П’ята година по обіді.
Тато ще не повернувся з роботи, мама на кухні готує вечерю. Каті та Ютка сидять у вітальні за столом — роблять уроки. Сидить тут і Жолі. Крутиться на стільці, місця собі не знаходить.
— Ютко, послухай-но!
— Сиди тихо! — сердито мовила Ютка. — Бачиш, я рахую! Через тебе помилилася…
— Каті…
— Ти штовхнув мене під руку! Глянь, що з малюнком сталося! Заробиш у мене на горіхи!
— Я хотів лише сказати…— почав був Жолі, але дівчатка гримнули:
— Нічого не кажи! Роби уроки!
— Та я хотів лише сказати…
— Виженемо тебе звідси!
— Мамі скажу.
— Мамо! Жолі нам знову заважає вчити уроки!
— Мамо! Знову не дає!
— Я не заважаю… я хотів лише сказати .
Діти зняли такий галас, що мама вбігла до вітальні.
— Лишенько! Завжди вони сваряться! Чого ви сікаєтесь до хлопця? А ти, Жолі, чому заважаєш сестрам учити уроки?
— Я лише поговорити хотів…
— Ми сказали, щоб він учив уроки, а він заважав.
— Але ж ви завжди розмовляєте між собою, а зі мною не хочете!
— Ну, гаразд, Жолі, неси на кухню свій зошит і книжку. Там писатимеш своє завдання і розмовлятимеш зі мною.
Сльози в Жолі миттю висохли. Він узяв зошит, книжку і почимчикував на кухню. Мама спитала:
— То про що ти хотів поговорити?
— Я хотів би поїхати на якийсь острів.
На плиті закипіла юшка, мама швидко прикрутила газ, тож і не дочула, що сказав Жолі.
— Чого б ти хотів, Жоліко? — перепитала вона.
— На якийсь острів хотів би я поїхати.
— Дуже добре. Коли будеш гарно поводитись весь тиждень, у неділю поїдемо з татом, Юткою і Каті на острів Маргіт{Острови на Дунаї, під Будапештом.}.
— Я хочу не на острів Маргіт.
— А куди ж? Чи не на Комариний острів{Острови на Дунаї, під Будапештом.}? Туди, синку, поїдемо влітку, коли потеплішає. Візьмемо човна, і якогось недільного ранку…
— Та ні. мамцю! — вигукнув Жолі і знову зібрався заплакати. — Я хочу поїхати на справжній острів. На невідомий, безлюдний острів… Як Робінзон. Де ростуть пальми, банани… І я там… Змайструю собі лук і стрілу…
— Ніяких стріл, ніяких луків! Я не дозволяю. Пам’ятаєш, що трапилося влітку на пляжі, коли ти влучив стрілою в лице отій дівчинці?
— Але ж, мамцю, мені стріла потрібна, без неї я не зможу полювати.
Мама пішла до комори по яблука, отже, знову не дослухала сина.
— Жоліко, їстимеш яблука? Може, хочеш печених, а може, зварити компот?
— Я хочу поговорити з тобою про острів, а ти не слухаєш…
— Бачиш, Жолі, я готую вечерю. Ти теж голодний, правда? Пиши тим часом своє завдання, бо не встигнеш.
Жолі, зітхнувши, взявся до писання:
«Школа велика. Діти добрі. Я люблю ходити до школи».
Тата Жолі звуть Петер Ковач. Жолі дуже схожий на тата і, траплялося, його питали на вулиці: «Хлопче, ти бува не син Петера Ковача?» Однак батько й син не тільки схожі — вони ще й добрі друзі.
Після вечері діти перевірили свої ранці — чи всі підручники й зошити покладено. Бо вже було якось, що Ютка переплутала розклад і замість того, щоб покласти в ранець географію, природознавство, угорську мову, математику, впхнула туди історію, російську мову, підручник з малювання.
Одне слово, жодного потрібного підручника! Що ви на це скажете?
В кімнаті дітей на стіні висіли цікаві речі.
Перш за все — «Дошка шаленої поведінки». Так називався великий білий пакувальний папір, пришпилений кнопками до стіни. Під ним на столику лежали грудки різнокольорової крейди. Коли на Ютку, Каті або Жолі нападала «шаленість» — хтось із них брав крейду і мазюкав папір скільки сам хотів. Коли було помальовано весь папір, на стіну вішали новий. І цей ось папір майже весь був замальований. Чого тільки тут не було: павіан, дівчинка, що грає в теніс, сільська хата, міська вулиця, кілька арифметичних прикладів і безліч суворих попереджень. Більшість попереджень починалися так: «Жолі, коли ще один раз…»
Поруч з «Дошкою шаленої поведінки» висів «Розпорядок дому» — розклад обов’язків членів сім’ї. Тому — накривати на стіл, тому — мити посуд, тому — чистити черевики…
Жолі щоранку дивився в «Розпорядок» і щовечора бурчав. У понеділок казав: «Знову я повинен мити посуд?» У вівторок ремствував, що не любить стелити постелі — краще вже чистити горошок. А в четвер побивався через те, що треба чистити взуття. То ж така важка робота! І черевики в дівчат такі вже брудні! І хоч як він старається — сестри завжди крутять носами: мовляв, черевики не дуже блищать!
Але сьогодні ввечері Жолі, глянувши в «Розпорядок», зрадів.
Там стояло:
«Стелити ліжка — мамі.
Мити посуд — Ютці.
Прати шкарпетки — Каті.
Чистити взуття — татові, Жолі»
Жолі поспіхом повечеряв і побіг до комори по ваксу та щітки.
— Тату, любий тату, нумо чистити черевики!
