Присвячується вельмишановнiй артистцi
Марiї Костянтинiвнi Заньковецькiй
М а р i я I в а н i в н а Л у ч и ц ь к а — молода драматична актриса; говорить по-українському чисто, а по-руськй де-не-де помиляється.
П а л а ж к а — стара бабуся, її няня; убирається по-мiщанськи.
А н т о н П а в л о в и ч К в i т к а — панич з багатої фамiлiї в Малоросiї.
О л е н а М и к о л а ї в н а К в i т к а — його мати, стара уже панi.
С т е п а н I в а н о в и ч Б е з р о д н и й — середнiх лiт пан; спочатку антрепренер; а далi помiчник режисера.
Ю р i й С а в и ч К о т е н к о — теж середнiх лiт; драматичний актор; спочатку режисер, а далi антрепренер.
М а р к о К а р п о в и ч Ж а л i в н и ц ь к и й — середнiх лiт актор.
Р о м а н М и х а й л о в и ч Л е м i ш к а — старий суфлер.
М а р и н к а — дочка його, 17 лiт, годованка Лучицької.
К а т е р и н а Г р и г о р i в н а К в я т к о в с ь к а — молода актриса, теж на першi ролi, бiльше спiвочi.
К и р I в а н о в ич Ги р я в и й — помiчник режисера.
Г а н н а М и х а й л i в н а К у л i ш е в и ч — молода актриса на ролi молодиць i жвавих баб.
Р я б к о в а \ молодi дiвчата,
Б о г д а н и х а / хористки.
Р о м а н ч у к — лiкар iз земських, старий уже, з сивими бачками.
А н д р i й В i т а л i й о в и ч А н т и п о в — редактор газети.
А в р а м С е м е н о в и ч Ю р к о в и ч — репортер, молодий хлопець. В розмовi трошечки чути єврейське.
Г а ш а — ключниця при дворi в панi Квiтки. Придзигльована, молода ще.
Парикмахер, машинiст, робочий, лакей при гостиницi, хорист 1-й i 2-й, студент 1-й i 2-й, молодь, хористка 1-а i 2-а i хор.
Дiється в нашi часи* (*90-i роки минулого столiття.). Мiж другою i третьою дiєю проходить пiвроку; мiж третьою i четвертою — шiсть мiсяцiв, мiж четвертою i п'ятою — три тижнi.
Чорна сторона за коном. З лiвого боку вiд актора йде навкоси ряд уборних; видко тiльки дверi, а першої уборної й середину, що пишно обставлена: килими, дорога мебель, свiчадо. З правого боку — кiнцi лаштункiв. Середина — вiльний для акторiв i їх виступiв прохiд. Вдалинi йдуть сходи вгору. Усюди награмсано купи приставок, декорацiй i iншого. Самий кiн iде поза лаштунками вправо; туди виступають актори i тудою ж надходить в антрактах i публiка. При пiдняттi завiси темнувато, а потiм ясно.
Гирявий, машинiст, двоє робочих, хористка перша i друга, хорист перший, а потiм Маринка. Метушня на кону. Робочi тягнуть приставки. Газовщики засвiчують рампу, софiти. Хор мовчки пiднiмається по сходах. Друга уборна вiдчинена. Парикмахер то вбiга, то вибiга. До третьої уборної надходить Квятковська i зачиняється.
М а ш и н i с т (вгору). Оддай! Ще! Правiше трохи! (Робочому). А ти куди?
Р о б о ч и й. За пригорком.
М а ш и н i с т. Чого ж ти рiчку поцупив? Он дубка отого тягни та пiдiпри осокою.
Г и р я в и й (мечеться то за лаштунки, то в уборнi). Проворнiш! Ламповщикi! Софiти свiти! Не повисипалися, чи що? (За лаштунки). К бiсу те небо, село спускай!
Х о р и с т п е р ш и й (кричить згори). Гар-де-робщик! Го-го!!
Г и р я в и й. Чи ти не сказився? Публiка вже йде!
Х о р и с т п е р ш и й. Такi чоботи отой всучив, що й палець не влазить.
Г и р я в и й. Гукни менi iрода! А!! (Побiг i знов стрiча парикмахера). А що, сьогоднi вночi устругнемо стукалку?
