– Ласкаво просимо в реальний світ, – пролунало ззаду.

Позаду стояв Гаврило (в миру – Гавр) – такий собі гладкий хлопець, із тонесенькою щіткою чорних вусиків, маленькими сірими очима та жвавими жестами кінцівок. Коли він говорив або кудись йшов, то усі його жести та рухи нагадували якогось дивовижного птаха, що різко дивився навкруги, міг наполохано злетіти у небо, а потім заспокоївшись, приземлитися на дах будинку або гілку дерева і спокійно собі чистити пір’я. Гавр ніколи не сидів на місці. Його непосидючість іноді дратувала. Ось, наприклад, він щось мені розповідає, а сам ходить по кімнаті, дивиться у вікно і лише рідко може подивитися людині в очі, наче таку честь він дуже рідко дарує співрозмовникам.

– Щось цей світ занадто реальний, – я спробував посміхнутися.

– Думаю, кава наразі допоможе це з’ясувати. Ти йдеш, чи хочеш знову запізнитися на екзамен?

2

Я навчаюсь в ДНУ, на спеціальності українська філологія. Наразі вчуся на четвертому курсі, наблизившись до літніх іспитів. Часом навчання мені набридає, викликає нудьгу, але моя любов до книжки (я великий книголюб), допомагає подолати величезні списки літератури, які потрібно прочитати та засвоїти кожному починаючому філологу. Ким я буду працювати далі – ще не вирішив, хоча у двадцять один рік потрібно більш точніше визначатися із планами на майбутнє. Можливо, після закінчення університету і отримання диплому, піду працювати редактором або професійним філологом. Одне знаю точно, що вчителем з української мови ніколи в житті не буду. Ця професія нудна, непрестижна і малооплачувана.

Зараз мені потрібно збиратися на іспит, від якого залежить багато речей. Оскільки я вчився на бюджеті, а мої батьки не були багатими, то ж усі мої кишенькові гроші на забаганки в основному фінансувалися із стипендії, а також невеличкі суми поступали від рідних. Звісно, можна було підробити, як це роблять багато студентів. Наприклад, піти розвантажувати вагони, попрацювати промоутером або оператором контакт-центру, але річ втім, що мені було ліньки відривати дупу від дивану і раненько пертися на роботу. Це і так доведеться робити, але вже після закінчення навчання. Мене і так жахала довга і важка праця за копійки в проміжку від двадцяти двох до шістдесяти років. Це ж цілих тридцять вісім років рабства! А зараз я ще планував насолоджуватися незабутніми, вільними студентськими годинами, що летіли швидко, але залишали приємні відчуття.

Родом я із села Глибоководне. Може ви чули про таке? Воно знаходиться у Дніпровській області, недалеко від Кривого Рогу. Це таке маленьке, богом забите село, де живе не більше кількох сотень (насправді від сили півтори сотні) жителів, завше літні люди, адже молодь віддавала перевагу мегаполісам: шумним кварталам, старим, зруйнованим кладовищам, брудним вуличкам, фабрикам, заводам, з яких йшов величезний стовп диму.

Мої батьки народилися в цьому селі і провели усе своє свідоме життя. Найкращі роки мого дитинства та юнацтва також проходили на полонині, коли пасеш корів, граєш з хлопцями у карти, залицяєшся до файних дівчат, порсаєшся у городі, допомагаєш татові латувати дах, кормиш свиней, курей, гусей, мандруєш понад річкою, або купаєшся в озері. Так, це були чудові миті мого життя – незабутні миті, що залишили свій приємний відбиток у моїй свідомості, створюючи коктейль не лише з приємних вражень, а й з розчарувань, невдач, проблем та надій. Це були живі, приємні, часом сумні спогади, але вони надихали рухатися вперед. Такі спомини були нечіткими, як старі фотографії, які втрачали свою палітру кольорів, проте геть не змінювали саме зображення. Так же мої спомини – як, миттєві фото, рухливі картинки, звуки, запахи і відчуття – були у моїй голові.

