Стукіт ставав дедалі настирливішим, Німець відіслав книжку і почвалав до дверей:
— Хто там?
— Франек.
— Ах, це ти. — Німець повернув ключ у замку. На сходах у яскравому світлі лампи, що висіла над дверима, стояв молодий чоловік з пов’язкою капо[1] на рукаві.
— Ну, що нового? — Німець впустив гостя до кімнати, замкнув двері і повернувся до письмового столу, — Розповідай, що сталося,
— Гер лагерфюрер. — Капо мав дуже стурбований вигляд. — Verzeihen Sie[2]. Не міг не прийти… хочуть тікати! Розумієте, тікати!
— Тікати? — Унтершарфюрер Вольф Шнайдер був вражений. — Неможливо. З концтабору й миша не вислизне. А може, в тебе гарячка? Тиф? — занепокоївся він раптом.
— О ні,— енергійно заперечив Франек. — Я чув, на власні вуха чув, сьогодні вночі…
— Так, так, тікати, — Лагерфюрер вийшов з-за столу. — Bist ein braver Kerl…[3] — Вій поплескав Грохалю по плечу. — Сідай, — підсунув йому крісло і повторив крізь зуби — Тікати! Ми їм покажемо, як тікати! Ну, чого мовчиш?
Франек проковтнув слину і, втупившись у підлогу, затарабанив пальцями по столу.
— Я все розповім, гер лагерфюрер, тільки…
— Тільки що?
— Тільки хотів би, щоб ви заплатили мені… ну… премію, — промимрив він і поспішно додав, бачачи, що німець хоче його перервати — Пам’ятаєте, тиждень тому, коли схопили трьох, ви обіцяли, що наступного разу…
— Обіцяв, обіцяв. — Німець нервово ходив по кімнаті.— От утечуть оці в нас з-під носа, а ти будеш торгуватися за нагороду.
Він спинився перед буфетом. За кришталевим склом виструнчились пляшки різної форми і кольору. Шпайдер запитав:
— Ром любиш?
— Jawohl, Herr Lagerführer! Так точно!
— А випити хочеш?
— Авжеж, гер лагерфюрер. — Франек Грохаля скривив обличчя у широкій посмішці.— Від цього ще ніхто не вмирав.
Кажучи це, він ні на мить не припускав, що й ром може стати безпосередньо причиною смерті. Навіть наглої смерті.
За другою чаркою вдарили по руках. Дві тисячі марок було для Франека цілком достатньою винагородою за видачу в руки гестапо чотирьох польських в’язнів.
— Prosit! [4]
— Zum Wohle[5].— Франек відкашлявся, випив третю чарку, закусив сардиною і почав розповідати.
Німець слухав, кивав головою і раз у раз захоплено бурмотів:
— Interessant… Interessant… Du bist ein braver Kerl…3
Поки Франек закінчив свою розповідь, допили й другу пляшку.
Начальник табору глянув на годинник.
— Маємо ще три години. Йди зараз до барака. І пам’ятай: нікому ні слова. Я хочу схопити пташок на порозі клітки. Розумієш?
— Звісно, гер лагерфюрер.
Грохаля взяв шапку зі столу, клацнув підборами і, трохи похитуючись, пішов до дверей.
— А ви не забули, гер унтершарфюрер, про нашу умову? — обернувся він, тримаючи руку на клямці.
— Про нашу умову?
— Так.
— Ну то й що?
— Дві тисячі марок…
— Ха! Хаі Ха! — німець аж поточився від сміху. — Так ти це сприйняв всерйоз? Нечувано! Kolossal! Дві тисячі марок… Ха! Ха! Ха!..
— То ви жартували? — Франек зблід, стиснув кулаки.
— Звичайно, жартував.
— А ваше слово?
— Закрий пельку!
— Ні, не закрию. Мені належать гроші. Ви обіцяли і мусите заплатити.
— А як не заплачу, то що? Може, ти мене примусиш? Du polnisches Schwein! [6]
Німець рвонув з стіни наган, замахнувся.
