Олександр Євдокимович КОРНІЙЧУК
1 905—1972
РАДЯНСЬКА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
ОЛЕКСАНДР КОРНІЙЧУК
W
ДРАМАТИЧНІ ТВОРИ
І. О. Дзеверін (голова)
О; Т; Гончар Ю. Е. Григор’єв (секретар)
B. Г. Дончик
М. Г. Жулинський (заступник голови) П. А. Загребельний
C. Д. Зубков |Є. П. Кирилюк |
О. В. Мишанич Л. М. Новиченко Д. В. Павличко Ф. П. Погребенник В. М. Русанівський
0. В. Шпильова
М. Т. Яденко (заступник голови)
Вступна стаття, упорядкування і примітки
Д. Т. ВАКУЛЕНКО
Редактор тому
1. О. ДЗЕВЕРІН
Редакція художньої літератури Редактор О. Я. БЕЗПАЛЬЧУК
„ 4702640201-045
М22І (04)-90 пеРеАПлатне © О. Є. Корнійчук, 1990
© Д. Т. Вакуленко, вступна стаття, ISBN 5-12-000464-4 упорядкування, примітки, 1990
Майже піввіку Олександр Корнійчук посідав чільне місце в українській літературі, створивши власний театр, ідо увібрав в ідеї та образи основні прикмети свого часу. Вперше виступивши як драматург у кінці 20-х років» він приніс на велику сцену те, чого так наполегливо вимагало молоде радянське мистецтво — художнє осмислення нової дійсності. Виходець із трудового робітничого середовища, Корнійчук протягом усього творчого шляху звертався до фактів' і реалій життя, знаходячи в ньому вдячний матеріал для п’єс — виразні національні характери своїх героїв. Корнійчук був глибоко національним письменником. Його також знали й шанували — як драматурга, державного діяча, відомого борця за мир — і в най-віддаленіших куточках багатонаціонального Радянського Союзу, і за рубежем.
Справді, незвична доля. Хоча в кожного вона своя, хто яку обере чи здобуде... Тим більше, якщо зважити, що мистецька біографія письменника припала на такий нелегкий для кожного чесного художника період — засилля деспотизму Сталіна, суб’єктивістських наскоків на творчу інтелігенцію Хрущова, хоча саме завдяки йому стала можливою «відлига», заколисуючого офіціозного благовісту «застійних» часів Брежнєва, коли художнє слово часто змушене було пристосовуватись.
Квітень 1985 p., а за ним і XXVII з’їзд партії започаткували новий відлік часу в житті радянського народу, ознаменували корінний поворот у всій державній політиці, а відтак і назрілу Потребу формування нового мислення, подолання віджилих стереотипів, зокрема і в ідеології. На передній план поряд із проблемами суспільно-економічної перебудови виступили й проблеми історичного осмислення пройденого народом шляху, долі нашого радянського суспільства. Як нагальна потреба постало не лише заповнення «білих» і прояснення «темних» плям, пов'язане з реабілітацією і відновленням у правах громадянства багатьох несправедливо репресованих і невинно знищених радянських людей, а й концептуальні питання, найістотніші з точки зору сьогоднішнього дня: сутність соціалізму і різних етапів його будівництва.
Сьогодні без осмислення всього цього комплексу проблем не можна чітко, з перспективою подальшого демократичного поступу бачити майбутнє.
Водночас не меншу увагу привертають нові факти й нове осмислення літературного процесу в період сталінщини й засилля нормативної, регламентованої науково-естетичної й критичної думки. У царині мистецько-літературній так само постають нині питання про альтернативність шляху, який пройшла радянська література, про значне поіменне доповнення, художньо-естетичне збагачення нашої художньої скарбниці, про потенціальні, але не реалізовані втрачені можливості. Сьогодні українській літературі повертаються не тільки імена, які частково вже здобули політичну реабілітацію після XX з’їзду КПРС, а й твори, які ще тривалий час, в період застою, продовжували лежати в спецсховищах, носили заборонні ярлики.
Процес повернення художньої спадщини нашого народу, який нині так активно здійснюється зусиллями літераторів, здавалося б, щонайменше стосується такої постаті, як О. Корнійчук, що за всіх «смутних» часів протягом свого тривалого літературного життя був на видноті, більше того — одним із найбільш шанованих (й увінчаних найвищими літературними преміями, і державними та громадськими посадами, і партійним представництвом) письменників України. Тут секрет не лише феноменальної везучості, щасливої долі. Все це можливо тоді, коли позиція письменника свідомо узгоджується з державним курсом і політичною орієнтацією на офіційні провідні гасла й вимоги партійно-державного керівництва (при всіх складних і драматичних поворотах історії). Для Корнійчука, письменника виразно соціального, публіцистичного темпераменту («бути у своїй творчості не тільки професіональним літератором, а й громадським, політичним діячем, для мене це невіддільне» *),— така заангажованість виявилась природною, органічною.