П а р и к м а х е р. Та в мене i гуде, i стрiля…
Г и р я в и й. Пусте! А я з реквiзиту прихвачу та, може, й управляючого.
П а р и к м а х е р. Ото б дiло! (Входить у 2-у уборну).
К о т е н к о (голос з 2-ї уборної). Готово?
Г и р я в и й. Зараз. (Робочим). Гей, гав не ловiть! (До хористок, що йдуть поуз). Проворнiш!
Х о р и с т к а п е р ш а (пiдходить). Одпустiть мене!
Г и р я в и й (назад руку), Оправдательнi документи?
Хористка кладе бумажку.
Гм! На три днi! (Голосно). Швидше! Швидше! Дзвоню! (Бiжить i деяким хористкам щось шепче).
М а р и н к а (пiдбiга до 1-ї уборної). От, замок!
Г и р я в и й (до неї). А панi Лучицька скоро?
М а р и н к а. Зараз, тiльки ось принесу… (Ввiйшла в 1-у уборну i почала дiставати речi).
Тi ж i Котенко.
К о т е н к о. Що? Готово?
Г и р я в и й. Ту ж мить; дзвоню! (Робочим на бiгу). Духом! (Дзвонить).
К о т е н к о (стука в 3-ю уборну). Пустiть!
К в я т к о в с ь к а (голос). Я в льолi…
К о т е н к о. Хе-хе-хе! Розчудеснiйше!
К в я т к о в с ь к а (голос). Одiйдiть-бо! Гетьте!
К о т е н к о (пiдгляда). Гм-гм!.. (Тре руки). Так швидше ж, пора! (Пiдходить до кону). Чого баряться?
Г и р я в и й. Готово! Дай третiй! (Дзвонить).
Музика починає за лаштунками тихо грати.
К о т е н к о. А як збор?
Г и р я в и й. З приставними…
К о т е н к о. А… (Чуха потилицю). Своєю шкурою чужi боки латаємо! Сказано, багатому чорт i дiтей колише.
Г и р я в и й. Вiн має втрати…
К о т е н к о. Брехня!
Г и р я в и й. Сам пiдраховував книги, — вiрте!
К о т е н к о. Певно, той одбира, таранкуватий?
Г и р я в и й. Хто його зна? По книгах чисто, а все втрати, збитки… Страшеннi розходи!
К о т е н к о. Скажiть!
Г и р я в и й. Управляючий претендує, що первий персонаж бере по чотири свiчки при газi i що коньяк та закуски на реквiзит ставляться…
К о т е н к о. Скажи тому чорту рябому, щоб вiн до сцени не плутавсь, бо я його i з паном ковтну!
Тi ж i Юркович.
Ю р к о в и ч (здоровкається на ходу з Гирявим). Здоров! Ну? Що? Як? Папiроски нема? Яка, братику, наклюнулась!
Г и р я в и й. Ну?
Ю р к о в и ч (шепоче на вухо). Найвища школа! (До Котенка). Славнiйшому й шановнiйшому до самої землi!
К о т е н к о (жме руку). Здоровенькi, здоровенькi!
Ю р к о в и ч. I слава, i честь i хвала! Коло каси бiйка, в дверях давка, на гальорцi галас… Хороше?? Помiчаєте, як мене вашi панiї нашрубували, — балакаю!
К о т е н к о. I гаразд.
Ю р к о в и ч (кланяється комусь за лаштунки). Барон!.. Князь… I його превосходительство… ого-го! Браво! Браво!
К о т е н к о. Пора б; перше гребали…
Ю р к о в и ч. I се чудо зробила ваша чудова Маруся Лучицька!
К о т е н к о. Хто? Як? I це ви кажете щиро?
Ю р к о в и ч. Саме щиро.
К о т е н к о. Лучицька б то свiт перевернула?
Ю р к о в и ч. Вона, своїм талантом надзвичайним…
К о т е н к о. Коли отаке провадить який-небудь дурноголовий плахiтник, то йому i бог простить; а коли нiсенiтницю торочить все ж таки чоловiк освiчений, який орудує i пером, — так мене злiсть бере… Лучицька! Що вона одна варт? Обставлю я її штурпаками, то й не пiзнаєте! Комiк i ансамбль — всьому голова, всьому сила!..
