Було це дуже давно. Ваші матусі носили тоді короткі платтячка, заплітали у кіски стрічки або стригли волосся «під полечку».
Як виник Пластусів щоденник?
Редактор дитячого журналу «Вогник» надумав тоді, щоб я писала протягом року у кожний номер оповідання про школу і придумала героя оповідання — такого собі чоловічка з дерева або з клаптиків.
А мені зовсім не хотілося про це писати!
— Це буде нудно!— казала я.
Та коли редактор щось вирішить, то вже немає ради…
Що тут робити?
А для чого зрештою у людини є друзі?!
Я товаришувала з однією семирічною дівчинкою. Звали її Крися. Не було в неї ані кісок із стрічками, ні «полечки». Зачіска у неї була, як у хлопчика, і пальці завжди сині від чорнила. (Вона саме починала виводити в зошиті перші карлючки). От вона була до вигадок мастак!
Не раз радилася я з Крисею, про що б таке цікаве до «Вогника» написати.
Отож я й думаю собі: «Піду до Крисі, вона напевно щось порадить!»
Крися вислухала мене уважно та й каже:
— Справді, якщо він буде з дерева або з клаптів, це ні до чого. Вийде нудота! Але чекай, посідаємо на лавці, може, щось зметикуємо.
От ми всілися на лавці під кущем жасмину — Крисин ведмедик, Крися та я. Попідпирали голови — ведмедик лапкою, а ми руками… Думаємо… Гадаємо…
І нічогісінько. Хоч убий — нічого не можемо придумати…
А Крися мене втішає:
— Чекай, не хвилюйся, це само знайдеться!
І справді. Через два дні у мої двері — тук! тук! тук! хтось раптом закалатав. Щодуху біжу відчиняти — а на порозі Крися.
Очі у неї блищать, з-під берета вибилось пасмо, ранець висить на одному плечі.
— Вже знаю!.. Вже маю!.. — гукає.
— Що знаєш, що маєш, Крисю?!!
— Знаю, з чого буде «він»!..
І Крися зриває з плеча ранець, з ранця виймає пенал, а з пенала — що ви гадаєте? — чоловічка: маленького, кирпатого, капловухого. Ставить його собі на долоні та й каже:
— Бачиш? Тепер ти розумієш, з чого «він» буде?!
Я кивнула головою у захваті.
— Розумію. З пластиліну!..
— А ім’я його Пластусь! Це ми придумали з Тосею! Його Тося виліпила на уроці!
— А хто ж вона, ця Тося?
— Тося — моя подруга. Вона найкраща у класі. Неодмінно напиши про Тосю і Пластуся! Розумієш, з ним можна чинити що завгодно — доліплювати вуха, витягати носа, як хобот у слона, він буде мешкати в пеналі у Тосі!
— А може і про тебе написати?
— Ні, про мене не пиши, бо я ходжу розхристана, пальці у мене в чорнилі!
— Знаєш, може, цей Пластусь буде воювати з чорнилом, щоб воно дітям пальців не бруднило?
— Так… так… нехай воює, і нехай у нього буде тисяча пригод! А про Тосю я вже тобі розповім і приведу її до тебе!
З того часу Пластусь стояв на моєму столі, а його щоденник писався так легко, ніби він сам розповідав про свої пригоди.
А тепер... Скажу вам по секрету: Крися тепер уже доросла, працює лікарем і навіть носить окуляри.
Отож, коли вам робитиме рентген лікарка в білому халаті й окулярах і весело з вами жартуватиме, а на столі у неї поруч з різним мудрим приладдям стоятиме Пластусь — ви його пізнаєте по одстовбурчених вухах і кирпатому носі! — то запитайте у лікарки, чи її ім’я часом не Кристина…
То буде напевно та Крися, котра вигадала Пластуся.
Відтоді минуло багато років, і весь цей час Пластусь був найсердечнішим другом польських дітей і старанним господарем їхніх пеналів.
