Dear Paul!

Я побачила твоє оголошення в газеті, але вона була якась погана, бо там не було твоєї адреси у Франкфурті, а тільки якийсь номер 12714. Але, напевно, так і тре. Му name is Орися. Я from Україна. І бачу, що саме така, як ти хочеш: молода, гарна, роботяща, з блакитними очима. Тіки волосся в мене не біле, а русяве, але то можна помалювати, хоч мама і не дозволяють. Як ти і просив, пишу свої параметри: 163/97/98. Mother кажуть, що все при мені, і не треба бути худою, бо потім народжувати складно. А я children люблю. Сусідського Миколку все бавлю. Бо в Миколкових батьків біля хати є басейн, а мені то подобається страшно. Напиши, чи біля твоєї хати у Франкфурті є басейн. Мені не конче треба, але просто цікаво. В Миколкових батьків хата взагалі найкраща у цілому селі, навіть у двох селах: у сусідньому теж такої ніхто не має. А в місті є, я сама бачила, як їздила поступати до Києва на актрису. Але то велика таємниця, бо всі думали, що я їду поступати до Львова в зооветеринарний. Я, коли провалила іспити, зрозуміла, що то не моє. Що мені треба їхати поступати за кордон. Тому я до тебе і пишу, dear Paul. Напиши мені, якщо зможеш, які документи треба подавати у вас у Франкфурті до університету. Мені — на актрису чи на співачку. І напиши, чи треба там хабарі, чи всьо по-чесному. І чи можна буде в тебе трохи пожити, як я приїду поступати? Я можу чистити басейн чи ще щось по господарці. А якщо ти хочеш женитися, то я тобі можу Оксанку привезти, бо вона заміж хоче, аж пищить.

Директору м'ясокомбінату

«Молодість» споживача

п. Процюк М. С.

20.02.2003 року у виробі вашого комбінату з назвою «Ковбаса "Пікантна"» була знайдена деталь від швейної машинки «Zinger», a саме: лапка для підтримання тканини (то вже з'ясовано, тому не суперечте). І та лапка, мать її, попалася на зуб моїй дружині під час безпосереднього вживання ковбаси в рамках святкування її власних уродин. В результаті цього частина зуба була знищена і потребує негайного ремонту. З вищеназваних причин я, як споживач та справний платник податків, вимагаю, щоби ви оплатили стоматолога та відшкодували мені моральні збитки, яких, повірте, було предостатньо. Вартість стоматологічних послуг — 23 у. о., моральний збиток — 1 700 у. о. (одна тисяча сімсот умовних одиниць). Якщо ви не підете мені назустріч, я змушений буду звернутися до суду, і всі дізнаються, що ви робите ковбасу на швейній фабриці.

Я хочу попросити у вас вибачення і викласти свою сумну історію. Думала, що ніколи вам її не перекажу, але підле сумління змусило мене це зробити. Моя зарплата картка, яку обслуговує ваш банк, стала жертвою дівочого пияцтва.

Події, про які я хочу розповісти, відбувалися роки з два тому, але міцно відклалися в моїй пам'яті докорами сумління. Все почалося з дівочої вечірки. Знаєте, коли баби збираються, щоби напитися, потанцювати й обговорити тяжку жіночу долю. Виконавши програму-мінімум, квітучий колектив, у складі якого була і я, вийшов з клубу, притискаючи до грудей трофейні попільнички й міркуючи над дальшими діями. Хай там як, а для дальших дій були потрібні гроші, які в попередньому клубі ми чесним способом виміняли на текілу та інші радощі життя. Я, зокрема, пам'ятала, що джерелом готівки є банкомат. Зустріч з ним була жаданою. Вправним (ніжним, але рішучим) рухом я вставила до банкомату картку. Банкомат проковтнув її і смачно відригнув. Після того заплющив очі і захропів. Тобто блимнув екраном з написом: «Грошей я тобі не дам, бо ти все проп'єш». Якщо бути точною, то там було делікатніше формулювання, але означало воно те саме: грошей не буде. Картки, до речі, теж. Я так і не зрозуміла, чому. Зважаючи на те, що в той самий день я отримала зарплатню, картка була мені конче потрібна. Отже, на дівочій раді ухвалено рішення ґвалтувати банкомат, поки він не вихаркне мою картку. Щоб вам було легше уявити, я завважу, що події відбувалися в центрі міста о другій годині ночі. П'ять дівок зі всієї молодецької сили лупили по клавішах і намагалися запхати пальці туди, куди вони пролазили. Оскільки пальці не пролазили нікуди, довелося вдатися до інших методів — обманних. Ми почали шукати в гаманцях старі картки, щоб запхати їх до банкомату. Над логічністю дій тоді ніхто не замислювався. Була знайдена поламана посередині картка, підібрана колись на вулиці міста Парижу та якась заблокована. Коли ми пхали це добро до тої пекельної машини, навіть сподівалися, що на паризькій картці будуть гроші. Те, що ми вгадаємо пін-код, під сумнів ми не брали. Ні грошей, ні карток ми назад не отримали. Пішли напиватися з горя. Я — за чужий кошт.

