Ця книга про хлопчика Мішу не для дітей. Це книга для дорослих, щоб вони не забували, як воно бути дітьми. І як воно - бути щирими. А щирими іноді хочеться побути всім. Ці оповідання нікого не залишають байдужими, над ними регочуть до сліз, плачуть до шмарклів і лаються з використанням заліських слів, забуваючи при цьому, що саме проти суржику вони і починали лаятися. Книга розрахована на всіх, хто був дитиною.
Хіба що заздалегідь треба написати один на видраному (акуратно вирізаному) аркуші із зошита в клітинку. Запечатати в конверт. Наліпити марку (обов’язково облизати!). І заховати. Забути. А потім знайти і довго роздивлятися, побачити, під яким дивним кутом падає дощ.
Я не написала такого листа свого часу.
Я жалкую.
Я перевіряю поштову скриньку, в якій немає навіть періодики.
Поруч зі мною живе Міша - мій добрий знайомий. Я хочу, щоб його «листи» знайшли адресата.
Тому почну, а він розхоробриться і, певно, сам продовжить.
…
Міша і міша сидять в темній кімнаті. Міша напружує зір, намагаючись розгледіти наклейки від жувачок, що торік наліпив на шафку. А міша байдуже витріщається очицями-ґудзиками на смужку крикливого світла з-під дверей.
Нове життя югославського бабиного пальто.
В залі співають «Ландиші, ландиші, свєтлово мая прівєт» і густо пахне холодцем.
- Іван Афанасійович, а де Ваш онук? Спить?
- Щас!
Друзі сиротливо туляться один до одного і моляться впівголоса Пресвятій Діві, що живе в кутку, щоб двері так і лишились зачиненими.
- Ой, який вже дорослий став! Машо, глянь! А був же ж отакусєнький!
- Не брешіть. Отакусінький - то Ваша дурна болонка.
- Міша!
- Жоних, Марківно! А ким ти хочеш стать?
- Сьогодні Міша хоче буть винахідником, але обачливо відповідає «міліціонером».
- Молодєц! От я в твої годи…
- Мамо, я не малий. Я не буду.
- Ти бачиш, папа випив. Розкажеш і підеш.
- Я не хочу, мам!
- Так. Міша, давай раз - і все. І ніхто тебе не чіпатиме.
- Чесно?
- Чесно.
Трактор пашет,
Трактор пашет,
Тракторист платочком машет.
Ти платочком нє маши,
Краще трактором паши!
Галина Георгіївна плаче тушшю.
Зачинивши за собою двері, Міша розкладає на ліжечку трофеї:
пиріжок з м’ясом,
три цукерки «Мороженая трубочка»,
пробку з-під шампанського
і надкушений бутерброд зі шпротами і більше ні з чим.
міша дивиться співчутливо і щосили намагається не пахнути нафталіном.
А травневий дощ падає і падає, і два друга своїм мовчанням перекривають програму про мамонтів на центральному телеканалі.
*** *** ***
Мене звуть Мішa.
Живу по вулиці Леніна. Біля магазіну «Роднічок». Без перерви та вихідних.
Без перерви і вихідних - і продукти працюють, і я живу.
У всіх усе починається з Дня народження, отже, і в мене спершу був…
В кімнаті сонячно і по-вранішньому свіженько. Прокидаєшся і довго лежиш, вивчаєш квіточки на обоях. Незрозуміло, чи то кедр, чи то клєвєр. З природознавства у мене чотири, бо вчителька молода і жалостліва. А так би трійка була. З натяжкою.
- Що це?
- Гербарій.
- Міша, шо це?!
- Це гербарій дікорастущіх трав. Як Ви просили.
- Де ти це взяв, Міша?!
- Вони діко росли. Я сушив їх в теоретичній механіці, том два, бо діду…
- Цей гербарій нещодавно ріс в кабінеті хімії. Ну що ти мовчиш?
- Марин Анатольна, а трійку поставите?
Сьогодні у мне День народження. Я став на рік доросліший. Але, по-моєму, ні крапельки не вищий… Тихенько пробираюся в туалет. І знаєте, що я вам скажу? Пісяється так само!
Знову залажу під одіяло, грію ноги і шумно дихаю носом, ніби параход або їжак.
- Де він? - фізрук підтягує адідасівські штани.
- Стоїть за углом біля будки!
- Крос він біжить. От сачок! Міша!