Марія Ковнацька 1957 р
Я — маленька людина з пластиліну.
Тому й звуть мене Пластусь.
Я живу в гарненькому будиночку, та ще й в окремій дерев’яній кімнатці. Поруч, у другій кімнатці, мешкає товстенька біла гумка, на ім’я «мишка». У гумки-мишки теж є сусіди — чотири блискучих, гострих пера, а також ручка, олівець і складений ножик. Вони живуть у довгому коридорі. Я спершу не знав, як називається наш дім. А тепер знаю: пенал.
Наша господиня — дівчинка Тося.
Якось на уроці малювання я сидів на парті в канавці біля олівця Олівець мені й розповів, звідки я тут узявся.
Це було так.
На першому уроці, відразу ж після канікул, діти вчилися ліпити. Вчителька роздала їм червоний та зелений пластилін, і діти стали ліпити, що кому заманеться. Бронка виліпила гніздо з яєчками, Віцусь — гриби, хлопці, що сидять біля вікна, — літаки, а Тося виліпила мене — отакого маленького чоловічка, в зелених штанях, капловухого, з великим червоним носом. Усі в класі сказали, що я — гарненький.
Тося намалювала мені олівцем очі, і я зараз же почав роздивлятись навколо. А коли Тося приліпила мені вуха, то я почув, що робиться в класі.
Отож тепер я все бачу, все чую і живу собі любісінько в Тосиному пеналі.
Ручка і перо не люблять уроків малювання, бо тоді їм треба сидіти в пеналі. А Тося, олівець, складаний ножик, гумка-мишка і я, Пластусь, малювання любимо понад усе.
На уроках малювання страшенно весело, бо всі ми вистрибуємо з пенала. Олівець і гумка гасають по паперу: що олівець намалює, те гумка й зітре.
Олівець весь час ламав свого носа, а складаний ножик — цях… цях… цях… мусить йому носа загострювати. А я сиджу в канавці біля чорнильниці і придивляюсь.
Вчора був урок ручної праці; це ще цікавіше.
Вистрибнули з торби блискучі ножнички і аркушики кольорового паперу. Тося різала папірці на шматочки і наклеювала. Виходило дуже гарно.
Після цього залишилося багато зайвих шматочків паперу. Я позбирав їх і поскладав. Попросив ножика — він мені пообрізав папір. Попросив перо — воно попроколювало в ньому дірочки. Попросив ниточку — вона його зшила.
І от маю зошит такий, як у Тосі.
У зошита сторінки білі, а обкладинка червона. Сам він завбільшки з Тосин ніготь і лежить у моїй кімнатці, на самісінькому дні.
А потім ще я позбирав усі поламані носики від олівця і тепер пишу ними в зошиті свій щоденник.
Буду описувати все, що діється у школі.
Сьогодні вранці Тося відкрила пенал. Олівець підстрибнув, бо думав, що Тося вийме його. Гумка-мишка підстрибнула, бо думала, що Тося вийме її. А Тося не взяла ні олівця, ні гумки-мишки, а зелену ручку! Дістала її, а пера відразу стрепенулися — чекають, котре ж із них Тося вибере?.. Кожне хоче бути першим.
Вийняла Тося золоте перо, вставила в ручку та й каже:
— Ти, перо золоте, будеш гарно писати.
Перо — рип… рип… трісь… трісь… по сторінці маже.
І де воно тільки взялося Тосі на муку! То папір проткне, то зробить якусь закарлюку. Тільки його Тося трохи притисне, — з нього чорнило бризне.
У Тосі піт на лобі виступив.
— Ой, краще було б писати олівцем!
А олівець вистромив з пенала голівку в червоному капелюшку і гукає до ручки:
— Хоч перо у тебе золоте, а пишеш так, як курка лапою мете.
Але ручка на те не зважає, тільки рип… рип… скрип… скрип… пише все краще.
Уже майже півсторінки списала.
