Ця Книга листів Бруно Шульца є другим, переробленим і доповненим виданням її, що вперше була опублікована двадцять сім років тому (Wydawnictwo Literackie, 1975). Цього разу вона, окрім матеріалів, які увійшли до попереднього видання, містить низку листів письменника, котрих чверть століття тому я ще не встиг розшукати, а також листи, написані різними особами до Шульца, дивом знайдені на його дощенту пограбованому горищі. То лише мізерні рештки надзвичайно рясної безповоротно загиблої епістолографічної збірки, яку Шульц упродовж багатьох років дбайливо розкладав у певному порядку та накопичував. Збережені залишки не дають уявлення про цю збірку, проте сам факт, що вони вціліли, є особливо цінним як майже символічний слід масового знищення людей і пам'яток їхнього існування.
Листи, які мені вдалося знайти впродовж шістдесяти років, становлять не просто епістолярну колекцію, а передусім своєрідну автобіографію письменника, вони додають значний матеріал до його біографії, численні сліди якої затер час, а свідки переважно загинули. Властиво, весь відомий нам сьогодні життєпис Бруно Шульца був реконструйований завдяки його листам, із уламків спогадів тих, хто його пережив, і нечисленних документів. Навіть такі елементарні дані, як дата народження письменника, подавалися у різних версіях, або супроводжувалися знаком питання.
За винятком листів-клопотань до шкільної та міністерської «високої влади», якими ми завершуємо добірку листів Шульца, в тих текстах порівняно мало конкретики, повсякденних проблем, зовнішньої біографії — хіба що забарвлені вони наріканнями, скаргами або воланнями про допомогу. Адже й життя Шульца в єдино істотній для нього сфері було вбогим на факти, складалося передусім із внутрішніх подій, духовних перипетій, із творчості, інтерпретованої як вищий сенс існування та єдина мета прагнень, окрім рідко експонованої сфери Ероса. Решта — переважно повсякденні незручності, які відбирають час і змогу творити. Життя у своєму практичному, повсякденному вимірі та сенсі бувало переважно перешкодою, призвідцею знесилюючої та впертої депресії, а ще — творчої немочі, яка знову і знову дошкуляла митцеві, котрий, як і обожнюваний ним Рільке, міг функціонувати тільки в мистецтві, а поза ним залишався безпорадним і чужим умовам довколишнього світу. Якщо він без почуття неприязні, а навіть із цікавістю трактував деякі особисті контакти, якщо скеровував — не завжди, здається, щиро — свою схвальну увагу до тем і проблем, котрі не стосувалися отієї єдиної справи, яка цікавила його насправді, то найчастіше і передусім з огляду на гадану користь, яка могла би виникнути для його власної творчості. Мовчанка про діткливі для нього епігонські зловживання Трухановського чи нікчемне, але шкідливе шахрайство Еґґи ван Гаардт, а також нещирі, хоча й захмарні лестощі, яких він не шкодував для незугарних віршописних творінь професора Шумана, — всі ті викрутаси й реверанси мали слугувати тій одній-єдиній справі на ймення Шульц… Він був, отож, крайнім еготистом і ультрапрагматиком, — а втім, у своїх намірах і вчинках ніколи не прагнув домогтися якоїсь іншої користі, а лише тієї, яка, на його гадку, могла прислужитися його письменству. Так, він був еготистом в ім'я мистецтва, якому служив, із яким асоціював і ототожнював усе, що в ньому самому варте було вчинків і досягнень. Він довів це наприкінці життя, коли, опинившись віч-на-віч зі смертельною небезпекою, намагався рятувати не себе, а свої праці.
Нелукавим відображенням, правдивою ілюстрацією такої постави, тих засад, викладених тут із певним неминучим спрощенням, — є збережені листи Бруно Шульца. Якби не війна й геноцид, котрі не пощадили ні письменника, ні його листів і літературних рукописів, ані переважної більшості адресатів того листування, — з тієї епістолографічної творчості можна було б укласти багатотомну збірку, обсягом незмірно більшу, ніж уцілілий творчий доробок письменника, а своїм рангом вони би подекуди не поступалися майстерності Цинамонових крамниць. На жаль, руїна у своїй незворотності значно триваліша, ніж шедеври, і ми мусимо обмежитися порівняно нечисленними листами, які мені вдалося віднайти й нагромадити, не зрікаючись надії, що в майбутньому вирине щось іще.
