Блискавиця Перунова.
Повість з 11 століття
Літа 1061 – 1076
І Богові Перуну – громовержцю,
Богові прі і боріння, скажемо,
Живих явищ кола
Не переставати крутити в Яві.
Це він нас веде стезею правою до брані
І до Тризни великої по всіх полеглих
Що йдуть у життя вічне
До Полку Перунового.
Слава Богу,
Перуну вогнекудрому
Який стріли на ворогів верже
І вірною стезею вперед веде
Бо єсть він воїнам суд і честь,
І яко златорун, милостив –
Всеправеден єсть!
Велес Книга. Вояцькі молитви.
Була Перунова ніч…
Люди з селища Протолчого, що на Хорсиці1, котрі прийшли на требище вшанувати Образ Божий та принести пожертву, подалися геть, і волхв лишився сам.
То був високий чоловік непевного віку, начебто немолодий уже. Волосся, підхоплене оберігом-стрічкою, було сивим, та постать мав чоловік струнку, наче в юнака, а рухався він так легко, що будь-кого міг ввести в оману, особливо затемно.
А проте волхв Далебор був старим. Дуже старим. Тому золотаво-карі очі його дивилися на світ з тим холодним спокоєм, який приходить до чоловіка лише з досвідом та мудрістю. Та й про що хвилюватися людині, єдиним майном якої є два мечі, похідні гусла, та оберіг з темного срібла з зображенням вовчої голови? Хіба про те, кому заповісти найбільше багатство рахмана2 – вагу пам’яти пращурів. Минули ті часи, коли за велику честь вважалося бути учнем волхва, світ змінювався просто на очах Далеборових, і в цьому, новому світі не було місця для оберігачів давніх звичаїв. Волхви-воїни загинули в обороні Богів своїх, а тих, чиєю зброєю були знання та розум, знищено вогнем і мечем. Ті ж, кому вдалося врятуватись – провадили життя ізгоїв. Йому, Далебору, ще пощастило – він знайшов спадкоємця…
Далебор поворушив жарини вогнища і прислухався до віддаленого гуркоту громовиці. Десь далеко раз у раз спалахували блискавки. На небі, серед спокійних лагідних зірок, багряним світлом палала Блукаюча Зірка, що її люд звав Кривавою Зорею, а волхви, котрі відали про з’яву за кілька літ, бо давно обчислили її – Перуновим Мечем.3
- Сьогодні ніч тризни, ніч воїнів Перунових, - сказав старий неголосно, - ти спиш, Вогнику?
Темна купа біля вогню заворушилась. З-під плаща вибралось двоє – хлопчина років восьми-дев’яти, зодітий, як і старий жрець, в білу до колін полотняну сорочку та такі ж ґачі4, і маленьке вовченя.
- Ні, Віщий, - сказав хлопець, - я слухаю…
- Що слухаєш?
- Перуна…
Старий усміхнувся:
- Давай слухати разом… Сеї ночі борються Білобог з Чорнобогом, і тим утримують Сваргу5, Світ предвічний, аби не бути йому повержену.
- А хто переможе? – зі щирим зацікавленням спитав малий.
- Вічна ця боротьба, бо як переможе хоч Світло, хоч Тьма – зникне і Сварга, і Боги на ній, і ми зникнемо… Буде інший світ, не схожий на наш. Тому битву ту не мають змоги програти Перунові вої. Недарма відбирає Перун для війська свого найхоробріших з тих, хто загинув у цьому світі.
- А як відбирають до війська того? – спитав хлопчина.
- Як упав чоловік в обороні землі своєї, притуливши її до ран – так і опинився на Сварзі. І меч в руці його перетворився на вогонь Небес, а сам він – на блискавку.
Хлопець притулився до свого наставника і задивився в освітлене відблисками небесного вогню небо. Потім погляд його упав на Образ Перунів, що височів на требищі6. Дерев’яне зображення було побите і пощерблене, та хлопчина знав, що як добре придивитись за світлого дня, то на нього гляне з-під вояцького чуба відважне лице з завзятим усміхом на вустах.
- Віщий, - озвався хлопець, - ви говорили людям з весі, що Образ сей стояв колись у самому Києв-граді, в Перуновім Гаї.
Старий кивнув і підкинув паличчя до вогню.
- А як він опинився тут, на Хорсиці?
- Опісля того, як Володимир, син Святославів, князь Київський потрапив під закляття ромейських7 жерців, - відповів поволі Далебор, - звелів він нищити і Божі Образи, і тих, хто тим Образам молився. Образ же Перунів, опісля загибелі воїнів, що боронили його, вкинуто було у води Славути. Віднайдений же він вільними людьми на Змієвому острові, вище Хорсиці. Протолчани так і звуть те місце нині – Перунова Рінь…
- Віщий, невже ромеї аж такі сильні чародії, що змогли зурочити навіть князя? – майже пошепки спитав хлопчина.
- Не чари їхні сильні, лиш дух слабкий у тих, хто чарам тим піддався! – сказав старий різко, - Боги наші, Вогнику, не люблять кволих і безпорадних. Вони дають одним розум, другим – рало, ще іншим – меч для битви, і не їхня провина, що деяким людцям потрібен костур замість меча.
- Віщий, - озвався хлопчина, - а я ось – слабкий і кволий… Іноді мені здається, що навіть Полісун, - він зирнув на вовченя, - сильніший за мене…
Волхв глянув на хлопця, і суворе лице старого ледь полагіднішало.
- Ти не слабкий, - мовив, - буває так, що душа сильніша за тіло.
- Але що мені робити? Чи зможу я втримати меча?
- Треба зробити так, аби тіло доросло до духу, - сказав старий півжартобливо, а потім додав серйозно, - ти не тільки володітимеш мечем, ти сам станеш зброєю!
- Блискавицею Перуновою? – спитав хлопець захоплено.
- Атож… Але це тяжкий шлях, Вогнику. Та тому, хто пройде його, вже не будуть страшними ніякі закляття.
***
Тяжко й залізу на ковадлі, а що вже говорити про чоловіка…
Хлопчина стоїть перед хижкою, де вони живуть удвох зі старим. Між дубами, попереду, видно требище: жертовник, складений з каменю, та Образ Перунів. Все Святилище вкрите густою високою травою, окрім неї на ньому не росте ні кущика, ні деревця, дуби ж оточують його правильним колом, немов охоронці.
Полісун лежить у затінку і співчуває приятелеві. Як хлопець розуміє, коли вовченяті боляче, або коли воно голодне, так і звір відчуває людину. Інших людей жахається вовченя, Далебора-волхва слухається, підкоряючись міці його волі, а ось від маленького чоловічка лине інша сила, м’якша, лагідніша. Але сила є, і “ звір Перунів” – так бо зовуть вовків волхви, переймається муками друга.
