Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов відпрохався на три дні додому.
А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький! — лиш очі світя!
— Братику, — кажу, — а вам мене не жалко?
Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зів'ялому тому личку.
Заплакав і я собі, попрощався та й пішов.
Служу рік, служу другий, ні смутний, ні веселий. Нічо мене не займає, нічо не тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура розсунеться; і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся. А у касарні, — от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов другі б'ють. А я собі — от як то я, все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:
— Це, — кажуть, — чоловік кам'яний; я би так не зуміг жити на світі!
— А що ж, — кажу, — пан капрал: ми не можемо бути всі однакі. — Та й знов мовчу.
Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня.[1]
— А нема тут, — каже, — Шовканюка Йвана?
Мене неначе серпом — чирк.
— Я осьде, — кажу.
— Завтра до рапорту; тобі лист прийшов.
— Нічо, — кажу.
А камрати так зараз і в жарти:
— Еге, — кажуть, — з грішми! Шовканюк завтра платить.
«Добре вам жартувати, — думаю я собі, — да не так-то старій бідній вдові діти годувати, да ще того й боля обходити».[2]
А мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно дише.
Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене.
— Як зовешся?! — гримнув.
— Так і так, — кажу.
— На, — крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.
Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.
— Ану, — кажу, — фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!
— Чому ні, — каже, — прочитаю. Та і став читати. А я слухаю.
— «Братику мій дорогий та любий!» — читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!
— Далі, — прошу, — далі.
— «Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий; ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.
Коли зможеш, приходи на урльоп,[3] Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли у найми, а Василька взяли у двір до волів.
Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали. І кожух свій мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.
Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.
А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий, і третій!
А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,
твого рідного брата
Онуфрія».
На другий день пишуся знов до рапорту. — Со сhcesz?[4] — крикнув капітан, а очі ходя у него, знай у тої гадини пожаристої.
— Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці, на урльоп. У мене…
Господи, як утне мене в лице! — кров тільки почуріла по білому кабатові.
— Я вам, — каже, — урльоп дам, ви сякі-такі сини. До гарешту з ним!
Завели мене в гарешт, мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.
— Ти достанеш буки, — каже капрал відо дня.
— Нічо, — кажу.
І обгорнули мене думки та гадки.
«Піду, — гадаю собі, — та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б'ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!..»
На третій день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий, капітан звелів прийти усім словакам, що сорок восьмого року на Угорщині були половили. Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.
— А що, — питається мене капітан, — чи будеш ще на урльоп проситись?
— Ні вже, — кажу. А думка в мене одна: «Коби по рапорті, — піду та втоплюся».
Приходить капітан до словаків:
— А що, — каже, — прийшло, аби вас пустити додому.
Вони так зраділи, господи!
— Шкода мені вас, — жалує капітан: — ви хлопці годні. А може, має хто з вас охоту остатись рік з один в компанії? Вам добре буде.
Нічичирк.
— А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рік послужити? У моїй компанії добре!
Цілий рапорт як раз усміхнувсь. Наш капітан та про добре говорить!
Але Бая не много думав.
— Пустіть, — каже, — пан капітан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рік служитиму. Отак!
Капітан не йме віри: то на мене дивиться, то на капрала.
— А це, — каже, — як?
— Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльоп, то вам цілий ще рік служитиму. Пустіть, пустіть, пане капітан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погибає.
— Про мене, — каже капітан, подумавши хвильку, — Шовканюк іде на урльоп.
Другої днини дали мені урльопас,[5] дали кабат дранкавий, дали мантлину[6] стару-стару та діряву та й пустили. А я такий уже рад!
— А де, — кажу, — мій пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?
— Да нема, — кажуть, — пішов у місто.
— Ох, мені лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з міста.
— Да не дожидай ти багацько, — каже дехто з цугу, — а то фальфебер як тебе захопить, то матимешся.
«Коли так, то хіба йти, — думаю собі, — а мойому пану капралові най бог дає, що сам розуміє». Отак думав я та й пішов.