Тато задоволено всміхався: он який у нього син! Старанний, чемний, працьовитий.,. А Ютка та Каті перезирнулися: що сталося з їхнім братусем?
Тато і Жолі посідали на ослінчики. Простелили долі газети і поклали на них брудні черевики. Заходились зчищати щітками грязюку.
— Тату…
— Не розмовляй зараз, Жолі, бачиш, яка курява! Потім скажеш, коли вже наваксуємо черевики і натиратимем їх до блиску.
Жолі старався як ніколи, навіть язика висунув.
— А тепер уже можна говорити?
— Звичайно, можна.
— Тату, я так хотів би, щоб у мене був острів! Справжній острів! І щоб я туди поїхав зі своїм другом. Щоб цей острів лежав за далекими морями, і щоб він був такий, як острів Робінзона. І щоб там були вовки, леви. Я стріляв би їх із лука, смажив би їхнє м’ясо на вогнищі. Пив би козяче молоко, їв банани та інжир. Побудував би собі пліт і плавав би на ньому, коли схочу. Зі мною траплялися б незвичайні пригоди…
— Он воно як! А нас бачити вже не хочеш? — похитав головою тато.
Жолі спантеличено зиркнув на тата.
— Я… та я б не поїхав туди навіки… Я поїхав би ненадовго. А коли б на морі знявся шторм, я поплив би на кораблі… Я так хотів би, щоб у мене був хоч малесенький острів!
— Розумію. Людині часом треба побути на такому острові. Там вона може читати, слухати радіо, розмовляти з другом… Або й намет напнути, вогнище розкласти. Жаль тільки, що ти хочеш їхати так далеко. За моря, кажеш? Але ж звідти можна й не повернутися додому…
— Ні, я повернуся.
— Якби ти гарно поводився, Жоліко, — трохи згодом озвався тато, — я допоміг би тобі.
— А я гарно поводжуся.
— Та невже?
Жолі опустив очі. Була у нього з татом одна невирішена справа. Якось у неділю Жолі заманулося побудувати піратський корабель. Для цього йому потрібен був картон. Жолі понишпорив у себе в шухляді, а потім… ні, про це й казати соромно… взяв з татової полиці книжку і зірвав з неї обкладинку…
Краще не згадувати, що говорив йому тоді тато. Нарешті домовились: Жолі витрусить із своєї копилки всі гроші й віднесе до палітурні знівечену книжку.
Але Жолі досі так і не зібрався це зробити. Тому й опустив очі — йому було соромно.
— Тату, от побачиш, я буду гарно поводитись.
— Ну, що ж, побачимо! Даю тобі час на випробування. Витримаєш?
— Витримаю.
— Що?
— Будь-що, тату! Будь-що!
— Гаразд. Отже — десять днів ти повинен поводити себе так, щоб ніхто про тебе лихого слова не сказав. Жодного слова, чуєш? І тоді — тоді я зроблю тобі острів.
— Справжній?!
— Справжній.
— Де?
— Ось тут, у комірчині.
— Але я хочу справжній острів, зовсім справжній…— розчаровано мовив Ж злі.
— Він і буде справжній. Повикидаємо з комірчини весь мотлох. Потім побілимо, приберемо; на стіни ти наклеїш пальми — які схочеш. Можеш і намет розкинути, ще й транзистор прихопити. Звичайно, можеш запросити туди свого друга на цілий день. З дощок я зіб’ю тобі пліт з трьома веслами, і ти пливтимеш на ньому через кухню до свого острова. І ключ матимеш. А коли захочеш спати, замкнеш острів на ключ, повернешся в кімнати — і до ліжка!..
— А наступної неділі я знову поїду на острів? І щодня по обіді?..
— Як тільки зробиш уроки.
— Завтра вранці я подзвоню Пішті!
— Завтра вранці? А то чому? Через десять днів, якщо й справді будеш слухняним, чемним і працьовитим хлопчиком.
— Буду, тату, буду!
— Гаразд. Ходімо-но до «Дошки поведінки».
Вони підійшли до «Дошки». Тато взяв грудку синьої крейди і намалював на папері море. Потім зеленою та коричневою крейдою намалював острів. На острові виросли зелені пальми. З’явився сірий слон, тоді тигр у жовто-чорну смужку, а там і мавпа… одна, друга… десять мавп!
— І мене намалюй! — попросив Жолі.
— Але ж ти іще далеко від острова! Перше я намалюю десять червоних бакенів… бачиш? Кожен бакен означає один день морського шляху. А тепер виріжемо з картону невеличкий човен.
— На ньому я пливтиму.
— Авжеж, пливтимеш. Пришпилимо його кнопкою до першого бакена. І коли ти будеш гарно поводитись — щодня просуватимешся на один бакен уперед.
— А на два бакени? Можна щодня на два бакени?
— Ні, не можна.
З кухні вийшла мама.
— А чому ви не чистите взуття? — спитала вона.
— Вже давним-давно почистили. Черевики так блищать, аж очі вбирають! — сказав тато.
— Ну, тоді вмиватися — і спати!
Жолі стояв, замислившись, перед «Дошкою шаленої поведінки».
— Що таке, сину? — спитав тато. — Що тобі не так?
— Тату, а що коли якогось дня я не буду гарно поводитись? Що тоді?
— Тоді вирушатимеш у плавання на човні з самого початку!
Два дні Жолі поводився так гарно, аж сам не вірив, що може таким бути. Сам уранці вставав, сам, без нагадувань, лягав увечері спати. Мив руки, чистив зуби. За обідом з’їдав усе, що було в тарілці — навіть моркву в юшці, якої дуже не любив. Мама, дивлячись на Жолі, врешті-решт занепокоїлась.