Аж тут, на самісінькій середині сторінки, — ляп! — з пера чорна бридка ляпка.
Ой лишенько!
Тося плаче і плаче…
Прилетіла на допомогу рожева промокачка: пила, пила чорнило, аж сама почорніла, і все дарма.
Прилетіла на допомогу гумка-мишка: терла, терла, собі геть чисто хвостика обдерла, і все дарма.
Ляпка сидить, як сиділа, чорним оком на всіх блимає, чорного язика усім показує і гукає:
— Почекайте, ось підскочу, всіх забризкаю, як схочу.
А олівець виглядає з пенала і радіє, що він кращий за ручку, бо ніколи ляпок не робить.
А бідна Тося плаче і плаче — ляпка сторінку зіпсувала. Що тут робити?
Що тут робити?..
Ніхто не наважується іти до чорнильниці.
Я набрався духу, думаю собі: «Один раз козі смерть!..»
Став собі перед чорнильницею, низенько вклонився, шаркнув лівою ногою, шаркнув правою і кажу дуже чемно:
— Шановна чорнильнице, гляди своє чорнило, щоб воно нам зошити не бруднило.
А чорнило тут — бульк… бульк… бульк… аж закипіло в чорнильниці.
Я дуже злякався, вже тікати зібрався, але нічого, каж\ ще раз, чемніше:
— Шановна чорнильнице, тримай своє чорнило, щоб воно Тосі ляпок не робило.
А чорнильниця — бур… бур… розгнівалась та як заверещить:
— Шановний Пластусю, гляди краще свого носа! Не лізь не в своє діло, бо побачиш і на носі чорнило.
А мені байдуже, я знов своє кажу, ще чемніше, що Тося плаче і плаче через оті ляпки, нехай чорнильниця щось радить.
А чорнильниця на те:
— Тося твоя плаксуха, через те і ручка її не слуха. Нехай вчиться гарно писати, тоді й ляпки не будуть сідати!
Я подякував чорнильниці за пораду, вклонився поштиво, шаркнув лівою ногою праворуч, шаркнув правою ліворуч і повернувся до пенала.
А там усі відразу в сміх! Та хи-хи-хи!
— Гляньте, гляньте, людоньки милі, у Пластуся ніс у чорнилі!
Придивився я в блискуче перо, а мій гарний ніс, якого я завжди так старанно витираю, весь чорний-чорний…
Правду сказала чорнильниця…
А тут повертається до пенала ручка… Чорнило з пера так і капає.
Забруднився олівець, забруднилася гумка-мишка, забруднилися пера, — наче в пеналі жили самі нечупари.
А я сміюся з них, аж захлинаюсь.
— От бачите, не глузуйте з чужої біди!
Взяла Тося олівець і забруднила собі пальці. Заглянула до пенала й схопилась за голову.
Це вже було занадто.
— Ну шо робити з цим чорнилом?
Але Тося на все знайде раду.
Покликала на допомогу нитку, голку і блискучий наперсток. Взяла гарненькі кольорові клаптики.
Шила… шила… вирізувала. Отак і пошила витирачку для ручки.
А ця витирачка, як книжечка. Дві сторінки голубі і дві червоні, а бережки порізані зубчиками.
Всі в пеналі закричали: кожен хотів, щоб вона жила біля нього. Я теж кричав: «Хочу, щоб жила біля мене!» Але Гося сказала: «Витирачка мешкатиме в куточку, під пером».
І тепер, коли ручка повертається на своє місце, витирачка зразу чистить перо, аж поки воно не заблищить, як золото.
Тепер чорнило вже нікому не забруднить носа, не заплямує бока.
Яка ж наша Тося розумна!
Тепер я повинен трохи написати про Тосю.
У Тосі голубі очі — такі, як у мене.
Носик у Тосі — не такий великий та червоний, як мій. звичайний собі носик, але непоганий. У Тосі два вушка — не такі гарні й відстовбурчені, як мої, але теж непогані.