І все ж можливість із нинішньої високості ширше оглянути художні вершини нашої літератури, насамперед у 20—30-х роках, сама думка про ймовірність дещо іншого руху українського драматичного мистецтва, коли б у ньому продовжували існувати і діяти митці такого масштабу, як М. Куліш, І. Микитенко, М. Ірчан, І. Крушельницький, режисер Лесь Курбас, коли б не засилля вузько запрограмованої естетичної думки, в якій тісно було митцям філософського складу (І. Кочерга, Я. Мамонтов) — постає як альтернатива загальним здобуткам української драми того періоду, протягом якого, сказати б, повпредом був Корнійчук. Саме він протягом 40 років, починаючи з постановки п’єс «Загибель ескадри» та «Платон Кречет», очолював, задавав тон, вважався еталоном художнього та ідейно-політичного спрямування української драми. Він дуже чутливо реагував на потреби доби, надихнувши свої драми пафосом революційних перетворень, активно проповідуючи в художніх формах заповідані Леніним комуністичні ідеали, які він пов’язував із повсякденною практичною роботою побудови нового суспільства, а ідейність, партійність часом ототожнював з ілюстративністю, пропагандою «настанов»,— саме так він розумів своє громадянське покликання як митця і був у цьому вірним і послідовним речником партії й солдатом партії. Інша річ, що його беззастережна віра у правильність партійно-державного курсу як втілення ленінських накреслень і довіра до осіб, які здійснювали той курс (а «вірними ленінцями» іменувалися вони всі), не могла не послабити дієвості його таланту. Чи ж він так само щиро сподівався на те, що висловлює правду про свою країну, про свій народ...
А тим часом Корнійчук був безпосереднім учасником і свідком як величних звершень, так і лихих обставин життя народу. Він не міг не знати про страхітливий голод на Україні 1933 року, що викосив мільйони людей, чи про ті репресії, беззаконня, які масово творилися в 1937—38 роках, але у своїй творчості вперто обирав лише мажорні, бадьорі ноти для відтворення тодішньої суспільної атмосфери. І хто зна, чи не виступала в такому виборі своєрідним коригуючим камертоном трагічна доля багатьох старших побратимів по перу в 30-х роках, якої він уникнув, можливо, через те, що виступив на літературну арену пізніше за них, «перших заспівувачів», та й тримався осібно від ворогуючих літературних угруповань. А звідси — й свідоме звернення у своїх творах до таких тем, колізій, образів, які узгоджувалися з провідними настановчими тенденціями державного керівництва,— якщо допускати сліпу віру, що адміністративно-командна система, насаджена Сталіним, продовжує справу Леніна. І, нарешті, в становленні його особистості як драматурга щось та важила відсутність реального творчого змагання, необхідного для саморозвитку і самозбагачення художника, яке забезпечується наявністю «багатьох і різних» мистецьких сил.
Навіть сьогодні, в умовах гласності й правдомовності, ці питання багато в чому риторичні. Відповіді на них, можливо, й немає. І в нинішніх оцінках творчості О. Корнійчука, сповідуючи історизм, покладатимемося на те, що було, що засвідчила історія літератури, беручи на озброєння нові знання і потребу долати давні стереотипи. Бо, як справедливо зазначав Д. Павличко, в період перебудови все підлягає переосмисленню, зокрема й духовна структура письменника. «Душа найблагороднішого творця в часи застою, а ще більше в часи сталінського деспотизму, носила на собі важкі тягарі, деформувалась, бувало, й падала. Міра чесності кожного з нині живущих українських радянських письменників залежить не від того, що той чи той літератор думає про себе, і не від того, що про нього написано (тим паче, що майже вся наша критика ділиться лише на більш хвалебну і менш хвалебну), а від зіставлення тієї чи тієї творчості з правдою історії нашого суспільства. Найвищим суддею наших творів знову стало життя. І те сьогоднішнє, і те вчорашнє життя, рани якого неможливо втаїти, приховати під постійно застебнутим на всі гудзики мундиром благопристойності» 1.
А історія свідчила таке: Герой Соціалістичної Праці, лауреат п'яти Державних премій СРСР і премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка академік Корнійчук протягом багатьох років — член ЦК КПРС і ЦК Компартії України, депутат Верховної Ради СРСР (1—6 скликань), голова Верховної Ради УРСР, який займав керівні урядові посади, зокрема в Міністерстві закордонних справ, у Комітеті в справах мистецтва України, і якого за життя вже визнавали класиком, залишив по собі 23 завершені п’єси, кілька сценаріїв, лібретто, оповідання й нариси, численну публіцистичну спадщину^ Його драми в переважній більшості мали гучне сценічне життя, багаторазово й великими тиражами видавалися. Так, за даними 1982 p., лише в нашій республіці твори Корнійчука виходили 93 рази загальним тиражем 1млн 334 тисі примірників українською, російською та іншими мовами, в Москві та Ленінграді видавалися 72 рази тиражем 1 млн 75 тис. примірників. Були в його діяльності як особи, що займала відповідальні пости, в тому числі й голови СПУ, і грубі помилки, а то й прямі політичні розправи, котрі певною мірою можна пояснити тогочасними обставинами (йдеться, зокрема, про виступ на пленумі СПУ в 1947 році в часи вакханалії Кагановича проти «буржуазного націоналізму», в якому звинувачувалися М. Рильський, Ю. Яновський, Л. Смілянський, 1. Сенченко, О. Довженко — тут Корнійчук так недоречно виявив себе «здібним» учнем). Були й прикрощі^ досить згадати безпідставну розгромну критику опери «Богдан Хмельницький», лібретто до якої написали Олександр Корнійчук та Ванда Василев-ська (за свідченням сучасників, під час перегляду опери роздратування Сталіна викликала сцена мужньої поведінки Богуна, підступно звинуваченого в зраді), чи закиди в надмірній похмурості п’єси «Мрія» — тут уже приклав свою руку Жданов,— через що вона практично не мала сценічного життя!