Наступний ранок почався з болю голови та розмов з оператором банку. Рахунок мій заблокували і сказали почекати кілька днів, поки з банкоматів повитягують усі з'їджені картки. Чекати було сумно, бо моя свіженька зарплатня опинилася в зоні недосяжності. За кілька днів подзвонили з банку і сказали, що картки з моїм прізвищем не знайшли. Проте запропонували прийти і пошукати самій. Я провела в банку кілька годин. Спочатку, перебираючи сотні чужих втрачених карток (я знайшла серед них поламану паризьку!), а потім — детально пояснюючи, як усе було (звичайно, про текілу та крадені попільнички я промовчала). Ви, шановні працівники банку, щиро співчували мені. І навіть пообіцяли, що нову картку виготовите безкоштовно, оскільки інцидент відбувся з вини несправного банкомату. Я, втішена, вийшла з банку і пішла до маршрутки. Коли дістала гаманець, у голові промайнула недобра думка. Я миттєво, як у фільмах про ковбоїв, відкрила гаманець і побачила там свою стару картку. Потокові слів, що відклалися тяжким вантажем на моїй кармі, не було кінця. Найнеприємніше було усвідомлювати той факт, що картка лежала в гаманці майже тиждень після прикрого інциденту і щоразу, коли я його розкривала, картка, дивлячись на мене, тихенько промовляла: «Ідіотка».

Шановні працівники банку, мені досі соромно, що я не повернулася розповісти вам, що картка знайшлася. Я просто не змогла б пояснити таким милим і розумним людям, як ви, що запхала в банкомат чиюсь візитку. А та картка зберігається в мене й досі. Я хотіла зробити з неї кулончик, але передбачливо вирішила, що така прикраса викликала б забагато питань. А щоразу переказувати цю історію мені б не хотілося.

Ромко, я тебе кохаю, всупереч тому, що ти вважаєш мене дурепою і козою.

Дорога редакціє!

Пише вам постійний читач. Хочу вам подякувати за те, що робите добру справу і даєте читачам добрі поради. Я це давно хотів вам написати, але спонукало мене інше. Я побачив у вашій газеті рекламу полуниці, що в'ється. В мене перед хатою городець невеликий, тож та полуниця мені дуже підходить. Писало, що вона може давати по 15 кг з одного куща і займає не більше ніж 0,5 квадратного метра місця. Але мені в тому переконатися не довелося. Як і писалося, я відправив поштою гроші і чекав тої полуниці аж два тижні. Вона мені прийшла бандероллю, але то були якісь гниляки, а не пагони. Я ж бо на тому знаюся. Звичайно, спробував їх посадити, але за кілька днів вони погнили на ніц і навіть землю не здобрили — такі були маленькі. Так от, тепер хочеться з'ясувати, з чиєї вини понищилася моя полуниця, за яку я заплатив живі гроші (немалі). Чи то пошта, чи то та фірма, що давала у вас рекламу, чи то ваша шановна редакція — через кого сталася та оказія? Я б хотів знати, чи переправляють вони вам ту полуницю, щоб ви відсилали читачам, чи зразу на пошту шлють? Я не скаржуся і не сварюся, просто прошу, щоб ви вислали мені ще раз: може, тепер приживеться. Бо в мене онуки дуже вже полунички люблять, а городець такий маленький, що нема ради.

Чекаю на швидку відповідь, бо літо сі кінчає,

Святий Миколаю! Світлана Миколаївна казала написати тобі листа. Я не дуже вірю, що мій лист до тебе дійде, бо ти з казки. Думаю, що ти не існуєш. Пишу тільки для того, щоб не отримати двійку.

Спочатку треба розповісти, чи була я чемна. Хоч то нічого не дасть, і я все одно отримаю від батьків лише різочки та мандаринки. Ну, може, ще новий зошит. Але чемна я була. От недавно Тугрин Михайло у роздягалці перед фізкультурою показав мені пісюна, то я відразу розказала Ігорю Федоровичу. І Тугрину написали в щоденник зауваження, і його маму викликала наша керівничка.