А за тими вушками у Тосі дві чорні кіски.
Таких кісок нема ні в кого. Вони дуже гарні. Стирчать в різні боки, а на кінцях у них бантики.
На свята ці бантики бувають червоні або зелені, а в будень завжди темно-сині. Сьогодні вранці я навіть посварився з отою дурною гумкою-мишкою через Тосині кіски. Гумка-мишка сказала, що Тосині кіски — отакі, як у неї, гумки-мишки, хвостик.
— Що ти кажеш? Який хвостик?
— Еге ж, хіба ти не чув, як Бронек з останньої парти гукав на перерві, що Тосині кіски — це «мишачі хвостики»?
Я страшенно розсердився, стиснув кулаки та як гримну:
А хіба в тебе коли небудь був червоний, зелений або синій бантик на кінці хвостика?!.
Тут гумка-мишка перелякалась.
— Ні, не було в мене бантика! — забелькотіла вона.
— От бачиш, — кажу їй, — то чого ж ти чванишся? Тосина кіска це і є Тосина кіска, а не твій хвостик! Тосині кіски завдовжки з палець і завтовшки з палець, а на кінцях у них бантики: червоні, зелені або темно-сині!
Отак сварюся я з гумкою-мишкою, аж гульк, — сидить Тося і схлипує. Я вже виставив ногу з пенала, щоб бігти до неї потішити, коли надійшла вчителька й питає:
— Чого ти плачеш?
А Тося у відповідь:
— Через мишачі хвостики…
Вчителька засміялась і каже:
— Знаєш, Тосю, найкраще їх обстригти, волоссячко підросте, буде ще краще, і тоді вже ніхто не сміятиметься з твоїх кісок.
Другого дня, тільки визирнув я з пенала — бачу: у Тосі кісок вже нема! Спершу шкода мені стало, а потім дивлюся: у Тосі гривка, волоссячко акуратно підстрижене і таке чисте, пухнасте, — Тосі навіть більше личить, ніж кіски. Я показав носа тій дурній гумці-мишці та й гукаю:
— От бачиш!!! Немає вже у Тосі мишачих хвостиків!..
Сьогодні сіла біля нас нова учениця.
Та дівчинка така ж мала, як і Тося. Отож вона сидітиме з нами на першій парті. Звуть її Зося.
Як тільки Зося сіла біля Тосі, вона відразу ж зазирнула до нашого пенала.
Я висунув голову, щоб краще роздивитись Зосю, а вона грюк кришкою — і придушила мені носа.
Стільки разів Тося зачиняла пенал і ніколи, ніколи не придушувала мені носа. Я гірко заплакав.
Тося, напевно, почула це, бо відкрила пенал, вийняла мене та аж за голову схопилася.
А Зося — та аж качається по парті від сміху!
Ніс у мене був сплющений, як коржик, дірочками догори.
Але Тосі стало мене шкода. Вона взяла трохи червоного пластиліну і наліпила мені ніс, ще більший, ще кращий, ніж був. Коли я повернувся до пенала — всі мені заздрили.
Потім Зося попросила у Тосі олівця. Олівцеві зовсім не хотілося йти до тієї Зосі, але Тося вийняла його, віддала новій подружці й закрила пенал.
Я вмостився на своєму щоденнику і задрімав. Аж тут чую крізь сон — хтось зойкає.
Гумка-мишка штурхає мене в бік:
— Вставай, Пластусю, подивися, що таке з олівцем!
Я схопився, дивлюсь, аж олівець лежить за перегородкою геть чисто погризений… Всі боки в нього пошматовані.
— Що з тобою сталося?— питаю.
— Ой! ой! Це та бридка Зося…
— Що ж вона тобі зробила?
— Погризла мені боки і мій чудовий бляшаний капелюшок, бо не могла розв’язати задачу.
— А що ж їй на це сказала Тося?
