Присвячуємо Ельвіну й Ліні
Ми бачимо лише те, у що віримо.
Колись давно Лінус прочитав це в одній книжці. У пам’яті не збереглася її назва — лише ці слова виблискували, мов коштовне каміння.
Цей спогад став його таємною втіхою.
Відтоді він почав шукати все дивовижне навколо. У лісі виглядав тролячі стежки й сліди казкових істот. У місті зазирав у вузенькі провулки, видивляючись щось більше, ніж просто похмурі фасади. А якщо це таки правда? Може, те, у що він вірить, направду існує і він таки знайде двері до крамнички магічних предметів? Як же йому хочеться знайти чарівний камінь чи якесь зілля, що могло б змінити все на краще! Щоб мама знову була щаслива. Щоб тато повернувся.
І щоб його сестричка Ліннея була здорова.
Але він нічого не знаходив. Ніяких тролів чи ельфів. Ніяких магічних дверей. Анічогісінько. Ніби світ хотів переконати його, що все дуже-дуже сумно.
І що старший Лінус ставав, то важче було шукати далі.
І коли йому виповнилося дванадцять, він припинив пошуки.
Лінус і Ліннея — близнюки. Вони справді дуже схожі, але на цьому й усе. Між ними не було тих відмінностей, які бувають між братами й сестрами: наприклад, щоб Лінус ненавидів броколі, а Ліннея жити без неї не могла. Ні, Ліннея броколі ніколи навіть не куштувала. Її годували через невеличку дірочку в шлунку. Ліннея не говорила й не рухалася. Можливо, навіть не чула, що їй каже брат.
Так було від самого її народження. Акушерка, яка приймала пологи, одразу помітила: щось не так. Дівчинка мовчала й не ворушилася. Тому Лінуса дали мамі на руки, а лікар у цей час оглядав Ліннею. У неї знайшли ушкодження мозку і сказали, що вона ніколи не одужає. Ця звістка розбила мамі серце.
Перш ніж з’явилися Лінус і Ліннея, їхня мама працювала реставратором, відновлювала старі будинки. Вона любила старі будинки.
Якось вона натрапила на оголошення в газеті, і Лінус побачив, як мама засяяла.
— Поглянь, Лінусе!
Здам в оренду унікальний дерев’яний будинок людині з умілими руками.
Живіть безплатно за допомогу в реставрації.
Надовго або на короткий термін — розглянемо всі пропозиції!
За кілька тижнів вони поїхали. Автомобіль був навантажений інструментами, фарбами й усім, що може знадобитися для роботи. Мама нетерпляче барабанила пальцями по керму. Діти сиділи на задньому сидінні. Лінус поринув у гру на мобільному телефоні.
— Лінусе, перевір, будь ласка, карту ще раз!
Він звів очі й побачив мамине обличчя у дзеркалі заднього огляду.
— Ти впевнений, що ми правильно їдемо? — запитала вона. — Ми вже мали б приїхати.
Лінус зітхнув і потягнувся по карту.
— Як ми могли заблукати? Останнє роздоріжжя було кілька годин тому.
— Так, — погодилася мама, — але невже це може бути так далеко?
«Мабуть», — подумав Лінус роздратовано й продовжив гру. Він не поділяв маминого захвату від можливості провести літо казна-де в старому будинку. Зовсім не поділяв. Але щира мамина радість варта була кількох нудних місяців. Окрім того, він одержав уживану «Плейстейшн-3» і вибрав три нових гри, причому одна з них була з віковим обмеженням «16+». Він знав, що для мами це була велика жертва. І з огляду на гроші, і з огляду на вікову межу.
У радіоприймачі щось затріщало.
— Ну знову, — сказала мама. — Якісь дивні перешкоди.
— Мабуть, радіосигнал не сягає так далеко, — пробурмотів Лінус.
Мама кинула на нього швидкий погляд.