Але перш ніж встиг ударити, Франек відскочив убік, схопив порожню пляшку з-під рому і щосили затопив нею фашистові в голову.
Товсте скло розлетілося на скалки. Шиайдер звів руки догори і з хрипом повалився на підлогу.
Побачивши кров, що юшила з розбитої голови, Грохаля ще більше розпалився.
— Ти, мерзотнику! Мене? Мене хотів ошукати? — Франек схопив його за горло. — Я тебе навчу! Я тобі покажу!
Німець засовав руками, очі вийшли з орбіт, на губах виступила рожева піна. Нелюдським зусиллям він намагався підвестися, звільнити шию від смертельної хватки, але пальці не пускали. Якесь останнє слово, прокляття чи благання, завмерло в кривавій піні на його губах. Затих.
Минула довга хвиля, перш ніж Грохаля одірвався від трупа.
Свідомість того, що він вбив німця, вплинула на Франека, як холодний душ. Миттю витверезився. Шаленими, налитими кров’ю очима вдивлявся в синє обличчя Шнайдера і відчув, як крижаний холод проймає його наскрізь, як зрошує чоло піт, а ноги й руки дерев’яніють від жаху, від панічного жаху.
Він убив німця!
Вбив коменданта концтабору, лагерфюрера Шнайдера, людину, що була для нього символом всілякої влади, господарем життя і смерті, більше того — спільником і взірцем.
Він убив німця! Він, капо, Франек Грохаля, der brave Kerl, ренегат, кримінальний злочинець, позбавлений всіх людських почуттів, запроданець гітлерівських катів.
…Убив німця.
Грохаля витер долонею мокре чоло, провів язиком по пересохлих губах.
— Холера! — засичав крізь зуби. Безпорадним поглядом окинув кімнату.
На письмовому столі світилася лампа під роже зим абажуром, лежали складені в ідеальному порядку папери і книжки. Буфет попід стіною миготів райдугою різноколірних пляшок, а завішані шторами вікна і розпечені до червоного дверцята кахляної груби створювали атмосферу затишку.
— Псякрев! — Грохаля здригнувся, підійшов до буфета, взяв першу-ліпшу пляшку, налив чарку і одним духом випив.
Добірний французький коньяк трохи заспокоїв його.
Він сів біля столу, витяг ноги і вже без страху поглянув на Шнайдера.
— Ну й що ж? — знизав плечима. — Убивав, убивав і до чого ж ти догрався? Капут! Бачиш, брате, нема всесильних на світі. Раз на коні, раз під конем. Сміється той, хто сміється останній. — Хриплий тихий сміх пролунав нещиро й моторошно.
За вікном почулася голосна розмова, спів. Це есесівці поверталися з казино.
Тільки б комусь з них не заманулося зайти сюди! Грохаля зірвався з місця.
Що робити? Що робити?
Кроки за вікном віддалялися, затихали.
«Треба тікати, — вирішив він нарешті,— і негайно».
Грохаля схилився над німцем, витяг з кобури револьвер, потім підійшов до письмового столу і довго нишпорив у висунутих шухлядах.
Здобич була багата: добрячий мішечок з брильянтами і золотими двадцятидоларовими монетами.
«На дорогу якраз вистачить, — зрадів Грохаля. Адью!» — вже від дверей послав вій рукою поцілунок портретові фюрера, що висів на стіні.
План втечі, про який Грохаля за пляшкою рому доповідав Шнайдеру, був так докладно, в усіх деталях обміркований, що мусив удатися.
Правда, люди, які чекали втікачів на умовленому місці, трохи здивувалися, що замість трьох з’явився один, але Франек зумів це якось пояснити.
Переодягнений у цивільний одяг, з фальшивими документами, він був переправлений до дальшого пункту.
Звичайно, до кінцевого пункту він не дійшов — тю хотів лізти на рожен, та зрештою дорогоцінні камінці і золото, що бряжчали в мішечку, були в усіх ситуаціях найкращим рекомендаційним листом.