Ю р к о в и ч. А-а! По-нi-маю: ансамбль, комiк — вiрно! Ансамблева дружня гра… чудо… прелiсть! Звичайно, розумiється… Коли кругом талани… такого багато… Цiлий квiтник таланiв…
К о т е н к о. Та ви чоловiк розумний… Завважте ще й те: хто зробив актрису з Лучицької? Я!! Адже як прибилась вона, то всi кричали: де це ви таку дохлятину вискiпали?.. А я пробачив, що в тiм дрантi є вогник. Скiльки серця порвав, скiльки душi потратив, а таки розворушив жар i видув вогонь! Тепер-то всi тiшаться, а нiкому i в голову не спаде, кому треба кланятись? Нашої працi свiтовi не видко, ми, як кроти, пiд землею риємось та добуваємо камiнь блискучий… I спасибi нiхто не скаже…
Ю р к о в и ч. Що-о? Не може бути! Щоб такої кривди… Ми всi дивуємось… ми, малороси…
К о т е н к о. Ех! Що мир, що громада? Їй нових божкiв подавай, а старих — пiд лаву! Та ще надто коли новий божок у спiдницi! Тут би преса повинна показати дужим, неп'яним словом, де справжнiй талан, де всьому дiлу основа, — а вона i собi за юрбою: "Лучицька дива, наше сонце!" Тпху! Аж досадно!
Ю р к о в и ч. Так, так! Зовсiм справедливо… Ви менi просто розплющили очi… Це зовсiм вiрний i оригiнальний погляд… Я проводитиму… Тiльки треба за афiшi погодитись.
К о т е н к о. Друковатиму в вас! Та ви придивiться тiльки холодним оком, то i талану у Лучицької як кiт наплакав; от у Квятковської природного живця бiльше…
Ю р к о в и ч. А знаєте, я i сам помiчав…
К о т е н к о. Тож-то бо й є! А як отi хвальби нищать талан, псують людину! Просто — погибель одна! Прочита вона, що її похвалили, що їй кадять, — i вже у неї в головi замакiтрилось, уже до неї й на козi не пiд'їдеш: талан! Дива!! Куди ж їй слухати навчителя, — вона самородок, вона сама навчить кожного… i пiшла, i пiшла… Та замiсть того щоб вгору, та вниз! А тут iще отi безперi… А! гнав би просто усiх! Треба ж розрiзняти розвите дерево, яке не боїться нi дощу, нi сонця, од пуп'янка…
Ю р к о в и ч. Знаєте, вашi думки — їх просто низати на золоту глицю: ми теж слiпi, нам проводаря треба…
К о т е н к о. Конечне. Ходiм до моєї уборної… Коньячку пропустимо…
Ю р к о в и ч. З агромною охотою.
Тi ж i Квятковська.
К в я т к о в с ь к а (вибiга, жартливо). Ось i я, гоова!
К о т е н к о. Чудесно. Ану, яка?
К в я т к о в с ь к а. Роздивляйтесь, пане отамане!
К о т е н к о (до Юрковича). А що, славна в мене донечка Катруся?
Ю р к о в и ч. Очi слiпить.
К в я т к о в с ь к а. То ви через Лучицьку ослiпли, та других i не добачаєте…
Ю р к о в и ч. Коли та слiпить, так панна геть вийма очi… i пiдеш старцем навiки…
К в я т к о в с ь к а. Чуєте, пане отамане, як мене хвалять; правда, я славна?
Ю р к о в и ч. Антик!
К в я т к о в с ь к а. А пан отаман все лається, все допiка, що не хутко вбираюсь, що не гаразд, не до ладу… i що менi нiчого не личить… що я така незграбна, така негарна! (Копилить губки).
Ю р к о в и ч. I ви такi несправедливi? Ай-ай-ай! Не вiрте йому — ви самий смак!
К в я т к о в с ь к а. Ага, он яка я! Цяця! Чуєш, отамане? А ти все лаєшся! (Крутить його).
