Усього нас восьмеро чоловік — тих, хто відправився у Чорнобиль. Окрім мене, у поїздку вирушили троє студентів науково-технічних спеціальностей з Гонконгу, які подорожують Російською Федерацією та Східною Європою, і четверо, наскільки я можу судити з їхнього акценту, британців — троє хлопців і одна дівчина — усі віком до 20 років. (Згодом я дізнаюся, що чоловіки за національністю справді британці, тоді як дівчина на ім’я Аманда — гордовита ірландка.) Спільну мову вони знаходять доволі добре.
Кілька тижнів тому, коли Аманда поцікавилася у свого чоловіка, британця Стюарта, як би він провів прийдешню відпустку, Стюарт відповів, що хотів би відвідати Чорнобиль. Тож тепер вони в Україні — у супроводі брата чоловіка і друга сім’ї. Надихнули їх на цю мандрівку кілька комп’ютерних ігор. У першій — «S.T.A.L.K.E.R.: Тінь Чорнобиля» — шутері з елементами survival horror — події відбуваються в чорнобильській зоні відчуження після вигаданого другого ядерного вибуху. В іншій грі — «Call of Duty 4: Modern Warfare» — один із головних персонажів, капітан Джон Прайс, відправляється в покинуте місто Прип’ять, щоб ліквідувати лідера російських ультранаціоналістів. Стюарт і його близькі вирішили побачити місто на власні очі.
Віта, наш юний енергійний український гід, спочатку провозить групу до 30-кілометрової зони відчуження, а вже згодом — до більш обмеженої 10-кілометрової зони. Таким чином маємо два кола — одне всередині іншого — з атомною електростанцією у центрі та радіусами 30 і 10 кілометрів відповідно. Ми можемо побачити радянську радіолокаційну станцію «Дуга» — відповідь на Стратегічну оборонну ініціативу Рональда Рейгана «Зоряні війни», яка вже не відповідає сучасним технологічним стандартам. «Дугу» було розроблено для раннього виявлення можливої ядерної атаки із Східного узбережжя США. Звідси — наш шлях на місто Чорнобиль, місцеву атомну електростанцію і Прип’ять — сусіднє місто-привид, яке колись населяло близько 50 000 жителів, персоналу зруйнованої станції та робітників-будівельників. Віта вручає кожному дозиметри, що сигналять, коли рівні перевищують допустимі норми. На деяких ділянках, включаючи околиці зруйнованого реактора, дозиметри не замовкають. Утім, трохи згодом гід забирає прилади, вимикаючи їх, — як 1986 року робили радянські ліквідатори, направлені для усунення наслідків катастрофи. Річ у тому, що вони були зобов’язані виконати завдання, тоді як дозиметри сигналізували про недопустимі рівні радіоактивного забруднення. Віта ж керується іншим: за її словами, протягом дня у зоні ми отримаємо дозу радіації, яку пасажир літака отримує за годину. Словам гіда про не дуже критичні рівні радіоактивного забруднення довіряє вся група.
Загалом внаслідок вибуху на ЧАЕС у повітря потрапило від 50 до 200 мільйонів кюрі радіоактивних ізотопів, що еквівалентно сотням атомних бомб, скинутих на Хіросіму. Настільки катастрофічні наслідки були спричинені витоком менш ніж половини ядерного палива реактора, тоді як спочатку він містив понад 180 тонн збагаченого урану, чого достатньо, щоб забруднити на століття більшу частину Європи. Більше того, якби три інші реактори Чорнобильської АЕС пошкодилися вибухом першого, а пожежа сунула саме туди, на континенті практично не залишилося б місця, де люди могли б жити вповні безпечно. Протягом кількох тижнів після аварії вчені та інженери не могли точно відповісти, чи варто після руйнування першого чекати смертоносніших вибухів на інших реакторах. Спалахів не відбулося, але й наслідки від першого відчуватимуться протягом століть: період напіврозпаду плутонію-239, виділеного внаслідок аварії на ЧАЕС і вітрами занесеного аж на терени Швеції, становить 24 000 років.