У Глибоководному була невеличка школа, в якій я провчився усі десять років. Я б не сказав, що навчання мені так подобалося – більше забавляло розважатися з однокласниками на уроках, розігрувати вчителів, жартувати з дівчат, та байдикувати, – але середня освіта являлася загальнообов’язковою, то ж мені довелося прикласти зусилля та закінчити школу, отримавши середній атестат, у якому рясніли четвірки та п’ятірки. Тільки кілька поодиноких трійок, як бідні, облізлі деревця у степу, дещо псували картину старанного учня, заставляли брови тата здійматися угору, а кутки губ неприємно опускатися вниз, створюючи незадоволену міну. Але, навчання у школі щасливо відбулося. Я відстрілявся, як кажуть.

За цей час я дуже багато читав наукової фантастики, містики та пригодницької літератури. Окрім цього, мені легко давалися гуманітарні науки: українська мова та література. То ж, у одинадцятому класі в мене не виникало сумнівів яку спеціальність слід обрати. Я вирішив подавати документи до ДНУ на українську філологію. Вибір був зважений і неодноразово схвалений батьками. Так я і поступив в університет. Позаяк він знаходився у великому місті, а я мешкав у маленькому, віддаленому від цивілізації селі, то на сімейній раді ми одностайно вирішили, що я буду переїжджати у Дніпро, щоб отримати вищу освіту, а якщо вдасться, то й залишуся там працювати. Отримавши, місце проживання в гуртожитку, я чотири роки міг користуватися свободою існування без контролю з боку батьків, без моралей та критики.

Сподіваюся, вільне студентське життя не зробило з мене пройдисвіта, а хоча б сформувало засади та фундамент для більш дорослого життя.

3

Я мешкаю у гуртожитку університету на другому поверсі. У кімнаті розташовано чотири ліжка – два на першому і два на другому ярусі. Окрім мене та вищезгаданого Гавра, тут же жило двоє студентів: Максим та Петро.

Перший хлопець вчився на географа на другому курсі, а більшість часу віддавав алкоголю, дівчатам та картам, відсуваючи глобус на останнє місце. Такий патлатий юнак із довгим, витягнутим обличчям, худими вилицями та шаленим блиском очей міг гуляти усю ніч до світанку, а наступного дня спокійно прийти на лекції та хропіти, не зважаючи на нудну, монотонну розповідь викладача, що захоплений самим процесом міг не помічати, як хтось з його студентів впадав у царство Морфею.

Одного разу його така любов до нічного гуляння та пияцтва довела до того, що викладач змушений був потривожити його міцний сон та важке проспиртоване дихання, що мов би п’янило усю аудиторію своєї концентрацією алкогольних парів. Максим підскочив, вигукнув, що «він свою зупинку не проспить» і вирішив далі хропіти. Спектакль завершився лише тоді, коли викладач вдруге його розбудив і попросив покинути аудиторію під загальний сміх. Як розповідають свідки, більше ніхто ніколи не бачив, як Максим спить на заняттях. З того часу усі його відвідування лекції та семінарів були лише у рівному, сидячому положенні, з широко розплющеними очима та цілковитою увагою до слів викладачів.

Петро був напрочуд його протилежність. Спортивна фігура, веселий характер, бажання досконало гризти граніт науки – його з дівчатами бачили лише у вихідні, а всі лекції юнак старанно відвідував, – любов до спорту та повна байдужість до алкоголю, цигарок, наркотиків, що робили його успішним студентом, та перспективним хлопцем, що планував йти до аспірантури та стати викладачем. Я навіть підозрював, що його амбіції можуть сягати таких висот, як стати завкафедрою чи деканом, а може дійти до самого ректора? У будь-якому разі, Петро ставив цілі, як от збільшити об’єм грудей та біцепса, качаючи м’язи, здати іспити на відмінно чи переспати із Юлею із паралельної групи. І більшість таких цілей він досягав.