— Нам буде добре, Лінусе. Правда ж, це буде чудова відпустка в селі? Тільки подумай: у місті спека, пил, усі твої однокласники роз’їхалися. А тут і ми можемо собі дозволити поїздку.
Мама змовкла. Мабуть, шукала додаткових аргументів.
— І там є сад. Це ж буде чудово, що Ліннея зможе сидіти на свіжому повітрі, правда ж? Нам буде дуже добре, Лінусе, я переконана.
Може, вона навіть більше хотіла переконати саму себе. Лінус же з Ліннеєю, хотіли вони чи ні, сиділи на задньому сидінні. Утім, Лінус хотів. Дуже. Він хотів, щоб мама й далі була така щаслива, як тоді, коли натрапила на те оголошення.
Лінус нахилився до Ліннеї.
— Нам там буде добре, — прошепотів він. — Мама щаслива, а я покажу тобі сад.
Ліннея, як завжди, була десь у своєму світі. Лінус простежив за її поглядом. Так він міг хоча б бачити те саме, що й вона. Її рука безвільно лежала на бильці спеціального автомобільного сидіння. Це було так несправедливо — що він народився здоровим, а вона — такою хворою! Про це важко було навіть думати. Часом він прокидався серед ночі з думкою, що це його вина. Що під час пологів щось сталося і врятувати вирішили його. Мама запевняла, що Ліннея захворіла ще у неї в животі, але це не допомагало. Анітрохи.
Дорога через ліс, здавалося, ніколи не закінчиться. Надворі вже спадали сутінки. Золотаве світло літнього надвечір’я розсипалося у гілках дерев, нібито значно вищих, ніж Лінус звик. Через це він почувався дуже-дуже маленьким.
«Навіщо будувати «унікальний дерев’яний будинок» у такій пущі?» — подумав Лінус.
З приймача знову почувся тріск, потім він остаточно змовк. «Чудово, — зринула думка. — Телефонного зв’язку теж немає».
— Глянь, Лінусе. Нарешті будинок. Зупинимося і спитаємося дороги.
У садку біля невеличкої хатинки старий на колінах рвав бур’яни. Мама опустила віконне скло автомобіля.
— Вибачте! — гукнула вона. — Ви часом не знаєте дороги на Тракеборг?
Чоловік важко підвівся і підійшов до машини. Його зморшкувате обличчя здавалося привітним, хоч і досить здивованим.
— Так, знаю, — старий глянув на вечірнє сонце. — Можу я запитати, яку ви справу там маєте?
— Ми там житимемо влітку.
Чоловік від здивування так підняв брови, що всі його зморшки ніби переповзли на лоба.
— Житимете в Тракеборгу? Невже там досі можна жити?
— Сподіваюся, що так, — усміхнулася мама. — Нам дозволили пожити там безплатно в обмін на невеликий ремонт.
— То ви матимете роботи там… — задумливо кивнув старий. — Я працював у них садівником, поки Вільгельм…
Він на якусь мить замовк.
— Поки Вільгельм ще там жив, я мав на увазі.
Чоловік кинув погляд у машину й побачив Лінуса та Ліннею.
— Привіт! — махнув він своєю садовою рукавицею.
Лінус помахав у відповідь.
Старий вказав рукою вздовж дороги.
— Їдьте далі цією дорогою, там за ліском звернете ліворуч. А якщо потім проїдете ще прямо, доїдете до озера з пляжем. Хай щастить! Як буде щось треба — не соромтеся, приїздіть.
Коли вони від’їхали, Лінус обернувся і ще раз помахав.
Садівник стояв і дивився їм услід. З виразу обличчя було видно, що він чимось занепокоєний.
Вузенька дорога звивалася між пишними деревами. Обабіч неї росла висока трава. І раптом за поворотом… Мама різко загальмувала. Кілька секунд вони просто сиділи мовчки з роззявленими ротами.
