У цьому червні Женьці минуло дев'ять років, але він був ось уже майже два тижні чи не найнещаснішою людиною на світі. А йому ж так щастило. Живе він біля Чорного моря, хлопчаки всієї країни напевно йому заздрять. Батько у нього — капітан далекого плавання, хлопчаки всього міста Женьці заздрять. А друзі у Женьки які: другокласники брати-двійнята Мошкіни — в лупу не відрізнити, і навіть говорять одне і те ж в один голос,— хлопчаки всієї вулиці йому заздрять. І зовнішність у Женьки молодецька, гляне в дзеркало — викапаний Котовський, тільки в дитинстві, без вусів, ну й волосся густіше! А тут маєш!
Поки Женька не перейшов у третій клас, все було гаразд. Раніше він грався собі у дворі з Мошкіними. Ніхто його не чіпав.
А вулиця — це не подвір'я. Тут свої порядки. Вони встановлені плечистим п'ятикласником Борисом та його компанією: четвертокласниками Вітькою Мовчуном і Славкою Хихикалом. Такі прізвиська їм дали за те, що Вітька весь час мовчить, а Славка хихикає. «Відчаюги», як називає їх Женьчина тітка.
За останній рік Женька витягнувся аж на півголови. Побачивши, що Женька виріс, Борис і «компанія» відразу за нього взялися. Тільки і втіха: від них не він один, а вся вулиця стогнала, усі школярі з молодших класів. Будь-коли «компанія» може ні за що ні про що тобі гучного щигля по макітрі дати; смикнути дівчисько за косу, якщо вона є; відняти склянку газованої води біля автомату; вибити з рук у пилюку вершкове морозиво або поставити тебе у довжелезну чергу за квитками в кіно — для себе. З нудьги вони розважалися, як могли. Добре хоч те, що вони годинами грали в доміно, як пенсіонери, біля будинку Мовчуна, тоді вони нікого не чіпали. Звичайно, якщо ти не йдеш повз них. А як же тут не пройти, якщо це найкоротша дорога до моря, а будинок Мовчуна — останній на вулиці. В обхід — за годину не обійдеш, довкола понабудовано санаторіїв, пансіонатів, скрізь височенна огорожа. А біля воріт сердиті дядьки у кашкетах чергують, зараз до тебе: «Ти куди, хлопчику? Ти тут відпочиваєш? Іди звідси, не бешкетуй, у нас пляж закритий!..» А хто бешкетує? Борька з компанією, коли до моря не пропускає. Минаєш їх тихесенько, майже не дихаєш, а вони — гнилими яблуками. Їм кричиш:
— Вас же не чіпають!
— Як же не чіпаєш?!— обурюються вони.— А сам повз нас ідеш! Хто тобі дозволив?
Женьчина тітка Клава, сестра його мами, багато разів Борьчиному батькові скаржилася, а вій одне твердить:
— Я в хлоп'ячі справи не втручаюся. Та коли ви наполягаєте, можу свого балбеса просто на ваших очах відшмагати.— І грізно додавав: — Так, що й не встане!
— Не треба, не треба,— враз лякалася тітка Клава.— Може, я помилилася.
— Ото ж бо й воно,— басив він.— Краще дивитися треба. А ще ходять...— І кричав навздогін:— Окуляри купіть!
А потім говорив Борьці:
— За те, що я тебе врятував, ти сьогодні візок із фруктами на базар повезеш! — Батько його був дуже зажерливий, цілими днями стовбичив на базарі. І взагалі Борьчина родина влітку спала на розкладачках на подвір'ї — увесь будинок здавали дачникам-«дикунам», від підлоги до даху, разом із горищем. І літню кухню, і сарай, і навіс дров'яний. Собачу будку, мабуть, здали б, але ж її у них не було.
Тітка Клава називала Бориса «переростком».
— Розуму в нього менше,— пояснювала вона Женьці,— ніж зросту.
— Отже, він недоросток,— сперечався з нею Женька.— У нього розум не виріс.
Спробував би він це самому Борисові сказати!
Якби Женьчин батько, капітан, знав, що таке станеться, нізащо не пішов би в далеке плавання. А може, і пішов, але, йдучи, сказав би:
— Син моряка повинен твердо на ногах стояти, а не рюмсати.
Ні, він, Женька, не став би батькові жалітися. От мамі він, мабуть, розказав би... Ну, щоб порадитись. Але мама поїхала до батька в місто Жданов, де його сухогруз після повернення став на терміновий ремонт.
Ні батька зараз у Женьки, ні матері, а життя все гіршає, і ніяка тітка Клава не може дати йому допомоги. Хіба з Борькою, Мовчуном та Хихикалом порозумієшся? Адже у Вітьки Мовчуна ще й величезний пес, щось середнє між догом та вівчаркою! Стане на задні лапи і, мабуть, буде вищий від Женьчиного тата. Ну, може, і не вищий. Та коли він вуха нашорошить, то вже точно! І кличка моторошна — Фантомас.
Ось нещодавно загоряли на гальці безлюдного дикого пляжу брати-близнюки Мошкіни і Женька. І раптом з'являються Борис, Хихикало та Мовчун із своїм псом.
— Я додому! — схопився Женька.
— І я! — підвелися Мошкіни.
— Стій! — посміхнувся Борис.
Вони зупинилися.
