Ця історія трапилась задовго до того, як поліські річки обрамили високими дамбами. І тоді вони під час весіннього повноводя надовго виходили з берегів, покриваючи луги й поля безмежним морем.
Зі стрімким весіннім таненням снігів прийшла велика вода.
На околиці поліського села сусідські діти; хлопчик і дівчинка років десяти пливуть на чайці, плоскодонці, туди, далеко за село, в надії спіймати зайців, як дід Мазай…
— Прав туди, он у ті корчі, подивимось там! — командує Льошкою сусідська Маруся. А сама міцно вчепившись руками у невисокі опуклі борти, присівши навпочіпки на дні, висьорбує з чайки воду консервною банку з під халви.
Льошка, встав на ноги і показуючи на зарослі лозняка раптом підняв весло і запропонував:
— А може туди у лісок, за Случ?
Але тут, десь відірваний водою великий пеньок, вдарив у бік чайчини і капітан, втративши рівновагу, ледь не вилетів за борт… — так сильно невеличка лодка хитнулася.
— Та дивись ти! Бачиш… — збурчала дівчинка
Льошка, керував стоячи. Чайка, або як старші звали її в селі —«душогубка' хитнулася ще сильніше й трохи зачерпнула води. Малі мореходи тут же розпласталися на дні і навіть затамували подих. Нарешті лодка заспокоїлася, але в ній заплескалась вода.
— Бачиш, чого накоїв! — З докором сказала Маруся. — І треба було тобі вставати! Вичерпуй тепер!
— То ти винна! — огризнувся Льошка. — Розкомандувалась!
— Я веслував би собі спокійно, ти ж повинна була сидіти на кормі і направляти чайку — сама ж казала, що ми мореходи, а ти стернова, бо брат тобі про таке розповідав…
— А, я добре знаю, де є зайці, я літом з батьком за рікою косив трактором кукурудзу, і бачив, як їх там багато…
— Чого ти встав на весь зріст? — в'їдливо докоряла Маруся- втопитися хочеш?
Звик хвалитися коли треба і не треба! Сядь!
— Ну ладно вже… — Миролюбно запропонував хлопець. — Давай краще вичерпаємо воду. Он скільки через верх налилося…
Мореплавці нерухомо сиділи один проти одного, наче лелеки в гнізді, і поглядали то на дно човна де було пальці на чотири води, то в очі один іншому.
Борти лодки, що і без того невисоко піднімалися над водою, осіли ще більше. І ще більш небезпечним ставав тепер кожен рух відчайдушних мореплавців.
А навколо розстилалося неосяжне каламутне море. Позаду вже ледве виднілися їхні хати, від яких вони віддалялися все далі, а попереду, далеко-далеко вимальовувався ліс… Влітку там у непрохідному болоті водилися чорні журавлі, воно зараз залите водою. Воді не було кінця-краю, і на всьому цьому просторі лише подекуди то групами, то поодинці виднілися верхівки кущів і дерев.
Погода стояла тиха, тепла. Весняне сонце припікало. Дерева зазеленіли. Йшов другий паводок на Поліссі в цьому році: перший був з місяць тому, — з крижинами, заморозками. Після нього тижнів зо два трималася справжня тепла весна. Вода майже зійшла. Але потім знову почалися дощі і снігопади. Лише кілька днів тому скінчилася й ця негода. В селі, де вище, вже й приступили до оранки, і сівби, але в цій низині, за Язвінкою, на лугах морем стояла вода…
Саме в такий час й потрапили сюди наші мандрівники-однолітки, сусіди, яким разом не було й двадцять п'ять літ.
Льошка і Маруся готові були сперечатися в будь-який час і за будь-якого приводу і все ж жити не могли один без одного.
Бо ж росли разом. Обоє вчилися в одному класі, літом разом пасли оті кляті корови, разом нишпорили по всіх закутках, бо зроду цікавими були…
Вчилися обоє добре, читали багато книжок, особливо пригодницьких — Жюля Верна, Майна Ріда, Купера. Цікавили їх різні країни, "дикуни", індіанці, яких тепер, мабуть, й немає на світі. Захоплювалися різними пригодами з їхнього життя, що відбувалися років сто тому. Мріяли про пальми, джунглі, але жодного разу не бачили отієї пущі, яка починалася в декількох кілометрах за Случем. Взимку сидячі на печі,уявляли собі захоплююче, небезпечне полювання на тигрів, слонів, левів, але ні того, ні іншого не бачили, навіть за звичайної білкою, що стрибає з гілки на гілку не довелося поки що поспостерігати, бо ж телевізорів ще тоді не було.
Мріяли про море, про кораблі, але навіть по Случу, що протікає за кілометр від їхніх обійсть, ще не плавали
І ось нарещті наступили теплі дні, прийшла весна, а з нею двохтижневі канікули…, пора поліської повені і подорожі чайкою по залитих водою безкрайніх немовицьких лугах…
І ось наші задоволені мандрівники в напівзатопленій чайці-"душогубці" серед безмежного моря.