- Що?
- Чого стоїм, кого ждьом?
- Гусениця.
- Яка?
- Оця. Дивіться. Велика мохната, а на попі крапочка.
- У гусениць нема попи.
- А Ви на колінки станьте і побачите. Осьо оно! Я палочкой щас!
- Міша, а бігтиме хто? Пушкін?
- Я перездам! Така ж гусениця - раз в полжизні! Розумієте?
В залі ворушаться. Мама думає, що я сплю. Баба знає, шо ні (я перечепився через Маркіза і звалив вєшалочку).
Я бачу їх через скло дверей і заплющую очі міцно-міцно. Чую скрип і мамин голос: «Нехай ще поспить. Моє мишеня-Мішеня… Машину на видному місці поставлю».
- Пожежну машину?! - кричу я і прокидаюсь.
Моя мама - найкраща мама в світі! Вона мені купила…
Портфель пригодився мені тільки два рази. Вперше, коли я катався з горки за гаражами (не картонка, але краще, ніж на попі). А другий раз, коли мама сказала:
- Ан бігом!
- Та вже йду, - меланхолічно надіваю боти. Шнурки, що мені баба вставила, такі довгі! Можна на два бантика зав’язать. Ні, на три вже не виходить. На два.
- Ну що ти копаєшся, горечко.
- Зараз, - довгі шнурки, ой довгі!
- Міша, спізнишся на труди!
(а ви думаєте, що я роблю)
- Міша!
- Мамунь, іди вже. А я слідом.
- Знаємо таких! Обувайся.
На трудах мені сподобалося тільки один раз. Коли дєвочки по кулінарії проходили бутерброди. Ніна Співак проходила з баликом.
Ну може два рази. З жолудів, сірників і пластиліну виходять обалдєнні лісові чоловічки і ще одна лісова такса з хвостиком.
- Пока, мамо! - швидше до воріт.
- Переобувачку взяв?!
Роблю вигляд, що не чую. Мама наздоганяє мене з целофановим пакетом «Новий год», проводжає поглядом.
А я волочуся по вулиці і всією своєю спиною видаю в космос сигнали бєдствія.
«Шановний пане директоре! Виносимо щиру подяку учневі Озерянському за встановлення дружніх міжпланетних відносин. Прошу не вважати його неявку до школи прогулом, бо він зустрічав біля клуні делегацію з созвєздія Гончіх Псов.»
А за рогом - калюжа.
Свіжа. Вчорашня.
І я думаю: «Час спасати ситуацію!»
.
Ой, який же я мокрий! Такий нещасний!
А запасних штанів у мене немає.
Зато є мама. Яка татові нічого не скаже!
Портфель, питаєте? Сухий. Якби його втопив, сразу висша міра! - на прополку буряків.
Хоча буряки - то ще нічого! Культурні міропріятія - ото ужас! І всі хижо так кажуть…
Бабця спіймала за труси, витягнула з кармана халата галстук-бабочку, силоміць на мене наділа і, сплеснувши в долоні, лагідно промовила: «Бісова дитина! Який гарний!»
Так, я гарний. У мене виразні очі. Не стирчать вуха. І ще блондін. Я - блондін. Правда, переважно влітку, коли вигоряю на городі чи на ставку… Но і зимою теж нічого!
.
В домі культури сьогодні концерт. Я співатиму в ансамблі. Ми з Григорієм Павловичем на співах другий год проходимо «Комарики-дзюбрики». У мене, кажуть, дзвінкий голос (правда, діду заявляють, шо «свинячий»), і в приспіві, коли Григорій Палич киває, я голошу: «ЛамалаЛА! В’язаЛА! СтояЛа!».
Поруч стоїть Вербицька. Вона заучка і голос у неї писклявий, як в нашого Маркіза. Ганька щосили старається і горло отак витягає, ніби хоче спіймати ту пісню ротом. Хоча рот у неї нічого. Не великий і не малий. Тіки вона худа дуже: як на фізкультурі на турніку висить, то торохтить і колишеться, як білизна. Тьху на неї!
Мати до шостої на роботі, але завмаг казала, що відпустить. Батько на зміні. Але б він все одно не прийшов.
«Сраний волік!» - чутно з двору. Це дід звалив. Діду старі дуже і нічого не бачать. Тому в хазяйстві у нас ще є драний мопєд, довбаний сарай і тузік-тудить-його-розтудить.
