Ганна Попідоха:
Попередили нас: не втікайте в ліс, все-одно всіх спіймаємо і виселимо.
Марія Мураль:
Жив у нас на квартирі один начальник. Прихопився, що будуть переселяти. Ми не вірили: то ж повстання буде. А він: вас переселити що дмухнути.
Марія Яслик:
Спочатку люди дуже кричали коли сказали нам про виселені їй. А і іо тім,,. ніх і о : не виступав. Люди були залякані. Тільки питають прізвище, а людина вже боїться, щоб на Сибір не виселили.....
Катерина Вицівська:
Перед тим, як лишити хату, наші люди всі кутки в хаті цілували і землю біля порогу. Ті хати ми лишили нашими сльозами вмиті.
Анеля Кучманич:
Як рушив з Устрік наш поїзд, так усі плакали, що руху поїзда не було чути, тільки людський плач.
Марія Качур:
Наші люди довго вірили, що повернуться, що дозволять. Вуйко Андрій казав: та чи я не ґазда, я маю своє топоря, я ще вдома хату поставлю!
Наталя КЛЯШТОРНА
Й&Д . //
Digitally signed by Walter \д/я Itpr дп'н«дкф» Maksimovich
2006 DN: cn=Walter Maksimovich, o,
ou=http://lemko.org, email=walter@lemko.org, c=VI Date: 2009.04.27 12:04:04 -04'00'
Maksimovich
ББК 63.3(4УКР)625-27 К52
УДК 94(477.8)" 195”
Кляшторна Н.О.
К52 Акція-51. Останні свідки / Передмова О. Юристовського. Післямова Д. Петренко. — Вінниця: ДП «ДКФ», 2006. — 232 с.: іл. ISBN 966-7151-67-0
«Акція-51. Останні свідки» — хроніка останнього виселення українців з західних етнічних земель 1951 року, яка базується на свідченнях очевидців, архівних матеріалах, газетних публікаціях. У книзі також подано історію населених пунктів, які 55 років тому зникли з мали УРСР, а також словник говірки їх мешканців.
ББК 63.3(4УКР)625-27
Ця книга видана завдяки фінансовому сприянню Олександра Зарічнюка, підпри емця з м. Долина на Івано-Франкіещині, корені роду якого сягають с. Чорна. Допомогу також надали Василь Лисейко (батьки -- виселені з Михновця), Наталя Шатковська, Михайло Батіг, Дарія Петречко, Юрій Стрілецький (усі - вихідці з Чорної). Володимир Мельниченко та Йосип Білинський з м. Турка, Ігор Петречко.
Автор дякує усім виселеним і кнім нащадкам, котрі надали фотоматеріали з домашніх архівів.
На обкладинці: фото церкви з Росолина. збудованої 1750 р. На титульній сторінці: малюнок В. Дувірака
Контактна адреса автора: а/с 144. Київ 01133 Електронна адреса автора: kiasztoma@ua.fm
ISBN 966-7151-67-0 © Кляшторна Н.О., 2006
© Петречко Д.І., 2006 © Юристовський О.І., 2006 © Шатило В.А., 2006
ЗМІСТ
З
Переді мною — старе пошарпане фото. На плацу перед церквою вишикувалася сільська громада, переважно молодь. Дівчата з косами, як руки, і хлопці, як дуби. В центрі — пан отець з дружиною і донькою. Позаду надпис олівцем — 1939.
Отже, літо 1939 p.- Бойківські сердаки, ґорсети, запаски. Пані їмость у модельних туфлях, а дівчата у першому ряду — з блискучими прикрасами, тільки... босоніж. Так твердо стоять на тій кам'янистій землі, так міцно тримають хоругви натрудженими руками, так щиро дивляться в об'єктив. Чи бачать вони те, що їх чекає попереду?