— До мене! — наказав Борис.
Вони підбігли. Він не поспішаючи роздяґся.
— Натріть мене,— і вийняв з кишені баночку вазеліну.
Хихикало захихикав, Мовчун кивнув, а Фантомас подивився на хазяїна, теж кивнув, роззявив зубасту пащеку і, мабуть, глузуючи, висунув довгий і рожевий язик.
Довелось підкоритися... Мошкіни натирали Борису ноги, а Женька — спину.
— Сильніше!
І вони, здригнувшись, так натиснули, що... Борис упав.
Хихикало хотів захихикати, щось пробулькотів, але схаменувся і похмуро засопів. Мовчун хотів кивнути, але схаменувся і насупив брови. Фантомас, подивившись на хазяїна, також хотів кивнути, але передумав і насупив брови. І загарчав так, ніби пересипав у пащі морську гальку.
— Так...— загрозливо процідив Борис, не встаючи.
Женька і Мошкіни, в душі тремтячи від «діла рук своїх», запобігливо дивилися на нього.
— За це...— сказав Борис, подумавши,— раби віднесуть мене в море.
«Раби» підхопили його і, спотикаючись, внесли в море. Він посидів трохи біля берега, поворушив у воді пальцями ніг і заявив:
— А тепер я хочу... яєчню з-під курки.
Хихикало знову захихикав. А Мовчун і пес кивнули.
Мошкіних і Женьку як вітром здуло. Спробуй не виконай Борьчин наказ! І так життя нема, а тоді і поготів не буде!!! Не перший раз, знали, що робити. Нашкребли вісімнадцять копійок — і в магазин. Купили два яйця і до Женьки. Тітка Клава тримала у повітці трьох курей. Але хіба в неї допросишся?.. І не спитавшись яйця не візьмеш, вони лічені. Тітка добре знає, скільки кури за день несуть.
Тому Женька, взявши у повітці два яйця, поклав на їхнє місце куповані, з магазину.
Тріщить біля моря маленьке вогнище. Апетитно шкварчить на листу жерсті яєчня. Борис знімає паличкою пробу. Фантомас глитає слину.
— Сіль! — коротко вимовляє Борис. Мошкіни і Женька зриваються з місця.
— І квасу! Тільки холоднющого! З ізюмом! — кричить Борис навздогін.
А потім... А потім тітка Клава спокійно відібрала у Женьки сільницю та дзбан з квасом, спокійно поставила все на ґанок і дала любому племіннику такого шльопанця, що він мимоволі вилетів на вулицю, де його занепокоєно чекали брати Мошкіни.
Після цього випадку Женьці від Бориса зовсім життя не стало. Мабуть тому, що довелося з'їсти несолену яєчню. Та ще без квасу з ізюмом.
Увечері тітка Клава спробувала підлеститися до племінника, у таких випадках вона чомусь звала себе бабусею:
— Ну, ти чого? Образився на бабусю? Я тобі зараз яєчню зроблю.
Вона увійшла в повітку. Вийшла. На долоні в неї лежало два яйця. Вона приголомшено дивилася на них. На яйцях був штамп: «Made in Poland». Це означало: «Зроблено в Польщі».
Або інший випадок, що трапився зовсім недавно, третього дня. Сидів восьмирічний Женьчин сусід Кеша на причалі з вудочкою. А Борька, Мовчун, Хихикало і пес Фантомас підкралися до нього.
— Голос,— шепнув Борис на вухо Фантомасу.
Пес оглушливо гаркнув, і Кеша з переляку полетів у воду разом з вудкою. Він відчайдушно борсався, безгучно роззявляючи рота. Борис умить стрибнув і витяг його на берег.
— Я тебе врятував,— гордовито заявив він переляканому Кеші.— Мені медалі не треба. І, якщо спитають, хто тебе врятував, кажи: «Невідомий». А половину всієї риби, яку спіймаєш, мені тепер принось. Ти мені життям зобов'язаний!
— Дякую, — розгублено промимрив Кеша.— Я — гаразд.
— Ловись, рибко, велика й маленька,— привітно побажав йому удачі Борис і попрямував до друзів, які, посміхаючись, стояли біля причалу.
Поряд стрибали через мотузку дівчатка.
— Ану...— суворо наказав Борис. Хихикало і Мовчун вихопили у дівчаток скакалку і розтягнули її впоперек причалу.
— Олімпійські змагання з «плиг-скоку» урочисто вважаю,— Борис вийняв з кишені складаннй ніж і перерізав мотузку,— відкритими!
Дівчатка заплакали. Фантомас загарчав, і вони замовкли.
Компанія пішла далі. На їхньому шляху кипіла робота: брати-близнюки Мошкіни будували «Ейфелеву башту» з паличок і мокрого піску.
— Розвалиться... от-от,— переживав їхній єдиний глядач Женька.
— У мене не розвалиться,— в один голос самовпевпено відповіли Мошкіни.— Я вмію.
Вони настільки захопилися, що не помітили, як до них підійшла Борьчина компанія. Борис виставив ногу вперед і підморгнув Мовчуну. Мовчун кивнув і підморгнув псові Фантомасу. Фантомас кивнув і оглушливо гавкнув за Женьчиною спиною. Женька відсахнувся, зачепився за підставлену Борисом ногу і впав на башту, поховавши її під собою.
