За книгою Георгія Булашева «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях».
Георгій Онисимович Булашев народився в г 1860 році в селі Мала Токмачка Бердянського повіту Таврійської губернії (нині це село в Запорізькій області, розташоване воно на річці Кінській у самому осередді колишньої Запорозької Січі). Батько вченого був виконуючим обов’язки псаломщика, але сина він віддав учитися саме по духовному відомству. Георгій Булашев закінчив Таврійську духовну семінарію (в Сімферополі), а 1883 року — Київську духовну академію. Юнак відзначався особливими здібностями: вже в 1877 році в газеті «Крымский вестник» надрукував статтю «Месяцесловы святых при рукописных богослужебных книгах церковно-археологического музея». Навчаючись на другому курсі Київської духовної академії, від її Ради був представлений на здобуття Євгеніє-Рум’янцівської премії за роботу «Десятилетие учено-литературной деятельности редактора журнала «Руководство для сельских пастырей», ректора Киевской духовной академии Бориса Плотницкого». За працю «Преосвященный Ириней Фаль-ковский, епископ Чигиринский» одержав ступінь кандидата. 1883 року Г. Булашев публікує в «Черниговских епархиальных ведомостях» (1883. — № 14) етнографічну розвідку: «Несколько слов о так называемых двоеверных песнях русского народа». І це у 23 роки. На четвертому курсі 6 грудня 1883 року був затверджений у званні магістра. Викладав у Києво-Подільському духовному училищі, в Першому жіночому училищі духовного відомства та інших навчальних закладах. У 1883–1888 роках вміщував у журналах щороку по кілька десятків статей духовного змісту, критичних, бібліографічних, з питань етнографії, огляди, рецензії.
З 1884 по 1892 рік він редактор «Воскресного чтения», що виходило в Києві, а по 1905 рік — помічник редактора журналу «Руководство для сельских пастырей». У 1905 році Синод призначив його редактором цього журналу строком на один рік. На цьому дані автобіографічної записки кінчаються. Рік смерті вченого не відомий.
Давно і, можна сказати, безповоротно минулися ті часи, коли твори народної словесності вважались низькими і не гідними сма……ку освічених людей, «підлими», як називав Третяковський народні пісні. Ще за царювання імператриці Катерини II почали в нас знайомитися з народною словесністю, до того ж сама імператриця упорядкувала навіть невеличку збірку прислів’їв під заголовком «Вибрані російські прислів’я». З кінця XVIII століття починають також з’являтися збірники народних пісень, хоча збирачі, як, приміром, Чулков[1], вважають за потрібне, пристосовуючись до смаків і мови сучасної освіченої громади, переробляти їх і виправляти в них «не лише різноголосся і розмір у віршах, але й переставляти їх з одного місця на інше, аби зв’язок їхнього плину і змісту зробити через те плавкішим і природнішим, чого деяким з них бракувало»/ Особливо посилилось прагнення до вивчення народних творів на початку XIX століття, по виході у світ «Історії Держави Російської» Карамзіна і важкої Вітчизняної війни, що переможно закінчилась для нас і великою мірою сприяла пробудженню в руського громадянства почуття народності. Імена Калайдовича, Сахарова, П. Киреєвського, Снєгирьова залишаться незабутніми[2] для кожної руської освіченої людини.
Серйозне ставлення до народних творів дещо послаблене було на короткий час теорією так званої «художньої етичної критики», що виникла в нашій літературі в 30-х роках минулого століття і визнавала значущість лише за тими творами словесності, які, відбиваючи загальнолюдські ідеї, містять у собі загальнолюдський інтерес. Бус-лаєв, якому російська література найбільш зобов’язана поширенням здорових наукових поглядів на значення і метод розробки народної словесності, так характеризує ставлення до цієї художньої естетичної критики: «Най-шкідливішим у цих естетичних настановах було, так би мовити, аристократичне їхнє спрямування. Не лише з погляду естетичного, а й історичного дослідник звертався лише до світил літератури і мистецтва, і саме до світил першої величини: виставляв великі достоїнства Данте і Шекспіра, Ломоносова або Державша, і, з височини свого естетичного трибуналу, — озброєний вдавано-неупередженою критикою, — величаво роздавав дрібні нагороди решті письменників, яких удостоював своєї естетичної оцінки. Яке діло було такому високомовному критикові до наших пісень, що ображали його витончений смак, викоханий в аристократичній обстановці так званих зразкових академічних творів? Яке діло було йому до наших старовинних збірників XV, XVI або XVIII століть, наповнених повчаннями і легендами на ламаній болгаро-руській чи поль-сько-руській мові, наповнених творами, які, можливо, цілком задовольняли наших грубих предків, але до яких не можна було прикласти формули щодо художньої ідеї та форми, визначених законами його естетики? І такі теоре-тики-критики не тільки не хотіли знати нашої писемної старовини і народності, а й насправді не знали ні тієї, ні другої, і своїми зверхніми поглядами стаючи начебто вище нашої старовини і народності, лише збуджували до тієї і другої зневагу, що призвело до шкідливого пересуду, доволі поширеного ще й нині, ніби можна скласти собі правильне уявлення про історію руської літератури на вивченні пізніших письменників, починаючи з Кантеміра чи Ломоносова, без ґрунтовного знання нашої давньої літератури та без найживішої прихильності до народної словесності». Головний представник художньої естетичної критики В. Г. Бєлінський навіть прямо заявляв, що «один невеликий вірш справжнього художника-поета незмірно вищий за всі твори народної поезії, разом узяті».
