Дуже не хотілося мені писати на цю тему, таку неприємну для нашого національного престижу. Справді, підчас нашої героїчної боротьби за державність проти незмірно сильнішого ворога революційна хвиля, а зокрема безвідповідальна інтриґа незначної політичної групи, виносить Болбочана, пересічного амбітника, сотника воєнного часу, аж на становище командира двохсоттисячної армії, тієї армії, що на неї покладалося завдання — захистити Україну. Він не виправдує виявленого до нього довір'я й попадає під суд. Сторонники вирятовують його від суду й заслуженої кари. І він через деякий час стає знов знаряддям в руках груші політиканів для злочинного «державного перевороту» і на цей раз був покараний смертю.
Чи не слід забути про цей жалюгідний епізод і не згадувати, тим більше що наші вороги можуть це використати і скажуть: «От кого ставили ви на відповідальні посади! От кому ви довіряли життя сотень тисяч людей!»?
Але коли ще й досі знаходяться люди, що хочуть спекулювати на особі, яку розстріляно як злочинця, і намагаються зробити з Болбочана невинну жертву, мученика і прославляють його як героя, трохи не ґенія, фальшуючи нашу історію, — то не можна мовчати!
На спільному засіданні правничого факультету Українського Університету і Товариства Українських Правників у Празі 27 квітня 1934 року, підчас дискусії над доповіддю проф. Гайманівського про військові суди в Україні, де він говорив і про Болбочана, кілька осіб, у тім числі й я, подали факти в справі замаху Болбочана. Через деякий час я виступив у Празі в Товаристві Українських Журналістів з доповіддю, де докладніше подав усю справу. Після цього прихильники Болбочана замовкли і вже більше не підносили цієї справи в поважній дискусії.
Тепер же, коли знову почали з'являтися в часописах статті що викривлюють події, я вирішив поширити тодішню мою доповідь. І виготовив брошуру, де подаю з повною об'єктивністю свої спогади як тодішнього голови Ради Міністрів а також посилаюся на спогади осіб, що займали в той час відповідальні посади, та на листи самого П. Болбочана опубліковані свого часу його сторонниками.
Б. Мартос.
Невдалі переговори С. Остапенка, К. Мацієвича та ген. Грекова з представниками французького командування в березні 1919 року привели до цілковитого розкладу нашої державності.[1] Чимало вояків покинуло ряди нашого війська, не погоджуючися з політикою уряду Остапенка. Ми змушені були залишити Винницю і через Жмеринку переїхати до Кам'янця. А становище все гіршало: фронт посувався на захід, наша територія зменшувалася.
Не дивлячись на це, тодішній міністр фінансів М. Кривецький розпочав переговори з кількома віденськими банкірами про заведення котирування української гривні на закордонних біржах. їдучи для цих переговорів до Станиславова, він взяв мене зі собою як дорадника, бо я тоді не займав жадної посади.
Як і треба було чекати, пропозиції банкірів були несолідні: вони запропонували умову, в наслідок якої наша держава мусіла нести ризик можливого падіння курсу нашої валюти, не маючи жадних Гарантій, що банкіри будуть Дбати про його утримання на певній висоті.
До того ж надійшла вістка про комуністичний переворот у Мадярщині, що дуже сполошила банкірів; вони ще погіршили свої пропозиції.
Тим часом до Станиславова почали над'їздити з Кам'янця ріжні наші високі урядовці, а в тім числі кілька міністрів; нарешті приїхали члени Директорії: О. Андрієвський і А. Макаренко. Вони розповідали про дуже зле становище на фронті: по їх словах вже й Кам'янець був під загрозою.
Я вирішив негайно виїхати до Кам'янця, трім більше, що там залишилася моя дружина. Кривенький дав свою згоду на мій від'їзд. Д-р І. Мазепа у своїх спогадах твердить, нібито із Станиславова мене викликав С. Петлюра «очевидно з наміром використати… для зформування нового уряду», але це твердження — цілком безпідставне, бо в той час питання про новий уряд ще не підносилося, а С. Петлюра мене зовсім не викликав.