Іноді Прип’ять називають сучасними Помпеями — і між двома містами справді прослідковується явна паралель. Проте існують і відмінності теж — хоча б тому, що українське місто, його стіни, стелі й навіть віконні рами деінде й досі залишаються практично непошкодженими. Життя у зоні ЧАЕС обірвала не вулканічна магма чи лава, життя тут зупинилося внаслідок невидимих радіоактивних частинок, які змусили жителів міста залишити свої оселі, але які пощадили рослинність, дозволивши диким тваринам повернутися та осісти в місцях, що колись зводила і населяла людина. На вулицях Прип’яті можемо зустріти безліч символів давно загубленого комуністичного минулого. Наприклад, плакатів із комуністичними гаслами, а у приміщенні покинутого кінотеатру — портрет лідера комуністів. І хоча, за словами нашого гіда Віти, нині ніхто не може встановити, чиє обличчя зображено на портреті, я пригадую знайомі ще з часів моєї роботи в 1980-х роках професором в Україні риси — на плакаті зображений Віктор Чебриков, голова КДБ СРСР з 1982 до 1988 рр. Дивом збережений, портрет не пошкодився навіть за 30 останніх років (за винятком маленької дірочки біля носа Чебрикова, хоча знову ж таки — загалом якість чудова). Ми рухаємося далі.
Мені здається дивним, що Віта — прекрасний гід — не може розпізнати Чебрикова. Здається, їй також важко пояснити вивіски «М’ясо», «Молоко» та «Сир», які звисають з того, що колись було стелею радянського гастронома. «Чому ж, — запитує вона, — багато хто пише про дефіцит практичного усього в Радянському Союзі?» І я розповідаю: завдяки атомній електростанції Прип’ять вважалася привілейованим містом, а співробітники станції, порівняно з іншим населенням, були забезпечені сільськогосподарською продукцією і споживчими товарами краще. До того ж вивіски «м’ясо» чи «сир» аж ніяк не означали наявність цих продуктів на полицях магазинів. Зрештою, ми говоримо про Радянський Союз, де прірву між реальністю і картинкою, змодельованою урядовою пропагандою, можна було подолати лише завдяки жартам. Я миттєво розповідаю один з таких: «Хочеш повний холодильник продуктів? Підключи його до радіо». Через радіо транслювалися історії про безперервне підвищення рівня життя. Щоправда, порожній холодильник свідчив про інше.
Саме під час поїздки до Прип’яті в мене зародилася думка розповісти історію чорнобильської катастрофи: заради тих, хто не був свідком подій того періоду, але хто хотів знати і розуміти, що ж трапилося фатальної ночі 26 квітня 1986 року, через кілька днів після катастрофи, через кілька місяців і в наступні роки. Незважаючи на початкові спроби радянського уряду приховати факт аварії на ЧАЕС і применшити її наслідки, про неї стало відомо і в СРСР, і на Заході. Катастрофа отримала широкий резонанс у суспільстві, — починаючи від журналістських статей, які розповсюджувалися в перші дні після вибуху, і закінчуючи документальними та художніми фільмами, науковою літературою, романами. І хоча ключем до розуміння причин, наслідків та уроків чорнобильської катастрофи є історична контекстуалізація та інтерпретація, дотепер мало хто з істориків зробив спробу дослідити це питання.
Ця книга — історична робота, фактично перша всеосяжна історія чорнобильської катастрофи: від моменту вибуху ядерного реактора і до закриття станції у грудні 2000 року і завершення будівництва влітку 2019-го нового саркофага над зруйнованим реактором. На початку дослідження мені дуже допомогло розсекречення раніше заборонених документів, які стосуються аварії на ЧАЕС. Деякі державні архіви розчахнули свої двері ширше, ніж зазвичай, полегшивши роботу з документами, виданими КПРС і державними установами на Момент і після катастрофи. Окрім того, архівний переворот, що відкрив безпрецедентний доступ до секретних архівів КДБ, спричинили Майдан і Революція гідності 2014 року в Україні.
Я пишу цю книгу і як історик, і як сучасник згаданих подій — на момент вибуху я жив за «залізною завісою» в 500 кілометрах від сумнозвісного реактора. Водночас ані моя сім’я, ані я безпосередньо від чорнобильського випробування не постраждали. Хоча кілька років потому лікарі в Канаді, куди я відправився як запрошений професор, сказали, що моя щитоподібна залоза запалилася — можлива ознака радіаційного ураження. На щастя, з дружиною і дітьми все було добре. Радіація діє непередбачуваними шляхами: так, одного з моїх університетських товаришів через кілька днів після аварії направили в Чорнобиль як міліціонера, — він проводив у госпіталі щонайменше місяць кожного року; інший університетський колега, який протягом певного часу перебував неподалік від станції після її вибуху, почувається зовні добре — зараз він викладає історію СРСР у США. Розмови з ними та з іншими учасниками подій і переосмислення власних спогадів — ось те, що допомогло мені відтворити думки і мотивацію людей, які пожертували своїм здоров’ям або навіть своїм життям заради ліквідації наслідків вибуху на Чорнобильській атомній електростанції.