А на танцях Маринка мене зачепила, і я неправильно зробила крутку в угорському, і через то зіпсувала весь танець. То я потім її шкарпетку в унітаз кинула, щоб наступного разу мене не чіпала і не псувала танцю. А якби таке на концерті сталося?! Тепер буде знати.

Валентина вдома хотіла мене вдарити, за те, що я на її футболці написала маркером «Діма Білан». Я встигла нагнутися, і Валька вдарилася рукою об шафу. А я мамі швидко сказала, що Валька не дає мені свої речі носити, а ми ж сестри і в нас усе має бути спільне. То тепер Валя буде тиждень мити посуд, і на Новий рік я зможу вдягнути її сукню. І тепер подумає, перед тим як битися.

Мама недавно купила нову помаду і просила не казати татові, щоб він її не сварив, що вона гроші тратить на пусте. Але ж я так просила її купити мені щурика, а вона казала, що грошей немає, а сама помаду купує. То я татові сказала, щоб купив мені щурика, бо в мами нова помада. Так від тата отримали і я, і мама. Якось несправедливо вийшло, а я люблю, щоб завжди справедливо було.

Так от, Св. Миколаю, якщо ти є, то подаруй мені, будь ласочка, маленького білого щурика. Бо я була чемна і завжди боролася за справедливість. Про того щурика я давно вже мрію. Такий є в сусідської Оленки, хоч вона і не заслужила, бо завжди шмарклі рукавом підтирає, і всім від того бридко. А той щурик такий м'якенький і такий пухнастий! І такі в нього очі червоні, блискучі і маленькі, як намистинки з коралів моєї бабці, які мама не дозволяє мені брати, але я все одно беру, бо знаю, де лежить ключ від скрині. Тільки хвостик негарний в того щурика, бо рожевий і без шерсті, але я б того хвостика відрізала, і був би мій щурик найгарніший у світі, і всі б мені заздрили. Але я б нікому не давала його потримати, щоб не забруднили його білесенького хутрочка. Якщо, Св. Миколаю, ти мені цього року не подаруєш щурика, то я розкажу, що ти не справжній, маминому похресникові маленькому Андрійчикові, який в тебе досі вірить.

Шановний пане Малєжик! Я — Ваш відданий прихильник, як то тепер кажуть, фанат. Я стежу за Вашою творчістю ще з часів гурту «Вєсьолиє ребята», стежу довго і дуже пильно. Я знаю напам'ять усі Ваші пісні і раніше виконував їх під гітару перед друзями. Чому раніше? Тому що тепер друзі відвернулися від мене. І все, перепрошую дуже, через Вас, В'ячеславе. Я не можу зрозуміти, чому так склалося, але моїм друзям і родичам ніколи не подобалася Ваша творчість. Дружина тяжко мене сварить, підозрюючи в содомських злочинах, а все через те, що Ви, В'ячеславе, мали необережність співати в гурті «Голубиє гітари». Недавно під час сварки вона мені зізналася, що їй було дуже соромно, коли в період моїх до неї залицянь я в компанії виконував Вашу пісню «Мєлі, Ємєля, твая неделя…», а інші хлопці тоді співали «Let it be». Так йшла би за іншого, правильно я кажу? Діти теж з мене глузують, не дають мені слухати ваші касети, навіть у машині. Старший мій поміняв у «вісімці» касетну магнітолу на сі-ді програвач, бо знає, що Ваші пісні на дисках знайти дуже складно. То треба їхати аж до Києва на Петрівку, бо в нас того точно не продають. Я не маю підтримки від жодної людини. Коли намагався створити на роботі Ваш фан-клуб, мене викликав до себе сам директор і сказав, щоб я не провадив агітації, інакше мене відправлять на пенсію раніше за встановлений у державі термін.

Так от, В'ячеславе, чому я Вам пишу. Я знаю, що Ви тепер живете в Америці, але мені не відомо, чи продовжуєте ви свою творчу діяльність. Якщо продовжуєте, то я Вас благаю, припиніть. Я того не витримаю. Я вже чітко вирішив викинути у сміттєпровід усі Ваші касети і свою гітару, бо то всьо страшно псує мені життя. Забудьмо про існування один одного і щасливо відпочиваймо на пенсії.

Шире круг, як то кажуть (до речі, з цікавістю спостерігав за кожним випуском Вашої програми).