К о т е н к о (гладить по голiвцi). Люблю, як душу, а трясу, як грушу.
К в я т к о в с ь к а. Трясти — фе! А любити — цяцяно! У, яка я щаслива, як менi весело! (Б'є в ладошi, крутиться i пригортається до Котенка). Отамане пузатенький! Яка я тонесенька перед ним, мов хмелиночка! Аж нiяково!
Ю р к о в и ч. Ну, яка пишна дитьо, яка чудова квiточка, аж страшно! (Проходить i перешiптується з Гирявим).
К о т е н к о (пiдходить до Квятковської). А ви таки справдi гарнесенькi, славнесенькi (гладить їй руку) i менi дуже до вподоби.
К в я т к о в с ь к а (зазира в очi). Дядя ще й закохається?
К о т е н к о. Ой-ой! Ще й як! Ви мене знаєте… А коли закохаюсь — i душу свою за вас положу… I Катруся оттак пiде вгору…
К в я т к о в с ь к а. Аж сукнi буде тра надтачати?
К о т е н к о. Хе-хе-хе! I на те буде рада…
К в я т к о в с ь к а. Казала баба, як лiзла на граба, а грабок реп — i баба геп!
К о т е н ко. Не бiйтесь — грабок надежний; другi швидше гепнуть, а ми стоятимем!
Ввiходять в 3-ю уборну.
Г и р я в и й (Юрковичу). Слухай, справдi: ти там нашрейбуй i про мене, що мов i сякий i такий…
Ю р к о в и ч. Напишу, напишу.
Г и р я в и й. А тепер упоїтельно? Гайда!
Виходять.
Кулiшевич i Квiтка.
К в i т к а. Нема, нема її; я вже забiгав сюди…
К у л i ш е в и ч. То, певно, ще дома: прийде.
К в i т к а. А як слаба?
К у л i ш е в и ч. То лежатиме, поки не встане…
К в i т к а. Борони боже! I як ви так спокiйно?
К у л i ш е в и ч. А що ж менi — на мур дратись чи землю їсти?
К в i т к а. Та за неї i пiд колеса вагона…
К у л i ш е в и ч. Лягайте, коли є охота, а я не ляжу, як не люблю Марусю, а не ляжу… це вже вибачайте!
К в i т к а. Та хоч би провiдали, що i як?
К у л i ш е в и ч. Скажiть на милiсть! У його болячка, а я собi печену цибулю ложи!
К в i т к а. У мене душi нема…
К у л i ш е в и ч. Та що з нею станеться? Прийде — надивитесь… А коли пiд п'яти пече, то бiжiть та й провiдайте…
К в i т к а (зiтха). Я до неї невхожий…
К у л i ш е в и ч. Чому? Не пуска?
К в i т к а. Та… сливе… те…
К у л i ш е в й ч. А, он що! Певно, прошпетився?
К в i т к а. Не знаю… ми перше… добре знайомi були… але от тепер ухиляється й розмовляти, мов чужа…
К у л i ш е в и ч. Гм-гм! Не без причини… А я думала… Хiба той?
К в i т к а. Хто? Що?
К у л i ш е в и ч. Нiчого! Все будете знать — рано постарiєтесь.
Кв i т к а. Скажiть-бо, голубочко!
К у л i ш е в и ч. Чи ба, який солодкий!
К в i т к а. Рiднесенька! Одкрийте менi очi… Я слiпий… я божевiльний!..
К у л i ш е в и ч. Та нiчого!.. От намiгся! А радi б були, коли б зглянулась?
К в i т к а. Сказився б!
К у л i ш е в и ч. Тю на вас! Ще й мене покусаєте!
К в i т к а. Не до жартiв, не до жартiв менi.
К у л i ш е в и ч. Бiдненький! (Показує на Маринку, що бiжить). Он у кого розпитайте, коли кортить.
К в i т к а. Ага, ага! (Бiжить догнати).
К у л i ш е в и ч (вслiд йому). Смали, смали халявки, вскочиш i в лабети!
Тi ж i Котенко та Квятковська.
К о т е н к о (виходить з Квятковською). А вам би, Ганно Михайлiвно, i прибиратись пора.
