Серед великої кількості різноманітних інтелектуальних фантомів, якими визначаються сучасні уяви російської еліти і посполитів про Україну, почесне місце посідає так званий "міф Галичини", або, як прийнято в російських джерелах, "Галиции".
Саме тому, що яке-небудь об'єктивне, чесне і науково безстороннє вивчення України, її культурної і історичної проблематики в Росії відсутнє, міфи охоче підносяться до статусу позитивного знання і стають основою формування політики. Росія вже ставала жертвою подібних міфологій в своїх політичних і воєнних зусиллях. Досить пригадати "японський міф" зразка 1905 року – про "желтых макак", яких "шапками закидаем".
Або, наприклад,"афганський міф" – про жадаючих соціалізму афганців, котрі чекають не дочекаються братів з півночі, щоб зустріти їх квітами і східними танцями, зняттям паранджі і втратою інтересу до мечеті, бо їм побудують клуб.
Не будемо казати вже про останній (на жаль, тільки за хронологією) "чеченський міф", за яким один із найвойовничіших народів світу сприймався, як зграя чорномазих торгашів з московського базару, яких доблесний десантний полк Паші Грачова частково знищить, а частково заарештує протягом двох днів. Цей міф вже коштував життя тисячам російських хлопчиків.
Міфотворчість в політиці небезпечна для всіх, але в першу чергу для самих міфотворців.
Стосовно України впродовж багатьох століть російська свідомість живилась не реальними фактами, а власними фантазіями на українську тему.
У кількох характерних рисах український міф російської свідомості проявляється в наступному:
1) "не было, нет и быть не может" – Україна – це вигадка закордонних і місцевих росієненависників;
2) українці – регіональна група російського народу з чисто обласними особливостями;
3) ніякої української проблематики поза російським контекстом бути не може;
4) існування України поза Росією і окремо від неї – абсурд, скандал і щось протиприроднє.
Складовою (а де-не-де центральною) частиною цього міфа є галицький міф, який тісно пов'язаний з ідеєю "всемирного заговора" проти Росії, коли весь безлад в російській політиці і житті пояснюється діяльністью зарубіжних ворожих сил. Галичани в межах цієї психополітичної конструкції розглядаються як західні, католицькі, чужі решті України "искусители" українського народу, "изобретатели" українського націоналізму і навіть зовсім не українці, які на думку багатьох росіян, мали бути налаштовані проросійськи за визначенням. У деяких російських газетах націонал-патріотичного спрямування можна віднайти "наукові" пошуки на предмет "неукраїнства" галичан, їх "непринадлежности" до східного слов'янства.
Елементарна ж логіка свідчить(а факти підтверджують), що під час перебування Галичини в складі Австро-Угорської імперії будь-які прояви українського націоналізму на цій території і в Закарпатті об'єктивно були б спрямовані проти австрійців, угорців і поляків, проти цілісності Віденської імперії.
Перед тим, як розвалити Росію, Австро-Угорщина, підтримуючи український націоналізм (як, між іншим, і польський, і чеський, і хорватський), ризикнула б, в першу чергу, розвалити саму себе. Її лідери добре пам'ятали уроки "весни народів" 1848 року, коли імперія висіла на волосині і була врятована тільки російськими(!) багнетами фельдмаршала Паскевича і хорватськими шаблями воєводи Єлашича. Якщо ж вважати проявами підтримки українського націоналізму деякий (порівняно з Російською імперією) лібералізм в національному питанні, то з ним було покінчено в період окупації Галичини російською армією під час першої світової війни.
Покінчено якраз тому, що вважалось: подібний лібералізм справляє вкрай шкідливий вплив на підросійських українців. Галичину привели до спільного знаменника Російської імперії.
В Галичині, післе вигнання австрійців:
"… йшло знищення всіх завоювань української культури. Палили українські книги в Ставропігії, розоряли бібліотеки-читальні "Просвіти". У засланні опинився львівський митрополит Андрей Шептицький.У Казань заслали Михайла Грушевського".
… Те, що десятиліттями зберігав і плекав народ на землі короля Данила, зберігаючи в умовах цісарської влади від неприхильності поляків, спалювалось і руйнувалось без всякого співчуття. Намісник Галичини граф Георгій Бобринський під час свого тріумфального приїзду в Росію після взяття росіянами Перемишля сказав:
"Здається, з українським питанням уже покінчено. Полякам повинні бути визнані їх права, а для українців і євреїв повинні бути тільки російська мова і культура". Російський вандалізм в Галичині став предметом уваги навіть в Державній думі:
