірно маленьку голову, обидва мовчали; позаду — інспектор (саме так звертався до нього водій) і чоловік у королівській мантії з золотими китичками, але босий. Чому він забіг саме до театру, невимушено запитав інспектор, але урвав сам себе, запропонувавши сигарету. Чоловік у королівській мантії похитав головою. Їхали не до кантональної лікарні, а в напрямі університетської ортопедичної клініки «Balgrist», не згадуючи, звичайно, про мету подорожі; згодом на Кройц-плацу стало зрозуміло, що до нього ставляться як до психічнохворого. Коло ресторану «Burgwies», після мовчазної поїздки від самого Кройц-плацу, він запитавши лікар робитиме обхід ще сьогодні, й повторив це саме запитання, коли сидів у передпокої навпроти молодого асистента, що, здається, не завдав собі клопоту дивуватися його небесно-блакитній мантії з золотими китичками. Це означало, що невдовзі привезуть його одяг. Знову приязність, яка заходить так далеко, що уникають називати своє ім’я. Професора ще немає. Задля розмови з ним треба почекати, казав асистент, такого йому ще не траплялося, і йому вірили, бо, поки немає професора, слід вірити навіть асистентові (знову-таки з руками в кишенях білого халата). Він хотів крикнути, сказав хворий, і був при цьому абсолютно спокійний, розважливий, увічливо-буденний. Коли він мив руки, замащені гудроном і кров’ю, і коли витирав їх, побачив себе в дзеркалі й злякався костюма: бракувало тільки корони. Це знову-таки означало, що невдовзі привезуть його одяг. Потім він ще раз сказав, що хотів крикнути. Це повідомлення взяли до уваги. Крикнути? Він кивнув головою, атож, настирливо, мов німий, що гадає, ніби його розуміють. Навіщо крикнути? Цього він не знав.

То було наче падіння крізь дзеркало, більше він нічого не знав, коли знову прокинувся, падіння, немов крізь усі дзеркала, а потім, майже одразу, світ знову склався докупи, немов нічого не сталося. Йому теж нічого не сталося.

Я сидів у якійсь квартирі — своєму помешканні... Я давно не заходив до нього, відколи ще жив у ньому; бачив рештки бургундського в пляшці, острівець плісняви на оксамитно-червоному вині, далі рештки хліба, але твердого, як цеглина. В холодильнику (я зазирнув туди, не відчуваючи голоду) скрутилася шинка, висохнувши на холоді й майже почорнівши, а ще трошки сиру, порепаного, мов кора на дереві, зеленавого, і склянка з вершками, які вже не течуть, а в мисці ще плавали каламутні рештки компоту, абрикосове баговиння. Далі банка гусячої печінки. Припаси для мумії? Не знаю, чому я не викинув їх у сміттєве відро... Я сидів у плащі й капелюсі, бо надворі йшов дощ. Сидів на бильці м’якого крісла й грався з коркотягом. Коркотяг лишався коркотягом, стандартом, хатнім знаряддям у стилі своєї доби. Я бачив: хтось згорнув наші килими, скропив камфорою, згорнув і обв’язав навколо, віконниці зачинені від дощу, сонця та вітру, від літа і зими; я не відчинив їх. Усі м’які меблі накриті білою тканиною. Виникало комічне враження, ніби тут удають таємне судилище. Або влаштували поминки, як у країні з чужими звичаями. Бачу, що навіть попільничка порожня, і не просто порожня, а навіть вимита, щоб не тхнула гниллю... Я й далі сиджу в плащі й капелюсі, з руками в кишенях штанів. Пахне порохом і мастикою для підлоги. Про осіб, які колись жили тут, безперечно відомо: одна чоловічої статі, а друга жіночої. Я бачу блузи в шафі, трохи жіночої білизни, що вже не влізала до валізи або вийшла з моди, з другого боку — краватки, три жалюгідні чоловічі зимові куртки, дві літні, внизу стоїть взуття, під шнурок, немов для переклички, деяке з колодками всередині. Чому взуття без ніг таке огидне? Я взяв одну жіночу туфлю, барвисту й легеньку, мов квітка, еге ж, я понюхав її. Вона пахла шкірою, більш нічим. Я затримав віддих, перелякавшись, наче злодій, і слухав. Зараз хтось прийде! Таж міг хто-небудь подзвонити у двері, можливо, торгівець, який не знає, що тут уже ніхто не живе. Я прислухався з туфлею в руці: мені б не хотілося бути вдома. Крім крана на кухні, з якого завжди капала вода, всюди панувала тиша. Як у Помпеях. Мовчав і телефон. Я бачив: з нього витягли штекер. На жаль, я не мав із собою сірників. Як тихо, коли не куриш! Надворі міська вулиця, сигналять машини, а тут, за зачиненими віконницями, де я сиджу в плащі й капелюсі на бильці прикритого білою тканиною м’якого крісла, поки надворі йде дощ, тут, як у Помпеях: усе на місці, тільки зник час. Як у Помпеях: можна походжати по кімнатах із руками в кишенях штанів та уявляти собі, як тут жили колись люди, перше ніж їх присипав гарячий попіл. Та й відлуння кроків (адже килими згорнені) таке, як у Помпеях...

Читать книгу онлайн Нехай мене звуть Ґантенбайн - автор Макс Фриш или скачать бесплатно и без регистрации в формате fb2. Книга написана в 2010 году, в жанре Научная литература. Читаемые, полные версии книг, без сокращений - на сайте Knigism.online.