В залі буде скілько народу! Завучка буде в новій кофті!
Рєвзін з 10-А буде читати вірші собствєнного сочінєнія. Сила!
Трам- там-шо-то-там…
…і я тебе чекати буду
У лютий холод і мороз.
Бо я люблю тебе, родная.
Я так люблю тебе до сльоз!
Ото пацан дає! А я все літо в футбол прогуляв…
Ой, ко- о-отик прийшов! Він линяє. Але все одно добрий. Вегітаріянець -ліверку не їсть. Тато спіймав йому мишу, так той лапою мацав і погляд був такий, ніби візьме її зараз і поховає. З вінками і оркестром.
Цілую Маркіза. Він пахне по-котячому, і шерсть забивається мені у носа.
- Бабунь, - кажу, - можна, я не піду?
- Кудой?
- На концерт.
- Ти шо? Шо надумав! Марш в туалет! Попісяй «на дорожку» та одівайся вже. Спасіння нема!
Плентаюсь. Маркіз іде слідом.
- Бабо!
- Шо?
- Не сварися. Я співатиму. І удавку Вашу дурацьку надіну.
- Іди вже! Хлищ! - бабуня насуплено бурчить. Але тихенько додає: - Благослови його, Господи. Рідного мого хлопчика.
Моя баба - чудна дуже. Шукає окуляри в холодильнику і називає кролів серіальними іменами.
Моя баба каже, шо бачила домовика. Я особисто їй вірю, бо сам бачив, як він тяг нашого рудого півня за хвіст і плював на кабачки. Я спочатку думав, що то мій дружбан Андрій Редька, але з бородою і без штанів. Але він втопив до тітки в Умань ще позавчора.
Бабо кажуть, що він не любить рудих (домовик, не Редька. Той любить тільки свою плоскодонку і сушені кальмари. Його не зупиняє навіть те, що кальмари дуже схожі на оце, що мій дід від п’ят в тазіку відшкрябує. Але я не за то! Рудих не любить.)
Клава Ковалєвська якось чугикала додому через балку. Хтось її схопив за коси та й потянув. Ледь з ніг не збив. Вона ж-бо думала, маніяк. Остап Любомирович сивухи налакались і пристають. А як обернулась - стоїть чорті-шо волохате і каже: «Курко руда, ходи-но сюда! Уууууу!» Отак і каже: «Ууууууу»! Клава там і всралась. Я образно кажу. Може, просто всцялась.
Баба хреститься і ставить з вечора на стіл рюмку і шмат батона. Каже, щоб домовик смакував і нас не трогав. Діду встають уночі, шорхаються, натикаються на сто грам, а ранком баба оре за забор:
- Івановна!
- Агов!
- Окропила хліб. Тер ходити не буде?
- А якої кози сеча?
- Петровни. В неї коза - дочка кози отця Афанасія.
- Знатно! Не буде ходити.
Діду насторожено хмурять брови.
- Папа!
- Ну.
- А Бог є?
- Є.
- А чого?
- Чого «чого»?
- Ну для чого він є? Шоб в церкву ходити?
- Да.
- Що «да»?
- Мать! Ти виростила ідіота!
Я люблю свого батька.
Но маму трошки більше.
- Міша, хочеш братіка?
- Ні.
- А сестричку?
- Ні.
- Чого? (у мами якісь свої недоречні плани)
- Якщо буде малий, то ти заставиш мене спати з бабою. А вона хропе і плямкає.
- Тю, дурненький, не заставлю!
Кстаті, сдох наш рудий півень.
Сусіди кажуть, шо від старості. Що домовики - то всьо маячня, казки і кобилячий брєд для младьших класів.
Ха! То вони ще не чули про фею блакитних струмочків і про…
Матюкливий гномік - це вам не жвачний король. І не конфєтний. Це сила!
Треба опівночі взяти дзеркало, запалити свічку і пильно, не моргаючи, вдивлятися в дзеркало. Сміятися не можна. Треба казати: «Матний гномік, появись, матний гномік, появись (три раза!), матний гномік, появись». А коли випригне - не лякатися, а схопити за бороду. Чи за підштанніки, чи шо там підвернеться і… цей. Ну… Що робити далі, я не знаю точно, але Мар’янка Куценко знає - в неї сестри подруга, так в тої брат на морі визивав і після цього мовчить і заїкається.