К у л i ш е в и ч. Не бiйтесь, я й так гарна.
К о т е н к о. А як покришку перемiнимо, пiд другу пiдете?
К у л i ш е в и ч. Дивлячись пiд яку: iнша так накриє, що й дихати нiкуди! (Входить в 4-ту уборну).
К о т е н к о (пiдходить до 1-ї у борної). Що се, Лучицької досi нема?
К в я т к о в с ь к а. Така й вона, щоб загодя! То для нас, бiдних, i контракти, i штрафи, а для неї — нема!
К о т е н к о. Для мене всi рiвнi.
К в я т к о в с ь к а. Хто б говорив, а хто б слухав: то до мене ви пiдсипаєтесь з жарту, а я й мiзинця для вас супроти Марусi не варт — тiй i ролi найкращi, i уборна перва, i все… падам до ног! Бо боїтесь.
К о т е н к о. Я? Боюсь? Та вона в мене ось де! Побачите, яку я їй встругну штуку.
К в я т к о в с ь к а. Ану-ну, серце! Докажи, що я мила!
К о т е н к о. Гирявий! Гирявий! Гей!
Тi ж i Гирявий.
Г и р я в и й (вискакує весело). Я тутечки!
К о т е н к о. Оповiстiть — першою йде драма.
Г и р я в и й. А я на водевiль…
К о т е н к о. Тридцять раз вам казав: при драмi водевiль на кiнцi.
Гирявий кинувся. Квятковська фиркнула i втекла.
Котенко i Жалiвницький.
Ж а л i в н и ц ь к и й (на порозi 2-ї у борної). Слухайте, Савичу, ще Марiї Iванiвни нема?
К о т е н к о. Менi нема дiла: мусить бути по контракту о сьомiй годинi; iначе — штрафi
Ж а л i в н и ц ь к и й. Та чуднi ви якi! Хто з нас по контракту приходить? Всяк — по афiшi.
К о т е н к о. Афiша бреше: водевiль завжди по драмi.
Ж а л i в н и ц ь к и й. По руських трупах, а в нас — зроду.
К о т е н к о. А я так хочу, i менi ти не указ! (Пiднiмає тон).
Ж а л i в н и ц ь к и й. Так оповiстiть перше, то й знатимем, а коли афiша брехлива, то ваша вина.
К о т е н к о. Не вчiть мене! Ще молоко на губах не обсохло!
Ж а л i в н и ц ь к и й (пiдходить). Що-о? Кричать здумали?
К о т е н к о (упавшим тоном). Я так… од природи… У мене такий голос… Що ж, мене поставлено режисером.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Так коли ви режисер, так не робiть бешкету! (Заходить в уборну, грюкнувши дверима).
Котенко та Лемiшка.
К от е н к о. Готово? Завiсу! Всi на мiсця!
Л е м i ш к а (бiжить злякано). Ох, господи!
К от е н к о. Куди, старий?
Л е м i ш к а. Надобность… книжки…
К от е н к о. В будку!
Л е м i ш к а. Только… листика… до книжки листика… Водевiлем пiдвели… водевiлем… Я прихватком…
К от е н к о. До будки менi! Тут завiсу дали, а вiн…
Л е м i ш к а. Да… возмутительно… Але я завжди i душею, i серцем… по гроб живота…
К от е н к о. Годi базiкати! Гайда! (Повертає за шиворот).
Л е м i ш к а. Не утруждайтесь… лечу, лечу! Я напам'ять… од палятурки до палятурки! (Бiжить).
Лучицька та Маринка, потiм Жалiвницький.
Котенко забачив — i за лаштунки.
Л у ч и ц ь к а (задихавшись, вбiгає в 1-у уборну). Ох, як бiгла! Серце мало не вискочить!.. Що? Опiзнилась?
Ж а л i в н и ц ь к и й (з уборної). Нi, тiльки що почали. (Iде до неї).
Л у ч и ц ь к а. О? То я вспiю, — ще багато часу… мiй вихiд останнiй. Добре, що я маю звичку дома одягати костюм. (Начинає гримуватися). Ху, як дух забива: так налякали! I що се сталося!