А за містом — я й ні в той бік, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадів.
— Пан капрал! — кажу. — А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пішли?
— Да я умисне, — кажуть вони, — бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобі миль додому? — кажи правду.
— Сорок миль да ще й кілька, — кажу я.
Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають головою.
А то студінь така, господи! Сказано — перед різдвом.
— Ходи, — кажуть, — у шинок, вип'ємо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я го досі і не пив. «Отакого, — думаю я собі, — коби-то братикові тому хворому винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну, нічо, — гадаю я собі, — коби-то вчинитися на Вижниці, ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а вина мушу свому братчикові винести».
— Час мені до касарні, — стали нарешті пан капрал казати, виймають п'ять левів баночку та й дають мені.
— А це нащо? — кажу я.
— На дорогу, здасться: кобих більше мав, то я би тобі й більше дав, а так не маю, бери, що є.
— Да я, — кажу, — зафасував[7] два леви срібні; мені доста буде.
Вони аж розсердились.
— Коли я тобі даю, то бери, — кажуть. — Коли вже на те, то хоть кожушок собі купиш. Тепер студено.
Не хотів я їх більш гнівати — узяв. «За два леви, — думаю я собі, — куплю нені добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братові до шиї, а по левові кожній сестрі по рантухові[8] тонкому та широкому».
Попрощались: подякував свому пану капралові, як умів, та й пішов. А тут — не студінь, ні! аж око в'яне.
Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах світло видко, чути, як добрі люде радуються, сидя при вечері, а я собі йду з ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється? Братика мого, мабуть, уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собі! Домів нема вже більше як чотири милі маленькі, на опівніч стану або і борше. Посмотрив за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив? Є всі, йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе п'є що мене за серце, і дрімлеться мені, неначе я п'яний абощо, а я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене в торбинці і два калачі пшеничні плетені, і пляшка вина доброго, і риби визнини штука. «Да не буду їсти, — думаю, — домів принесу». А тут мені так і позіваєсь! «Сяду, — думаю собі, — припочину минуточку, а відтак скоріш і піду, як відотхну». Сів собі на якімсь там приулку, в очах замріїло, за серце ймило. «Це я змерз», — думаю собі; хотів встати — не здужав, поваливсь у сніг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступниче, рятуй!..
Прокидаюсь — а я вже не в снігу, а в гарній, теплій постелі. Надо мною стоїть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.
Я так і стрепенувся.
— Ох, мені лишенько, — кажу, — а я де оце?
— У мене, — каже жандар, — як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.
Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.
— А це, — кажу, — як я тут зайшов?
— Бодай і не згадувати, — каже жандар, — учора, з вечері йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.
— Боже, милий боже!..
— Так тобі треба, — обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив, — не пий, лайдаку!
А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такі-то люди!
Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.
— Пане, — кажу, — а мундир мій, варе,[9] є?
- Є, — каже, — не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.
— В урльопасі, — кажу, — був лист.
- Є й лист, — каже, — я находив.
— Коби я знав, — кажу, — де мій мундир, я би збирався.
Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.
— Коби, — каже, — за три дні, то би добре.
Я аж не зумівся.[10]
— Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!
— Я все, — каже, — знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.
— А де ж той, — кажу, — дохтор?
— Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього. Прийшов і дохтор.
— А що, — каже, — як тобі?
— Добре, — кажу. — Пустіть додому!
— Ще тобі не можна, — каже дохтор, — ти ще дуже слабий.
Я так і став благати:
— Пане, — кажу, — пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.
Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.
— Про мене, — каже дохтор нарешті, — завтра можеш йти, а сьогодні лежи мені ще в ліжку та пий оці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.
Я так і зрадів.
— О, дякувать же вам, пан дохтор!
— Не мені дякуй, — каже дохтор, — а оцему панові; бо якби не він, а ти би вже не жив на світі.
Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
— Чого, — каже, — так задумався, серце?
— Чи ж нема чого? — кажу.
— Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
— Хто би збаг, — кажу, — що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого застати.
— Аби ти та я здоров, — каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
— Або ви знаєте? — кажу.
— Твого брата учора тиждень ховали, — та й сплакав.
— Або ви, — кажу, — мого брата знали?
— Я, — каже, — не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині
— А ви ж звідкіля?
— Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини Не будеш знати.
— А так — як же ж ви пізналися з Онуфрієм?
— Я не раз, — каже — в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
— А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що обі в наймах.
— У наймах, — каже жандар, а сам так і почервонів. Чудно мені та дивно мені.
Другої днини мені уже ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.
— Жди, — каже жандар, — по тебе зараз віз приїде.
За годинку був і віз; сів я та й поїхав.
А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь; неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижучи, а я на двері.
— Добрий день вам, ненько, що дієте?
— Чи то ти там, синку? Дай же тобі боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобою ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.
Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в ліс!
За малу годиночку були і дрова в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!..
— О, простибіг же тобі, синку! — кажуть неня, скоро почули вогонь у печі. — Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!
Поблагословили.
— А коли, — кажу, — Онуфрія прятали?
— Передучора тиждень минув, — кажуть неня.
— А що казав, як умирав?
— Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався, — дожидав. «Нема, — каже, — Іванчика, нема братика мого рідного, нема!.. а мені все причувається, що він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щире дожидав!..
Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.
— А що, — кажу, — сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати! якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.
— А що ж, бадічку, — одрікаються сестри, плачучи, — коли у таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.
— А так же не будуть вам нічо казати?
— Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортіло з вами побачитись, бадічку. Не гнівайтесь…
Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась…
Другої днини пішов я до жида.
— Давай, — кажу, — на роботу!
— Коли хоч, а то бери на сажні, — каже жид.
— Нічо, — кажу, — озьму і на сажні.
Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий з мене йде! а мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки немає тяжкої роботи…
Роблю я один тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина, плачучи:
— Бадічку, — каже, — ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.
Покинув роботу, біжу. Прибігаю домів, аж неня вже без душі. І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідного!..
— А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? — лаю я на хлопця.
— Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, — повістує хлопець, плачучи. — «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс» — «Не йди, синку, — кажуть неня, — а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька».
Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов піп:
— Плати за похорон.
— Поголіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!
— Ні, таки плати зараз!
— Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?
— Чорт по твоїй душі! Плати та й годі… мені…
— Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного[11] та кілька щіточок, хіба то беріть: більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.
— Сюда з ним, — каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.
Аж тут уходить і війт з десятником.
— А ти, — каже, — набрав у жида на сажні, чом не робиш?
— Коби я годен, — кажу, — я би робив, а так, самі видите, що не годен.
— То дай заліг, — каже війт, — або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.
— Жидівське, — кажу, — не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату[12] му заплачу.
Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати.[13] А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.
Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.
— Добрий вечір, брате!
— Добре здоровля. Прошу, сідай.
— Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?
— Забрали, — кажу.
— Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, — упік Яків.
— Від тебе, брате Нестерюку, — кажу, — мені і таке слово миле. Ми в один раз товаришували.
— В один раз! — повторив Нестерюк гірко, — а тепер?
— Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.
— Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень! — ще раз повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить мені жид письмо.
— На тобі пак, — каже. — Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.
— Як то закутало? — питаю я.
— Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри[14] в лісі рубає.
Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.
Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:
— А що дієш, брате?
— А що ж би-м, — кажу, — діяв? Лежу.
— А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?
— Чутиму.
— Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.
— Як оце? — питаю я.
— Отак, — каже Яків. — Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі і весну надворі: треба закладати орати, сіяти.
— А твоє ж господарство?
— За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе? Я хотів щось казати, але він не дав.
— Ти дурень! — каже та й пішов, свищучи, у двері.
Іде дощ, доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить,[15] і співає, як той соловій у гаю. Мені весело. Аж тут прибігає гайдук з бецирку.[16]