У ресторані «Під золотою бочкою», в останньому невеличкому залі, що мав пишну назву «банкетний», сидів біля вікна елегантно вдягнений чоловік і з незадоволеною міною попивав ріденьке протухле пиво. У Берліні в перші дні окупації міста важко було дістати щось краще.
Роман Ошмянський, він же Франек Грохаля, почувай себе сьогодні значно впевненіше, ніж кілька місяців тому в кабінеті лагерфюрера Шнайдера.
Досконало підроблені документи, — а ними тут було легше, ніж з хлібом, — і бумажник, повний доларів, значною мірою поліпшували його самопочуття. Сприяв цьому і той факт, що він перебував тепер добрих кількасот кілометрів від місця своєї не дужо похвальної діяльності.
План Франека Грохалі бук зовсім простий. Пересидіти при якійсь польській військовій частині (він знав, що вищі офіцерські чини армії Андерса не цікавляться біографією своїх підлеглих), а далі все піде як по маслу. Італія, Англія, а може, навіть Америка і… шукай вітру в полі.
Напроти Франека на скрипучій канапі попід стіною сидів високий вродливий майор з армії Андерса. Грохаля крадькома спостерігав за ним. Він багато б віддав за те, щоб встановити з ним тісніший контакт.
Нагода трапилася сама собою. Майор допив пиво, скривився з огидою і підкликав кельнера, що крутився по залу.
Той швиденько підбіг, кланяючись офіцерові.
— Sie wünschen? [7]
— Горілка є?
— О nein.
— А вино?
— Ах! — кельнер безпорадно розвів руками. — Горілка, вино… про такі речі сьогодні в Берліні можна тільки мріяти.
— Тоді дайте ще пива.
— Хвилиночку.
— Тільки глядіть, щоб не було дуже протухле.
Грохаля підвівся і зупинив кельнера, що вже вибігав із залу:
— Де хазяїн?
— У буфеті.
Гладкий лисий німець, почувши про горілку, скривився так само, як і кельнер.
— Горілки?
— Заплачу.
— Годі й говорити.
— Добре заплачу.
— Навіть за тисячу марок і чарочки не дістанете.
— А за це? — Франек витяг з кишені десятидоларовий: банкнот. — Ну?
Німець неспокійно озирнувся.
— Десять доларів, — пробурмотів він з неприхованим захопленням. — О ja, natürlich1.
— А якби додав ще один такий папірець, знайшлося б щось до горілки? Шніцель, котлета, та ви, зрештою, самі знаєте… У всякому разі щось конкретне.
Хазяїн мало не задихнувся від хвилювання.
— Двадцять доларів, так, так! Sofort![8] Для такого гостя мушу знайти.
— Gemacht[9].— Грохаля сунув йому гроші в кишеню засмальцьованого піджака. — Літр горілки і двічі «на зуб».
Він повернувся до залу і, сівши на своє місце, продовжував потроху сьорбати пиво.
Офіцер розплатився і збирався вже йти, коли до кімнати урочисто ввійшов сам хазяїн, несучи дві солідні порції печені і велику пляшку віскі.
Майор здивовано поглядав то на німця, то на паруючі страви, то на Грохалю, перед яким ставилися всі ці ласощі.
Він зморщився і вже збирався щось зауважити, однак Грохаля випередив його.
— Даруйте, пане майор, — мовив він, підходячи до його столу, — я чув, що ви мали бажання випити чарчину. А оскільки в мене в самого спрага, я дозволив собі організувати скромну закуску.
Майор усміхнувся.
— Але як це ви зробили? Дозвольте відрекомендуватися, — він подав руку: — Казимир Навроцький.
— Роман Ошмяиський.
— Ну, то ви відкриєте таємницю?
— Нічого особливого… але перейдімо краще до мого столика.
Кельнер, що крутився поблизу, підбіг, наповнив чарки.
— Ваше здоров’я, пане майор.
— Дякую. Але все-таки як…
— Долари. Всемогутня магія американської валюти.
— Розумію, тільки не кожний може бути таким чорнокнижником.
— У наш час немає нічого легшого. Будьмо!
Випили одним духом, на цей раз за нове знайомство.