Ж а л i в н и ц ь к и й (убраний парубком). Якийсь гедзь укусив. Даймо, що я знаю, який отой гедзь…
Л у ч и ц ь к а. Який же?
Ж а л i в н и ц ь к и й. Квятковська.
Л у ч и ц ь к а. Не може бути: вона така добра; зо мною ласкава, як сестра…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Вiрте! Та вона готова вас в ложцi води утопити.
Л у ч и ц ь к а. За вiщо б? Хiба за те, що я її люблю?
Ж а л i в н и ц ь к и й. За те, що таланом забиваєте. Ви готовi за всiх головою наложити, а для вас то нiхто й пальця не врiже: про свою шкуру всяк дба, а в вiчi, звичайно, скалить зуби…
Л у ч и ц ь к а. Як ви хмуро дивитесь на людей: при такiй вiрi тяжко й жити! А я певна, що зовсiм поганих людей i нема, що обернiться теплим словом навiть до лиходiя, то i в його бог озоветься…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ох-ох! Коли б то так! А краще не дiймайте вiри, то не зневiритесь.
Л у ч и ц ь к а. I вам, значить, не дiймати? (Подає руку). Я й привiтатись забула!
Ж а л i в н и ц ь к и й. I менi навiть.
Л у ч и ц ь к а. Гай-гай! Який же ви, друже, непевний. Нi, на вас я як на гору: ви в мене найщирша, найрiднiша людина… та ще моя няня, бабуся. Коли б не ви, я не знаю, що б зi мною сталося. Я не забуду до смертi тiєї першої зустрiчi, коли я, божевiльна, з одчаю мало на себе рук не зняла. Ви постерегли мою страшну думку, ви одiгрiли порадою теплою моє серце задубле, ви визвали благодiйнi сльози; ви показали менi нову путь, яка може загоїти врази… i я припала з захватом до нiг нового бога… Як же менi вас не любити? (Простягає йому руку).
Вiн цiлує.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви освiтили сей храм i стали в йому богинею. Але пробачте менi слово, — спокуси-тель знов тут, пантрує за вами, коршуном над головою кружить.
Л у ч и ц ь к а (спалахнувши). Його зальоти тепер не страшнi. Я, признатись, i спiзнилась того, що боялась стрiнутись з Антоном Павловичем.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви менi тiльки позвольте, то вiн i носа сюди не покаже.
Л у ч и ц ь к а. Що ви? Хiба вiн менi що? Я не за його…
Ж а л i в н и ц ь к и й. А за себе боялись? А-а! (Кудлить волосся).
Л у ч и ц ь к а. Ви й назвиська його не можете чути спокiйно!
Ж а л i в н и ц ь к и й. Даруйте, не можу! Вiн, на мiй погляд, розбещений панич, занужений своєю нiкчемнiстю.
Л у ч и ц ь к а. Сором, сором, мiй друже! Се якесь лихе почуття, а не ваше серце… Антон Павлович не нiкчема, а чоловiк вельми освiчений i талановитий, з чесними, гуманними засадами… а що не при дiлi, — так у нашiй окружнiй темрявi передовiй людинi притулку нема…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Бачите, з яким палом за його заступаєтесь: видно, добре вам задурманив i розум, i серце. А йому, ласуну, одна тiльки примха, однi хвастощi…
Л у ч и ц ь к а. Не лайте ж менi його в вiчi: невже вам не жалко мене вразити, менi болiч зробити?
Ж а л i в н и ц ь к и й. Згибло все! Ви закоханi знов у Квiтку!
Л у ч и ц ь к а. Ой! Що ви? Звiдкiль така думка?
Ж а л i в н и ц ь к и й. Закоханi, закоханi… правда?
Л у ч и ц ь к а. Нi, нi!.. Не знаю… i не думала! Я задавила давнє…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Закоханi — i мови нема.
Л у ч и ц ь к а. Що ви? Анi слова про те! Як ви умiєте людину збентежити… жарину кинути в серце.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Не рвiя в мене кричить: я вашим щастям щасливий… тiльки не йому вам його дати, а хiба поламати життя! I святе iскуство пiде до дiдька, i погине чудовий талан, замре, втiхи ради, висока душа, а Україна знов сиротою зостанеться!