— Нічого не сказала.
Всі в пеналі страшенно обурилися і закричали, що ніхто більше не дозволить позичати себе тій Зосі!
Гумка-мишка запищала:
— Що ж нам робити?
— Вона всіх вас понищить, як мене, — зойкав олівець.
— Я їй пальця вріжу! — заскреготав складаний ножик.
— Ми її чорнилом заляпаємо! — затріщали пера.
— А я десять ляпок посаджу їй у зошиті! — забубоніла чорнильниця.
— Я вимажу їй усього зошита! — пискнула гумка-мишка.
Тільки бідний олівець нічим не погрожував, лежав нерухомо з погризеними боками і погнутим капелюшком.
Ми підстелили йому витирачку, щоб було м’якше, але це не допомогло. Рани його так і не загоїлися.
Сьогодні вранці, тільки-но Тося відкрила пенал, Зося попросила:
— Тосю, дай мені, будь ласка, складаного ножика, я виколупаю з парти цвяшок.
Ножик не стямився, як хрясь… хрясь… лезо його вже вищербилось об залізний цвях.
Але Зося не звертає на те уваги, колупає далі. Тоді лезо зіскочило з гвіздка і вп’ялося в Зосин палець.
— От клятий ножик!
Зося кинула його і загорнула закривавленого пальця в хусточку.
Почався урок.
— Ой, у мене пера немає. Тосю, позич мені перо!
Тося відразу ж дала Зосі перо.
Виводить Зося кривулі та й не бачить, що з пера бризкає чорнило, що всі пальці її в чорнилі.
А наостанку вона так міцно натиснула, що перо — трісь! — і зламалося. На сторінку скочило аж десять ляпок!
— Ой! Що ж це буде? Прийде вчителька, буде гніватись!
Тут Зося знову:
— Тосю! Позич мені гумку!
Схопила Зося бідну гумку-мишку, тре, тре, всю сторінку вимазала.
— Це гумка для олівців, чорнила нею не зітреш.
Зося — в плач, а Тося її втішає:
— Не плач, Зосю, потроху всього навчишся… не калічитимеш ножиком пальці, не робитимеш ляпок у зошиті, не ламатимеш пер.
Ми всі в пеналі вирішили, що наша Тося вже занадто добра.
Ой! Що то було! Що то було!
Наприкінці уроку вчителька перевіряла, в якому стані у дітей книжки, зошити й пенали.
Відкрила наш пенал та й каже:
Тосю, я думала — ти акуратна дівчинка, а тут — ножик пощерблений, перо зламане, олівець погризений, а гумка-мишка і весь пенал заляпані чорнилом. Оце то порядок!
Тося стояла похнюпившись і мовчала.
Я схопився, замахав руками і хотів закричати, що Тося ні в чому не винна, що це Зося нас так понівечила, що раніше у нас пенал був чистий, як дзеркальце.
Я хотів усе це сказати, але не сказав нічого, бо не хочу бути ябедою, і до того ж у мене такий тихий пластиліновий голосок, що вчителька напевно б нічого не почула. Але я визирнув з пенала і гримнув на Зосю так сердито, як тільки міг:
— Зосю, невже тобі не соромно?!
А Зося сиділа червона, як буряк, і дивилася в парту. Здається, їй таки було соромно.
Не знаю, що було далі, бо Тося закрила пенал. Але ножик трохи підважив кришку, і я знову почав виглядати.
Дивлюся — вчителька знову стоїть біля нас, голубить Тосю по голівці і каже:
— Я знала, Тосю, що ти охайна й хороша дівчинка.
А потім вчителька відійшла, а Зося з Тосею як почнуть обійматись, цілуватись та ревти!
Всі дівчатка плаксійки. Я б хотів, щоб Тося була хлопцем. Але, може, тоді вона не була б така добра? Цього я не знаю, треба запитати ручку.