За чорною кавою, до якої було подано лікер, майор розсівся на стільці і витяг цигарки.
— Прошу, справжні «фріско». Принаймні цього товару в нас удосталь.
— Взагалі армія — непогана річ, — Ошмянський майстерно випустив кільце диму. — І мундир шикарний, і шана, і пільги… А на батьківщину ви не збираєтесь повертатися? — спитав він раптом. — Даруйте великодушно за нескромність.
— Дурниці,— майор махнув рукою, — яка там нескромність? Кожному можу сказати, що ні.
— Чому?
— Не повернусь. Та й навіщо? Наді мною не капає, а демократія, ота народна демократія, мене не цікавить.
— Так само, як і мене. Та ще коли б людина мала відповідне товариство…
— Про це нема чого турбуватися. Куди не повернешся, всюди на свого натрапиш.
— У мундирі…
— А хто вам забороняє вступити до Корпусу? Війна ніби й скінчилася, але люди, особливо люди з головою, розумієте, нам завжди потрібні. Ви служили в армії?
— В тому-то й річ. Рядовим не дуже хотілося б бути, а з документами в мене погано. Під час варшавського повстання мені присвоїли звання поручика, але хто ж мені засвідчить тепер той чин! Дві третини хлопців з моєї роти загинуло, решта потрапили в концтабір. Годі й думати.
— Це ще невідомо. — Майор глянув на годинник, — Пізно, псякрев, — На жаль, мушу з вами попрощатися. Важливе побачення, 3 жінкою, — прижмурив око. — Проте повертаюсь до нашої розмови. Якщо ви справді так цікавитесь мундиром і зірочками, ми могли б зустрітися завтра. Можливо, щось придумаємо.
— Без сумніву. Розраховую на вас…..
Через тиждень Франек Грохаля, він же Роман Ошмянський, прогулювався по Берліну в мундирі поручика Другого корпусу генерала Андерса.
Брак документів замінила заява майора Навроцького, що він знає Ошмянського давно і ручається як за нього самого, так і за його зірочки.
Цього було досить.
Великий зал ресторану в римському готелі «Імперіал» був переповнений галасливою юрбою гостей: тон задавали поляки, хоча немало було й представників інших союзницьких армій.
В Італії народ все більше підтягав живіт, раз у раз вибухали голодні бунти, але в залі ніхто про це не думав. Другу річницю капітуляції Німеччини належало відзначити як слід.
Лилося шампанське, кельнери в бездоганно білих кітелях бігали по залу з тацями, повними найвишуканіших закусок, дзвеніло скло, нервовий дівочий сміх зливався з гучними тостами і вигуками різними мовами.
Час минав, росли стоси порожніх пляшок, атмосфера на банкеті ставала дедалі гарячішою і безтурботнішою.
Хтось з кимсь сварився, хтось когось цілував, і, спочатку несміливо, потім все голосніше і хором, почали заводити військових та невійськових пісень.
У кутку залу під величезним дзеркалом, облямованим золотою рамою, біля зсунутих у підкову столиків сиділа андерсівська «старшина».
Душею товариства, як завжди, був майор Роман Ошмянський.
— А тепер увага, панове! — Він постукав ножем по склянці.— Співаємо «Першу бригаду».
— «Легіони то…» — почав він дужим, трохи захриплим голосом.
Офіцери, червоні, спітнілі, зірвалися з стільців, пройняті «урочистістю» моменту.
Полковник Навроцький нишком витер сльози і загримів басом. Голос у нього зірвався. Він замовк, примружив очі і затуманеним поглядом окинув зал. Раптом здригнувся, насупив брови.
— Поручику! — заверещав він, перехиляючись через стіл. — Руки з кишені і струнко, коли співають «Бригаду»!
Молодий офіцер, що розмовляв біля вікна з вродливою усміхненою дівчиною, чітко напівобернувся до начальника.
— Чи ви глухий, до холери?! — розгнівано крикнув полковник. — Може, я повинен запросити оркестр, щоб ви зволили почути!
Хлопець почервонів, у дівчини на очах виступили сльози.