Просто над ними навис велетенський будинок. Можливо, колись давно він був пофарбований, але зараз на стінах залишилося хіба кілька відлущених пластівців старої фарби. Тут і там зі стін будинку вибивалися балкони й прибудови, що їх знизу підтримували голови драконів. Половину фасаду заплів величезний плющ. З правого боку височіла вежа. Її шпилястий дах завершував флюгер у вигляді дивної тварини, схожої на змію з рогами.
Мама прокашлялася.
— Ну, це таки… унікальний будинок. Справді… незвичайний.
Лінус окинув поглядом ряд темних вікон. Щось зловісне висіло над цим будинком. Два високих вікна з обох боків від чорних вхідних дверей робили будинок схожим на монстра, що причаївся у хащах.
Краєм ока Лінус помітив якийсь рух і глянув на вежу. Штора на вікні поворухнулася. Мабуть, хтось із кімнати спостерігав за ними.
Цієї миті відчинилися вхідні двері. З будинку вийшла жінка у вигадливій блакитній сукні й черевичках на підборах. Її висока зачіска скидалася на велику булочку.
Лінус і мама вийшли з машини й пересадили Ліннею в інвалідний візок.
— Ось так, серденько, — погладила мама Ліннею по голові. — Тут ми проведемо літо.
Генрієта Рубенлев належала до тих дорослих, для яких дітей не існує. Вона привіталася з мамою, та навіть не глянула на Лінуса й Ліннею.
— Що ж, сад трохи заріс, — суворо сказала вона, — але це неважко виправити.
Вона швидко глянула на годинник і зайшла в будинок. Мама з Ліннеєю пішла слідом.
Лінус зупинився на сходах і подивився на високу траву. Корчасте дерево виросло зі старої теплиці з розбитими шибками. Щупальця плюща розповзлися по землі, як пліснява на гнилому фрукті.
Хлопчик почув із будинку владний голос Генрієти.
— Внизу нещодавно був ремонт, місця тут для вас достатньо. Дуже раджу не ходити нагору — дерево місцями трухле, й підлога може не витримати, тож я не гарантую, що там безпечно.
Лінус зайшов у будинок.
— Але я бачив якийсь рух у вежі. Там штора ворушилася! — зауважив він.
Генрієта глянула на нього так, ніби щойно вперше помітила.
— Ні, хлопче, ти не міг такого бачити. Там багато років нікого не було.
Мама скуйовдила йому волосся.
— То був просто відблиск сонця.
Лінус завмер. Невже йому справді здалося? Ні, це неможливо.
Він роззирнувся. Стіни величезного холу оббиті темними дерев’яними панелями. Нагору вели широкі сходи з різьбленими перилами.
— Який чудовий будинок! — усміхнулася мама. — То тут жив ваш брат?
— Так, — коротко відповіла Генрієта. — Для будинку недобре, коли він стоїть покинутий. Тому я і дала оголошення.
— А де зараз ваш брат?
Генрієта на мить стисла зуби.
— Вільгельм — неспокійна душа. Забагато читав. Чаклунство, чорна магія та інші нісенітниці. Він вважав себе великим вченим і збудував цей будинок для своїх ідіотських дослідів. І одного дня він поїхав. Просто зник, навіть не залишивши прощальної записки.
Вона зітхнула й поправила свою і так ідеальну зачіску.
— І весь клопіт звалився на мене. Аж поки він дасть про себе знати. Мені доводиться дбати про сімейний бізнес. Хоча змінилося не так і багато — від нього ніколи не було великої користі, — буркнула Генрієта.
Вона знову глянула на годинник.
— На жаль, я не можу все вам тут показати — мені треба встигнути на літак, а до аеропорту неблизько. Але ви матимете вдосталь часу, щоб оглянути будинок. Щодо ремонту, то я воліла б, аби ви почали з їдальні. Зробити більше ви навряд чи встигнете.