Довіряючи точці зору й визнанням самого Шульца, розсипаним у вцілілих листах, доречно констатувати, що найцікавішій, найблискучішій епістолярній творчості він віддавався дещо раніше, в передісторії до свого фахового письменства, коли лист був для нього єдиною формою літературного — чи паралітературного — переказу. Серед листів, наявних у нашій Книзі (а це все знайдене на сьогоднішній день листування), є, щоправда, листи давніших років, проте більшість із них — то листи до установ, але й ті нечисленні, котрі адресовані знайомим, не репрезентують отого раннього стилю та жанру, за якими сам Шульц пізніше тужив. Отож, ми не маємо нічого з періоду тієї легендарної епістолографічної величі. Сам Шульц із перспективи років оцінював її, пишучи в 1936 році до своєї приятельки Романи Гальперн, таким чином: «Шкода, що ми не знайшли одне одного кілька років тому. Тоді я ще вмів писати прегарні листи. З моїх листів поступово постали Цинам. крамниці. Ті листи переважно були адресовані Пані Деборі Фоґель, авторці Цвітуть акації» (лист № 82). А роком пізніше у листі до тієї ж довіреної адресатки він згадує: «Я не відчував тоді за собою жодної відповідальності, жодного тягаря, писав для себе. То велике полегшення» (лист № 90). Подібне визнання ми знаходимо і в листі до літературного критика Анджея Плешневича: «Колись я знаходив вихід для своєї енергії в написанні листів, то була тоді єдина моя творчість. Шкода, що ми не можемо повернути нашого листування до тамтих часів. Тепер я вже не вмію так писати […]» (лист № 68).
Це суттєве визнання: листи спершу були для Шульца єдиним різновидом літературної творчості. Але й ота, пізніша, професійна, народилася власне з епістолярного спілкування, призначеного для єдиного читача — адресата. Тими адресатами — до того, як Шульц вийшов на літературну арену — спершу були переважно вже асимільовані євреї, чи ті з них, хто прагнув асиміляції, письменникові однолітки, часто за способом життя радше «польсько-галицькі», ніж «єврейські». Саме вони становили середовище, в якому він виріс, із яким його пов'язували численні розгалужені сімейні, приятельські, сусідські узи. А ще спільне, напівзабуте, занурене в міфологію минуле. Отож, чимало найважливіших, найближчих йому учасників листовного діалогу — то власне люди з отих середовищ, тим більше згуртованих, бо провінційних; люди, котрі своє хуторянство ушляхетнювали за образом і подобою світу. Цим зумовлений факт знищення такої значної кількості листів Шульца: вони загинули разом із приреченими на знищення адресатами.
І епістолографія, і мемуарна творчість (Шульц нерегулярно писав щось на зразок щоденника) вже дуже давно хилиться до занепаду. Листи ще іноді бувають формальним літературним приводом; проте самі по собі вони перестали бути творчістю, значною мірою втратили сенс існування, перетворилися на анахронізм і врешті зникли. І сьогодні вони вже навіть не намагаються сягати рівня отих — недосяжних, написаних збляклим чорнилом на пожовклому папері. Тільки в найвіддаленіших куточках, на забитих дошками периферіях часу і простору все ще могли втриматися, — зазвичай у рудиментарних формах — традиції епістолярного мистецтва, його практики. Шульц був, імовірно, одним із останніх, котрі так вправно володіли пером листувальника.
Віддалік від найближчих приятелів і «побратимів духу», в провінційному містечку він був приречений на інтелектуальну та мистецьку самоту, в якій оселялися тільки ті, хто був достоту під рукою, розмови з ким могли бодай частково заступити обмін с п и с а н и м и думками. Бо саме листи, і лише вони, могли краще протидіяти самотності Шульца — людини радше письма, ніж мовлення. Лист, щоправда, не мав мистецької промовистості та вагомості, притаманної книжці, натомість міг розраховувати на безпосередню реакцію адресата, зобов'язував до неї.
Така то була розписана на голоси листовна розмова на відстані, пошуки відлуння, партнера, а врешті-решт — бодай лишень вдячного реципієнта сенсів, котрі без можливості діалогу були приречені на яловість. Листи дозволяли Шульцові — не наражаючи його на дуже часто бентежний для письменника особистий контакт — спілкуватися з людьми. Тій потребі він неодноразово давав безпосередній вираз, відверто її декларував. Мабуть, найвиразніше він висловив це в листі до Тадеуша Брези: «Мені потрібен товариш. Мені потрібна близькість спорідненої людини. Я прагну якоїсь запоруки внутрішнього світу, існування якого постулюю. Безугавно тільки тримати його на власній вірі, нести його всупереч усьому силою своєї перекірливості — то праця й мука Атласа» (лист № 11).