— Заспокойся, Казику, — Ошмянський поклав руку на плече Навроцькому, — не мороч собі голови через де щеня.
— Облиш! — сіпнувся полковник. — Треба провчити малюка. Прошу підійти ближче!
Поручик вибачився перед подругою і підступив до столу.
Виструнчився, зупинившись за два кроки від веселого товариства.
— Пане полковник… — і враз замовк, широко розплющеними очима вдивляючись в офіцера, що сидів поруч в полковником.
«Франек, кривавий капо з концтабору! Франек Грохаля тут, у мундирі майора?..»
— Ну, чого це ви так раптово замовкли? Коли ми співали «Бригаду», то ви були такий балакучий, а зараз ні бе, ні ме.
— Дай йому спокій! — Ошмянський шарпонув полковника за рукав. — Шкода часу, горілка випаровується!
— Може, ти й маєш рацію, — згодився полковник, — Ідіть!
Поручик поквапливо виконав наказ.
Тендітна розмальована секретарка з цікавістю глянула на гарного поручика.
— В якій справі?
— Особистій.
— Цього замало.
— Я думаю, вистачить.
— Прізвище?
— Марек Гіжицький.
— А може, ви мені скажете, в чому річ? Не знаю, чи захоче полковник вас прийняти в особистій справі.
— Прийме, прийме, ви можете сказати, що прийшов той, хто на вчорашньому банкеті в «Імперіалі» не хотів співати «Першу бригаду». — Він вклонився і сів на лаві під стіною.
Огрядний сержант, що сидів праворуч, запобігливо відсунувся на самісінький край.
Гіжицький глянув на нього з неприхованою зневагою.
— Підлиза, — процідив крізь зуби.
Капітан, що сидів ліворуч, навпаки, присунувся ближче.
— Що, з повинного? — запитав з фальшивим співчуттям. — Він вас викликав?
— Зовсім ні.
— Тоді чого ви припхалися з тією «Першою бригадою»?
— Чого? Для того, щоб туди впхатися, — поручик показав на оббиті клейонкою двері кабінету полковника.
— Не розумію!
— Вірю.
Капітан ображено скривився і демонстративно пересів у крісло під протилежною стіною.
На столі секретарки задеренчав дзвоник. Дівчина вихопила з сумочки люстерко, напудрила ніс, поправила зачіску і зникла за дверима кабінету. Через хвилину вона повернулася.
— Капітан Задзьора.
Сивий офіцер майже злетів з стільця і ще з порога кинув на поручика іронічний погляд. За кілька хвилин він вийшов — усміхнений, сяючий.
Цмокнув секретарку в рожеву ручку і, поправляючи пояс, промовив навмисне голосно, зиркнувши на Гіжицького:
— Старий сьогодні в жахливому настрої, скаржився мені, що багато здоров’я коштувала йому якась історія на вчорашньому банкеті.
— Не якась, не якась, пане капітан, — уточнив Марек. — Ви ж чули, що я мав честь відрекомендуватися панні секретарці як той, хто в «Імперіалі» не хотів співати «Першу бригаду». Я, власне, і є той авантюрист.
Огрядний сержант від несподіванки мало не впав з лавки.
Після сержанта прийом припинився майже на годину.
Очевидно, полковник споживав другий сніданок. Потім до кабінету поза чергою зайшов якийсь елегантний майор, і тільки після цього секретарка нарешті запросила Гіяжицького.
— У вас дуже мало часу, — мовила вона з погано прихованим задоволенням. — Пан полковник зараз їде.
— Так, тепер вам, мабуть, соромно за вчорашній вчинок. — Навроцький вказав поручикові на стілець. — Сідайте. Що ж, буває. Курите? — Полковник підсунув йому коробку з сигарами.
— Дякую. — Поручик обрізав сигарету ножиком і протяг руку за сірниками. — Насамперед, пане полковник, мушу сказати, що ви помиляєтесь, — мовив він, затягуючись сигарою. — Мій візит хоча й має безпосередній зв’язок з учорашнім банкетом в «Імперіалі», проте не викликаний бажанням давати пояснення. Навпаки.