Після цієї сумної пригоди ми всі в пеналі здогадалися, що Зося, напевно, зізналася сама. Може й Зося ще буде непоганою дівчинкою.
Що ж, побачимо.
Ой, якого страху ми набралися сьогодні!
Вийняла Тося на хвилинку олівця. Потім він повертається і гукає до нас:
— Слухайте, що трапилось! Велика несподіванка! Зося принесла Тосі на перепросини новий пенал!
Тут ножик одразу:
— Вже Тося на нас і дивитися не схоче!..
Гумка-мишка і пера — в плач. Усі ми пхаємося, щоб побачити отой новий пенал.
І справді, стоїть біля нас якась довга чорна коробочка… Я оглянув її та й кажу:
— Це зовсім не пенал, бо він занадто плескатий!
— Я б у ньому взагалі не вмістилася, — пищить гумка-мишка.
— Ще б пак, така гладуха!
— Але що ж це може бути?
— Ану, побачимо, — каже ножик.
Ми гуртом натужились, — торох! — кришка відскочила… А там всередині — такі дива: біла підлога, а в підлозі ямочки, а в цих ямочках мешкають такі кольорові гудзички, от як на светрику в Тосі. Кожний гудзичок іншого кольору: червоний, жовтий, голубий, зелений — наче цукерочки. А збоку довгий коридорчик, як у нас в пеналі. В цьому коридорчику живе якийсь незнайомець, схожий на ручку, тільки замість пера у нього чупринка.
От я й питаю:
— Хто ви такий?
— Я пензлик!
— А ми — фарби! — кажуть гудзики.
— А для чого ви?
— Для малювання.
— А що ж ви вмієте малювати?
— Я вмію малювати небо, волошки і твої очі!
— Я — маки, яблука і твій носик!
— Я — траву, дерева і твої штанці!..
Але я не зміг усіх розпитати, бо прийшла Зося із склянкою води, взяла папір і пензлика з коридорчика. Пензлик бігав, бігав по паперу — і намалював будиночок, жовтий паркан, рожеві квіти і рожевих пташок.
А ручка аж заскреготіла від заздрощів, — такого вона не втне!
— А ти писати не вмієш! — гукнула вона пензликові.
А пензлик засміявся і каже:
— Спитай про це у китайця на малюнку!
З того часу, як пензлик завів розмову про китайця, ручка не могла заспокоїтись. Вона тільки й чекала уроку арифметики, щоб зустрітися з китайцем.
Бо китаєць живе в зошиті для арифметики. У нього розкосі очі, жовте личко, довга коса, і притримує він жовтеньку стрічечку на рожевій промокачці.
А тут, мов на зло, перший урок — польська мова. В зошиті з польської мови дівчинка й хлопчик танцюють на червоній стрічечці краков’як. Питає в них ручка про китайця, а вони все своєї:
— Було в краков’яка сім коненят…
Та ще й закаблуками притупують. От і спробуй з ними порозумітися!
А потім був урок каліграфії.
В зошиті для каліграфії мешкає зелена жабка під червоним мухомором на жовтій стрічечці. Спитала ручка жабу про китайця, але жаба тільки очі витріщила й щось по-жаб’ячому закумкала; ручка нічого не зрозуміла.
Нарешті сьогодні вранці вчителька принесла в клас велику коробку з каштанами, на яких першокласники вчаться рахувати. Тося розгорнула зошит з арифметики, а там сидить собі на промокачці китаєць і головою киває. Ручка до нього:
— Китайцю, китайцю, а правда, що пензлики вміють писати?
А китаєць усміхається, головою киває:
— Так, так, так, так…
Тоці ручка, дуже сердита, повернулася до пенала.
Ми всі почали казати їй, що китайські діти, котрі пишуть пензликами, живуть далеко, за горами, за морями. У нас діти пензликами малюють, а пишуть тільки ручкою. І коли хочуть, то вміють писати дуже гарно, — отак, як Льодзя з другої парти.