— Давай я допоможу тобі, вичерпаю воду чоботом, — запропонував хлопець.
— Нічого іншого не залишається, — легко погодилася Маруся. — Тільки боюся, що ти почнеш ворочатися, як ведмідь, і перевернеш чайку.
А я боюся, як би вона не перекинулася від твойого язика, — спокійно відповів Льошка і, знявши чобіт, почав вичерпувати воду і скоро на дні човника вже не хлюпала вода. Можна було плисти далі.
— Але ж до лісу, мабуть, далеко, — якось несміливо й тихенько промовила дівчинка.
— Що, злякалася? Вже нехочеш? — Підчепив Льошка.
— Тільки б ти не злякався, — насмішкувато відрізала Маруся.
— Ну, цього, бабо, не дочекаєшся! — самовпевнено свиснув Льошка. — Не перший раз по такому морю плаваю!
Льошка гріб обережно, але розмірено і сильно. Чайка пливла досить швидко. Ось наблизилися перші кущі, подекуди з води стирчить сухе бадилля кукурудзи: значить, вони вже за Случем. Але незабаром відкрилося інше, менше озеро.
— Бач, як воно тут, — озера йдуть одне за одним, — зауважив Льошка.
— Скажеш таке. Це ще невідомо. Може, під нами болото. Хто його тепер розбере? — відповіла Маруся.
Сильна світла струмінь, наче річка, перетнула їм дорогу, і човник почало відносити в сторону. Льошка вперто боровся з течією.
— Стережись! — Раптом гойкнула дівчинка.
Прямо на них неслася величезна рогата колода. Зіткнення було неминучим: розминутися з цею гіллястою колодою на такому незграбному судні було просто неможливо.
— Лягай! — Крикнув Льошка і сам притулився до дна човна. Потім простягнув вперед весло, уперся в стовбур і поступово почав послаблювати руки, щоб зменшити удар. Колода не зіткнулася з чайкою, але зате міцно зчепилася з нею, і далі вони попливли вже разом.
— Ось принесла її біда на нашу голову! — бурчала Маруся. — Як же тепер від неї відчепитися?
— Почекай, не гарячкуй, якось відчепимося, — спокійно сказав Льошка і поступово, не поспішаючи, вивільнив лодку.
Минули озерце, знову пішли кущі. Часом вони здавалися островами, але коли чайка наближалася, вони легко перетинали ці "острова" прямо по воді. Траплялися й дерева: верба і вільхи, навіть старі дикі яблуні, он і дуб розтрощенний блискавкою, під яким позаминулого року загинув десятикласник-пастушок, що «сховався' від бурі…
Попереду, вже недалеко, виднівся густий синій острівець з темних дерев.
— А він, здається, стоїть високо, на сухому місці, - визначив Льошка і тихенько встав, щоб подивитися. — Хочеться ноги випрямити, затекли…
— Та зачекай ти, не вставай, зараз приїдемо, — сказала Маруся, але й сама не втрималася, трохи підвелася і вдивлялася у далечінь.
— Здається, піщаний пагорб видніється, — промовила, дивлячись з-під руки.
Але човника завертів підводний вир, і не встигли мореплавці схаменутися, як їх закрутило і стукнуло об той осмалений, але все ще могутній стовбур дуба. Удар був несильний, він не заподіяв б великої біди, якби вони сиділи. А тепер — Льошка одразу полетів під Марусю, а весло впало далеко позаду чайки і завертілось у вирі. Стрімнина підхопила безпорадну лодчину і стрімко понесла далі…, чайка вдарилася боком об кострубату вільху і перевернулася…
Все відбулося так швидко, що Льошка, навіть не помітив, що робиться за його спиною. А Маруся, борсаючись у воді, не видавала ні звуку.
Оглянувся хлопець — ні човника, ні товаришки! Що за чорт?
— Марусю! — крикнув він.
— Шо! — Почулося зовсім близько. Глянув хлопець — і очам своїм не повірив.
— А де човник?
— Не знаю.
— Як не знаєш?
— Та так. Втік, поплив…
— Пригода, — спокійно відповіла дівчина, стоячи у воді по самі груденята, що виділялися кофтою спортивного костюма.
— Що ти наробив?
— А може, це ти наробила?
Так вони сперечалися, поки не пройшло перше враження від катастрофи. Ніхто нікого всерйоз не звинувачував, та й яка користь в цьому, але звичка посперечатися, дорікнути один одного позначилася й тут. І тільки добре насварившись, немовицькі мореходи почали шукати вихід з непростого становища.
А положення дійсно виявилося незавидним: їм нікуди було податися, крім лісу, що виднівся за півкілометра… Добре що були у спортивних еластичних костюмах і ті не дуже набухали під водою. Зняли гумові чоботята і побрели до острова…
Сонце вже повернуло на другу половину дня. Безкрайній водний простір іскрився на сонці. З півдня трохи дихав теплий вітерець. Вода хлюпала біля дерев. Зі свистом пролетіли дві качки. Сонце приємно зігрівало мокрий одяг. Настрій покращився, особливо хлопчини. Він навіть почав жартувати:
