В кінці коридора почувся рівномірний стукіт підборів, неквапливий, впевнений, пружний. Біля кімнати під номером 7 кроки завмерли, і тієї ж миті у двері постукали.
— Заходьте, прошу! — долинув із-за дверей приглушений голос.
Наташа, асистентка молодого біолога Олега Балашова, прослизнула до просторої лабораторії, вимахуючи кольоровою листівкою. Але враз безпорадно опустила руки…
Олег зосереджено схилився над великою скляною колбою, до якої з маленьких мисочок падали золотаві зернятка ячменю, і не звернув на дівчину уваги.
Та й не дивно.
Адже молодий біолог був у полоні першого успіху, якого він досяг радіоактивним опромінюванням селекційного посівного зерна.
Три дні тому Балашов засипав десять кілограмів ячменю найкращого сорту в опромінювальну камеру. Дев’яносто шість годин нейтрони діяли на структуру клітин селекційного зерна, щоб його можна було сіяти на нордвіцьких полях.
Це були останні лабораторні досліди, що їх Олег провадив перед від’їздом за Північне полярне коло, до Нордвіку, де жив його батько, відомий океанограф академік Аркадій Олександрович Балашов.
Олег дбайливо підібрав кілька зерняток, що впали на гладеньку поверхню лабораторного стола, і випростався. З почуттям задоволення зняв гумові рукавички і аж тоді помітив свою терплячу асистентку.
— Пробач, Наташо, — промовив він, винувато всміхаючись.
Струнка дівчина докірливо глянула на молодого вченого.
— Олегу, Олегу, невже ти й до Тані будеш такий неуважний? Ти ж не заслуговуєш, щоб тобі робили приємні сюрпризи, — промовила вона вдавано розчаровано й суворо.
Молодий біолог підійшов до дівчини, по-дружньому обійняв її за плечі і, наче пустотливе хлоп’я, почав перепрошувати:
— Наташенько, люба, ти ж мене знаєш! Поки не закінчу роботу, я нікого й нічого не бачу… Але годі таємниць! Що ти мені принесла?
Асистентка кілька разів змахнула барвистою листівкою. Балашов нетерпляче схопив дівчину за руку. Листівка впала на стіл, і Олег побачив на тлі бірюзового неба стрункі мінарети та бані мечетей.
— Хто ж це мені пише? З Дамаска?! — не стримав здивування біолог. — «Палкий привіт з тридцять четвертої паралелі. Результати досліджень здивують навіть найбільшого фантаста. Таємниця Мертвого моря напередодні відкриття. Таня». Читала, Наташо?
Дівчина кивнула й поспіхом додала:
— Таня два тижні тому писала мені, що їде з професором Агаровим у район Антільських островів.
— Що ж пони там роблять? — перебив її здивований Олег.
— Оце запитання! Досліджують незвичайні скляні утворення, що їх знаходять у Лівійській пустелі. Звуться ці утворення тектитами.
— Зажди, Танечко! Нікому нічого не сказала — і раптом опинилась у пустелі…— почав було Олег.
Але Наташа не дала йому закінчити.
— А ти не хвилюйся так, любий! Як мені відомо, за останні тижні ти їй теж не написав жодного рядка, — шпигнула вона Балашова.
— Справді. Що поробиш — оті радіоізотопи цілком заполонили мене. Я забув, що існує Ленінград, а в ньому— Таня. Мені треба виправлятися… — він не доказав, бо на письмовому столі голосно задзвонив телефон.
Асистентка швидко підскочила і взяла білу трубку.
— Лабораторія номер три… так, тут. Зрозуміло… зроблю, — закінчила вона коротеньку розмову й поклала трубку.
Балашов, який стежив за Наташею, відчув, що справа стосується його. Проте дівчина не поспішала пояснювати, вона ніби хотіла трохи помучити Олега за його неуважливість до подруги. Даремно намагався біолог прочитати на її обличчі, про що йдеться.
—Єгипетський сфінкс порівняно з тобою, Наташо, справжній базіка, — почав він з ущипливою посмішкою.
Асистентка трошки насупилась і суворо кинула:
— Хлопці, хлопці, завжди вам щастить!
Він не зрозумів. Та саме в цю хвилину Олегові здалося, що коридором хтось іде.
—Їй варто було б тебе покарати, а не… — Наташа не домовила, бо двері враз одчинились, і до лабораторії ввійшла кандидат геологічних наук Таня Лебедева.
— Таню! — здивовано вигукнув Олег і підбіг до дівчини.
З другого боку підійшла Наташа й сердито зауважила:
— Навіть не торкайся її, ти не заслужив! Я б до тебе приїхала! Попочекав би!
— Не будь така сувора, — попросила її засмагла Таня, — ходімо краще десь посидимо, звичайно, якщо ви вже закінчили роботу.
— Я заперечую! Коли б мені хтось не писав два тижні, о, хотіла б я це бачити, — не вгавала Наташа.
— Товаришу асистенте, ви помилились у лічбі. З Лебедевою ми квити. Та не кривися! Адже вона не повідомила мене, куди їде, не лишила адреси, отже, мої листи лежали б у Ленінграді! Тобі цього досить? Чи все-таки хочеш засудити невинного? — сміючись закінчив Олег суперечку. — Відверто кажучи, це незвичайний сюрприз, Таню. Адже дві хвилини тому ми читали твоє привітання з Дамаска… і ось наш шоколадний геолог тут. Напевно, ти знайшла там казковий килим-самоліт з «Тисяча та однієї ночі»….
Засмагла Таня на тлі білих стін лабораторії й справді була схожа на шоколадну фігурку.
— Годі! Скидайте халати, ходімо їсти морозиво. Після тропічної спеки мені страшенно хочеться морозива. Там і розмовлятимемо, — звеліла Лебедева.
Повторювати наказ не довелося. Біологи миттю скинули білі халати. Олег перевірив контрольний щит, доторкнувшись рукою до центрального контактора, — все гаразд… За кілька хвилин Олегова автомашина вже мчала гарною зеленою алеєю до набережної Москви-ріки.
Олег увімкнув приймач, і звідти полинули звуки танцювальної музики.
— Пропоную турецьку кондитерську, — мовила Таня.
— Чудово. Сприятлива обстановка для розповіді про
Близький Схід, — підтримав її Олег.
— Але ж я не сказала, що йтиметься про Схід, — додала загадково Таня.
— Ти приїхала з Дамаска, то, мабуть, не розповідатимеш про сузір’я Оріон, — спробувала пожартувати Наташа.
— Не про Оріон, звичайно, ні, але про дещо спільне з Всесвітом, — серйозно сказала молодий геолог.
Балашов притишив хід, шукаючи зручного місця для стоянки. Пильно стежачи за потоком автомобілів, він збочив з дороги й зупинився.
— Слухай, Танечко, при своїй фантазії я ще знайшов би якийсь зв’язок між шоколадом «Оріон» та сузір’ям Оріон, але що спільного між Дамаском і Всесвітом? Цього не можна збагнути.
Таня взяла Олега за руку, підвела до найближчого столика під величезною парасолькою, посадила в плетене крісло й пояснила:
— Любі мої, ви обоє неуважно прочитали моє привітання, йдеться не про Дамаск зокрема, а про тридцять четверту паралель,
— Це все одно нічого мені не говорить, — зізналася Наташа.
— Я не перевірятиму ті скромні знання з географії, які ще лишились у вашій пам’яті, заполоненій тепер виключно теорією регулювання розвитку рослин за допомогою радіоізотопів, але нагадаю, що на північ од Дамаска, поблизу тридцять четвертої паралелі, лежить так звана Баалбецька тераса.
Прихід офіціанта обірвав її розповідь.
— Три порції морозива із збитими вершками, — квапливо замовив Олег і підпер рукою підборіддя.
— Вчені вважають, що поміж дивовижними спорудами сивої давнини найзагадковіша будова — Баалбецька тераса в гірському ланцюгу Антільських островів. Професор Агаров запропонував мені поїхати у складі розвідувальної експедиції.
— А вирушили так поспішно, що ніколи було навіть послати телеграму, — додав, лукаво посміхаючись, Олег.
— Товаришу біолог, вам не завадило б тримати язика за зубами, — войовниче зауважила Наташа.
Офіціант знову на якусь мить обірвав їхню розмову. Таня з’їла вершки й трошки морозива, примружила від насолоди очі й повела далі:
— Багато геологів знаходили в Лівійській пустелі незвичайні органічні скляні речовини тектити, які не могли виникнути самі, бо, щоб вони утворилися, потрібна неймовірно висока температура. Те, що тут ідеться не про звичайну різновидність кремнію, довели наші й зарубіжні фізики-ядерники, які знайшли в тектитах радіоактивні ізотопи алюмінію та берилію.
Олег запалив сигарету, видихнув дим і нетерпляче мовив:
— Розповідай, Таню. Ми з Наташею щодня маємо справу з десятками радіоізотопів, але про таке ще не чули.
— З колекції тектитів, яку я привезла, дарую тобі один для аналізів, — усміхнулася Таня.
Олег вдячно погладив їй руку. Танина розповідь набувала якоїсь таємничості.
— Вчені вважають, що тектити виникли багато років тому під впливом високої температури й потужного радіоактивного випромінювання. Академік Агаров висловив думку, що колись нашу планету відвідали високорозвинені астронавти.
Наташа здивовано випросталась:
— Чого завгодно я чекала, але такого…
— Це лише початок, Наташко. Академік Агаров не юнак і, перш ніж висловити якусь думку, повинен мати докази… І ось вам перший. Все треба розглядати у взаємозв’язку. Я вже казала про Баалбецьку терасу. Так от, мені пощастило ходити по велетенських кам’яних плитах, з яких збудовано цю площадку. Ще ніхто не відшукав ключа до таємниці: коли, як і навіщо рука розумного створіння спорудила цей чудовий об’єкт.
Таня на мить замовкла. Олег замислено перемішував ложечкою вершки з морозивом, потім глянув на Таню й мовив:
— Академік Агаров вважає, що між виникненням тектитів і тією терасою є прямий зв’язок?
Таня кивнула:
— Так. Він доводить, що Лівійська пустеля з тектитами, які в ній трапляються, лежить відносно недалеко від Баалбецької тераси. Астронавти могли використовувати її як стартову площадку для ракет з ядерним паливом. Величезна температура ядерних вибухів з ракетних двигунів під час першого приземлення розтопила пісок пустелі, а страшенний тиск розкидав ці краплі у вигляді тектитів далеко навкруги.
Наташа доїла солодощі, відсунула вазочку й зробила логічний висновок:
— Отже, з цього можна судити, що невідомі астронавти спочатку приземлились у Лівійській пустелі, а згодом, знайшовши зручну височину, теперішню Баалбецьку терасу, перетворили її на ракетодром?
Лебедева уточнила:
— Можна це пояснювати і так, але можна й інакше. Астронавти могли спорудити терасу на згадку про свої відвідини чи для монтажу своїх кораблів, бо умови пустелі, де часто бувають вітри й урагани пилу, не дуже сприятливі для космодрому.