Панування теорії художньої естетичної критики було недовговічним у нашій літературі. Найавторитетніший ху-дожник-поет О. С. Пушкін ще декількома роками раніше несправедливо-зневажливого відгуку про народні твори нашого знаменитого критика писав братові (наприкінці жовтня 1824 року) у листі з с. Михайловського: «Чи знаєш, чим я займаюсь? До обіду пишу записки і обідаю пізно; по обіді їжджу верхи, ввечері слухаю казки — і винагороджую тим недоліки проклятого свого виховання. Що за диво ці казки! Кожна — поема!» І в літературі, і в науці нашій, починаючи з 60-х років XIX століття, виник і швидко почав міцніти національно-історичний напрям. Народні поетичні твори визнані були дуже важливими пам’ятками минулого народного життя; їх посилено почали збирати і видавати в оригіналі, зі слів народу, і всерйоз досліджувати. До давніших збірників додалось чимало нових — Афа-насьєва, Якушкіна, І. Киреєвського, П. Рибнікова, Варенцо-ва, В. Даля, П. Безсонова, Є. Барсова, Л. Майкова, професора Гільфердінга та багатьох інших. З’явилась низка ґрунтовних досліджень про ці твори — Афанасьєва, Бус-лаєва, Пипіна, Тихонравова, професора Міллера та ін. При цьому спочатку дослідники, захопившись лінгвістичною теорією міфології, а згодом теорією міфології природи, ледь не в кожному народному творі намагались віднайти і вказати якщо не повний якийсь давній міф, то принаймні хоча б уламок його.
В останню чверть XIX століття виникла нова історико-літературна школа, заснована на порівняльному вивченні народності і підсилена надійним керуванням порівняльної граматики і порівняльної міфології індоєвропейських народів. Вона дійшла переконання, що «всі суттєві підвалини мови, побуту родинного і племінного, міфологічних і поетичних переказів становлять неподільну власність; всієї групи народів індоєвропейських, або арійських, і саме за тієї віддаленої доби, жива пам’ять про яку збереглась до наших часів у найдавніших гімнах та обрядах священних книг давньоіндійського племені, відомих під назвою Вед.
Ця віддалена доба, коли складались окремі народності, що виокремлювалися із загальної арійської, — доба, яка приховувала в собі справжні основи наступного літературного розвитку народу, набула в очах дослідників народності високого значення, а її характеристика стала суттєвою частиною, конче потрібним вступом до історії мови і літератури. Заснована на даних порівняльного мовознавства, порівняльної міфології і побуту арійської сім’ї, така характеристика пояснює найдавніші долі відомої народності, її первісну культуру, ті основи народності, з яких розвивалося і якими визначалося наступне історичне життя народу. Історія народної словесності сьогодні немислима поза цим зв’язком з віддаленою національною старовиною, поза її зв’язком з історією мови з одного боку, з міфологією — з другого. На думку Макса Мюллера3, «за первісної доби між народами і релігіями — такий же щільний зв’язок, як і між народами і мовами: мова і релігія становлять для нього істинні елементи, конче потрібні для утворення народності». І ось з’являється останнім часом чимало — іноді досить великих — вчених порівняльно-етнографічних праць, на чолі яких по справедливості мають бути вельми ґрунтовні дослідження академіка Веселовського, які збагатили вивчення фольклору.
Цілком природним при цьому є те, що головну увагу збирачів народних творів і вчених-дослідників було звернено на літературу, ближчу до них, а саме — московську, так звану великоруську. Щоправда, і збірники українських народних творів, що не тільки нічим не поступалися перед творами великоруськими, а й за своїм історичним і художнім значенням безперечно перевищували їх, почали з’являтися майже одночасно із збірниками народних творів великоруських. Першим з них був збірник князя М. Цертелєва, що вийшов у світ 1819 року під заголовком: «Опьіт собрания малороссийских песней». Далі йшли збірники: М. Максимовича, П. Лукашевича, І. Срезнев-ського, П. Куліша, А. Метлинського, П. Чубинського, М. Маркевича, Д. Мордовцева, М. Драгоманова, Номиса (М. Симонова), Я. Головацького, П.Іванова, В.Іванова, Б. Грінченка і дуже багатьох інших. Отже, сирого етнографічного матеріалу зібрано вже вельми значну кількість томів, часто, притому, доволі солідних[3]; немало передбачається їх і попереду, оскільки скарбниця української народної поезії є чи не однією з найбагатших, та до того ж, як показали спостереження останнього часу, українська народна творчість не лише не вичерпується, а й намагається навіть пробиватися на нові шляхи.
На жаль, із збирачами не йшли поруч дослідники зі своїми порівняльно-етнографічними працями, і українська народна література надто мало ще привнесла від себе в багату скарбницю наукової розробки фольклору, який з кінця минулого століття, за гарним образним висловом професора М. Сумцова, «струмує багатьма живими поточками по головних національних і наукових течіях, — поточках, які ще далеко не злилися у спокійні й величні ріки широкого порівняльно-етнографічного вивчення життя народів». Це пояснюється, з одного боку, тим, що етнографічна наука взагалі порівняно поки що молода, хоч в останні два десятиліття вона зростає надзвичайно швидко, при підтримці антропології, археології і філології. З другого боку, українська література весь час перебувала у нас, з огляду на суто політичні міркування правлячої адміністрації, під сильним гнобленням усіляких цензурних та інших утисків, так само як почасти і все, що торкалося рбзкриття тих чи інших сторін життя українського народу. Ось чому українські вчені наші вважали за краще спеціалізуватися в галузі власне руської літератури, і справа дійшла до того, що коли Академія Наук взялася до складання наукових програм з різних наріч руської мови і говорів мови великоруської, то для складання програми з української мови не знайшли в жодному з університетів на українській території вченого «офіційного» фахівця і звернулись… до бухгалтера пивоварного заводу — великого, втім, знавця української мови.