За кілька місяців їхній світ розсиплеться, наче крихти черствого хліба. Польщу окупують німці, але швидко покинуть цей терен разом з німцями-колоністами. Прийдуть совіти, щоб встановити новий кордон, забрати війта, гайових, активістів «Просвіти». Після них у край повернуться німці. Вони знищать місцевих комуністів і євреїв, накладуть контингенти і повезуть молодих на роботу в Німеччину. Через три роки совіти порядкуватимуть тут знову, щоб погнати чоловіків на передову, проводити лінію кордону, забирати майно до колгоспу, арештовувати за найменшу підозру.
Кілька з тих, котрі на фото, поляжуть на фронті, кілька — вирушать на еміграцію, кілька — загинуть в українському підпіллі в лісах. З десяток родин виселять на Сибір.
Кількох арештують за саботаж-у колгоспі.
А тепер порахуйте, скільки з них залишиться через 10 років? Скільки босих ніг і натруджених рук? Про священика теж більше не згадуйте — парох не хотів перейти на православ'я.
Тих, які залишилися, будуть «ощасливлювати» далі. 1951 року їх усіх вивезуть на південь України. Офіційно це матиме назву «обмін ділянками державних територій». Далі — жодної босої ноги на плацу біля церкви, тільки солдати в чоботях, які очищують терен для поляків, яких теж привезуть «добровільно». Так одну кривду прикриють іншою. І хоч церкви на фото не видно, ніхто не гарантує, що до храму через кілька десятиліть не будуть заводити худобу, під стріхою не ховатимуться від дощу вівці і кози. Або іде гірше — смертельна тиша запанує в селі. Комуністичній Польщі не потрібні українські сліди. матінка Божа з церкви
Куди ВИ ПІШЛИ — ЛЮДИ, предки ЯКИХ У с. Бистрий
заселили ці гори ще в XV столітті? Де ваші мечі —князі Устрицькі, Бандрівські, Гошовські, Дверницькі, Ско-родинські, Михновські, Телешницькі, які заснували тут села? Ви ж присягали боронити тих, хто годував вас м'ясом і сиром, давав вовну та шкіри, корчував для вас стежки у диких лісах!
Колись не було тут спокою від татарських наїздів, що спустошували села, від бескидників, котрі з-за іншого боку Карпат нападали на маєтки, згодом — від розбійників, які крали худобу, щоб переправити її за Бескіт, а також — від гайдуків, котрі гнали на панщину; ще пізніше — від «секвесторів», які стягували податок навіть за комин (димар), і нарешті — від екзекуторів, які забирали землю за борги. Пережили усіх нападників, усі епідемії, «тісні роки». А потім — зникли.
Не переселяли — виганяли
Після Другої світової війни популярним вирішенням проблеми національних меншин в європейській політиці стали так звані “Трансфери населення» (обміни). Цілу ланцюгову реакцію викликало масове вигнання німців зі Східної Прусії, Сілезії і Богемії. Були переселені поляки з України, Білорусі й Литви, частково вигнані угорці з Румуни і Словаччини. В СРСР депортація була наслідком політичних рішень. У 1940-х роках на підставі сфальсифікованих звинувачень з місць свого історичного або постійного мешкання були переселені етнічні німці, турки-месхетинці, народи Чечні, Інгуше-тії... На території сучасної України відомою масовою депортаційною акцією було переселення у травні 1944 р. близько 200 000 кримських татар у Середню Азію. 14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію про визнання незаконними та злочинними репресивні акти проти народів, які зазнали насильницького переселення, та забезпечення їхніх прав.
Пам'ятний знак, встановлений у с. Чорна поляками, також насильно виселеними 1951 р. з околиць Червонограда.
Жодного подібного документу, який би дав політико-правову оцінку масовим виселенням українців з західних етнічних теренів після Другої світової війни, українська влада не ухвалила. Байдужість до трагедії високих посадовців, що призвело подекуди до повного ігнорування проблем депортованих українців на місцях, про що одноголосно твердять представники громадських товариств, не зменшує її масштабів.
